Історія України від діда Свирида. Від найдавніших часів до 1036 року

Антична Україна

У кожного порядного народу є свої самобутні звичаї і захоплення. У французів таким національним хобі є кулінарія та виноробство, в англійців — морські подорожі, в італійців — солодке неробство (дольче фар нієнте). А от в українців, наприклад, таким загальнонародним хобі можна вважати городи, копанню яких мільйони наших співвітчизників віддаються щовесни з маніакальною пристрастю.

У Галичині та на Закарпатті до городів можна додати ще будівництво хат. Бо кожний поважаючий себе вуйко вважає будівництво своїм святим обов’язком. Тому мусить збудувати одну хату собі, дві дітям, ще й онукам кілька хат збудує, якщо матиме час. Бо все це робиться у відпустці чи на вихідних, а от на роботі отой вуйко також будує хати, хоча й далеко від рідної землі. От коли вже свої хати збудовані, тоді вуйко з цікавістю оглядається довкола — чи не будується хтось із сусідів. А знайшовши такого, пропонує свою допомогу. Якщо ж сусід від допомоги чемно відмовляється, бо й сам будувати любить, дядько сумно бреде додому, розмірковуючи, чи не прийти якось уночі й трохи побудувати, поки сусід спить і не бачить. Хобі є хобі, тут нічого не вдієш.

У давніх греків також було подібне загальнонародне хобі. Тільки вони не городи копали, а засновували міста, поліси по-їхньому. Бо кожний свідомий еллін вважав заснування міста справою своєї честі та гідності. Давній грек, який не заснував свого полісу, вважався не зовсім повноцінним і не міг дивитися в очі рідним та близьким без пекучого сорому.

— Ну що? Заснував уже поліс? — питала сувора грекиня свого чоловіка, стаючи в позу античної Мегери.

— Ні... — меланхолійно зітхав грек, — поки ще не заснував. — І повертався обличчям до стіни, завмерши в позі «відпочиваючий сатир».

— Всі люди як люди, лише ти якесь ледащо. На кого я потратила свої молоді роки? Ти мені все життя скалічив! А обіцяв! Ти пам’ятаєш, що ти мені перед весіллям обіцяв? — репетувала грекиня, не змінюючи пози й не повертаючи голови, щоб не збити високої античної зачіски.

— О боги! — жалібно вигукував по-давньогрецькому еллін, підводячись із ложа та скривившись, як Лаокоон.

— Геть з очей моїх! І поки міста не заснуєш, не вертайся! — завершувала дружина тираду і величним жестом показувала чоловікові на двері.

Еллін у розпачі вибігав з хати, й високо підкидаючи ноги, як це зображено на античних вазах, біг до найближчої пристані, де всідався на першу-ліпшу бірему та плив на ній світ за очі шукати місце для нового полісу. Знайти таке місце було непросто, бо греки в ході еллінської колонізації, що розпочалася в середині VIII ст. до н. е., густо натикали отих своїх полісів по всьому Середземномор’ю та Малій Азії. Що викликало у гострого на язик Сократа саркастичне зауваження: «Греки розсілися навколо Середземного моря, як жаби навколо болота».

Давньогрецькі міфи та легенди підказують, що першими з греків про землі Північного Причорномор’я могли дізнатися аргонавти. Оті самі, що на чолі з Ясоном свиснули в царя Еета золоте руно й мусили хутко втікати з Колхіди. Еет, звісно, вислав за ними погоню, але хитромудрий Ясон, аби заплутати сліди, вирішив не йти на Геллеспонт, а подався вздовж берегів Скіфії до річки Істр (Дунай). Дідові неабияк кортить переповісти отой міф про пригоди аргонавтів своїми словами, але наш предмет — історія, а не легенди й перекази. Хоча легенди й перекази також є цінним джерелом історичних знань. З яких ми, наприклад, довідуємося, що рівень навігації у давніх греків дозволяв їм здійснювати лише каботажні плавання. Тобто вони плавали бережком-бережком, стараючись по можливості не заходити далеко у відкрите море й не губити з очей суходолу. Тому, пливучи з Грузії до Дунаю уздовж берегів сучасної України, аргонавти цілком могли приставати до берега. Хоча б для того, щоб поповнити запаси прісної води. А напившись і наповнивши водою свої амфори, одразу відчалювали та швиденько втікали під глузливий регіт скіфів.

