Історія української культури. Навчальний посібник

3. Культура Київської Русі

Основна ідея

Лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культури Київської Русі, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

3.1. Основні риси культури європейського Середньовіччя і її релігійний характер.

3.2. Українська культура княжого періоду (IX-XII ст.).

3.3. Писемність і освіта в Київській Русі. Розвиток літератури і науки.

3.4. Мистецтво та архітектура Київської Русі.

Після вивчення теми студенти набувають таких компетентностей:

• виявляти досягнення європейської середньовічної культури;

• підкреслювати значення християнства, яке стало основою світогляду середньовічного суспільства;

• аналізувати основні риси, які визначають ментальність культури Середньовіччя;

• порівнювати відомі стилі в мистецтві середньовічної доби;

• виявляти історичні передумови формування давньоруської культури;

• визначати причини вибору православ’я на зміну язичництва;

• характеризувати культурні наслідки християнізації Русі;

• пояснювати, який вплив мала культура Візантії на формування художньої культури давніх слов’ян;

• підкреслити самобутність давньоруської культури.

3.1. Основні риси культури європейського Середньовіччя і її релігійний характер

Культура раннього Середньовіччя охоплює період з V ст. по XIII ст. Це була епоха зі своїми особливими соціальними відносинами, особливою культурою. За цей час зародилися існуючі нині європейські нації, держави, мови. Сформувалися політичні інститути: суд, армія, дипломатичні служби. Відбулося становлення міської культури, освіти, відкриття перших університетів. Оформилися провідні стилі мистецтва: романський і готичний. Розвиток отримала література, яка відбивала інтереси соціальних верств середньовічного суспільства. З’явилися поняття станової честі і лицарського служіння дамі. З’явилися елементи сучасного костюма (брюки, спідниця). У повсякденний побут увійшли скло, окуляри, ґудзики. Пергамент замінив папір. Були винайдені механічні годинники, вогнепальна зброя. Люди навчилися орієнтуватися за компасом, виготовляти спирт із зерна, будувати вітряні млини та багато іншого [1; 4].

З утворенням централізованих держав сформувалися стани, що складають структуру середньовічного суспільства: духовенство, дворянство і люди праці, тобто селяни і ремісники. Духовенство піклувалося про душу, дворянство займалося державними справами, народ працював. Між елітою і простолюдинами був суттєвий розрив. Представникам церковно-феодальної знаті пропонувалося неухильне дотримання кодексу дворянської честі, правил етикету, релігійних ритуалів. У той час, як в житті селян і городян зберігалися язичницькі звичаї і досить примітивний побут.

До розквіту міст головними вогнищами культури в Європі були замки й монастирі.

Замок забезпечував практично всі сторони життя середньовічної людини. Постійні війни, набіги норманів, страх перед розграбуванням стимулювали зведення замків, які фактично були могутніми фортифікаційними спорудами. Замок гарантував спокійну працю селянам, які могли розраховувати на захист під час війни, епідемій і неврожаїв. Замок був носієм історичної пам’яті, охоронцем культурної традиції. Він охороняв родинні реліквії, трофеї й гробниці своїх героїв. Його прикрашали, перебудовували відповідно до художніх тенденцій часу.

Монастир, подібно до замку, був охоронцем життєво важливих матеріальних цінностей, володів юридичною владою, а також був місцем безпеки й стабільності. Але, на відміну від замку, якому належала прерогатива адміністративної та військової сили, у монастирях зосереджувалася вся міць духовної культури. Вони були першими центрами освіти, при них знаходилися скрипторії, бібліотеки та художні майстерні.

Згодом навколо монастирів стали формуватися міста, які стали центрами ремесла й торгівлі. У процесі розвитку міст, зростання ремісничих і купецьких корпорацій, боротьби жителів міст з феодалами склався особливий стан - городяни. Новий стан був зв’язаний з ремісничо-торговою діяльністю, користувався рядом специфічних привілеїв і вольностей. За своїм майновим і соціальним становищем стан городян не був єдиним, у ньому існували, з одного боку, міський патриціат, з другого - прошарок самостійних купців, ремісників і міське плебейство. Населення міст займало особливе місце в соціально-політичному житті феодального суспільства, виступало як єдина сила в боротьбі з феодалами і відігравало помітну роль в станово-представницьких зборах [4].

Основними рисами середньовічної культури є нормативність, ієрархічність, корпоративність, схоластичність і теоцентризм.

Нормативність визначала принципи життя: бути як "усі", підпорядковувати особисте всезагальному, служити Богу і пану, виконувати запропоновані вимоги. Кожен стан мав свій соціальний статус, невідповідність якому сприймалася як виклик системі.

