Історія України від діда Свирида. Від найдавніших часів до 1036 року

Трипільська цивілізація

Врешті-решт, друзі, ми з вами дісталися до однієї з найцікавіших сторінок історії України давньої доби — до трипільської цивілізації. Напередодні війни це була одна з найулюбленіших тем інтернет-холіварів, які постійно точилися між диванними бійцями України та Росії за приблизно однакового рівня розумового розвитку учасників дискусії з обох боків.

Приклад трипільської культури наводиться повсякчас, коли українські інтернет-ультрас доводять древність української цивілізації. На що їх російські опоненти саркастично зауважують, що древні укри були предками тих мавп, від яких походить сучасна людина. І у відповідь отримують десятки коментів, що росіяни взагалі не слов’яни, а асимільовані угро-фіни, які генномодифікувалися під впливом настояної на мухоморах горілки. 1 так далі, в тому ж дусі до безкінечності.

Спробуємо ж розібратися, що тут і до чого. Перше питання: чи були трипільці нашими предками? Відповідаю: і так, і ні. Антропологи стверджують, що зовні трипільці були присадкуватими, смаглявими, а за формою черепа скидалися на сучасних мешканців півдня Європи — італійців чи корсиканців. Генетичний аналіз також не підтверджує близької спорідненості сучасних українців із трипільським населенням. То чому ж тоді «так»? Тому, що трипільці ментально нам як рідні. Дуже вже любив щирий трипілець, щоб у нього хазяйство було, худоба, кабанчик, садок вишневий коло хати, та щоб у полі колосилося. І гуртом ті трипільці створили таку суспільну формацію, яка зрозуміла і близька кожному українцю — то була високорозвинена куркульська цивілізація.

І що особливо приємно, ота цивілізація на нашій землі розквітла й цвіла близько трьох тисяч років між 5500 та 2750 роками до н. е. Щоб було зрозуміліше — піраміда Хеопса молодша, бо її закінчили будувати лишень у 2540 році до н. е. А розквіт шумерської цивілізації в Месопотамії припадає на період, коли трипільці вже сходили з історичної арени під засудливі погляди археологів.

Чому археологи з осудом дивляться на трипільців, спитаєте ви? Тому, що археологи, щоб ви знали, найбільше люблять розкопувати могильники. І дуже радіють, коли знаходять неушкоджені й непограбовані поховання. Бо ті поховання дають найбільше цінних знахідок матеріальної культури.

От, наприклад, дослідників шумерської цивілізації можна вважати везунчиками. Бо шумери, попри те, що розвинули перукарське мистецтво й навчилися гарно завивати собі бороди, ховали своїх мерців з відповідними урочистостями і клали коло них потрібні в потойбічному світі речі. За що шумерологи неабияк вдячні своїм піддослідним, котрі, здається, народжувалися на світ лише для того, щоб зробити собі пишні зачіски, накрутити бігудями бороди та з почуттям виконаного обов’язку чемно лягти в труну.

Ще більше поталанило єгиптологам. Бо хоча давні єгиптяни, може, й не так, як шумери, переймалися своїми бородами, зате піднесли погребальні обряди на невидану височінь. Власне, давній єгиптянин одразу після народження починав копати собі могилу та готувався до переходу в інший світ. Тому в єгиптологів так багато матеріалу для дисертацій. Ну, а фараони? Котрі безсоромно використовуючи адмінресурс, набудували собі таких пірамід, які й досі вражають туристів з усього світу. І варто визнати, що економічна політика фараонів врешті-решт принесла свої позитивні плоди. Не минуло й якихось сорока п’яти століть, як витрачені на спорудження пірамід капіталовкладення почали приносити прибуток. Тому піраміди — яскравий приклад успішності довготермінових будівельних інвестицій.

