Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ

Рейд у Прибалтику

У січні 1991 року під стінами телевежі у Вільнюсі проти paдянських танків і на захист демократії поруч із литовцями пліч-о-пліч стояли представники українських громадських організацій. Це був не перший досвід активної співпраці між антикомуністичними рухами обох народів. На той момент загальновідомою була взаємодія українських та литовських дисидентів, легендарним стало співробітництво колишніх «лісових братів» з вояками УПА у сталінських таборах.

Спроби розгорнути спільну боротьбу робилися і до цього, коли упівці зі зброєю в руках протистояли сталінському тоталітаризмові, розпалюючи вогонь повстання на західних околицях Радянської імперії. Одним із елементів цієї боротьби був прибалтійський рейд УПА 1950 року.

Командування УПА мало значний досвід організації успішних військово-пропагандистських рейдів на території сусідніх держав. Протягом 1945—1949 років такі акції здійснено у Польщі, Словаччині, Чехії, Румунії. їхнім завданням було налагодити контакт із місцевим антикомуністичним підпіллям та поширити інформацію про український визвольний рух у світі. За результатами рейдів про УПА писали провідні європейські та американські газети, а інформація про важку боротьбу в Україні стала відомою у світі.

Проте неможливим виявилося втілити перше завдання: місцеві підпільні рухи, як з'ясувалося, були надто слабкими і невдовзі після завершення Другої світової війни місцеві комуністи за активної радянської допомоги їх ліквідували.

На кінець 1940-х антирадянська війна не вщухала тільки на Західній Україні та в Прибалтиці, особливо в Литві. Керівництво українського визвольного руху знало про ситуацію в цій країні, українці її уважно вивчали та обговорювали. Тож улітку 1950 року було вирішено відрядити групу повстанців до Прибалтики.

Гравюра Ніла Хасевича.

Василь Галаса, організатор закордонних рейдів УПА, зокрема рейду в Прибалтику.

Відповідальним за підготовку акції призначено Василя Галасу, тодішнього крайового провідника на північно-західних українських землях (Волинь і Полісся). Очевидно, Галасу було обрано не тільки через те, що відправною точкою рейду були підконтрольні йому терени, але й тому, що саме він мав найбільший серед керівників підпілля досвід у плануванні аналогічних заходів. У 1945—1946 роках Галаса готував рейди на Словаччину, у 1946-му розробив тактичну інструкцію для рейдів польськими теренами, а в 1947- му відправив до Західної Німеччини три сотні вояків УПА із Закерзоння.

Тож і цього разу Галаса написав спеціальні вказівки для учасників рейду, а також агітаційні матеріали. Оскільки рейд мав проходити теренами Білорусі, то крім звернення до народів Прибалтики—листівки «Литовці, латиші, естонці!» (українською та її скорочений варіант російською мовою), створено окрему листівку «До білоруського народу». Для посилення пропагандистського ефекту повстанці використали як ілюстрацію чудовий дереворит «Воля народам! Воля людині!», виконаний відомим художником підпілля Нілом Хасевичем — «Бей-Зотом».

Основний наголос у заклику до народів Прибалтики робився на необхідності налагодження тісної співпраці між визвольними рухами всіх поневолених СРСР народів. «Литовці, латиші, естонці! — писав Галаса. — Боротьбу ваших народів за своє визволення ми мусимо вести спільно і мусимо ставити її в єдину розумну площину — площину боротьби за побудову самостійних національних держав усіх поневолених Москвою народів...

Звернення до литовців, латишів та естонців.

Литовські, латиські, естонські революціонери! Затіснюйте співпрацю з нашим визвольним рухом. Пересилайте в Україну свою підпільну літературу, листівки, заклики. Наставляйте своїх побратимів, щоб вони, будучи у ворожій армії, на примусових роботах на Сибірі, у в'язницях і концтаборах та при всяких інших обставинах нав'язували з українцями дружбу і щоб спільно допомагали собі в житті та боротьбі проти окупантів. Ми завжди робили, робимо і робитимемо так само».

У російському варіанті звернення читаємо: «Скріплюйте зв'язки з українським визвольним рухом. Спільним фронтом розвернемо наступ проти загального окупанта. Хай живе Антибольшевицький Блок Народів! Відгукніться таким самим чином на наш заклик».

