Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ. Нові сюжети

Тарас Боровець. Отаман, загублений у часі

Історія може бути добрим вчителем у житті окремих особистостей чи спільнот, допомагаючи їм уникнути помилок попередників. Але при цьому історія може захопити ревного прихильника так сильно, що він не бачитиме сучасності й не буде спроможний творити щось принципово нове в майбутньому. Спроби повторити минуле, навіть героїчне та тріумфальне, часто виливаються у фарс і трагедію. Тому найбільшими досягненнями в політиці можуть похвалитися ті, хто добре знає історію, здатен засвоїти її уроки, але водночас готовий до творення нового, адекватного своєму часові.

У минулому України можна віднайти чимало прикладів для обґрунтування цієї тези. Один із них — життя та боротьба Тараса Боровця, надзвичайно цікавої та яскравої особистості. Він мав усі притаманні архетипу українського героя риси — відважний, часом аж до авантюризму, без перебільшення полум’яний патріот, готовий до самопожертви, харизматичний лідер, здатний вести за собою. Саме таким змальовували борця за свободу українські народні пісні та думи, так його бачили автори історичних романів та наукових розвідок. Тарас Боровець спробував утілити цей архетип у життя. Проте Україна в роки Другої світової війни була не найкращою сценою для такого експерименту, тому він не міг не завершитися трагедією.

Боровець належав до тих людей, про яких кажуть, що вони самі створили себе. І справді, у хлопця з багатодітної родини, народженого в поліському селі, шансів реалізуватися в житті було небагато. Проте він рішуче вийшов поза рамки, якими, здавалося б, назавжди мало бути обмежене його життя. Скрутне матеріальне становище родини не дозволило Тарасові здобути добру освіту, тож гроші він почав заробляти важкою фізичною працею каменяра. Напевно, саме ця робота навчила юнака наполегливості, здатності вперто й послідовно торувати собі шлях у житті. У результаті він став власником великої каменоломні, в якій навіть замовляли матеріал для пам’ятника маршала Юзефа Пілсудського.

Тарас Боровець у 1930-х роках

Однак амбіції Тараса Боровця виходили далеко поза рамки успіхів у бізнесовій сфері — його цікавила політика. Коріння цього — у великій любові до історії та минулого свого народу.

У 1934 році він уперше стає об’єктом зацікавлення спецслужб. В інформації польської розвідки про дії ОУН Боровець фігурує як особа, яка продавала в Рівному українські пропагандистські видання, зокрема книги «Історія України». «Зібрані за цю літературу кошти, — читаємо в польському документі, — мали поповнити фонд ОУН».

Якими були стосунки Боровця з ОУН у міжвоєнний період? Однозначно відповісти на це питання важко. Сам він у спогадах заперечує причетність до наймасовішої націоналістичної організації міжвоєнного періоду. Хоча, можливо, стверджував це під впливом наступних конфліктів з ОУН у роки війни. Документи польської розвідки та НКВД свідчать: Боровець належав до Організації, і саме через ці зв’язки згодом потрапив до табору для політичних в’язнів у Березі Картузькій. Імовірно, він бодай деякий час був членом ОУН.

Проте структура з чіткою ієрархією та суворою дисципліною виявилася надто тісною. Його ідеалом була навіяна історією козацька вольниця чи принаймні боротьба повстанських отаманів 1920-х років (у повідомленнях спецслужб ідеться проте, що Боровець читав книги «Отаман Хмара», «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського). Тісне переплетення минулого та сьогодення помітне в багатьох його кроках і чи не найкраще — в обраних псевдонімах. В історію він намагався увійти під такими відомими іменами минулого, як «Байда», «Гонта», «Кармелюк», але врешті залишився в ній як отаман «Тарас Бульба».

У спогадах Боровець представляє себе як того, хто був покликаний відродити Українську Народну Республіку. Майбутній отаман зі справжнім пієтетом ставився до цього періоду української державності. Можливо, тому, що завершальні акорди боротьби за УНР відбувалися в нього перед очима, в роки дитинства. Адже саме на Волині готувалися Перший та Другий зимові походи, які мали бути реваншем українців у боротьбі з більшовиками, саме тут восени 1921 року формувалася Українська повстанська армія на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником. Тут згодом жило багато учасників перших визвольних змагань, з якими міг зустрічатися юний Тарас.