Ієрархічність визначала всі взаємовідносини між представниками існуючої феодальної драбини за принципом "Васал мого васала не мій васал".

Корпоративність - професійні об’єднання: купців, ремісників, майстрів. Необхідність у них виникла в результаті зростання міст як центрів ремесла і торгівлі.

Схоластичність - все сприймалося з позиції віри.

Теоцентризм - вищою сутністю вважався Бог.

Найважливішим культурним процесом в епоху Середньовіччя стало прийняття християнства. Його становлення зумовлене греко-римською духовною культурою. Однак у європейських народів християнізація проходила з великими труднощами. Довгий час у племенах зберігалося двовір’я. Підсумком пошуку розумної рівноваги між вірою та язичництвом стала культурна трансформація традиційних релігійних стереотипів у християнські обряди. Зростання популярності нового віровчення було зумовлене актуальністю ідеї про загальне спасіння. Недосконалість людських відносин пояснювалася споконвічною гріховністю, тому головною метою кожного повинно було стати прагнення до спокути гріхів перед Богом для отримання особистого безсмертя. Проповідувалося співчуття, терпіння, загальна любов до людей.

Християнство формувало нові орієнтири, які стали основою світогляду середньовічного суспільства. Тепер Всесвіт розглядався як творіння Бога, створене з нічого і приречене на загибель у встановлений час. Людина, прагнучи до єдності з Богом, все більше відчужувалася від природи. Існуюче раніше "циклічне" сприйняття часу змінилося "лінійним", оскільки вважалося, що вічність лежить до початку й після кінця буття, а час є лише проміжком між створенням земного світу і страшним судом [4].

Пріоритетами стали: віра над розумом, духовне над тілесним, примирення над активністю, аскетизм над повнотою життя.

Значення християнства неможливо перецінити. По-перше, воно вивело людей з варварського стану. По-друге, затвердило у свідомість людей нові гуманістичні установки та високі моральні цінності. По-третє, сприяло об’єднанню європейських народів в єдину духовну спільність.

Однак у результаті діяльності католицької церкви багато античних ідеалів були переглянуті і відкинуті. Підкреслювалась недовіра до людського розуму, вище його ставилася віра. Засуджувався культ тіла як джерела гріха. Вимагалося піклуватися про душу і жити аскетично. Будь-яке інакомислення переслідувалося. Був заснований особливий церковний суд - інквізиція. Низький рівень знань сприяв поширенню містики й ірраціоналізму. Рідкісним явищем була грамотність. Її нестача замінялася символізмом у мистецтві, який став основним джерелом релігійного знання. Філософія і наука перебували під суворим контролем. Отримали розвиток алхімія і астрологія, оскільки їх зміст і мета дослідження відповідали релігійній догматиці. Особливою популярністю користувалася алхімія завдяки розповсюдженню міфу про "філософський камінь".

Монополія церкви, встановлена в усіх сферах життя, сприяла певному спаду в культурі раннього Середньовіччя. Презирливе ставлення до розуму й пріоритет віри знайшли відображення у вислові: "Вірую, бо абсурдно". Особливо негативно позначилося церковне світобачення на вивченні природи й людини.

Однак церква не змогла відмовитися від використання окремих елементів античного знання. Так, у церковних і монастирських школах застосовувались праці Цицерона, Піфагора, Евкліда, Птолемея, Аристотеля. Викладання в школах ретельно узгоджувалося з вимогами духовенства й християнськими догмами. Тому такі науки, як риторика, використовувалися при складанні проповідей; діалектика - як система доказів для обґрунтування догматів віри; арифметика й геометрія містили знання про числа, фігури, креслення. Але вище всіх наук ставав авторитет "Священного писання" та "Батьків церкви".

У XII-XIII ст. починають формуватися вищі школи - університети. Навчання в них полягало в прослуховуванні й записі лекцій студентами та участі їх у диспутах. Викладання велося латинською мовою. Однією з провідних університетських наук була релігійна філософія - схоластика. Вона підпорядковувалася теології, поєднувала догматичні обґрунтування з формально-логічними роздумами. Відомими схоластами того часу були П’єр Абеляр та Фома Аквінський. Не дивлячись на те, що ця наука перешкоджала розвитку дослідного знання, вона мала й позитивне значення, а саме сприяла розвитку логіки.

У період високого Середньовіччя література виділилася в самостійний вид мистецтва. Сформувалась жанрова система, яка відображала станові ідеали. У свою чергу, це призвело до чіткого розмежування творчості на латинську та рицарську літературу, міську й народну.

