Історія української культури. Навчальний посібник

7.4. Радянський період розвитку України. Соцреалізм як тип тоталітарної культури

XX ст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура.

Цей новітній період розвитку української культури можна розділити не декілька етапів:

• коротка доба відновлення української державності (1917 - 1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;

• радянський етап (1921 - 1991 рр.), який включає добу злету 20-х рр. покоління "розстріляного відродження", яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу "відлиги" з рухом так званих "шестидесятників", і період подальшої русифікації та утисків української культури;

• етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу [7].

У роки революції вже чітко позначилася тріщина розлому української духовної еліти.

Інтелігенція часів революції змушена була робити вибір між загальнолюдським і класовим, ліберальним і революційним, національним і соціальним. Трагічність цього вибору в той час усвідомлювалася по-різному.

Частина старої демократичної інтелігенції опинилася в політичній еміграції за кордоном. Змушені були емігрувати О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Щербаківський, М. Грушевський, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Антонович та багато інших діячів.

Чимало творчих діячів обрали позицію формальної лояльності до радянської влади, використовуючи найменшу можливість служити народові на ниві культури. Значна частина молодої революційно налаштованої інтелігенції сприймала революцію як величний акт оновлення світу і майже без вагань віддавала їй свій талант, вірячи у світле майбутнє.

На початку 20-х років, коли розпочався останній найтрагічніший період українського відродження, в суспільстві та серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов’язані з певною лібералізацією режиму.

Цього оптимізму надавала і політика українізації (1923 - 1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-радянського керівництва. Українізація, як показує досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнародну ізоляцію та культурну посередність із суспільством та інтелігенцією.

Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культурно-національного піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості українського населення, яку становило селянство, ліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та русифікованим партапаратом, з одного боку, та українським селянином та інтелігентом - з іншого.

В історії є численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку української освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на українське діловодство тощо. Однак від початку і до кінця свого проведення (середина 30-х) ця політична кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям.

Освіта й виховання переводились виключно на комуністичні рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися, насамперед, революційні демократи та народники. Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку українського національного відродження, бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості української культури різних політичних поглядів.

Уже стало нормою характеризувати 20-ті рр. як чергове національне відродження. Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Його коріння - в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917 - 1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча громадянська війна, ані масова еміграція української інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім освіту, науку, літературу, мистецтво [7, с. 261].

Українське відродження 20-х років знайшло найзначніший прояв у літературі. Велика кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 році Спілка селянських письменників "Плуг", активістами якої були А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, В. Минко, налічувала сотні людей. Спілка пролетарських письменників "Гарт" (1923), до якої входили В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина та інші літератори, як і об’єднання "Молодняк", куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об’єднань формувався талант багатьох справжніх митців.

Одним з найвидатніших літературних об’єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об’єднання М. Хвильового (1893 - 1933), воно повинне було стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка формувалась мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були М. Куліш, М. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, Г. Епік та ін. [22, с. 180].

Течію авангардизму в українській літературі 20-х років найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з М. Семенком.

До її лав у різний час входили поети О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, критик В. Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм сучасної епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до штукарства і деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій.

Творче і політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М. Семенком у 1927 - 1930 рр. журналу "лівої формації мистецтв" - "Нова генерація": "Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)".

За свідченнями сучасників Семенко був "фігурою доби". Його епатуючі виступи і вчинки (у 1924 році він видав збірник своїх поезій під назвою "Кобзар", відповівши на закиди: "то був "Кобзар" однієї епохи, а це - іншої), публікації на сторінках "Нової генерації" творів європейського і українського літературно-мистецького авангарду були характерними ознаками творчої атмосфери того суперечливого часу.

Особливе місце в українській літературі відродження належить об’єднанню неокласиків, які спочатку об’єднувались навколо журналу "Книгар" (1918 - 1920), а пізніше - навколо "Слова" [22].

На чолі неокласиків стояв талановитий поет і неперевершений перекладач, знавець античності Микола Зеров (1890 - 1937 чи 1941). До цього літературного об’єднання входили також М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт.

