Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ

Пам’ятник ворогу, або як КГБ писав історію УПА

У травні 1954 року до рук гебістів потрапив Головний командир УПА Василь Кук. Наступного, 1955-го, при спробі захоплення гине провідник ОУН на Волині Анатолій Маєвський. Керівні ланки підпілля цілком ліквідовані, залишилося провести «зачистку» теренів від окремих його вогнищ.

Радянським органам безпеки знову довелося мобілізувати свої зусилля у 1956 році, аби спинити наростання активізації руху опору, породженого як внутрішніми (повернення з таборів політв'язнів після лібералізації режиму), так і зовнішніми (повстання в Будапешті, заворушення в Польщі) причинами. Лише в другій половині 1950-х вони могли впевнено констатувати, що придушення повстання, яке чекісти щорічно з 1944 року обіцяли керівництву партії, нарешті відбулося.

Останнім його акордом мала стати ліквідація Степана Бандери — людини, яка і для самих учасників, і для ворогів визвольного руху стала його символом. 15 жовтня 1959 року кагебісти доповіли Микиті Хрущову про вбивство в Мюнхені провідника націоналістичного руху. Та цій події не судилося стати завершальним актом у протистоянні. Через півроку, 12 квітня 1960 року, на теренах Підгаєцького району Тернопільської області відбувся останній бій групи підпільників, під час якого двоє з них загинули, а підпільниця, що була з ними, потрапила в полон. Тож останнє слово таки було за повстанцями.

Тим часом головний акцент у протистоянні між українським національним рухом та комуністичним режимом змістився в інформаційну сферу. При цьому представники української діаспори активно використовували історію Української повстанської армії. Адже вже саме поширення інформації про УПА та її тривалу боротьбу підважувало міф про непереможність комуністичного режиму.

Обкладинка одного з томів справи № 372, в якій зібрані документи підпілля та матеріали НКВД про боротьбу з ним.

Фотоальбом зі світлинами повстанців зі справи № 398.

Крім того, це яскраво демонструвало методи утвердження радянської влади в Україні і ставило під сумнів її легітимність. Перші праці з історії УПА з'явилися ще тоді, коли боротьба тривала. їхніми авторами були колишні учасники визвольного руху (книги Миколи Лебедя — 1946 рік та Петра Мірчука — 1953 рік). У 1957 році опубліковано перший збірник документів УПА, почали з'являтися спогади ветеранів армії.

Така активність діаспори провокувала радянську реакцію. Рівень комуністичної пропаганди про «українсько-німецьких буржуазних націоналістів» виявився явно недостатнім. Звичайне замовчування теж спрацьовувало дедалі важче, особливо в умовах хай обмеженої, та все ж лібералізації режиму в часи «відлиги», коли дедалі частіше почали порушуватися раніше заборонені теми.

Тому в надрах КГБ визріла ідея підготувати масштабне дослідження та збірник документів, який викривав би «злочинну суть українського буржуазного націоналізму» і розповідав би про «героїчну» з ним боротьбу. Матеріалів, що могли стати основою для роботи про ОУН та УПА, у сховищах чекістів було більш ніж достатньо — адже документи підпілля для них були такою ж важливою ціллю, як і самі підпільники. За понад десять років боротьби їх зібрано сотні тисяч. Політична ситуація кінця 50-х — початку 60-х років XX ст. дала добру нагоду їх узагальнити.

Вилучена у повстанців зброя.

Проте, визначальними були все ж, схоже, не політичні причини, а мотиви особистого характеру. Безстрашні воїни «плаща і кинджалу» хотіли слави. їхня кривава боротьба була практично невідома більшості суспільства, яке й не уявляло масштабів протистояння в Західній Україні. Вони отримали безліч відомчих і державних нагород, мали дуже хороше соціальне забезпечення — один день у боях проти підпілля зараховувався у вислугу років за три, плюс інші додаткові нарахування.

Але все це не могло задовольнити амбіцій людей, котрі прагнули визнання і слави, хотіли усім розповісти про свої «подвиги» та увіковічнити їх. Станом на кінець 1950-х більшість колишніх учасників боїв із підпіллям досить високо просунулися по службовій драбині, мали високі військові звання і могли заручитися підтримкою найвищого керівництва Комітету.

Обкладинка і сторінки альбому графіки Ніла Хасевича.

Вперше ідея про необхідність узагальнення матеріалів боротьби з українським визвольним рухом була озвучена головою КГБ УРСР Віталієм Нікітченком 28 серпня 1959 року. За його вказівкою створено робочу групу з 24 чекістів, що мали зібрати пропозиції щодо підготовки збірника та розробити методологію роботи. Склад групи чи не найкраще свідчив про серйозність намірів ініціаторів: серед них було 15 полковників, 6 підполковників, з майори — усі обіймали керівні посади в радянських органах безпеки в західноукраїнських областях в 1940—1950-х роках, не лише брали безпосередню участь у ліквідації підпілля, але й керували цим процесом.