Ну, а що ж наша, трипільська цивілізація? А трипільці були нормальними собі куркулями, які про смерть навіть і не думали. А раділи життю й прагнули гарно жити тут і негайно. Не знаю, які в них були перукарні, але пірамід вони нам не набудували. І поховань ніяких не залишили, бо своїх померлих просто спалювали. І не лише померлих спалювали, але і свої поселення кожні 60—80 років знищували дотла та переселялися в інше місце. Чому вони так чинили, того ніхто достеменно не знає. Ось тому археологи дивляться на трипільців з осудом і сумно порпаються на їхніх згарищах. Та змушені вдовольнитися уламками трипільських глечиків, яких, щоправда, трипільці за три тисячі років натовкли чимало.

Чому трипільська цивілізація виникла саме на території сучасної України? Бо на той час клімат стабілізувався, і ландшафт нашої країни з її поділом на лісову, лісо-степову та степову зони остаточно сформувався. Саме тоді, у VI тисячолітті до н. е., свою історичну роль починає відігравати знаменитий український чорнозем. Що й створило на території України передумови для зразкового втілення в життя завоювань неолітичної революції.

І так трипільці ті завоювання втілили, що стали першою в світі цивілізацією, якій вдалося, нарешті, повністю розв’язати продовольче питання.

Трипільці почали вирощувати різноманітного, поживного і смачного харчу стільки, що вже не знали, куди його дівати. Коли до трипільця в справах необачно заходив сусід, його мовчки обступали з обох боків, силоміць садовили до столу і починали годувати. Бо шкода ж, щоб добрий харч пропав. Нагодований під зав’язку трипілець, тяжко ступаючи, йшов додому, де на нього чекали сердита жінка та холодна вечеря. І попробуй не з’їж! Потім цей дядько, як випадала нагода, мстився сусідові, упіймавши його на вулиці, затягнувши до себе в хату і примусивши їсти, аж поки той не очманіє.

Традиції знаменитого українського бойового мистецтва — примусової гостинності — живі й нині, і вірогідно, зародилися вони ще у трипільців. А ми оту традицію не лише успадкували, але й творчо розвинули. Тому іноземцеві, який потрапляє в українську родину, краще й не пробувати відмовлятися від обіду — все одно примусять все з’їсти, а ще більше випити. І ще багато чого нами успадковано з трипільських часів, тому якщо не етнічна, то ментальна спорідненість українців з трипільцями простежується дуже рельєфно.

Незважаючи на войовничу гостинність, трипільці любили ходити в гості, тому і селилися недалечко одне від одного. Густота трипільських поселень вражає й зараз, бо мало чим відрізняється від сучасної густоти населених пунктів.

А як гарно вони жили! Поки інші ще мерзли в печерах або ниділи в сирих і смердючих мезолітичних землянках, трипільці будували собі затишні одно-, дво- та багатопокоєві хати. Внутрішнє планування передбачало кухню з піччю та припічком, сіни й одну або кілька кімнат. А деякі, найзаможніші, будували собі навіть двоповерхові вілли. Нагадаю, що надворі енеоліт! Археологічні знахідки свідчать, що в лісовій місцевості хати будували з брусів, а в лісостеповій зоні — із саману. Ну чисто тобі екобудинки, так популярні зараз серед заможних людей, які піклуються про своє здоров’я! Стіни покривали товстим шаром глини, білили і розмальовували. Долівка також була глиняна. Коло хати були двір і город. Знаходять залишки стодол, клунь та інших господарських прибудов. Ну любили трипільці, щоб все було і солідно, і гарно. Одне слово — куркулі.

Розміри такого господарства дозволяють припустити, що в будинку мешкала не одна родина в сучасному розумінні, а рід, до якого входило кілька поколінь. Дід може собі лише уявити, який ґвалт стояв на кухні, коли коло печі одночасно поралося шість-сім господинь, а туди-сюди з вереском гасало кілька десятків малечі. От де матеріал для соціально-побутового твору високої драматичної напруги. Був би Нечуй-Левицький трипільцем, ото написав би «Кайдашеву сім’ю»!

Ареал розселення трипільців розкинувся між Карпатами та Дніпром майже по всьому правобережжю сучасної України, а також на території Молдови і частково Румунії. Цікаво, що на лівому березі Дніпра трипільські знахідки трапляються надзвичайно рідко. Чому так? Цього історики точно не знають. А дід так собі думає, що перепливати через Дніпро та шукати родючу землю у степу, де тиняються якісь незрозумілі кочові племена скотарів, порядному селянину негоже.

