Історія української культури. Навчальний посібник

Тенденції розвитку освіти та науки в незалежній Україні

У 1990-х рр. найбільших втрат зазнала дошкільна освіта, проте її скорочення почалось ще за СРСР. Кількість садків скоротилась в перші 13 років незалежності на 39%, дітей – на 56%. Отже, далася взнаки демографічна криза. Найбільша народжуваність у СРСР була в 1977-1982 рр., надалі вона скорочувалась. У 1991-2001 рр. коефіцієнт народжуваності впав більш ніж на 28%. Лише з початку 2000-х рр. країна стала виходити з демографічної ями. Частка дітей, охоплених дошкільною освітою, припинила скорочуватися у 1999 р., коли вона становила 39%, а у 2009 р. вийшла на рівень 56% (у 1990 р. – 57%). Ще однією з причин кризи було те, що місцева влада прагнула заробити кошти шляхом надання приміщень дитсадків під оренду, а територій – під забудову.

Водночас криза дошкільної освіти була викликана зростанням загроз для дітей. Менше, ніж раніше, батьків виявляли готовність у 1990-х рр. віддавати дітей до садків, надаючи перевагу самостійному вихованню.

Середня освіта таких сильних втрат, як дошкільна, не зазнала. Ще в Законі „Про освіту” школа була названа основою розвитку суспільства і держави. Пізніше було затверджено державні стандарти.

У роки незалежності мережа закладів середньої освіти скоротилась на 5,9% (з 21,9 до 20,6 тис.). Більше того, у 1990-х рр. кількість закладів навіть збільшилась (до 22,1-22,3 тис.) за рахунок добудови шкіл, які були закладені у радянські часи, та відкриття недержавних шкіл, ліцеїв, гімназій. Динаміці кількості учнів було властиве те саме. Скорочення учнів за 18 років становило 22,97%. Кількість першокласників скоротилась від 601,5 тис. у 2001/02 році до 393,8 тис. у 2005/06. Надалі цей показник стабілізувався і у 2009 р. становив 404 тис.

Динаміка цих показників корелюється з показниками дошкільної освіти та свідчить про вплив передусім демографічної кризи, основа якої була закладена як в радянські часи, так і в часи незалежної України.

За минулі роки в середній освіті відбулись якісні зміни. З’явилась мережа приватних закладів (хоча вони не мають вирішального впливу), були відкриті, зокрема, при вишах (КНУ ім. Тараса Шевченка, КПІ, Європейському університеті тощо), численні ліцеї, гімназії. В умовах дефіциту бюджетного фінансування школи впровадили благодійні внески. Ця система не зовсім відповідає законодавству, адже батьки мало впливають на розподіл коштів, як це вимагає Закон „Про освіту”. За даними центру „Соціальний моніторинг” та Українського центру соціальних досліджень у 2003 р. учителі були на третьому місці серед соціальних груп за отриманням хабарів (після лікарів та працівників ДАІ).

Усі ці явища поглибили ієрархію середньої освіти. У ті школи, де плата за навчання була високою, більшість громадян не могла направити дітей. Але це не означає, що в них діти отримували кращу освіту. Відтак ієрархія закладів ніяк не залежить від якості знань.

Зміни відбулись у змісті освіти. Зріс обсяг знань, якими має володіти дитина. У 1991-2009 рр. кількість учнів в школах скоротилась на 22,97%, зокрема тих, хто закінчив школу ІІ ступеня (базова освіта) – більш ніж в 2 рази (з 699 до 316 тис.), натомість кількість тих, хто закінчив школу ІІІ ступеня (повна середня освіта) – лише на 4,4% (з 409 до 391 тис.).

Ці явища націлюють середню освіту на активізацію пізнавальної активності, змінюють роль вчителя, який, за словами глави Академії педагогічних наук В.Г. Кременя, повинен „перестати жорстко регламентувати й однозначно визначати розвиток і пізнання. Він має стати поруч із ним (учнем), допомагаючи дитині сконструювати й реалізувати оптимальний шлях пізнання та розвитку на основі індивідуальної сутності”.

На початку ХХІ ст. держава санкціонувала впровадження 12-річної середньої освіти. Ідеєю було не лише збільшити навчальний час (в Україні при 11-річній освіті навчальне навантаження складало 10,3 тис. год., у Норвегії – 8,5 тис., Франції – 9,3 тис.), а й краще підготувати дитину до життя – в останніх класах передбачалася професіоналізація. Однак врешті було зроблено висновок, що школа до цього не готова. Тому у червні 2010 р. Верховна Рада повернула 11-річне навчання, натомість впровадивши обов’язкову дошкільну освіту з 5 років.