Після початку Другої світової війни він спробував утілити мрію в життя — стати відроджувачем УНР. У спогадах Боровець багато розповідає про контакт, налагоджений із президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким, про уповноваження та навіть плани, які він отримав для розгортання повстання з відновлення Української Народної Республіки. Проте сучасні історики ставлять під сумнів інформацію, що Боровець отримував повноваження від президента УНР, а тим паче те, що останній затверджував план повстання.

І не тільки тому, що поки не виявлено документів на підтвердження цих тез, але й тому, що уряд УНР в екзилі на той момент уже навряд чи був спроможний на такі серйозні кроки. Після смерті Симона Петлюри активність діячів еміграційного уряду УНР різко впала, вони швидко перетворилися на далеких від українських реалій еміграційних політиків, утримуваних спочатку польським, а згодом німецьким урядом. Тому не могло бути й мови про збереження якихось підпільних структур цього уряду на території УРСР до 1939 року. На теренах, окупованих Польщею (у Галичині та на Волині), їх також не могло бути, адже поляки вважалися союзником УНР.

Тарас Боровець. Початок підпільної боротьби, 1940 р.

Тож для повстання, яке нібито мав розгортати Боровець, не існувало жодної організаційної бази. І Андрій Лівицький як досвідчений та обережний політик прекрасно це розумів. Очевидно, знав це і Тарас Боровець, але така ситуація його не лякала. Він уважав, що зможе розбудувати структуру підпілля УНР, від керівництва якої потребував лише можливості бути його представником. Не бажаючи приєднуватися до розгалуженої підпільної мережі ОУН, Боровець міг почати творити нову власну мережу без жодної прив’язки до УНР. Зрештою, так і сталося, але вивіска «УНР» легітимізувала його дії передусім у власних очах, а також тих, кого він долучав до роботи.

Таким чином він ставав не просто опозиційно налаштованим до найбільш сильної української групи, а й представником старшої відносно ОУН течії визвольного руху, та ще й освяченої екс-державним статусом. Слабкість еміграційного керівництва стала для Тараса Боровця перевагою: з одного боку, він отримав можливість використовувати бренд УНР, з іншого — мав розв’язані руки щодо своїх дій, яких практично не мав потреби ні з ким узгоджувати. Озброївшись такими можливостями, Боровець у серпні 1940 року нелегально повертається на рідну Волинь для розбудови підпільної організації УНР.

Брак досвіду масштабної підпільної роботи обернувся тим, що вже через півтора місяця після повернення Тараса Боровця НКВД не лише знав про спроби побудови мережі, але й мав у ній власних агентів. В Архіві СБУ збереглися цікаві агентурні повідомлення від жовтня 1940 до травня 1941 року, за якими методи розбудови Боровцем підпілля може відтворити навіть сучасний читач, не кажучи вже про чекістів. В одному з таких повідомлень від 19 жовтня 1940 року читаємо: «Боровець агенту про себе розповів, що прибув із міста Грубешева для створення УНР-івських повстанських загонів на теренах східних областей України».

Дуже швидко чекісти перейшли від спостережень до арештів, намагаючись придушити в зародку створення нової антирадянської організації. Під час допитів чекісти з'ясували прізвища семи її членів, чотирьох із них заарештували. Тарас Боровець, який розшукувався НКВД до останніх днів радянської влади в червні 1941 року, зумів уникнути арешту і залишився на волі. Після нападу Німеччини на СРСР почався його зоряний час, а мрії, які він плекав так довго, були як ніколи близькими до здійснення.

Зоряний час отамана

Початку німецько-радянської війни очікувало чимало антирадянськи налаштованих сил в Україні. Найсерйозніше до неї підготувалися члени ОУН(б), які вже мали досвід нескоординованих, часто хаотичних виступів проти поляків у вересні 1939 року. Цього разу все мало бути інакше: учасники повстання отримували чіткі вказівки, які регламентували хто, що і як повинен робити в момент виступу.

Нацисти, зацікавлені у швидкій ліквідації радянської влади, готові були сприяти підготовці до повстання, проте не давали жодних політичних обіцянок щодо майбутнього розвитку подій. Метою українських націоналістів було відновлення держави, незалежно від ставлення до цього нового союзника. Тому завдання, що стояли перед повстанцями, виходили далеко поза межі диверсій у радянському тилу, в яких були зацікавлені німці. Вони повинні були творити військові відділи та адміністративні органи, щоб таким чином поставити «союзників» перед доконаним фактом існування української держави.