Після щасливого повернення в Елладу аргонавти понарозказували грекам багато різних небилиць, і оті побрехеньки лягли в основу цілої серії давньогрецьких міфів та легенд. Згодом на їх основі сила-силенна філологів та істориків успішно захистила свої дисертації та отримала вчені ступені. Практичні ж елліни пропустили байки про сирен повз вуха, але зробили правильний практичний висновок, що на півночі Чорного моря є ще чимало неприватизованих земельних ділянок. І замислилися.

Першими не витримали мешканці Мілету, які в VII столітті до н. е. нишком сіли на трієри та добралися до півострова Березань (тоді Березань була ще півостровом). І заснували на ньому перший в Україні грецький поліс. Дізнавшись, що місцеві скіфи називають Дніпро Борисфеном, грецькі мігранти, не довго думаючи, дали щойно заснованому полісу назву Борисфеніда.

Повернувшись додому, мілетяни розцілували дружин і в яскравих фарбах описали, в яких чудових землях вони житимуть. Мілетянки радісно зойкнули і заходилися пакувати речі в дорогу. їх подружки з інших міст Еллади зеленіли від заздрощів і взялися поїдом їсти своїх благовірних з потроєною енергією. Давньогрецькі дядьки хапалися за голови і, волаючи до богів про милосердя, чимдуж бігли купувати квитки на відпливаючі в Чорне море круїзні біреми чи трієри. Кому квитків не вистачило, погоджувалися й на галери. В будь-якому випадку, греки масово підняли вітрила, взялися за весла і розпочали в VII ст. до н. е. грецьку колонізацію Північного Причорномор’я.

Цікавим аспектом є питання про взаємини греків з місцевим населенням тих країв. Дід нагадає, що саме в той час у причорноморських степах жили скіфи. Побачивши на чорноморському узбережжі тубільців у фірмових шкіряних пляжних костюмах, греки насилу стрималися від сміху, інтелігентно пирскаючи в кулаки.

Скіфи ж, здивовано оглянувши грецьких переселенців, також не могли стримати усмішки. Бо кумеднішого одягу, ніж туніки, вони зроду не бачили. Тому перший контакт двох цивілізацій відбувся, мабуть, під веселий регіт — скіфи й греки стояли навпроти одне одного і щиро сміялися, аж за животи хапалися.

— Привіт, хлопці. Ми — греки! — чемно привіталися греки.

— Здоров, греки, — відповіли скіфи, продовжуючи сміятися. — А ми — скіфи. Царські. Приємно познакомитися.

— І нам приємно. Як щодо взаємовигідної торгівлі? На засадах дружби і добросусідства?

— Це як? — не зрозуміли скіфи.

— Дуже просто: ви нам — продовольство, а ми вам — демократичні цінності.

— Та ми не проти. Але... ви хоть штани надіньте, — відповіли скіфи й покотилися зо сміху.

— А земля тут яка? Плодюча? — не образилися елліни

— Плодюча. Мабуть. Але про врожайність ліпше у скіфів-орачів питайте, — знесилено витираючи сльози з бородатих щік, відказали царські скіфи.

— Ну, а міграційна політика? — не вгавали сини Еллади.

— Та ми не в курсі, бо самі тут недавно. Кімерійці ніби не жалілися.

— От і прекрасно, — задоволено посміхнулися греки, поклали на землю клунки та швиденько збудували агору, храм Артеміди, пристань і ринкову площу. Потім ще раз огледіли скіфів, щось між собою порадилися і збудували тюрму. Діло зроблено, поліс засновано. Час приступати до торгівлі.