У Румунії (та Молдові), щоправда, ця культура називається не Трипільська, а Кукутені — за назвою села, де у 1885 році були знайдені перші археологічні пам’ятки тої доби.

Натомість у нас прийнято вважати, що першовідкривачем трипільської культури є славетний київський археолог Вікентій Хвойка, який зробив перші знахідки у 1893 році під час розкопок на сучасній Кирилівській вулиці в Києві. Хвойка покопав там трохи, а потім, видно, щоб не заважати Свириду Петровичу Голохвастову залицятися до Проні Прокоповни, переніс експедицію з київського Подолу в тихе і гарне село Трипілля, що під Києвом. Яке і тоді, і зараз славиться серед археологів особливо смачним самогоном. Бо дивний феномен: археологи всіх часів та народів відчувають гарячу приязнь до слабо- та міцноалкогольних напоїв. Особливо до міцноалкогольних. Про Хвойку не скажу, бо не знаю, а от те, що 90% археологічного фольклору присвячено пиятиці, то це беззаперечний науковий факт. Полюбляють археологи це діло. Маю на увазі фольклор.

Перенесення Вікентієм Вячеславовичем експедиції в Трипілля негайно позначилося на самоповазі місцевих селян. А що ж ви хотіли — жити в селі, якому понад 5 тисяч років! Це вам не якийсь Київ із його нещасною тисячею років! Тоді, до речі, вважалося, що Києву близько 1000 років. Це вже згодом відомий український археолог Петро Петрович Тол очко, заручившись підтримкою найкращого захисника в історії українського футболу Володимира Васильовича Щербицького, вибив у Москви визнання, що Києву насправді 1500 років. Під цю дату, яку гучно відсвяткували у 1982 році, Київ отримав від союзного уряду та урядів союзних республік чимало подарунків і різних бонусів, було споруджено відомий пам’ятник на березі Дніпра, Золоті ворота залили справжнім давньокиївським бетоном, а кияни посерйознішали, бо відчули себе старшими на цілих 500 років. Але дід відволікся, повертаємося до трипільців.

Вчені стверджують, що родинний лад трипільців становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Тобто це епоха, коли роль і авторитет жінок були на неабиякій висоті, але і повага до чоловіків суттєво зросла. На нас, мужчин, уже не дивилися, як на зайве в господарстві непорозуміння, а зовсім навіть навпаки. Добре годували, менше лаяли, а іноді навіть відпускали на полювання. За трипільської доби дихати мужчинам стало трохи легше. Хоча роботи додалося.

За родом занять трипільці були землеробами, вирощували багато зерна, пекли хліб. Про це свідчать численні знахідки полови, цілих зерен і зернової луски. Оскільки трипільці вели осіле життя, з року в рік обробляючи одні й ті самі поля, дослідники припускають, що їм були відомі принципи сівозміни.

Чи були у трипільців свині, запитаєте ви? А яке ж господарство без кабанчика? Були, звичайно. А от чи вміли вони робити ковбаси і кров’янку, науці невідомо. Однак сало вони точно їли. Інакше для чого тоді кабана тримать?

Знаряддя праці, якими орудували трипільці, виготовляли з кременю, каменю та кісток тварин. Землю обробляли мотиками, для чого використовували роги. Здебільшого оленячі, але коли їх не вистачало, то в хід ішли будь-які роги. Мораль у ті веселі часи була така, що навряд чи був хоч один нерогатий трипілець.

Метал? Був і метал. Але, звісно, це була ще лише мідь, і її було порівняно небагато. Вчені так ще й не з’ясували, знали трипільці металургію чи лише металообробку. Бо є гіпотеза, що злитки міді, з яких трипільські ковалі виготовляли мідні вироби, потрапляли до них завдяки торгівлі десь аж із Балкан. Тож трипільці вели завзяту міжнародну торгівлю, відтак історія експорту української сільгосппродукції налічує вже принаймні кілька тисяч років. Дід вважає, що Україна просто зобов’язана з часом стати світовим центром екологічно чистих продуктів харчування. Щоб і наші люди їли здоровий харч, і щоб у всьому світі знали, що «Ukrainian means healthy».