Латинська література до XII - XIII ст. була вже представлена не лише клерикальними (релігійного змісту) творами, але й світськими. Це, перш за все, пригодницька література на античні сюжети, автобіографічні та епістолярні твори. Особливе місце в латинській літературі займає творчість вагантів (від лат. - бродити), основну частину яких складали мандрівні студенти й школярі, які виходили з різних станів. Ваганти широко використовували фольклор. Перекладаючи латинню народні пісні, оспівували земні радощі, свободу, критикували й глузували з городян за любов до наживи, лицарів за бундючність, духовенство за продажність та зажерливість [1; 5].

Рицарська література є найбільш вагомою частиною середньовічної літератури. У ній виділяють три основні жанри: героїчний епос, куртуазну (придворну) лірику та куртуазний роман. Епос став першим великим жанровим твором, який був записаний новими народними мовами, які сформувались в XII ст. у багатьох країнах Західної Європи. В епосах оспівувалися герої-лицарі, їхня хоробрість, сила, вірність, доблесть. Часто герої епосу зображувались як захисники християнства, віддані васали своєму сеньйорові. Відомими творами епосу є "Пісня про Роланда" (Франція), "Пісня про Сіда" (Іспанія), "Пісня про Нібелунгів" (Німеччина).

У XI ст. на півдні Франції виникла і набула широкого розповсюдження світська лицарська лірична поезія трубадурів. Кинувши виклик церковному аскетизму, який засуджував земне кохання, трубадури оспівували його як велике щастя й благо. Вони створили культ Прекрасної Дами, прислуговуючи якій лицар має дотримуватися правил "куртуазії". Згідно з ними, від лицаря вимагалося, окрім військових доблестів, уміння вести розмову, співати й грати на музичних інструментах, залицятися відповідно до ритуалу.

Куртуазна поезія не лише відкрила кохання як самоцінність, але й зробила крок до пізнання світу людини [1; 5].

Рицарські романи мали характерну рису - у них практично завжди присутнє прагнення до авантюри (пригоди). Такими є романи про короля Артура та його лицарів. Але цінність цього жанру міститься в змістовій стороні, оскільки на сторінках романів підіймалися серйозні етичні проблеми про вірність, безкорисливість, відданість, честь, обов’язок, кохання і дружбу. Значну роль у розвитку цього жанру відіграв французький поет Кретьєн де Труа. Найбільш відомими його творами є "Грааль", "Трістан та Ізольда", "Бідний Генріх".

Рицарська література сприяла виникненню зацікавленості до особистості людини і його почуттів.

Міська література відрізнялася своїм реалістичним напрямом. У ній була відсутня ідеалізація героїв. Основними художніми засобами були алегорія, метафора, гіпербола. Діапазон жанрів достатньо великий - романи, новели, оповідання, байки, епос, поеми. Особливою популярністю користувалися сатиричні віршовані оповідання (у Франції - фабліо, у Німеччині - шванк). Серед значних творів міської літератури виділяються епос "Роман про Троянду" та поема "Роман про Лиса".

Народна творчість протистояла офіційній, церковній літературі і була пронизана язичницькими веселощами, іронією, жартівливістю, сарказмом. Популярним жанром усного фольклору стала балада. У пісенній формі розповідалося про подвиги й пригоди легендарних героїв. Одним із таких улюблених героїв був Робін Гуд.

Особливий пласт народної творчості складає сміхова культура. Вона була представлена виступами на центральних площах міст акторів, акробатів, дресирувальників, музикантів, шпільманів. Але ще більшою популярністю користувалися карнавальні процеси - масові народні гуляння, яскраві святкові видовища, які дозволяли реалізувати дух свободи.

Цінність сміхової культури полягає в тому, що завдяки ігровій формі люди переосмислювали потворне, аморальне і прагнули це виключити зі свого повсякденного життя [1; 9].

Мистецтво Середньовіччя було суворо регламентоване. Античне розуміння "прекрасного" піддалося жорсткій критиці. Неприпустимим вважалося зображення атлетичних форм тіла. Основним завданням мистецтва було втілення надчуттєвого, божественного світу.

З X ст. у мистецтві оформився романський стиль, який більшою мірою проявився в архітектурі. Серед основних споруд були лицарські замки, монастирі, храми. Вони відрізнялися масивністю стін, вузькими бійницями, підйомними мостами, високими вежами.

З XII ст. романський стиль витісняє готика. Домінуючим видом залишалася архітектура. Активно велося будівництво соборів. їх прикрашали стрілчасті вежі, шпилі, колони, високі віконні прорізи, вітражі. У соборах проходили богослужіння, збори городян, а також театралізовані вистави (містерії) на біблійну тематику.

Християнська середньовічна культура так і не змогла реалізувати свої піднесені ідеали та створити суспільство з високим рівнем духовності, оскільки реальне життя виявилося занадто суперечливим.