Історія з грифом «Секретно». Таємниці українського минулого з архівів КГБ. Нові сюжети

Прага-68: вигляд із танка окупанта

Реакція на чехословацькі події весни—літа 1968 року в Україні була різною. Найбільш політично свідомі громадяни негативно сприймали радянську агресію і придушення демократи в сусідній державі. Деякі з них висловлювали своє незадоволення відкрито чи навіть таємно поширювали листівки із засудженням цього кроку.

Звичайно, були й готові підтримати всі починання влади. Таких, очевидно, найбільше було серед привілейованих і визнаних владою. Один із документів КҐБ того часу зафіксував висловлювання відомого українського композитора Анатолія Кос-Анатольського: «КПРС і Радянський уряд зайняли цілком правильну лінію стосовно подій у Чехословаччині. Так звана “демократія”, за яку ратують деякі чехословаки, фактично перетворилася в анархію, і цю ситуацію використовують ворожі соціалізму сили. В ім’я соціалізму в Чехословаччині необхідно, щоб анархія була придушена, щоб Комуністична партія Чехословаччини взяла до своїх рук контроль над усіма засобами пропаганди: пресою, радіо, телебаченням».

І хоч звіти КҐБ із 1968 року постійно фіксують різноманітні вияви невдоволення діями радянської влади в Чехословаччині, чекісти щоразу запевняли: «переважна більшість радянських людей одноголосно підтримує заходи, вжиті ЦК КПРС, Радянським урядом та іншими дружніми соціалістичними державами щодо ЧССР».

Насправді «переважній більшості радянських людей» події в сусідній країні були байдужі. Заклопотана проблемами виживання, ця більшість зреагувала лише на мобілізацію до армії. Реакція була звичною для покоління, в якому ще жили ті, хто пам’ятав війну: якщо мобілізація — значить війна, якщо війна — значить треба запастися всім необхідним. Звичні для Радянського Союзу черги в магазинах збільшилися в кілька разів, людей охопила паніка.

Війна не розпочалася, але до неї таки готувалися. Радянське керівництво побоювалося втручання військ НАТО, які проводили навчання неподалік кордонів Чехословаччини. Тому до вторгнення під кодовою назвою «Операція "Дунай"», яке подавалося як «інтернаціональний обов’язок», приготували великі маси війська: близько півмільйона радянських, польських, східнонімецьких, угорських та болгарських солдатів. Серед мобілізованих були люди, які по-різному ставилися до подій у Чехословаччині — підтримували, засуджували чи були байдужими до того, що там коїться. Але завдяки рішенню влади всі вони стали інструментом упокорення «ненадійного союзника», тобто окупантами.

Знаючи настрої суспільства, КҐБ мав підстави сумніватися в лояльності солдатів, кинутих на заспокоєння Чехословаччини. Тому органи безпеки проводили ретельну перлюстрацію листування військових, яке чудово відтворює атмосферу, в якій ті опинилися, перетнувши західний кордон СРСР.

У листах мобілізованих найчіткіше проступає нерозуміння ситуації, а звідси і страх майбутнього. Один із них, мешканець Хмельницька, писав: «Зараз обстановка у нас зловісна й небезпечна. Нас посилають в експедицію за кордон. Якщо не пошлють — це буде чудово, а поки до зубів озброюють. Щодня приходять чутки — одна гірше іншої. Якщо вже помічалася розрядка, то тепер знову посилилося напруження. Що вийде з цієї затії, не знаю, але ніколи не відчував небезпеки так, як зараз».

Радянські танки на вулицях Праги.

Радянські солдати, яких влада зробила окупантами.

Серед солдатів поширювалися не лише панічні настрої, але й небезпечні «націоналістичні віяння», які підняла в Україні «празька весна». «Надходять сигнали, — звітували чекісти, — що націоналістичні настрої проявляються також серед резервістів, призваних до Радянської армії... Резервісти виявляли незадоволення службою, багато з них вимагали демобілізації і відкрито висловлювали своє небажання воювати за інших. Окремі особи співали в частині націоналістичні пісні. У результаті такої ситуації частина резервістів-українців була демобілізована, а на їхнє місце прибули кадрові солдати».

Проте панівними все ж були гнітючі настрої і незадоволення побутовими умовами. Ось що писали вояки про перебування у військових таборах у Чехословаччині: «Довкола одні дерева і більше нічого. Сонця майже не бачиш, живеш, як у тюрмі, не бачиш світу білого. Часом сядеш, і до голови приходить, досить часто, нащо мене мати народила. Хочеться взяти автомат і пустити кулю в лоб». «Ми живемо, як свині, — обурювався інший солдат, — усе брудне. Як тільки скажеш це, то зразу кажуть, що зрадник батьківщини».

Депресивна атмосфера серед військовослужбовців посилювала пияцтво. «Я не дуже великий п'яниця, — писав один із них, — але часом настрій падає до нуля, ніде не знаходиш собі місця — намет чотири на чотири. Ось і плюєш на все, на це прокляте життя, на здоров’я і навіть на день, коли народився».