Боївка Ковельського окружного провідника Василя Сементуха (перший праворуч), командира рейду.

Очевидно, у 1950 році не могло бути й мови про цілковите повторення досвіду рейдів 1945—1947 років з участю сотні вояків УПА, котрі протягом кількох тижнів проводили операції на території сусідніх держав. Завдання налагодити зв'язок, пройшовши сотні кілометрів, і провести ефективну пропагандистську кампанію на терені, насиченому ворожими силами, могла виконати тільки невелика мобільна група повстанців. Таку групу доручено сформувати керівнику Ковельської округи Василю Сементуху — «Ярому». До неї включено дванадцять підпільників на чолі з провідником Камінь-Каширського району «Рибаком». Повстанці настільки наповнили пропагандистською літературою наплічники (крім уже згаданих листівок, там були інші підпільні видання, зокрема «Хто такі бандерівці і за що вони борються?»), що не змогли взяти більше харчів.

19 липня 1950 року група перетнула кордон між УРСР та БРСР і вступила на територію Давидгородоцького району Пінської області. Щоб якомога швидше досягнути Литви, упівці рухалися конспіративно і протягом першого етапу рейду не проводили пропагандистської роботи на білоруських землях. Проте вже дуже швидко стало зрозуміло, що їхнє перебування не є секретом для радянських спецслужб, більше того, скидалося на те, що останнім відомо про завдання дістатися Литви. Раніше запланований рух на північ став неможливим через блокаду території військами білоруського МВД та МГБ. Тому 22 липня командир вирішив змінити напрямок рейдування, а разом із тим відкорегувати поставлені завдання. Зрозумівши, що досягнути кінцевої мети рейду їм не вдасться, повстанці повернули на схід і розпочали активну пропагандистську кампанію серед білорусів.

Віднайдений нещодавно в архіві СБУ звіт про цей рейд відтворює атмосферу акцій УПА в Білорусі: «До нас сходиться населення зі всіх кінців села, інша гутірка перетворюється в мітинг. Про боротьбу на українських землях, про нашу політичну платформу, про важливість спільного фронту поневолених большевиками народів, про наш клич: “Воля народам і людині!” уважно прослухали до 200 селян.

Після короткого мітингу зав'язалися дискусії, під час яких селяни нам щиро розказували все про своє життя, особливо нарікаючи на сталінські колгоспи, в яких нічого не виплачують за трудодні, і сталінських колгоспних гайдуків, у тому числі й на того, який перед тим втікав від нас... Ось одна старша жінка, звертаючись до нас, каже: “Хлопці, рятуйте нас усіх, бо ми пропали, розбивайте цю нечисту силу”. Довелося вже пережити горя білоруському народові під большевицьким пануванням.

Після поширення нашої революційної літератури залишаємо село. Населення проводить нас. Дехто, щоби говорити з нами, по кілька разів забігав нам дорогу і нав'язував розмову, а дітвора, а навіть старші, провели нас аж до лісу».

Листівка УПА «Литовці, латиші, естонці», 1950 р.

Дійшовши до річки Прип'ять, повстанці, які на той момент відвідали вже 21 населений пункт, зокрема Турівського і Петриковського районів Поліської області, розпочали зворотний рух. 1 серпня 1950 року вони перетнули білорусько-український кордон і незабаром повернулися на місце своєї дислокації на Волині. Незважаючи на насиченість території ворожими військами, підпільникам вдалося уникнути збройних зіткнень. Але попри цей тактичний успіх та ефективну пропагандистську роботу на білоруських теренах, головна місія рейду—налагодження стосунків із прибалтійськими партизанами — залишилася нездійсненою.

Співпраця стала можливою через кілька років і за тисячі кілометрів від українських та литовських земель — у безкрайніх просторах Сибіру і Казахстану. Саме колишні партизани з України та Литви, хоч і без зброї в руках, але все ще нескорені, зуміли не лише зламати диктатуру кримінальних в'язнів у сталінських таборах. Повстаннями 1953—1954 років вони розвалили саму систему ГУЛАГу.

А взимку 1991 року їхні онуки добили Радянську імперію, не давши танками розчавити молоді національні демократії.