Велике значення мають позакласні форми роботи. До 1990-х рр. їх центром були піонерія та комсомол. У 2000-х рр. у значній кількості закладів поступово були знайдені нові форми роботи.

У 2000-ті рр. у суспільстві обговорювались проблеми впровадження у школах релігійної освіти. Ініціатива Президента у 2005 р. щодо курсу християнської етики була зустрінута неоднозначно (серед причин називали відокремлення церкви від держави, високу частку нехристиянських віросповідань тощо). Проте з 2010 р. ці ініціативи відродились. Введення уроку православ’я ініціювала, зокрема, мерія Харкова. Але й сьогодні громадськість стримано ставиться до цього. За даними соціологів, 63,8% харків’ян у червні виступали за факультативність предмету.

Змінилась й мовна ситуація у школах. У 1990-х рр. частка дітей, які навчалися українською, зросла з 43% до 68%. Водночас зберігається значною мережа закладів, де викладання ведеться мовами меншин.

Значні зміни відбулись у професійно-технічній освіті. Попри спроби держави стимулювати її (у 1996 р. Президент затвердив Основні напрями її реформування), кількість закладів та учнів постійно скорочувалася. У 1991 р. мережа ПТУ налічувала 1251 заклад, у 2003 р. – 953. Кількість учнів скорочувалася постійно (за винятком незначного зростання у 1998 р. та 2004 р.) – з 648,4 тис. у 1991 р. до 424,3 тис. у 2009 р.

Говорити про відродження профтехосвіти у 2000-х рр. не можна, проте низка підприємств започаткувала власні системи підготовки фахівців. Це було пов’язане з дефіцитом кадрів. З 2004 р. повільно зростає кількість ПТУ (2007 р. – 1022). Проте в умовах кризи кінця 2010-х рр. почалося нове скорочення (2009 р. – 975).

Криза профтехосвіти була пов’язана з реформами. Підприємства скидали ПТУ з балансу. Водночас цьому сприяли інші чинники, зокрема, зростання мобільності робочої сили. Підприємству невигідно вкладати кошти у підготовку фахівців – легше запросити спеціаліста „зі сторони”. Вплинуло й прискорення технологічного оновлення. Ускладнення виробництва збільшувало попит на фахівців з вищою освітою.

Система вищої освіти у 1991/92 році включала 754 заклади І-ІІ рівнів та 156 – ІІІ-ІV, аспірантуру та докторантуру з 300 спеціальностей, 518 закладів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. На початку 1990-х рр. відбувся відплив кадрів з вишів. Надалі ситуація нормалізується, а з сер. 1990-х рр. розширюється мережа закладів. При цьому кількість закладів І-ІІ рівнів скоротилась з 754 до 511 у 2009/10 році, ІІІ-ІV – зросла більш ніж вдвічі та у 2008/09 році дорівнювала 353.

Кількість студентів у вишах І-ІІ рівнів у 1991-2010 рр. скоротилась з 739,2 до 354,2 тис., ІІІ-ІV – зросла майже втричі (з 876,2 до 2245,2 тис.). Зміни в динаміці розпочались лише 3-4 роки тому. З 2007/08 до 2009/10 навчального року кількість першокурсників у вишах ІІІ-ІV рівнів скоротилась з 507,7 до 370,5 тис., що пояснюється падінням народжуваності у 1980-1990-х рр.

Основними напрямами реформування вищої освіти були такі.

По-перше, лібералізація. Вона була пов’язана з неспроможністю держави тотально контролювати вищу освіту і проявилася у: плюралізмі форм власності (приватні виші); збільшенні їх автономії у питаннях організації навчального процесу та фінансування; розширенні джерел фінансування (за рахунок контрактної форми, госпрозрахункових тем); пом’якшенні вимог щодо статусу.

По-друге, організаційні заходи. Було ухвалено закони, що регламентували функціонування вищої освіти, впроваджено систему акредитації, поглиблено стратифікацію вишів. Було впроваджено статус національного університету. Було здійснено градацію фахівців (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), сформовано систему держзамовлення. Слід згадати й про збільшення вимог до рівня освіти при прийомі на роботу, впровадження науково-педагогічних пенсій тощо.

По-третє, реформування змісту освіти. Збільшилася кількість спеціальностей. Істотні зміни відбулися у гуманітарній та економічній складовій. З’явились нові дисципліни (історія України, історія української культури, політологія, соціологія, менеджмент, релігієзнавство тощо). Еволюціонує виховна робота, змінились її ідеологічні орієнтири.