«Тарас Бульба». Зоряний час отамана, серпень — вересень 1941 р.

Повстання, яке розпочалося 22 червня, тривало близько двох тижнів. Під час його розгортання члени ОУН встановили українську владу у 187 із 200 районів Західної України і навіть зуміли вийти поза її межі, взявши під контроль 26 районів Правобережної України.

Звичайно, осторонь не міг стояти і Тарас Боровець, який також узяв участь в антирадянському виступі після 22 червня. Про неабияку його відвагу в ці дні читаємо в німецькому документі: «Напередодні окупації міста Сарни німецькими військами він із невеликою групою своїх прибічників, озброєний лише одним пістолетом, роззброїв більшовицьку міліцію в Сарнах, і місто перейшло під його управління». Так про себе вперше голосно заявив тоді ще нікому не відомий отаман із літературним псевдонімом «Тарас Бульба».

Наступним кроком повстанців на теренах Західної України стало формування українських органів влади та війська, основою якого мали бути як розрізнені повстанські загони, так і українці Червоної армії, котрі хотіли приєднатися до своїх земляків. У Львові під командуванням провідника ОУН на Західній

Україні Івана Климіва почала творитися Українська національна революційна армія (УНРА), структури якої з’явилися в Галичині та на Волині. Проте такі кроки українських націоналістів не узгоджувалися з баченням німецької влади. Через кілька днів після проголошення 30 червня Акта відновлення української державності нацисти заарештували його ініціаторів — провідних членів ОУН. Відразу після того німці зажадали розпустити новостворювані українські військові структури. Союзник швидко відкривав своє обличчя нового окупанта.

Тарас Боровець також вирішив перетворити свій повстанський загін у військове формування, оголосивши 28 червня про створення Української повстанської армії «Поліська січ». Цією розлогою назвою він ніби повертав до життя військову формацію Юрка Тютюнника з 1921 року. Словом «січ» прив’язував свою діяльність до ще давнішої козацької традиції. Хоча воно мало і актуальніше значення — саме так називали вишкільні військові підрозділи, утворені бандерівцями влітку 1941 року в Галичині та на Волині. Одну з таких «січей» сформовано в Костополі, іншу, більш відому як Перший курінь українського війська імені Холодного Яру, — у Рівному. Достеменно не відомо, чи узгоджував Тарас Боровець створення свого відділу з бандерівцями, адже він намагався заснувати власну незалежну формацію і навіть розраховував очолити всі українські військові структури. Це не завадило йому підтримати підготовлений ОУН Акт відновлення державності, 25 липня оголосити його в Сарнах та сформувати районну владу новопосталої держави. Проте вже незабаром події дали змогу Тарасові Боровцю цілковито унезалежнитися і навіть суттєво посилити позиції.

Коли окупанти згортали бандерівські державотворчі та військові ініціативи, Боровець, навпаки, у серпні 1941 року отримав дозвіл від німців на створення спеціального відділу під своїм командуванням.

На Поліссі в районі прип’ятських боліт сконцентрувалися великі сили радянських оточенців. Фронт просунувся далеко на захід, залишивши в тилу цих колишніх вояків Червоної армії, більшість із яких почала грабувати місцеве населення. Німці побоювалися, що ця маса озброєних людей може перерости в серйозну проблему і стане зародком партизанського руху. Тому вони погодилися на пропозицію Боровця про створення військового формування для боротьби з цими групами. Велика кількість залишеної Червоною армією зброї швидко вирішила проблему озброєння. З кадрами, які бажали долучитися до загонів отамана «Тараса Бульби», турбот теж не було — дуже швидко їх назбиралося близько 2—3 тисяч. Таким чином Боровець став командиром справді значного підрозділу. І, попри брак військової освіти та серйозного досвіду бойових дій, успішно виконав поставлені перед ним завдання: до кінця серпня опанував великий терен між Сарнами, Пінськом та Олевськом.

