Історія української культури. Навчальний посібник

5. Українське барокове мистецтво: архітектура, скульптура, живопис, графіка, музика

В архітектурі ХVІІ – ХVІІІ ст., як і в образотворчому та інших видах мистецтва, спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів із виразним домінуванням стилю бароко (з італ. – буквально дивний, чудернацький, вигадливий), якому притаманні декоративна пишнота й розкішна видовищність. Другу половину ХVІІ ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який має назву козацьке (українське) бароко. Це найменування має підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Однією з перших споруд у цьому стилі була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668 – 1669 рр.), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев’яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних та орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій культурній еліті (шляхті) нової (козацтва) й стати наочним утіленням її культурної програми.

На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі й просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Стіни охайно білили, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, й у природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.

Новий архітектурний стиль у другій половині ХVІІ ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.). Разом із тим продовжували зводитися і традиційно дерев’яні козацькі церкви. Дуже швидко цей стиль будівництва вийшов далеко за межі козацької станової ідеології, ставши загальнонаціональним.

Протягом 90-их рр. ХVІІ ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського правління, яку мали виражати передусім Військово-Микільський собор (1690 – 1696 рр.) та перебудована Богоявленська церква Братського монастиря (1690 – 1695 рр.) у Києві. Обидві церкви разом із багатьма іншими перлинами українського храмового зодчества зруйновані у 1934 р. під час сталінської реконструкції Києва. У цілому ж лише у Києві Мазепа збудував чи відновив 20 споруд.

Розрізняли полтавське, київське, наддніпрянське й інші види українського бароко. Зокрема, полтавський різновид барокової архітектури представляли собор Мгарського (біля Лубен) монастиря (Додаток 8), собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря (Додаток 39).

У дусі козацького бароко зводилися також світські кам’яні будівлі, переважно будинки Генеральної й полкових канцелярій, збройні арсенали, приватні будинки старшин і церковних архієреїв. До нашого часу з цих будівель дійшла лише мізерна частина – у Києві, Любечі, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові, оскільки козацьке бароко було затавроване як “мазепинський стиль” та ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Однак церковні споруди у стилі козацького бароко продовжували створюватися й далі, аж доки вже 1800 р. не вийшла спеціальна заборона на таке будівництво.

У 1721 р. було скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви і Петербурга). В Україні з’являється низка споруд, які, зберігаючи основні риси барокового стилю, вже помітно наближаються до більш світського й безтурботного стилю рококо (назва пов’язана з декоративним елементом цього стилю, що нагадував мушлю молюска). Це, зокрема, Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софіївського собору в Києві. У 1731 – 1745 рр. під керівництвом німецького архітектора Й.Шеделя перебудовано приміщення Київської академії та збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. За проектом Б.Растреллі у 1747 – 1753 рр. уже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац (Додаток 9). У цілому ж стиль рококо в Україні хоч нібито і наклався на барокову основу, доповнюючи старий стиль новими нюансами, все ж таки вже не мав тих особливостей і своєрідних форм, як бароко. Напевно, це пов’язане з тим, що споруди у стилі рококо поставали в Україні майже виключно за проектами чужинців.

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко найвидатнішими були С.Ковнір (збудував і перебудував цілу низку споруд Києво-Печерської лаври), І.Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний “фонтан Самсона”, церкви Покровська й Миколи Набережного у Києві, низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф.Старченко.

Західна Україна була під владою Польщі та Австрії і мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев’яна архітектура розвивалася традиційно, зберігаючи національну самобутність. Кам’яне монументальне будівництво втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвропейської архітектури. Найяскравішим представником цього напряму був львівський архітектор італійського походження Б.Меретині. Він звів собор Святого Юра у Львові (1748 – 1762 рр.), де зробив спробу об’єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним тріапсидним собором. Другим визначним твором цього зодчого стало зведення ратуші в Бучачі (1751 р.), де він узяв за основу коринфський ордер, додав цикл скульптурних прикрас на міфологічні (подвиги Геракла) та біблійні (подвиги Давида) сюжети. Споруда досить вишукана і цілісна, але не має нічого спільного з українською архітектурою.

Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на напруженість бароко й іграшковість рококо виникає вже у середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви. У таких спокійних, раціональних та дещо сухих формах зведено палату у Вишнівці на Волині, прибудову кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац Румянцева-Задунайського 70-их рр. ХVІІІ ст. у с.Качанівці на Чернігівщині і величаві палати кінця століття колишнього гетьмана К.Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринській палаті, збудованій за проектом англійця Ч.Камерона у 1779 – 1803 рр., уже помітний вплив французького стилю ампір.

Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку барокового пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколи ліпнина та різьба вкривали церкви й дзвіниці суцільним “килимовим” орнаментом. Крім того, органічним елементом зодчества тієї доби стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев’яної скульптури у містах та слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов – автор численних вирізаних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах) (Додаток 8). Особливо пишна барокова скульптура характерна для інтер’єрів католицьких костьолів Західної України (де взагалі традиції побутування скульптури завдяки польським впливам були значно розвиненішими).

У живописі українська культура цього періоду також послідовно пережила етапи бароко, рококо й класицизму. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б.Хмельницького, Тимофія та Розанди, але систематичного характеру він набуває за гетьманування І.Мазепи (прикладом може слугувати портрет самого гетьмана кінця ХVІІ ст. невідомого художника). Разом із тим стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною. Більшість парадних портретів, так званих парсун, козацьких полковників написані в реалістичній манері, передають настрій і вдачу зображуваних старшин.

У добу бароко в Україні вперше з’являються школи з навчання мистецтва. З певністю можна сказати, що солідна живописна школа функціонувала при Києво-Печерській лаврі (викладали у ній майстри-італійці). Витворені цією мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідування в усіх інших куточках України.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час ктиторський портрет. Ктиторами називали фундаторів, жертводавців, опікунів тієї чиіншої церкви. У київських церков таких опікунів протягом їх історії було дуже багато. У вівтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено на повний зріст 85 історичних осіб – від князів Київської Русі до Петра І.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувалися у чотири, а то й п’ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такої якості є іконостаси церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVІІ ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д.Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, що виконано протягом 1698 – 1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. У глибині сюжетних картин мистецьки змальовано відповідні краєвиди. Таким чином, іконописне мистецтво у цей час відходить від традиційних канонів, уносячи в церковний живопис елементи портретного, побутового і пейзажного жанрів. (Додаток 40)

Досить рано в іконописанні з’являються риси стилю рококо (прикладом є іконостас Андріївської церкви у Києві, виконаний Олексою Антроповим та Григорієм Левицьким, що більше уславився як гравер). Цей же стилістичний напрям змінює й портретний живопис. Так, у парсунах з’являється більше легкості та галантності, характеристичних дрібних деталей. Парсуни стилю рококо значно поповнюються зображеннями жінок.

Середина й друга половина ХVІІІ ст. виразно вносять у живопис елементи класицизму. Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису були Дмитро Левицький (1735 – 1822 рр.) і Володимир Боровиковський (1757 – 1825 рр.), обоє родом з Полтавщини, а згодом – столичні придворні художники. Портрети їхньої роботи є кращими зразками живопису того часу в Російській імперії.

1753 р. імператриця Єлизавета повеліла: трьох українських хлопців із придворної капели, що втратили голос, віддати в художню науку. Цими хлопцями були Кирило Головачевський, Іван Саблучок (потім прізвище змінили на “Саблуков”) та Антон Лосенко. Кожен із них зробив значний внесок у розвиток класицистичного мистецтва. Особливо уславився своїми роботами Антон Лосенко, який писав портрети, історичні полотна (“Володимир і Рогніда”), картини на біблійні (“Принесення в жертву Ісаака”, “Св. апостол Андрій Первозванний”, “Каїн і Авель”) та міфологічні (“Гектор і Андромаха”) сюжети. Крім того, певний час він був ректором Петербурзької академії мистецтв. К.Головачевський також плідно працював у Петербурзі, а І.Саблучок добився повернення в Україну та відкрив у Харківському колегіумі справжню художню майстерню класицистичного живопису.

Своєрідний ренесанс переживає у зазначену добу графічне мистецтво. Його репрезентує, перш за все, Київська граверська школа, до якої належали вже згадуваний Григорій Левицький, брати Леонтій і Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, Оверкій Козачковський та інші. Також відзначилися Чернігівська й Львівська граверські мистецькі школи. На зміну деревориту (гравюрі на дереві), яка переважала в попередній період, у другій половині ХVІІ ст. приходить мідьорит (гравюра на міді), що дає можливість значно поліпшити якість гравюрних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тісному зв’язкові з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною і російськими можновладцями. Разом із тим серед робіт братів Тарасевичів та їх пізніших колег можна знайти не лише розкішні алегоричні композиції світського і релігійного характеру, але й реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року та сільськогосподарських робіт (Додаток 41).

Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку культури українців. Динамічна й драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.

Із середини ХVІІ ст. почали з’являтися барокові світсько-духовні музичні твори – псалми і канти, складені здебільшого для хору a capella на три голоси. Розквітає пісенна творчість: розвиваються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів та настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень.