Значна увага приділяється підготовці науково-педагогічних кадрів. З 1999 р. Міністерство освіти було реорганізоване у Міністерство освіти і науки (у 2010 р. – у Міністерство освіти і науки, молоді та спорту). Особливе місце у діяльності вишів посідає наукова робота студентів. Зокрема, цьому напряму надається особлива увага при проведенні щорічних науково-практичних конференцій КНУБА.

По-четверте, координація розвитку вищої освіти в Україні та світі. Ширяться міжнародні зв’язки вишів. Традиційними стали спільні дослідження, обмін студентами. Особливого резонансу набуло залучення України до Болонського процесу, який було розпочато у 1998 р. і має на меті уніфікацію вищої освіти як умову мобільності робочої сили. В Україні введено кредитно-модульну систему навчання.

Водночас сьогодні дедалі більше обговорюються проблеми подальшого реформування вищої освіти. Існує серйозна проблема зниження рівня освіти. Останніми роками статус університету отримали, зокрема, деякі заклади, які раніше були технікумами. Якщо в УРСР було 9 університетів, то нині їх близько 100. Лунають пропозиції щодо створення одного приватного університету в кожному регіоні. Але механічне об’єднання не призведе автоматично до зростання рівня освіти, а ці проекти часто віддзеркалюють інтереси щодо поглинення слабких вишів. Одним з наслідків є й проблема перевищення обсягом студентських місць кількості випускників шкіл. Вона загострилася 1-2 роки тому із входженням України до періоду наслідків демографічної кризи 1980-1990-х рр.

У цілому проблеми вищої школи є наслідком відсутності стратегії розвитку суспільства, з якою корелювалася б стратегія вищої освіти. Рівень технічної освіти, який був високим за часів УРСР, в умовах зміни структури економіки знижується, але це не компенсується адекватним розвитком природничих та гуманітарних дисциплін (те саме стосується, до речі, і наукової сфери).

Взагалі місце гуманітарних дисциплін є проблемою вищої освіти. Сьогодні для успіху на ринку фахівець має розуміти та прогнозувати тенденції суспільного й галузевого розвитку, що підвищує роль гуманітарної складової. Проте є стримуючі чинники – обмеженість навчального часу, корпоративні інтереси, наслідки системи викладання гуманітарних наук в радянські часи. Гуманітарна освіта й сьогодні часто відірвана від життя. Концепція викладання гуманітарних дисциплін має врахувати необхідність наближення його до професійного навчання.

Стратегія розвитку вищої освіти підміняється реалізацією корпоративних інтересів. Прикладом є ситуація, зокрема, навколо зовнішнього незалежного оцінювання. У 2010 р. новопризначене керівництво МОН заявило про намір відновити вступні іспити, що обґрунтовувалося вдосконаленням відбору абітурієнтів та було схвально зустрінуте керівництвом вишів. Однак вже у серпні у проекті змін до правил прийому до вишів положення про вступні іспити було відсутнє. До речі, за даними фонду „Демократичні ініціативи” та КМІС, лише 25,4% громадян вважають, що це дозволить краще відбирати студентів. Проти скасування ЗНО виступають 36,3% громадян, а 69,6% задоволені його проведенням.

Проблемою є подальше впровадження Болонського процесу. Його реалізація в Україні оцінюється неоднозначно. Копіювання деяких західних норм не відповідає сучасному стану вищої освіти в Україні.

Українська наука в радянські часи мала надпотужний потенціал. Вона була тісно інтегрована з виробництвом. Водночас значною мірою вона працювала на військово-промисловий комплекс. Саме тут існували передові КБ. Основними напрямами були механіка, матеріалознавство, фізика. Відлига у міжнародних відносинах з кінця 1980-х рр. негативно вплинула на науку. До того додалася криза, внаслідок якої фінансування скоротилось у 4 рази.Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною „відпливу мізків” – за кордон виїхали тисячі науковців.

З іншого боку, у 1990-ті рр. відбулася інституалізація вітчизняної науки. Верховна Рада затвердила пріоритетні напрями її розвитку. Було створено Національну академію наук. На національні рейки було переведено підготовку кадрів, розширено мережу рад з захисту дисертацій, створено ВАК, впроваджено нові спеціальності. Особливий поштовх отримали гуманітарні науки. Створюються інститути соціології, археографії, української мови. Робота інших інститутів була адаптована до сьогодення. Напр., на основі Інституту історії партії створюється Інститут політичних та етнонаціональних досліджень (ІПІЕНД).

Становлення виробництва, заснованого на недержавній власності, входження України до міжнародної спільноти сприяли поступовому подоланню кризи в науці, появі нових джерел фінансування. З 2002 р. в Україні діє система цільових програм фундаментальних досліджень.