Останнє із зазначених міст стало місцем дислокації його штабу. На цій території протягом кількох місяців німецької адміністрації ще не було, тож її функції виконував Тарас Боровець зі своїми підлеглими. Поєднуючи військову та цивільну владу в одній особі, він і справді став нагадувати отамана доби УНР. Про це мав також свідчити і його зовнішній вигляд.

Загін «Поліської січі».

Михайло Павловський, допитаний НКВД у 1944 році, так розповів про свою зустріч із отаманом улітку 1941-го: «До мого будинку в селі Москвин під’їхав вантажний автомобіль, і до мене в квартиру зайшли двоє чоловіків й назвалися: "Отаман Бульба”, а другий — підполковник, здається, Погорєльський, прізвища точно не пам’ятаю. Гості зняли верхній одяг, причому Бульба виявився у формі колишнього російського генерал-губернатора з погонами і тризубами, а підполковник — у френчі з гетьманськими пагонами». Схоже, отаман приділяв своїй зовнішності чимало уваги — його фото в однострої і зі зброєю поширювалося серед населення Полісся як пропагандистський матеріал. А зі створенням осідку в Олевську він почав проводити серйозну інформаційно-пропагандистську роботу, видаючи газету «Гайдамака». До її випуску долучився Іван Мітрінга, у недалекому минулому — один із чільних ідеологів ОУН(б).

У військовій галузі Боровець притягнув до співпраці кількох офіцерів УНР, серед них найактивнішим був полковник Петро Смородський. Проте дуже швидко «Поліська січ» зіткнулася з серйозною проблемою матеріального забезпечення вояків: допомоги від німців вони не отримували, українське ж населення Полісся було дуже бідним. Важка ситуація змусила керівництво звернутися до українців з емоційним закликом: «Вже падає сніг і шаліє люта стужа, а наші добровольці-козаки "Поліської Січі” несуть свою тяжку службу для рідного краю буквально голі, босі і часто голодні. Чи народ допустить до того, щоб його найкращі сини гинули не тільки від ворожих куль, але і від простуди? Організуйте допомогову акцію своїй Січі! Збирайте теплий одяг, взуття, білизну, полотно, овчини і харчові запаси!».

Поки отаман «Тарас Бульба» розгортав діяльність на Поліссі, німці посилили боротьбу з ОУН. 15 вересня 1941 року почалися масові арешти членів бандерівського крила цієї організації в Україні, Польщі, Чехії, Німеччині. За ґратами опинилося близько півтори тисячі осіб, переважно керівний склад, який «засвітив» себе, розбудовуючи структури відновленої 30 червня держави. Керівником бандерівців став Микола Лебедь, який зумів уникнути арешту. У вересні він зібрав інших провідних членів на конференцію, де проголошено перехід ОУН у підпілля. Рішення було далеко не завчасним — багато членів ОУН уже були в таборах, а в листопаді німецька служба безпеки видала наказ, зазначивши: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в райхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники».

Ця перша хвиля антиукраїнських репресій не зачепила Тараса Боровця. Навпаки, користуючись тимчасовим німецьким сприянням, він розбудовував власну мережу. Більше того, репресії, які фактично обезголовили сітку бандерівської ОУН, вивели отамана на одну з чільних позицій в українському русі. Проте німцям не потрібна була незалежна Україна — ані бандерівська, ані уенерівська. Тому в листопаді, після того як «Поліська січ» успішно виконала завдання, німці зажадали в отамана її розформування, а створену ним місцеву адміністрацію замінили на власну.

16 листопада 1941 року Головна команда «Поліської січі» своїм наказом № 20 оголосила про розпуск формування. Того ж дня радою старшин отаману Української повстанської армії «Поліська січ» «Тарасу Бульбі» присвоєно звання генерал-хорунжого. Його попередник — командир повстанських загонів у 1921 році генерал-хорунжий Юрко Тютюнник — на момент присвоєння аналогічного звання мав за плечима чотири роки боротьби та тисячі вояків під командуванням. Його наступник — Головний командир УПА з 1943 року Роман Шухевич — став генерал-хорунжим у 1946-му, маючи за собою три роки боротьби і тисячі повстанців у підпорядкуванні. Тарас Боровець став генералом після трьох місяців боротьби, у день, коли опинився цілком без війська.