Схожі настрої зачіпали не тільки простих солдатів, але й офіцерів: «Живемо в полі, в наметах, а вже осінь, сиро і холодно. Але не це головне. Головне, що ніхто не знає, що йому робити, де прикласти свої здібності офіцера. Увійшли сюди і нічого не робимо. Займаємося тим, що боремося з холодом, брудом і дизентерією».

Населення Чехословаччини негативно сприймало непроханих «гостей», і вони це швидко відчули. «Живемо в лісі у наметах, — писав солдат в Україну. — І далі блокуємо військове містечко. І далі отримуємо образи (“Окупанти!”, “Загарбники!”) і погрози (“Забирайтеся додому!” та інші)». «Чехи налаштовані вороже, — згадував інший, — у контакт із нами не вступають, а якщо вступають, то лише для того, щоб чимось спровокувати. На цьому вже погоріло багато офіцерів. Менше людей загинуло при входженні, ніж зараз, одна надзвичайна ситуація за іншою, все пов’язано з пиятикою, а люди йдуть із життя, і таких не один десяток».

Попри велике напруження, до масштабного протистояння з місцевими мешканцями, такого, як у Будапешті 1956 року, не дійшло. Але сутички між демонстрантами та окупантами таки відбулися. За неточними підрахунками, під час вторгнення загинуло більше сотні громадян Чехословаччини і 12 радянських військовослужбовців. Значно більшими, як слушно писав цитований вище солдат, були небойові втрати армії— 84 особи померло від необережного поводження зі зброєю та технікою, в аваріях та від хвороб.

Напружену атмосферу протистояння між солдатами і місцевим населенням чудово використала радянська пропаганда для промивання мізків своїм воякам. І вже незабаром результати її активної роботи стали проявлятися в листах. «Справи у Чехословаччині дещо покращилися, але контра далі шаленіє. Не перестають поширювати брехню і наклепи на все добре, що зробили наші батьки і старші брати». Термін «контрреволюція» щодо подій у Чехословаччині, який, очевидно, вбивали в голови воякам політруки, дедалі частіше трапляється в їхніх листах додому: «Контрреволюція поки не здається, становище залишається напруженим, контра тут звіріша за фашистів».

Саме молодих чехів радянська пропаганда зображала головними ворогами для їхніх ровесників у формах радянських солдатів.

У Чехословаччині радянські солдати вперше зустрілися з масовим виявом серед місцевої молоді субкультури хіпі. Хлопцям у формах пояснювали: їхні довговолосі ровесники — це теж поганий вплив Заходу і зрада ідеалів соціалізму. «У найнадійніших місцях, — ділився солдат своїми спостереженнями, — засіла контра. У школах, інститутах, вчителі і професори викладають учням і студентам наклепницькі нападки на Радянський Союз, а ця волохата молодь їм охоче вірить».

Під впливом системної пропаганди ще зовсім нещодавно розгублені солдати поступово перетворювалися в типових окупантів із притаманною їм упевненістю у важливості власної місії, зневагою та ненавистю до місцевого люду. «Як ти знаєш, — писав один новоявлений окупант, — нашому брату тут погано. Чехи називають нас окупантами, нахабно в очі говорять: навіщо приїхали, забирайтеся геть, поки цілі. Я сам розмовляв із багатьма чехами і, знаєш, таке ставлення, що взяв би та як прикладом...». «У мене все гаразд, — писав інший, — малюємо плани перебудови міста, чехи психують і не хочуть іти геть. Ми їх потроху привчаємо слухатися, але ворогів нажили на десятки років».

Діалоги з окупантами.

З часом став проявлятися типовий великодержавний шовінізм, який мав бути простим поясненням того, що роблять ці вояки далеко від дому. «Політичний порядок не покращився, а навпаки, — повідомляв солдат після вторгнення в Прагу. — Не були вони, сволота, нашими друзями і скоро не будуть. Хтось давно повернув свідомість людей в інший бік... Ну а те, що ми вже стоїмо тут котрий місяць без сімей — це не так уже й страшно. У всякому випадку, погодьтеся, це набагато краще, ніж якщо б довелося кожну п’ядь цієї “дружньої” землі брати з боями, знову розкидати російські кістки по чужих землях».

Через десять років після Праги, у 1979-му, радянська влада знову кине своїх солдатів «виконувати інтернаціональний обов’язок», тепер у далекий Афганістан. Тут, на відміну від Чехословаччини, таки доведеться брати з боями кожну п’ядь «дружньої» землі. Тільки занепад СРСР зупинить бажання Москви розкидати «російські» кістки по чужих землях. У 1989 році війська виведено з гарячого Афгану і лише в 1991-му — із Чехословаччини. Так закінчувався радянський імперіалізм, кінчалася сама імперія.