Глини у трипільців було багато, тому гончарство досягло особливо помітних успіхів. Спочатку горщики ліпив усякий, кому не ліньки, і вони виходили криві й негарні. Естетичні смаки трипільських жінок цього стерпіти не могли, і з рівня, якого згодом досягло гончарське мистецтво, можна зробити сміливий науковий висновок, що жінки в трипільців були суворі та вимогливі. Бо гончарі дуже старалися і оздоблювали горщики гарним орнаментом. Вважається, що гончарного кола трипільці ще не знали, але якийсь різновид повільного кола вони все ж, мабуть, винайшли. Бо якісь ті горщики аж надто правильні. Зліпити отаке самими руками непросто. Особливо, якщо над душею стоїть жінка і присікується.

Окремо в науці стоїть питання щодо винайдення трипільцями колеса. Деякі дослідники стверджують, що це свята правда, і показують нам трипільські глиняні іграшки з колесами. Інші ж вчені налаштовані скептично і заявляють, що ні, колеса в транспорті трипільці ще не використовували. А перевозили різне добро чи катали дівчат на возах, у яких замість коліс було полоззя. Кого ж запрягали трипільські дівчата у ті вози? Вчені кажуть, що волів. Але воли в трипільців були сакральними тваринами, та й шкода худобу мучити. Тому не виключено, що дівчата запрягали у вози трипільців. Трипільців було багато, і їх було не так шкода, як волів. Згодом хитрі трипільці здогадалися одомашнити коней, після чого випряглися з возів і полегшено зітхнули.

А щодо колеса... Спокуса довести, що колесо було винайдене саме на території України, велика. До того ж, багато закордонних учених розглядають трипільську версію появи колеса як доволі-таки вірогідну. Але взагалі-то сверблячка доказувати свою велич, апелюючи до давності етнічних коренів чи епохальних винаходів предків, здебільшого свідчить про серйозні комплекси меншовартості. Бо який сенс пишатися винайденням 5000 років тому колеса, коли у XXI столітті дороги в твоїй країні у жахливому стані? Якщо вже пишатися, то сучасними швидкісними автобанами. А ось із цим у нас поки що не дуже.

Тут доречно згадати, що на право винайдення колеса претендують багато країн, і прикметно, що серед них немає жодної високорозвиненої держави. Так, наприклад, перший президент Туркменістану Сапармурат Туркменбаші Ніязов у своїй епохальній праці «Рухнама» натхненно та у вишуканій віршованій формі безапеляційно стверджував, що колесо винайшли туркмени. Інтернет-громадськість негайно погодилася з цим твердженням шановного Туркменбаші, зауваживши, однак, що коли туркмени винайшли колесо, інші народи вже літали в космос.

Але повернемося до трипільців і припустимо, що вони не лише в землі копирсалися та худобу гляділи, але й знаходили час для технологічних проривів. У такому разі ланцюг цивілізаційних винаходів: вирощування зерна — гончарство — одомашнення коней — винайдення колеса мусив вивести трипільців на якісно новий рівень суспільного розвитку. Який ознаменував винахід пива. І коли ти вже не ходиш, як злидень, пішки, а зручно вмостився в запряжений конями віз і правиш до млина, то без пива в спеку важко. Саме час завернути до найближчого шинку. З винайденням пива трипільська культура вже з повним правом претендує на звання «цивілізація». Бо яка ж цивілізація без пива?

На той час гончарство якраз досягло нових шалених успіхів, і серед трипільскої кераміки особливе місце посіли біноклевидні посудини, про призначення яких історики досі сперечаються. Та пафосно заявляють, що використовували ті посудини для ритуальних цілей. Знаємо ми ці ритуали.