Нове звання, можливо, задовольняло амбіції отамана, але не вирішувало серйозних проблем, які стояли перед ним. У час, коли, здавалося, втілилися в життя всі мрії, їх зруйнувала жорстока реальність. 33-річний Тарас був ще надто молодим та енергійним, щоб жити спогадами про минулі подвиги. Тому він знову починає будувати власну підпільну структуру. Навесні 1942 року діяльність Боровця привертає увагу нацистів, які заарештували кількох його товаришів. Це змусило отамана до радикального кроку — разом зі своїми однодумцями він у кількості 300 осіб переходить у ліс. У звіті німецької служби безпеки від травня зазначається, що «Поліська січ» «знову таємно зорганізувалася і вже нагромадила значну кількість зброї».

Жорстока і безглузда політика нацистських окупантів, що особливо проявилася в райхкомісаріаті, підштовхувала до спротиву все більше і більше українців. Бандерівці, котрі мали найбільшу підпільну мережу, були не готові до відвертої антинімецької боротьби. Насамперед через стратегію очікування, яка передбачала можливий виступ після виснаження в боротьбі двох головних супротивників українського руху. У другу чергу через те, що ОУН ще не оговталася від ударів, завданих нацистами попереднього року. Тому в 1942 році саме Тарас Боровець, який рішуче взявся до справи, зумів очолити рух спротиву, що наростав на Поліссі.

Загін отамана швидко збільшувався. У звіті однієї з оперативних груп НКВД вказувалося: в серпні 1942 року, «за інформацією наших агентів, які працювали по українських націоналістах, організація «Тараса Бульби» нараховувала понад тисячу осіб — бойовиків, що оперували окремими загонами в лісах Людвипільського, Сарненського, Березнянського, Рокитнянського та інших районів Рівненської та Волинської областей». Боровець відмовився від означення «Поліська січ», залишивши тільки першу частину первісної назви — Українська повстанська армія. Так він намагався бодай у назві позбутися локального характеру своїх загонів. Хоча реально він так ніколи й не зумів вийти у власній діяльності поза межі рідних теренів на Волині і Поліссі.

Повстанці під керівництвом отамана «Тараса Бульби» зосередилися на боротьбі проти нацистської окупаційної адміністрації, перешкоджали реквізиціям у цивільного населення та мобілізації українців на примусові роботи до Німеччини. Антинімецькі акції, між іншим, мали продемонструвати рішучість загонів отамана, залякати окупантів та... змусити їх до переговорів. У серпні 1942 року він написав листа до райхскомісара Еріха Коха з вимогами припинити свавілля німецької адміністрації та звільнити українських політичних в’язнів. Очевидно, нацисти не збиралися виконувати цих вимог, але пішли на переговори з повстанським отаманом, намагаючись стримати його. Врешті це їм вдалося — непослідовна позиція щодо боротьби з німцями до кінця 1942 року загальмувала темпи розвитку загонів «Тараса Бульби».

Тим часом на Волині та Поліссі почали розгортати діяльність радянські партизани. Тарас Боровець опинився перед загрозою того, що його вояки змушені будуть воювати на два фронти. Він розумів: сил забракне, а тому вирішив провести із супротивниками дипломатичну гру. Крім переговорів із німцями у вересні 1942 року, «Тарас Бульба» пішов на контакт із червоними партизанами. Останні отримали від нього те, чого хотіли, — нейтралітет, який дозволив їм закріпитися і почати розбудовувати структури на контрольованих отаманом теренах.

Макіавеллізм Тараса Боровця не врятував ситуації, а лише нашкодив йому. Крім того, що посилював ворогів, він ослаблював свої відділи, вояки яких були дезорієнтовані і не знали, хто союзник, а хто ворог. Це нерозуміння ускладнювала нехіть самого отамана до політичних програм, через що повстанці тривалий час не мали документа з прописаними ключовими засадами та цілями руху.

Як і його попередники з 1920-х, отаман «Тарас Бульба» вважав, що справжній патріотизм кожного вояка і особиста харизма командира — достатні підстави для тривалої боротьби. Він не приділяв належної уваги питанням структури руху, розподілу обов’язків керівництва, додатковому навчанню вояків. Попри те, що з Боровцем працювало кілька професійних військових, офіцерів УНР, уся діяльність повстанської армії залежала від його власних рішень. Боровцева, здавалося б, невичерпна активність забезпечила стрімкий старт руху, проте навіть її було замало, аби гарантувати стабільний розвиток. Усе це й завадило йому перерости рівень локального отамана і стати командиром загальнонаціонального руху. Тому він дедалі більше нагадував попередників із 1920-х років, якими так захоплювався, і чимраз більше відставав від темпу реальних подій 1940-х.

