Історія української культури. Навчальний посібник

7.3. Національно-культурний рух в Україні кінця XIX - початку XX ст. Особливості українського модерну

Особливість розвитку української культури другої половини XIX ст. полягала в тому, що з середини XIX ст. у культуротворчих процесах вимальовуються певні закономірності, властиві багатьом народам Європи, що перебували під імперською владою й торували шлях до незалежності.

У той час українська культура перебувала в колоніальній залежності від російської та австро-угорської імперій, між якими були в той час поділені етнічні українські землі.

Якщо в першій половині XIX ст. пошук шляхів еволюції національної культури спирався, насамперед, на національну минувшину, її ідеалізацію (особливо козацько-гетьманської доби), то в другій половині XIX ст. відбулася трансформація суто культурницького руху в рух національно-визвольний, завданням якого стало вирішення широкого спектру соціально-економічних і політичних проблем - від повалення самодержавства та скасування кріпацтва до створення інфраструктури української культури.

Цьому процесу сприяє і той факт, що у другій половині XIX ст. більш зрілішою та згуртованішою стає інтелігенція, яка висуває новий принцип національного визволення - "повернення обличчям до народу", що передбачав духовне, а згодом і політичне самовизначення.

Важливим було й те, що впровадження саме цієї ідеології відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель як передумови культурного, а згодом і політичного об’єднання українців. На цій основі формується і національний менталітет. Хоча у цілому формування національної еліти відбувалося в умовах жорсткого тиску цензури, заборон та утисків. Особливо це відчувалося на Лівобережжі, де асиміляторські заходи царського уряду протягом 60 - 90-х років XIX ст. регламентували національно-культурне життя (серед 11 наказів царського уряду, що забороняли користуватися українською мовою, найжорсткішими були Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський акт 1876 року) [1, с. 67].

Незважаючи на всі перепони, українська культура у другій половині XIX ст. продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 1860 - 1870-х років (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи); по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 році в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі "Буквар" Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 року царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 року, який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл.

З 1871-го по 1895 рік асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі. У 1865 році з ініціативи Пирогова М. в Одесі засновано Новоросійський університет. Таким чином, на українських землях діяло вже п’ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути [22, с. 345].

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 року запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця.

На Західній Україні у 1873 році було створене Літературне товариство ім. Шевченка, яке у 1892 році перетворене у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У товаристві існувало три провідні наукові секції - історико-філософська, філологічна й математично-природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін.

Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897 по 1913 рр.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. У 1886 році І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію.

У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду "Руїни" та Гетьманщини. Клопітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 1880 - 1890 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків - Єфименко О. Я., Багапія Д. І., Яворницького Д. І., Грушевського М. С. У галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював Житецький П. Г.

Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить Потебні О. О. [22, с. 346-351].

У 1880-х роках відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що лише саме у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп.

Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860 - 1870 роках. У 1882 році під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 році трупу очолив М. Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький [7, с. 247].

На Західній Україні український професійний театр був заснований у 1864 році О. Бачинським під назвою "Руська бесіда".

У музичному мистецтві вирізнялася творчість Гулака-Артемовського С. С. У 1862 році він створює першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм" [7, с. 249].

Основоположником української класичної музики був Лисенко М. В., який у цей період написав чудові такі опери, як "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", оперету "Чорноморці", опери для дітей "Пан Коцький", "Коза-дереза" та ін.

На Західній Україні слід зазначити творчість Вербицького М. М.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори Беретті О. В. (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), Шредер В. О. (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях) [7, с. 261].

Таким чином, незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях.

На початку XX ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції - збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм).

Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала "нова школа" української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь відь першої особи з новітніми європейськими здобутками - символізмом та психоаналізмом.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 році поет М. Вороний, який на сторінках "Літературно-наукового вісника" у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї "справжньої запашної поезії", тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки [4, с. 153].

Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників "Молода муза", до якої належали П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та інші, яка у 1907 році оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд і динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський).

Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів - модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду [4, с. 154].

Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів - М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст. Він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать "Ступаюча жінка", "Жінка, яка зачісується" та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М. Жук, О. Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані і фактично перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, а отже, і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими.

Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу.

Своєрідність українського варіанта модернізму полягає у тому, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення - визначення свого місця і ролі у сучасному світі.

Отже, можна констатувати, що в другій половині XIX - поч. XX ст. народилася нова генерація української інтелігенції, що вийшла з народу. У цьому середовищі формувалася національно-духовна еліта, яка висунула ідеологію нерозривного зв’язку зі своїм народом, консолідувалася в єдине національне ціле і засобами широкого просвітницького руху вела українців до соціально-політичного, національного та духовного визволення.