Згідно із вказівками робочої групи, в усіх обласних архівах КГБ та в Києві розпочалася масштабна робота з виявлення документів, що висвітлювали структуру підпілля, його тактику, діяльність окремих керівників, особливості боротьби із ним НКВД. Окремо наголошувалося на агентурній роботі проти підпілля, особливо на створенні легендованих структур (псевдо-повстанських відділів та ланок мережі ОУН), які чекісти вважали вершиною своєї оперативної майстерності.

Колишній начальник УМГБ у Станіславській (тепер Івано-Франківській) області полковник А. Костенко, до прикладу, пропонував обов'язково використати документи чекістських агентурних операцій з ліквідації керівництва ОУН, проте не забути й про попередній досвід 1920-х. Він, зокрема, вказує на знищення на Харківщині повстанського загону «Пустовойта» чисельністю 150 вояків — Костенко особисто проникнув у цей загін і підвів під оперативний удар чекістів.

Для посилення роботи із систематизації зібраних документів голова КГБ УРСР Нікітченко дав вказівку відрядити до Києва співробітників із західноукраїнських управлінь, крім того, долучити до роботи звільнених у запас службовців, які безпосередньо брали участь у боротьбі проти українського підпілля.

З бюджету КГБ виділено значну на той час суму—понад десять тисяч карбованців. Про хід роботи Нікітченко звітував своєму безпосередньому шефу, голові КГБ СРСР Шелепіну.

Перший етап завершено на початку 1962 року: результатом стало створення справи № 372 під розлогою, майже бароковою назвою «Збірник документів про структуру та характер антирадянської діяльності “Організації українських націоналістів — ОУН” та “Української повстанської армії—УПА”; про методи та заходи агентурно-оперативної роботи органів державної безпеки України з ліквідації організованого підпілля ОУН і озброєних банд УПА на території республіки в період 1943—1954 рр.». Справа складалася з 98 томів, що разом містили 36 647 аркушів.

Дослідницька робота настільки захопила чекістів, що вони продовжили її і після офіційного завершення проекту — пошук та систематизація документів тривали до кінця 1963 року. Так створено ще дві додаткові справи №№ 376 та 398, що складалися з конфіскованих у підпільників документів.

Фото з убитими повстанцями. Саме таких світлин найбільше в альбомах НКВД, адже вони — підтвердження «ефективної роботи» органів.

Трофейне повстанське фото, яке використовувалося для розшуку підпільників.

Обсяг укладеної КГБ колекції матеріалів на сьогодні — це 242 томи (103 томи у справі № 372, 88 — у справі № 376, 51 — у справі № 398, серед них 10 томів копій з архівів польської комуністичної безпеки). Величезна кількість документів про УПА збереглася тільки тому, що були долучені до цієї справи і відправлені до Києва, адже на місцях вони могли бути знищені як такі, що «не мають оперативної цінності».

Частина із надзвичайно важливих матеріалів таки потрапила під ніж — за наказом № 00150 у 1990 році знищено оперативно-розшукові справи «Берлога» на Провід ОУН в Україні (з понад 30 томів лишилося тільки 8) та на Романа Шухевича (з 13 томів справи залишився тільки 1). Завдяки справі № 372 до нас дійшли копії деяких із цих документів.

Справи містять унікальну колекцію фотографій (кілька тисяч, зібраних в окремих 15 томах), повну добірку графічних робіт відомого повстанського художника Ніла Хасевича (її передано до музею Великої вітчизняної війни), негативи фото графій, колекція фіктивних і справжніх печаток різних органів влади, зібраних підпільниками, типографські шрифти, що використовувалися в підпільних друкарнях.

Тож чекістами пророблено справді величезну архівно-пошукову роботу, але чи отримали вони очікувану славу? Ні, бо поки тривав проект, змінилося керівництво КГБ та й держави загалом, яке швидко згорнуло хрущовську відлигу і впевнено повернуло в епоху «застою». Тому про відкриття якихось нових сторінок минулого не могло бути й мови, навіть якщо вони розповідали про «героїчну боротьбу чекістів».

Адже навіть таке подання інформації засвідчувало масовість та завзятість українського визвольного руху. Тож радянська влада знову повернулася до тактики замовчування його історії. «Подвиги» чекістів знайшли своє відображення лише у спеціальних підручниках, виданих Вищою школою КГБ ім. Ф. Дзержинського (на зразок книги: Шульженко Б., Хамазюк И., Данько В. Украинские буржуазные националисты. — Москва, 1963), доступ до яких мали тільки співробітники спецслужби.

Через кілька десятиліть після створення колекції історія жорстоко пожартувала з чекістів — зібрані ними документи стали майже головним джерелом історії УПА.

Саме завдяки цим матеріалам сучасні українські та закордонні дослідники поступово повертають із небуття правду про український визвольний рух 1940—1950-х років.

Тож чекісти власними руками створили пам'ятник своїм ворогам — воякам Української повстанської армії.

Обкладинка підручника Вищої школи КГБ ім. Дзержинського.