Занепад отамана

На початку 1943 року на Волині про себе впевнено нагадали бандерівці. Оговтавшись від подій другої половини 1941 року, перейшовши через тривалі дискусії та підготовку, оунівці почали розгортати тут власні збройні відділи.

Опираючись на розлогу мережу осередків, які забезпечували військові підрозділи матеріально та інформаційно, бандерівці швидко наздогнали в розвитку формування Тараса Боровця. Наявність чіткої політичної програми, підготовлених кадрів військовиків та підпільників стали додатковими перевагами.

Отаман «Тарас Бульба» змушений був піти на переговори з керівництвом ОУН(б) на Волині, відкривши таким чином для себе третій — дипломатичний — фронт. Здавалося б, саме на цьому фронті досягти домовленостей буде найлегше, адже обидві сили боролися за спільну мету — незалежну Україну. Проте ця простота виявилася оманливою, і врешті невдалі перемовини спровокували конфлікт, який остаточно вибив Тараса Боровця з політичної арени України.

Вдалося домовитися про використання об’єднаними відділами назви «Українська повстанська армія». Однак питання командування нею стало головним каменем спотикання — Тарасові Боровцю пропонували взяти на себе керівництво об’єднаним штабом, тоді як він готовий був іти на злиття лише за умови, що стане командиром армії.

Переговори, що тривали з січня до травня 1943 року, явно затягувалися, і час грав не на користь отамана. На момент завершення перемовин бандерівці вже мали на території Північної Рівненщини сили, які не поступалися бульбівським. Але їхні підрозділи творилися на значно ширших теренах Волині і Полісся, а згодом, улітку 1943 року, з’явилися і в Галичині та Карпатах.

Тарас Боровець знову у війську, весна 1945 р.

Захопившись переговорним процесом, Тарас Боровець проґавив момент, коли став нецікавим союзником для своїх візаві. Ситуацію погіршила також загибель у бою з німцями Василя Івахіва, одного з керівників оунівців на перемовинах, який був налаштований на мирне вирішення проблеми.

Наступник Івахіва Дмитро Клячківський — «Клим Савур» уважав переговорний процес вичерпаним. Схоже, у цьому його підтримував тодішній провідник ОУН Микола Лебедь, якого Тарас Боровець згодом вважатиме чи не найбільшим ворогом. Врешті остання призначена зустріч не відбулася, і сторони звинуватили одна одну у зриві переговорів.

20 травня 1943 року бандерівці поширили листівку «Українці», підписану Головною командою УПА, в якій закликалося підтримати українських повстанців і гнати «від себе різних атаманчиків-анархістів».

Між обома таборами почалася інформаційна війна, яку Тарас Боровець програв, і в результаті змушений був відмовитися від назви «Українська повстанська армія». 20 липня він видав наказ про перейменування своїх загонів в Українську народну революційну армію, помстившись таким способом ОУН(б) і використавши їхню назву з 1941 року.

Проте влітку 1943 року не обмежилося інформаційною війною між бандерівцями та бульбівцями. Перші виставили ультиматум воякам Боровця: «До дня 8.9.1943 12 години перейти зі зброєю в відділи УПА. По цім терміні уважатиму відділи “Бульби” за ворожі та буду змушений силою підпорядкувати наказам Головної команди УПА».

У деяких місцевостях відбулися сутички, але вони не набули серйозних масштабів. На осінь 1943 року бандерівцям вдалося об’єднати різноманітні повстанські групи в єдину повстанську армію й уникнути повторення помилок отаманів 1920-х років.

Тарас Боровець дає інтерв'ю для радіо «Голос Канади», 1953 р.

Зважаючи на це, у жовтні 1943 року Тарас Боровець видав наказ про розформування загонів УНРА, припинення ними відкритої збройної боротьби і перехід у підпілля. Але отаман не полишав віри, що вдасться повернути свої сили. Зробити це він знову вирішив за допомогою німців, з якими пішов на переговори.