Україна бере участь у міжнародних програмах Sea Launch, Globalstar тощо. Відновлюється діяльність КБ, укладено контракти на постачання танків, десантних кораблів тощо. В авіабудівництві з’явились конкурентні моделі АН-140, АН-148, АН-158 та ін.

У червні 2010 р. у НАН було 170 установ, працювали 43 тис. співробітників, з них 16 тис. науковців, зокрема, 2,5 тис. докторів та 8 тис. кандидатів наук. Було 200 дійсних членів НАН та 350 членкорів.

З’явилися нові галузі науки – енергозбереження, нові матеріали, інформтехнології, нанотехнології, біотехнології, природні ресурси. У 2009 р. в економіці було впроваджено близько 2 тис. наукових розробок.

Виникають нові форми розвитку науки, інтеграції її з виробництвом, зокрема, технопарки. У 2000-2009 рр. у них було затверджено 120 проектів, обсяг інвестицій склав 525,5 млн.грн. У 2010 р. було презентовано підприємство „Нанотехнології в медицині”, інвестувати в яке взялася одна зфінансово промислових груп. З середини 1990-х рр. з’являються недержавні дослідницькі центри. Виникають самодіяльні академії наук.

Відбулись зміни у гуманітарних науках. Слідом за етапом освоєння зарубіжних досягнень вітчизняні науковці активізують власні дослідження. Наслідками стали поява нових видань, друкування багатотомних досліджень, зокрема „Україна крізь віки” (Інститут історії України), „Історія української культури”, Юридична енциклопедія (Інститут держави і права).

Позитивно впливає на науку й міжнародне співробітництво. Ідеться не лише про іноземні гранти, а й про спільні дослідження, міжнародні конференції, видання фахових журналів тощо.

Водночас розвиток науки не задовольняє повністю суспільство. Наука залишається відірваною від суспільства. Мало підприємств здійснюють інновації. Характерний приклад – вітчизняні заводи відмовились від винайденої В. Шпаковським технології продовження терміну служби автодвигуна, а винахід був запатентований в США.

За даними Держкомстату, найбільше перешкоджають інноваційній діяльності нестача власних коштів (80,1% підприємств), витрати на нововведення (55,5%), недостатня підтримка держави (53,7%), високий ризик (41%), тривала окупність (38,7%), відсутність коштів у замовників (33,3%), недосконалість законодавства (40,4%), відсутність попиту на продукцію (16%), кваліфікованого персоналу (20%), можливостей для кооперації з іншими підприємствами та науковими організаціями (19,7%), нестача інформації про ринки збуту (17,4%), про нові технології (17,3%).

Одним з критеріїв оцінювання в науці є індекс цитування. У 1996-2007 рр. українські науковці опублікували 74,3 тис. робіт, а середня кількість цитат на 1 документ склала 3,31. За цим показником Україна посідає 33-тє місце, поступаючись не лише Росії, а й, наприклад, Польщі.

Однією з ключових проблем залишається технологічна відсталість науки, відсутність в академічних установах обладнання, а часто навіть комп’ютерів та виходу в Інтернет. Особливо це стосується гуманітарних інститутів. Частково це пов’язано з дефіцитом держфінансування, проте кошти на „невиробничі цілі” (управлінський апарат, ремонти приміщень) асигнуються. За свідченням віце-президента НАН А. Шпака, і нині 2/3 держасигнувань іде на зарплати.

Ще у 1995 р. Президент створив Комісію з реорганізації в галузі науки. Проте реформ не було проведено. Експерти вказують на бюрократизованість науки, корпоративність, відірваність від сьогодення, корупцію. С. Глущенко та В. Авербух вважають, що в Україні провалилася спроба налагодити систему прикладних досліджень для компаній-донорів, оскільки, за їх словами, лише 40% коштів від підприємств доходили до дослідників, натомість 60% «губилися» в надрах інститутів.

Це гальмує розвиток відкритості науки, адже вона загрожує конкуренцією з боку зарубіжних та вітчизняних недержавних дослідницьких структур. Промовистий факт – в Україні налічується 4 наукові журнали з так званим імпакт-фактором, за яким сьогодні в світі оцінюється якість наукової діяльності. Навіть в сусідній Росії таких журналів 130.

Є проблеми і з точки зору ефективності нових оргструктур. У технопарках відрахування до бюджету за 10 років склали 924 млн.грн., а обсяг податкових пільг – 489 млн. В інших країнах оптимальним вважають інше співвідношення: в Росії – 1:10, у Китаї – 1:6.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.