Торгівля між грецькими полісами та місцевим населенням відбувалася шляхом натурального обміну: від місцевих греки по бартеру отримували зерно, шкури, хутро й рабів, а скіфів із усіх привезених греками демократичних цінностей найбільше цікавили вино та ювелірні вироби. їх греки й продавали аборигенам утридорога, безсовісно дурячи не обізнаних зі світовими цінами скіфів.

Час від часу скіфи ловили греків на шахрайстві, і тоді сміх вщухав, а скіфи брали грецькі поліси штурмом, вимагаючи справедливої цінової політики. Грекам рекетирські замашки скіфів категорично не подобалися, і вони оточили свої міста потужними кам’яними мурами. Це не завжди допомагало, бо якщо в бізнесі скіфи не дуже розумілися, то воювати вміли прекрасно.

Після Борисфеніди греки заснували в Причорномор’ї ще багато полісів, намагаючись захопити, насамперед, найкращі ділянки на чорноморському узбережжі Миколаївської, Херсонської, Одеської областей та Криму. В дідуся немає ніякої змоги детально розказувати про всі засновані греками міста, бо їх було чимало. Кому цікаво, раджу прочитати про них окремо. Але про деякі грецькі поліси Північного Причорномор’я варто згадати й тут.

Наприклад, Тіра на березі Дністровського лиману, на місці якого зараз стоїть чудове місто Білгород-Дністровський. Здається, саме там знайдено найдавніші на території України гроші — тірські тетрахарки, і дід би дуже бажав, аби традиції притоку в Україну іноземних капіталів не обмежувалися лише античними часами.

Або знаменита Ольвія в сучасному Очаківському районі Миколаївської області, яку в 450 році до н.е. відвідав батько історії Геродот і все гарненько для нас записав. Саме завдяки Геродоту ми багато знаємо про скіфів та інші народи, які жили на нашій землі дві з половиною тисячі років тому.

А ще легендарний Херсонес Таврійський, на місці якого зараз українське місто Севастополь, тимчасово окуповане черговими азійськими пройдисвітами. Херсонес, або літописний Корсунь, стане згодом місцем хрещення князя Володимира, про що дід докладніше розповість у відповідному параграфі.

Кожен грецький поліс був окремим містом-державою, що жило за своїми демократичними законами, де всі були рівноправними, але кожна соціальна група була рівноправна по-своєму. Найрівноправнішими були, звичайно, раби, які активно користувалися правом на труд. Демос, тобто вільні громадяни, такого права не мали, тому обмежувалися правом на відпочинок та правом на оборону вітчизни. Були в демосу й обов’язки, і найголовніший із них — брати участь в управлінні полісом. Але якщо хтось із вільних громадян уникав участі в управлінні комунальними службами чи збиранні податків, на його голову падали страшні кари. Запросто могли і побити. Але тільки за рішенням суду.

Найбезправнішою верствою у грецьких полісах були аристократи, до кола обов’язків яких входило розважання демосу шляхом періодичного захоплення влади та оголошення себе царями. Тоді демос щасливо всміхався і починав натхненно боротися з тиранією, караючи аристократів остракізмом та іншими малоприємними винаходами грецької демократії. Щоправда, іноді царям вдавалося утриматися при владі, і тоді важкі часи починалися в демосу. Таким чином, життя в грецьких полісах було веселе й цікаве, про що переконливо свідчать твори давньогрецьких істориків.

Іноді під впливом зовнішньої загрози грецькі поліси об’єднувалися у військові союзи та захоплювали довколишні прилеглі території. У цьому сенсі варто згадати про Пантікапей (нині Керч на території тимчасово окупованого Криму), заснований тими ж таки мілетянами. Пантікапей із плином часу став центром славетного Боспорського царства, історія якого може стати невичерпним джерелом для гостросюжетних і захопливих блокбастерів.