Ще у ХVІІ ст. у школах і Києво-Могилянській академії студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у Московському царстві “київське знамено”. Зберігся “Реєстр нотових зошитів” хору Львівського братства від 1697 р., у якому перелічено 267 партесних (без музичного супроводу) співів, розписаних на 3 й більше (до 12) голосів.

Музичною столицею Лівобережжя з ХVІІІ ст. стає Глухів – гетьманська резиденція. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. У Києво-Могилянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб. При дворі імператриці Анни Іоанівни було організовано придворну капелу співаків, яку набирали спочатку виключно з українців.

Починається обробка народних пісень, наприклад, “Ой під вишнею, під черешнею”. Одним із талановитих народних композиторів початку ХVІІІ ст. був Семен Климовський, відомий у літературі як “Харківський козак-піснетворець”. Широке визнання таланту Климовського принесла пісня “Їхав козак за Дунай”, яка стала народною. Її друкували з нотами і співали в Росії; вона дістала відбиття в поезії Пушкіна “Козак”. У 1808 р. пісня була перекладена німецьким послом Х.А.Тігде, потім почала перекладатись у Польщі, Чехії, Болгарії, Франції, Італії, США, Канаді. На тему пісні була створена варіація італійським композитором Т.Траєтті. Мелодію пісні двічі обробляв Л.Бетховен, оранжував К.Вебер. Постать Климовського зацікавила російського письменника О.Шаховського і композитора К.Ковача, які у 1812 р. написали про нього оперу-водевіль “Козак-стихотворец”.

Видатними українськими композиторами ХVІІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський (1745 – 1777 рр.) та Дмитро Бортнянський (1751 – 1825 рр.).

М.Березовський почав складати інструментальні композиції ще під час навчання у Києво-Могилянській академії, якими вже тоді звернув на себе увагу. Через Глухівську музичну школу він потрапляє до придворної капели, а звідти був відправлений до Болонської музичної академії в Італії, де навчався у відомого музичного теоретика Мартіні, в якого у той самий час навчався й Моцарт. У конкурсі за розміщення імені кращого учня на “золотій дошці” академії Березовський переміг Моцарта, написавши оперу “Демофонт” на лібретто Метастазіо. Але після тріумфального повернення до Петербурга, де йому пророкували блискуче майбутнє, серед придворних інтриг недосвідченого Березовського було “затерто”, що глибоко вразило його м’яку вдачу. Князь Потьомкін мав намір зробити Березовського ректором музичної академії в Кременчуці, яка так і не була відкрита. Доведений до відчаю композитор у віці 32 років наклав на себе руки. З духовних композицій Березовського особливо славляться “Вірую”, концерт “Не отвержи мене”, деякі “Причасні стихири” тощо. Сила почуття разом із простотою, повна узгодженість музики зі словом, нова форма у самій будові концертів, загальна творча оригінальність і висока техніка – основні прикмети творчості М.Березовського. У концертах композитора помітний вплив української народнопісенної творчості.

На відміну від М.Березовського, інший вихованець Глухівської музичної школи Д.Бортнянський поєднував високий музичний талант зі здібностями робити щасливу кар’єру. Після навчання у Венеції він здобув посаду директора придворної капели, спів якої підняв до небувалої до того висоти. Окрім опер на французькі тексти з багатою оркестровкою, у світській інструментальній музиці Бортнянський створив симфонію та кілька сонат, але найбільше він уславився як вокальний композитор. Досі не втратив популярності напівсвітський гімн “Коль славен”, а у церквах грецького обряду досі постійно виконуються його композиції, яких він залишив досить багато (35 чотириголосних концертів, 21 окремий спів, 30 гімнів тощо). Всі ці твори є бездоганними з боку музичної техніки і відзначаються чистотою голосоведення. За переказами, у Відні Бетховен спеціально вчащав до уніатської церкви, аби послухати композиції Бортнянського. Збереглися також повні захоплення рецензії про церковні співи Бортнянського французького композитора і суворого музичного критика Берліоза.