Неокласики були найменш заангажованими в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема пролетаріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби, а також французькому символізму і парнасу. Неокласики, на думку М. Рильського, проповідували любов до слова, до строгої форми, до великої літературної спадщини. Це був вияв боротьби проти українського папфутуризму та іншого "лівого мистецтва", що оспівувало "тифозну блідість тифозної воші" (Гео Шкурупій), "палило Кобзаря" (Семенко), зневажало М. Кропивницького тощо.

Обізнаність М. Зерова в питаннях світової та української культури, могутній інтелект, феноменальна пам’ять, талант оратора буквально вражали сучасників. У 1924 році була надрукована збірка поезій "Камена", вишукана мова якої в поєднанні з філософічністю і класичною простотою нагадувала поезію давньоримських авторів. Полемізуючи у пресі, Зеров із властивим йому талантом переконливо доводив різним "пролетарським" критикам, що література не повинна бути суто класовою, ідеологізованою, примітивною, кон’юнктурною. У ній треба вільно виявляти особистість і талант. Така позиція на той час вже йшла у розріз із "лінією партії", тому письменники та критики, що стояли на тоталітарних позиціях, почали цькувати поета. Не дивно, що в 1934 році під час процесів проти української інтелігенції М. Зерова було звільнено з роботи, а в наступному році заарештовано і відправлено до ГУЛАГу, де він і загинув. Лише в роки незалежності ім’я і творчість видатного діяча українського відродження повернулися до нас [11].

Намагався піднести рівень українського слова до кращих світових зразків і Максим Рильський (1895 - 1964). Він увійшов до анналів української літератури як тонкий лірик, прекрасний перекладач, фольклорист.

У 20-х роках в Україні плідно працювало багато інших літературних об’єднань та гуртків, які торували дорогу в літературу талановитим письменникам В. Антоненку-Давидовичу, М. Івченку, Г. Косинці, В. Підмогильному, Є. Плужнику, Д. Фальківському та ін.

Новаторські пошуки в галузі театральної драматургії продовжив у 20-х роках Лесь Курбас (1887 - 1937). Створений у 1922 році театр "Березіль" був втіленням вимріяного Курбасом мистецького об’єднання, зорієнтованого на світову естетику, інтелектуалізм, активну участь в оновленні культури. Театр згуртував і підніс до вершин світового рівня майстерність блискучої плеяди українських акторів А. Бучми, І. Гірняка, Н. Ужвій, М. Крушельницького, О. Добровольської, І. Мар’яненкота ін.

Велику увагу театр приділяв драматургії М. Куліша. П’єси "Народний Малахій" (1928), "Мина Мазайло" (1928 - 1930), "Патетична соната" (1929) були безпрецедентним явищем у культурі радянського часу, бо в них з особливою гостротою визначалось головне протиріччя епохи, конфлікт між одвічними законами людської моралі і практикою жорстокого тоталітаризму. Герої М. Куліша втрачали свою душу, спотворювалися і гинули під тиском революційного фанатизму [1, с. 67].

Модернізм був провідною течією в розвитку українського образотворчого мистецтва та архітектури 20-х років.

Художник М. Бойчук (1882 - 1937), поєднуючи в своїй творчості традиції давньоруського і візантійського іконопису, живопису Ренесансу та народного мистецтва, здійснив спробу створити національний художньо-монументальний стиль. Разом із своїми послідовниками братом Тимофієм, В. Седляром, О. Павленко, М. Рокицьким, М. Юнак та іншими, яких пізніше стали називати бойчукістами, майстер створив значні монументально-декоративні розписи ряду громадських споруд в Одесі та Харкові, очолив майстерню монументального мистецтва в Київському художньому інституті.