Один цар Мітрідат Євпатор чого вартий — такий собі античний Гаррі Поттер, бо мав на чолі красномовний шрам, залишений ударом блискавки. Але на відміну від хирлявого Поттера, Мітрідат виріс здоровенним бугаєм, перед яким тремтіли всі циркові силачі, гладіатори та хижі тварини. Але й тупим не був — володів понад 20 мовами, був тонким знавцем мистецтв, гурманом і естетом. Маючи еллінське виховання, в політиці застосовував суто азійську підступність, не сильно обтяжуючи себе моральними рефлексіями. Водночас був філософом і колекціонером старожитностей. Бо як це не дивно, але й в античні часи вже були свої старожитності. Кажуть, що в колекції Мітрідата були навіть ложе царя Дарія та плащ Александра Македонського.

Зрозуміло, що безкінечно терпіти над собою такого супермена прості люди не могли, тому в 63 році до н. е. терпець у демосу урвався, і небайдужі громадяни порекомендували цареві «випити йаду». Мітрідат слухняно виконав волю народу, але могутній організм царя сприйняв отруту як амброзію і не заподіяв йому жодної шкоди. Бо виявилося, що хитрий Мітрідат був ще й ботаніком у буквальному розумінні цього слова — довго вивчав рослини, зокрема отруйні, і поступово виробив у себе імунітет до всіх відомих на той час рослинних отрут. Це вже було занадто, і розлючені громадяни порадили царю убити себе «апстєну». В Боспорському царстві не знайшлося, однак, жодної стіни, яка б витримала треновану тушу Мітрідата. Але тут йому на допомогу прийшла власна охорона, яка милосердно заколола свого царя мечами. Народ, у якого на тлі такого бездоганного вождя вже почали формуватися комплекси меншовартості, полегшено зітхнув.

Із часом потоки грецьких переселенців до причорноморських полісів почали вщухати. Не допомагала навіть потужна рекламна кампанія, метою якої було приваблення нових мігрантів: до греків долинали плітки, що не все так просто у тому Північному Причорномор’ї. Окрім нестабільної військово-політичної ситуації, еллінів дуже непокоїли чутки про холодну погоду, при якій не дуже походиш по місту, як годиться цивілізованій людині, тобто голим. Найбільше ж еллінів відлякувала необхідність вдягати штани. Вдягати туніку греки ще погоджувалися, але штани... На таке моральне падіння могли погодитися лише наймеркантильніші з греків, котрі настільки втратили сором і совість, що заради перспективи швидкого збагачення готові були носити навіть шуби. Моральна ницість жадібних до грошей суб’єктів і в ті далекі часи не знала меж.

Безпринципних і жадібних людей в Елладі виявилося, однак, не так уже й багато, бо з часом у причорноморські поліси греків почали відправляти насильно, в якості покарання за якісь злочини. В результаті у грецьких містах-полісах зріс відсоток усіляких пройдисвітів, один із нащадків яких — громадянин Херсонеса Настає (Анастас) — зробив у Х-ХІ століттях стрімку кар’єру при дворі київських князів. Але про того Настаса дід розповість у відповідних параграфах, прошу поки що просто запам’ятати його ім’я.

Римляни згодом також карали своїх злочинців або опальних громадян засланням у причорноморські колонії. Найвідомішим із засланих у Причорномор’я римлян є поет Публій Овідій Назон, який збагатив латинську літературу талановитими любовними елегіями досить відвертого змісту. Римлянам і римлянкам ті елегії страшенно подобалися, але відомий своїми суворими моральними принципами імператор Октавіан Август, прочитавши оті елегії, густо почервонів від сорому. Потім зблід і запроторив автора у глухомань, до міста Томи (сучасна Констанца в Румунії).