Ото заходять у шинок два куми-трипільці і запитально дивляться один на одного: «Ну шо? Як всігда?» Та замовляють собі пиво в біноклевидну посудину. Стають гарненько поряд і приступають до урочистого ритуалу. Всі сумніви щодо характеру того ритуалу відпали, коли археологи нарешті знайшли триноклевидну посудину. Це вже, мабуть, коли куми метикували на трьох.

Не виключено, що за відвідувачами шинку, хитро всміхаючись, спостерігало трипільське ДАІ. Інспектор, як набачив клієнта, суворо спиняв воза і питав дядька:

— Вживали?

— Ні!

— Точно?

— Точно...

— Ану, дихніть!

Дядько дихав, а інспектор професійним нюхом визначав:

— Ха! Мінімум два бінокуляри ячмінного. Складатимемо протокол?

— Не треба протоколу... — зітхаючи, проказував дядько і ліз на воза за штрафом.

Ще треба сказати кілька слів про орнаментування трипільської кераміки, бо вчені так і не дійшли згоди, чи знали трипільці писемність. І деякі стверджують, що оті орнаменти — то піктограми, в яких зашифрована якась дуже важлива інформація. Сам дід гадає, що така розвинена цивілізація, яка, до того ж, ще й вела міжнародну торгівлю, мусила мати якусь систему знаків, за якими можна було фіксувати важливу в експортно-імпортних операціях інформацію. Але поки що жодних доказів писемності в трипільців не знайдено. А щодо піктограм на горщиках... От коли вдасться їх розшифрувати і довести, що ті орнаменти не звичайне оздоблення, а якесь зашифроване письмо, то тоді й поговоримо про це. Було б, до речі, цікаво, якби виявилося, що у візерунку глиняного глечика зашифрована записка: «Куме, ми завтра на полювання. Ви з нами? Якщо так, то виставте у вікно зелену макітру. А якщо кума ще лається, то ставте червону. Пока».

Самі поселення трипільців за всіма ознаками мали попереднє планування, а не забудовувалися хаотично — хати ставилися концентричними колами, утворюючи кілька кільцевидних вулиць. У центрі — майдан. Розміри деяких поселень були такі, що окремі дослідники вживають термін «трипільські агроміста». Найбільші з них налічували до 10 і навіть до 20 тисяч мешканців, і на ті часи це були просто мегаполіси. В яких, окрім житлових будинків, знаходять і залишки громадських споруд. Мабуть, якихось міськадміністрацій, ЖЕКів чи податкових служб. Якщо це так, то, вочевидь, була у трипільців і корупція. А якщо була корупція, то центральні майдани агроміст, вірогідно, використовували за прямим призначенням. Тому доречно припустити, що і традиціям Майданів у нас принаймні кілька тисяч років.

Трипільці були народом мирним і до пори до часу ні з ким не воювали. Кістяні наконечники для стріл того періоду, що їх знаходять дослідники, могли бути корисні хіба в мисливстві, яке відігравало лише допоміжну роль у господарстві. А можливо, просто було чоловічою розвагою, бо жінки геть неохоче відпускали чоловіків на полювання. Сучасні українки через тисячоліття солідарно тиснуть руки своїм трипільським подруженціям.

Отакий пацифізм трипільців довго тривати не міг, оскільки в степах швендяло чимало агресивних кочових племен. Кочовики із заздрістю спостерігали за заможними трипільцями, ледве стримуючи класову ненависть до куркулів. Пошвендявши так якихось три тисячі років, терпець у кочовиків, урешті-решт, урвався, і вони почали оте заможне трипільське селянство розкуркулювати. Під ударами кочових орд, як стверджують деякі вчені, трипільська цивілізація, трохи попручавшись, поступово занепала, однак залишилася в ментальній пам’яті народу у численних проявах побутової культури та звичаїв.

Дивлячись на нас крізь товщу тисячоліть, трипільці шлють нам німу настанову: «Зміцнюйте й озброюйте армію, друзі. Бо прийде «продразвйорстка!» — наплачетеся!». Дід дуже сподівається, що цей історичний урок трипільців буде Україною, нарешті, враховано.