Радикальніший напрям творчості, що перегукувався з пошуками західних експресіоністів, кубістів та конструктивістів обрали В. Пальмов, В. Меллер, В. Єрмилов, А. Петрицький. А. Петприцький (1895 - 1964) створив унікальну галерею із 150 портретів своїх сучасників - української еліти 20 - 30-х років. У роки репресій більшість із цих картин зникли, бо опинилися в таборах ГУЛАГу та були розстріляні портретовані на них особи. Тоді ж були знищені або потрапили до музейних підвалів і твори українського авангардного мистецтва. Частина цього унікального авангардного доробку, що вціліла, експонується в Національному художньому музеї в Києві. У 90-х роках вперше вийшли друком художні альбоми "Український авангард 1910 - 1930", "Портрети сучасників А. Петрицького".

Головним стильовим напрямом в архітектурі України 20 - середини 30-х років був конструктивізм, що максимально використовував принципи функціональності, раціоналізму та економності.

Кращі споруди цього стилю - будівля Київського залізничного вокзалу (1927 - 1933, архітектор А. Вербицький), комплекс адміністративних та громадських споруд під назвою Держпром у Харкові (1925 - 1929, архітектори С. Серафімов, С. Кравець, М. Фельгер), Палац культури залізничників у Харкові (1928 - 1932, архітектор О. Дмитрієв), будівля Дніпрельстану (1927-32, архітектор В. Веснін та ін."), Київська кінофабрика (1926 - 1929, архітектор В. Риков).

Із середини двадцятих років українська тематика почала визначати розвиток кінематографу, який у цей час переживав період розквіту. Найпотужнішими були центри кіновиробництва в Одесі, Києві, Харкові. Головні підвалини розвитку українського кіно визначили режисери О. Курбас, Олександр Довженко (1894 - 1956). "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930), "Іван" (1932) - це фільми-шедеври світового кіно О. Довженка, їх новаторська мова поєднує поетику і гуманізм із яскравою експресією.

У 20-ті роки завершився процес формування української національної науки. її центром стала Всеукраїнська академія наук (ВУАН, 1921), до керівного складу якої увійшла більшість учених Української академії доби визвольних змагань. Було створено місцеві філії академії, що пізніше перетворилися на наукові інститути.

Після повернення з еміграції в 1924 році академіка М. Грушевського наукова робота гуманітарних підрозділів значно пожвавилася, стали постійно видаватись наукові збірники історичної секції, було створено науково-дослідну кафедру історії України [7, с. 260].

Вчений продовжив роботу над фундаментальними працями "Історія України-Русі" та "Історія української літератури". Завдяки невтомній праці науковців, українська наука отримала світове визнання, стала невід’ємною складовою всієї національної культури.

На межі 20 - 30-х років ситуація в українській культурі докорінно змінилася. Процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в союзники ті творчі об’єднання, спілки та групи, внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче - на ідеологічних і вульгарно-соціологічних.

Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю вбік останньої.

Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925 - 1928 рр., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо.

У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі - особистість М. Хвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в’їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства.

Турбота письменника про підвищення рівня художньої майстерності радянської літератури, виступ проти "червоної халтури" і особливо його полемічний заклик "Геть від Москви" з орієнтацією на "психологічну Європу", який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм.

Свої думки він відстоював у блискучих полемічних статтях "Думки проти течії", "Камо грядеші?" (Куди йдеш?), в опублікованому гострокритичному романі "Вальдшнепи" (1926) [4].

Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою уразливість перед словом правди, конфіскувало другу частину "Вальдшнепів", надруковану в шостому номері журналу "ВАПЛІТЕ" за 1927 рік, заборонило і памфлет "Україна чи Малоросія?", який став відомим лише в 1990 році. Задушлива атмосфера, створена навколо М. Хвильового, врешті призвела до його зламу - він пробував іти на компроміси, думати і діяти, як усі, але сила таланту і особистості робили неможливим пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933 року обірвав життя М. Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження XX ст.

Спрямовуючи гостроту удару насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно усвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою, здатною чинити духовний опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу світової громадськості.

Винищення української духовної еліти в 30-х роках відоме як українське розстріляне відродження [2]. До нього належать не лише ті діячі, які були фізично знищені, розстріляні, закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю.

Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти української інтелігенції був сфабрикований владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, політичного діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Усього було звинувачено 45 українських діячів.

Про ту отруйливу атмосферу, що створювалася в суспільстві, напередодні арешту писав у своїх щоденниках С. Єфремов. 5 грудня 1928 року він занотував, перефразовуючи слова Т. Шевченка: "Усе залякане, придушене і навіть не благоденствує". Незламна позиція, яку зайняв на процесі С. Єфремов, врешті призвела його до загибелі.

У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. У 1934 - 1935 рр. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік Перетц В. М., член-кореспондент Шабліовський Є. С. У 1936 - 1937 рр. загинули в таборах геолог академік ВУАН, її віце-президент Світальський Н. І., генетик академік ї. Агол, математик академік Кравчук М. П., філософ академік Семковський С. Ю.

У 1931 році змушений був припинити роботу в Києві М. Грушевський. Його заарештували, звинувативши в справі "Українського національного центру". В українській науці загальмувався або й зовсім припинився розвиток ряду галузей - статистики, етнографії, демографії, краєзнавства. Чисткам було піддано колективи багатьох наукових та академічних установ.

У літературі удар спрямовується проти творчих об’єднань, які відстоювали відносну свободу творчості, - ВАПЛІТЕ та неокласиків. У грудні 1934 року було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Близька, К. Буревія. Жертвами репресій стали М. Куліш, О. Досвітній, О. Вишня, В. Підмогильний, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Слісаренко, М. Семенко, В. Поліщук [10].

За підрахунками істориків, в Україні було репресовано близько 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло. Не уникнули репресій і діячі мистецького авангарду, яких традиційно звинувачували у формалізмі. У Соловецькому таборі загинув видатний реформатор українського театру Л. Курбас. У 1936 році був розстріляний професор Київського художнього інституту М. Бойчук та його учні - І. Падалка і В. Седляр.

Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки.

Із середини 30-х років у культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму. У творчості талановитих письменників, яким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища [22, с. 340].

До офіційного оптимізму схилялася творчість П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана та інших поетів, які канонізували в поезії образ "батька народів", "людини в зореноснім Кремлі". Провідними стали теми боротьби за мир, трудового подвигу на заводах та колгоспних ланах.

З 30-х років культура загалом набула ідеологічних рис. Проблеми національної культури, перемістившись на другий план, виявлялися здебільшого в нейтральних мистецьких сферах - музиці, оперному мистецтві, балеті, фольклористиці, етнографії.

Навіть в архітектурі національні художні мотиви майже не використовувалися до середини 50-х років.

Цілеспрямовано знищилися в 30-х роках пам’ятки національної історії та архітектури. Тільки в Києві знищено Михайлівський золотоверхий монастир (XII ст.), церкву Богородиці Пирогощі на Подолі, оспівану в "Слові о полку Ігоревім", один з кращих зразків українського бароко - Микільський воєнний собор (XVII ст.), пам’ятник княгині Ользі та інші. Натомість установлювались пам’ятники революційним вождям, розчищались площі для масових демонстрацій, зводилася типова архітектура.

Попри всі утиски тоталітарного режиму українська культура постійно виявляла свою здатність до відновлення. Сталінізму так і не вдалося зробити її слухняним знаряддям своєї політики.

У роки Другої світової війни і в повоєнний час у творчості багатьох українських митців сколихнулися могутні патріотичні, національні почуття, війна багатьох із них позбавила генетичного страху за життя, і вони почали все частіше вимовляти щире слово правди і любові до Батьківщини.

Зокрема О. Довженко, усвідомивши всю глибину страждань, які поставили націю на межу виживання, відмовився бути слугою тоталітарного молоха, що відбилось у фільмі "Україна в огні" та записах його щоденника.

Українське відродження, незважаючи на свою трагічну долю, ніколи не було стертим з народної пам’яті. У XX та на початку XXI ст. воно ще не раз піднімало з колін нові покоління митців, сприяло новому піднесенню української культури.