У чорноморському засланні Овідію довелося дуже нелегко, він нудьгував за веселим Римом і зазнавав страшних душевних мук. Можемо лише уявити, як жилося поету в оточенні гетів та сарматів, літературні смаки яких були далекі від творчих пошуків Овідія. Тоді засмучений Овідій взяв і написав «Скорботні елегії», сподіваючись, мабуть, що їх прочитає й Октавіан, а прочитавши, розчулиться та поверне опального поета в Рим. Задум не вдався, Октавіан, як і положено владі, залишився глухим до волань творчої інтелігенції. Сумно бродячи в самій туніці берегом Чорного моря, Овідій підхопив нежить, і лікарі порадили йому тепло вдягатися. Такої ганьби тонка душа Овідія витримати не могла, і після тривалої творчої депресії поет помер у 18 році до н.е. Написане Овідієм у Причорномор’ї, однак, не пропало даремно, і до цих пір сучасні поети надихаються його скорботними віршами, коли їм для отримання Нобелівської премії з літератури конче потрібно написати щось особливо жалісне і сльозоточиве.

Про заслання останнього римського поета античної доби в Причорномор’я нам нагадує назва славного міста Овідіополь, що на Одещині. Назву оцю місто отримало лише у XVIII столітті за примхою цариці Єкатерини II. Але вона несподівано прижилася, що переконливо свідчить про любов мешканців Південної України до класичних зразків античної поезії.

Сходження скіфів з історичної арени, яке відбулося у III столітті, греки сприйняли філософськи і провели їх стриманими оплесками. І так само спокійно зустріли сарматів, які вийшли на сцену, замінивши скіфів.

— Вино п’єте? — меланхолійно спитали греки.

— Наливайте, вип’ємо, — знизали плечима сармати.

— На здоров’я, — задоволено усміхнулися греки і запропонували сарматам підписати торговельні контракти, як і зі скіфами.

Веселі на вдачу сармати легко вписалися в запропоноване амплуа, й ідилія співіснування різних цивілізацій ще якийсь час продовжувалася. Аж поки в Причорномор’ї не з’явилися гуни.

Гуни вирізнялися специфічним почуттям гумору і особливим поглядом на характер торговельно-економічних відносин. Тому вони просто пограбували грецькі поліси, майже вщент знищивши грецьку цивілізацію Причорномор’я. В результаті після IV століття грецькі колонії поступово занепали, а їх населення змішалося в калейдоскопі Великого переселення народів. Однак грецька присутність у Причорномор’ї повністю не зникла, і згодом, в добу посилення Візантії, пережила ренесанс.

Загалом антична цивілізація проіснувала в Північному Причорномор’ї майже тисячу років, упродовж яких скіфи й сармати добряче напрактикувалися в галузі посередницької торгівлі, забезпечуючи торговельний зв’язок між греками та землеробними народами лісостепу. Скіфи як очманілі мчали на північ, набирали там зерна й хутра і прожогом неслися на південь, щоб виміняти цей товар на добре грецьке вино. Коли вино у скіфів закінчувалося, вони швидко повторювали торгову операцію, сприяючи розвитку економічних контактів між греками та слов’янським населенням півночі. Таким чином були закладені підвалини південного театру realpolitik сучасної України: довгострокової програми «Продовольство в обмін на Понт (Евксінський)» в максимально широкому розумінні цього географічного поняття. Скоріше за все, саме завдяки діловій активності скіфів археологи до цих пір знаходять у лісостеповій смузі України предмети матеріальної культури греків.

Скіфи й сармати, вірогідно, неодноразово ділилися із землеробами всякими веселими оповідями про диких греків, яких вони ледве навчили носити штани. Хлібороби ті історії слухали, але найбільший відгук у душах праслов’ян, мабуть, знаходили розповіді про демократичний устрій грецьких міст, де всі важливі питання вирішуються народними зібраннями. «Майже як у нас», — дивувалися землероби і мріяли про час, коли в них, нарешті, також буде своя держава, і вони зможуть відвести душу, обираючи та скидаючи владу. Та перекладаючи відповідальність за погане життя на державних діячів.