Історія української культури. Навчальний посібник

1.3. Культура як засіб національної самоідентифікації

Уперше механізм культурної ідентифікації був розкритий в психологічній концепції З. Фрейда, який розглядав її як спробу дитини перейняти поведінку батьків і таким чином, зменшити почуття страху перед навколишнім світом. Його послідовником Ж. Лаканом були більш докладно описані етапи і механізми процесу самоідентифікації як

необхідної умови входження в соціокультурний простір, що допомагають людині оволодіти різними видами діяльності [7].

Самоідентифікація - це ототожнення себе з певною соціальною групою, образом, архетипом. Можна виділити сім рівнів

самоідентифікації:

соціально-професійний;

сімейно-клановий;

національно-територіальний;

релігійно-ідеологічний;

еволюційно-видовий;

статевий; духовний.

Соціально-професійний рівень визначається твердженнями типу: я - інженер, я - багатий, я - шановний громадянин.

Сімейно-клановий рівень визначається твердженнями: я - мати, я - дядько, я - друг тощо.

Національно-територіальний рівень: я - українець, я - росіянин, я - слов’янин, я - європеєць.

Релігійно-ідеологічний: я - православний, я - мусульманин, я - комуніст, я - демократ, я - пацифіст. Цей рівень ідентифікації визначає відношення до будь-якої релігійної або ідеологічної групи і пов’язаної з нею системи цінностей.

Еволюційно-видовий: я - людина. Сама декларація "я - людина" несе набагато більше навантаження, ніж просто позначення приналежності до біологічного виду. Для різних людей бути людиною означає не одне і те ж.

Статевий рівень ідентифікації: я - чоловік, я - жінка. Це один з найглибших рівнів ідентифікації, дослідження якого може дати винятково цінну інформацію про несвідомий стан особистості.

Духовний рівень навряд можна висловити словами. Це той комплекс відчуттів, світосприйняття і пов’язаної безпосередньо з ними системи цінностей, який визначає наші стосунки з Богом або Вселенським розумом. Він пов’язаний тільки з особистим духовним досвідом.

У сучасних умовах, при достатньо вільній міграції, потреба в соціокультурній самоідентифікації надзвичайно важлива. Цей процес відбувається в результаті добровільного і розумного обрання тієї релігії, національної або соціальної спільності, до яких людина відчуває свою приналежність [21].

Культурна ідентифікація - це самовідчуття людини всередині конкретної культури. Вона характеризується суб’єктивним ототожненням себе з тими чи іншими типологічними формами культурного пристрою, перш за все - з культурною традицією. Коли людина приходить у світ, він "занурюється" в певну культурну "спадковість", яку засвоює від оточуючих його людей.

Провідну, але не завжди визначальну роль відіграє національно-етнічний аспект. До найбільш загальних рис, які характеризують національну ідентичність, відносять:

1) історичну територію;

2) мову, вірування, традиції;

3) культурні цінності;

4) норми і закони, що діють у суспільстві.

Національно-етнічна свідомість припускає ідентифікацію людини з певним історичним минулим її нації, етносу. Світогляд етнічної спільноти виражається не тільки через констатацію "спільної крові" або наявність спільних психофізіологічних ознак, але головним чином через вироблення цілої системи відмінних символів (емблем, святинь, міфів, легенд). Проте в сучасному індустріальному суспільстві з глобальними інформаційними системами і свободою пересування, національна ідентичність зазнає значних змін, яких не знало традиційне суспільство. Етнічна маргінальність, космополітизм стали досить поширеними явищами. Тому не завжди етнос характеризується єдністю території або кровною спорідненістю. Він ширше кровноспоріднених відносин. Представники однієї і тієї ж етнічної групи можуть бути віддалені один від одного, піддатися колективного вигнання, міграції, проживанню довгий час в оточенні інших народів, навіть втратити таку безумовну ознаку спільності, як мова, при цьому все одно зберігати яскраво виражену етнокультурну визначеність [16].

Національна ідентичність українців має власну специфіку. Це пов’язано з низкою факторів. По-перше, процес національного будівництва завжди йшов із запізненням в той час, коли більшість європейських націй вже пройшли цей етап. По-друге, незважаючи на те, що Україна є незалежною державою, у свідомості людей ще не досить міцно вкоренилися принципи демократії та політичної культури. По-третє,

Україні поки залишається країною з двома культурами (Східною та Західною), які відрізняються мовою, релігією, історичним минулим.

У цьому часі в українській культурі все ще можна спостерігати відсутність справжньої еліти, консерватизм, відстороненість від глобальних процесів, домінування фольклорних форм у мистецтві. Поки ще не сформувалася концепція ні загальноприйнятої, ні офіційної, ні національної історії. Це пояснюється тим, що сучасна Україна склалася з кількох великих регіонів, а саме з Галичини, Закарпаття, Полтавщини, Криму, Донбасу, Києва, Харкова, Одеси - всі ці та багато інших областей і міст мають різну, часом не залежну один від одного історію. Тому процеси консолідації української нації поки ще далекі від завершення. Для України, як цілісної держави, потрібно нове прочитання національної історії - головної основи національної самосвідомості. Слід відходити від старих стереотипів, створювати нові ідеали, образи, форми та ідентифікаційні моделі [20].

Національна ідентичність необхідна, оскільки завершує генезис нації, "добудовує" її до історично реальної цілісності, допомагає нації зберегтися.