Проте і цей дипломатичний крок закінчився трагічно — 1 грудня його заарештували і відправили до концтабору Заксенгаузен. Там він був поміщений у камеру № 78, поруч у 73-й сидів інший лідер визвольного руху — Степан Бандера.

Боровця звільнили 19 жовтня 1944 року. Його, як і інших ув’язнених керівників українського руху, німці намагалися використати на завершальному етапі війни для мобілізації українців. В останні місяці Другої світової створено Українську національну армію, яку очолив генерал Павло Шандрук. Наказом Шандрука від 17 березня отаман Тарас Боровець був призначений командиром групи «Б», яка мала готувати партизанські кадри і перекидати їх за допомоги німців в Україну для розгортання антирадянської боротьби. Проте всі ці плани так і залишилися на папері — не минуло й двох місяців, як Німеччина капітулювала.

Тарас Боровець разом з іншими командирами УНА здався в полон американським військам і став жити на окупованій ними частині Німеччини. Йому так і не судилося більше повернутися на рідну землю. Хоча тут його чекали — 13 серпня 1945 року НКВД оголосило Боровця у всесоюзний розшук, ще через три тижні чекісти завели на нього агентурно-розшукову справу, в якій накопичували всю можливу інформацію про отамана.

Тривалий час спецслужба не знала про місце перебування Боровця і побоювалася, що він продовжує підпільну діяльність на Волині. Підозри НКВД посилювалися тим, що тут досі діяли закладені «Тарасом Бульбою» підпільні ланки УНРА. Останню інформацію про їх ліквідацію знаходимо в чекістських документах 1949 року.

Лише в 1950 році «органам» стало відомо, де отаман. В одному з інформаційних повідомлень МҐБ згадується про існування спеціальної української школи при американській розвідувальній школі в Західній Німеччині. Серед її викладачів — Тарас Боровець. У 1953 році радянська спецслужба отримала інформацію, що він із групою товаришів виїхав до США, де зустрічався з шефом ЦРУ. «Під час перебування у США, — читаємо в повідомленні, — Боровець відвідав Вашингтон, де мав бесіди з Алленом Даллесом. Виїзд вказаних осіб до США нібито пов’язаний із веденням переговорів про організацію повстанської діяльності в Україні».

Останній спочинок отаман знайшов далеко від рідної землі. Могила Тараса Боровця в Саут-Баунд-Бруку, США.

Тож славний отаман намагався повоювати на фронтах ще одної війни — «холодної». Своєю невгамовною активністю він забезпечив до себе увагу чекістів ще на багато років. Лише 1969 року, тобто коли Тарасові Боровцю виповнився 61 рік, КҐБ зняло отамана із всесоюзного розшуку. «У ході проведених оперативних заходів, — читаємо у висновку чекістів, — встановлено, що Боровець Т. Д. у даний час проживає в м. Нью-Йорк (США), є в поважному віці. У зв’язку з тим, що даних про його можливу висадку на територію Радянського Союзу немає, відповідно до наказу № 0080 КҐБ при Раді міністрів СРСР від 17.5.1965 пропоную всесоюзний розшук Боровця Тараса Дмитровича, як установленого за проживанням за кордоном, припинити».

Лише через чверть століття після того, як отаман залишив рідну землю, чекісти нарешті зітхнули з полегшенням: він не повернеться.

Завершився розшук легендарного отамана, але не закінчилося його життя, що перетворилося на важкі будні емігранта. Щоби заробити на життя, він знову взявся за важку фізичну роботу — став кочегаром. Коли для цього забракло сил — сторожем у будинку в Нью-Йорку. Доживав віку на самоті, бо не мав родини — лише племінницю в Канаді.

Одного разу на вулиці Тарас Боровець впав та знепритомнів, прокинувся у шпиталі. Оскільки не мав грошей для перебування там надалі і не мав родини, до якої міг повернутися, поліція відвезла його до старечого будинку. Тут, спаралізований, рухаючись на інвалідному візочку, він провів свої останні дні.

15 травня 1981 року Тарас Боровець помер. Похований на православному кладовищі в Саут-Баунд-Бруку, де і є його могила — неподалік від місця спочинку Миколи Лебедя. Доля об’єднала колишніх суперників, між якими було багато несхожого і яких пов’язувала справжня любов до України.