Цілком відмінне життя, далеке від придворного блиску і повністю присвячене Україні, провів композитор Артемій Ведель (1767 – 1806 рр.). Життя його склалося досить трагічно. Вже те, що композитор рішуче не хотів виїздити з України до російських столиць, робило його неблагонадійним. Коли раз його, власне, силоміць привезли до Москви, він при першій нагоді втік на батьківщину. Як композитор Ведель на свій час уважався консерватором, оскільки ігнорував італійську моду, а зосередився на опрацюванні власне українських музичних традицій. За життя у Києві Веделя завжди притягувала Києво-Печерська лавра з її особливими лаврськими розспівами. У творчості Веделя помітний також вплив українських кантів, ліричних пісень і творів з репертуару київських лірників та бандуристів. Веделя вабило духовне життя, й писав він переважно духовні музичні твори. Крім хорової капели у Києві, очолював деякий час подібну капелу в Харкові. Після повернення до Києва Ведель узяв якусь участь у невідомих на сьогодні антиімперських заходах, так що мусив переховуватися від урядових переслідувань. У лаврі він постригся у ченці, але це його не врятувало. Веделя було арештовано, допитано й засаджено до в’язниці. За одними відомостями, його там закатували чи задушили, а за іншими – непритомного вивезли з в’язниці, і він помер на волі від ран. До початку ХХ ст. твори Веделя незрушно зберігалися в архіві Київської духовної академії (колишньої Києво-Могилянської академії), тому практично не були відомі широкому загалу.

Отже, друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст. була важливим етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура того часу істотно вплинула на всебічний розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. Розвиток культури був одним із чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині. У другій половині ХVІІІ ст. разом зі зміною культурної ситуації (внаслідок цілеспрямованих заходів щодо перетворення розірваних частин України на глухі провінції держав-домініонів) завершується період розвитку всієї давньої української культури, ідеологічною основою якої була релігія, а суспільною – військово-земельна аристократія й міщанство. Церква як на Сході, так і на Заході України виступала вже не консолідуючим, а нівелюючим чинником, що змушувало свідому частину українського суспільства шукати іншого опертя для подальшого культурного розвитку народу. Колишню еліту було переважно зденаціоналізовано. Швидко втрачає національну свідомість міщанство. Відбувається перехід до нового етапу розвитку української культури зі світською і демократичною домінантою.

Питання для самоконтролю

1. Якими були особливості культурного процесу в Україні у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст.?

2. Визначте роль Київської академії для розвитку освіти в Україні та за її межами.

3. Назвіть основні літературні жанри зазначеної доби.

4. Чим відрізнялися козацькі літописи від традиційного літописання?

5. У чому особливість байок Г.Сковороди?

6. Дайте характеристику стилю бароко. Що визначало національну своєрідність “козацьких” храмів того часу.

7. Визначте особливості українського живопису цієї доби.

8. Що таке парсуна?

9. Який стиль у мистецтві презентують українські живописці Д.Левицький та В.Боровиковський?

10. Назвіть всесвітньо відомих українських композиторів того часу, що працювали в Росії та зробили значний внесок у розвиток української професійної музики.

Тестові завдання

1. Коли остаточно було затверджено статус академії стосовно Києво-Могилянського колегіуму:

a) 1631 р.

б) 1632 р.

в) 1701 р.

г) 1818 р.?

2. Який стиль мистецтва представляє Андріївська церква у Києві:

a) бароко;

б) рококо;

в) класицизм;

г) ампір?

3. Назвіть ім’я вихованця Києво-Могилянської академії, що став згодом митрополитом Київським та одним із найближчих дорадників царя Петра І у його реформаторській діяльності:

a) Інокентій Гізель;

б) Лазар Баранович;

в) Симеон Полоцький;

г) Феофан Прокопович.

4. Видатні українські композитори ХVІІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії:

a) Феофан Прокопович, Лазар Баранович;

б) Симеон Полоцький, Інокентій Гізель;

в) Максим Березовський, Дмитро Бортнянський;

г) Артемій Ведель, Семен Климовський.5. Який з перелічених творів належить письменнику Інокентієві Гізелю:

a) “Ключ розуміння”;

б) “Мир с Богом человеку”;

в) “Меч духовний”;

г) “Труби словес проповідних”?

6. Як називається твір, авторство якого приписують Г.Полетиці, присвячений обґрунтуванню ідеї самостійності українського народу:

a) “Літопис Самовидця”;

б) “Синопсис”;

в) “Історія Русів”;

г) “Хроніка”?

7. Хто з перелічених письменників працював у жанрі козацьких літописів:

a) Інокентій Гізель;

б) Іоанікій Галятовський;

в) Лазар Баранович;

г) Григорій Грабянка?

8. Хто є автором знаменитого протестного твору 1783 р. “Ода на рабство”:

a) Феофан Прокопович;

б) Григорій Сковорода;

в) Лазар Баранович;

г) Василь Капніст?

9. Якого року Київська митрополія була підпорядкована Московській патріархії:

a) 1654 р.;

б) 1569 р.;

в) 1686 р.;

г) 988 р.?

10. Де на українських землях виник перший університет:

a) у Львові;

б) у Києві;

в) в Острозі;

г) у Чернігові?