Історія української культури. Навчальний посібник

7. Українська культура і духовне життя у XX ст.

Основна ідея

Лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями європейської та вітчизняної культури у XX столітті, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

7.1. Проблеми світової культури кінця XIX - початку XX ст.

7.2. Модернізм як система художніх цінностей.

7.3. Національно-культурний рух в Україні кінця XIX - початку XX ст. Особливості українського модерну.

7.4. Радянський період розвитку культури України. Соцреалізм як тип тоталітарної культури.

7.5. Культура України під час кризи радянської системи.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

• розуміння суті основних засад розвитку європейської культури на початку XX ст.;

• здатності визначати характерні риси модернізму як системи художніх цінностей кінця XIX - початку XX ст.;

• розуміти особливості розвитку української культури на початку XX ст.;

• аналізувати тенденції розвитку української культури у радянський період;

• розуміння місії українського національно-культурного відродження 20-х років XX ст.;

• розкриття специфіки соцреалізму як типу тоталітарної культури.

7.1. Проблеми світової культури кінця XIX - початку XX ст.

Культура XX ст. - одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилення культу тотального руйнування старого.

У філософських концепціях XX ст. - від О. Шпенглера до А. Тойнбі, від М. Бердяева до М. Хайдеггера - ця ситуація оцінювалася як загальна культурна криза, пов’язана з переходом до нової, бездуховної доби світової історії [20].

По-друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. Відомий англійський соціолог та історик А. Тойнбі зазначав, що загальний розлад, втрата почуття культурного стилю виявляються під час соціального розпаду в усіх царинах суспільного життя: релігії, літературі, мові та мистецтві, а також у тій невизначеній царині, яку прийнято називати манерами та звичками.

По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного "Я", втрата індивідуальності [1, с. 86].

Характерною рисою культури XX ст. є її інтегративність, тобто сполучення окремих складових культури в нові комбіновані види мистецтва. Більшість митців сміливо комбінують різні культурні традиції, перебуваючи в невпинному пошуці нових засобів вираження й відображення світу. Культура стала багатовимірною. Багатовимірність передбачає варіативність напрямів і різноманітність як основні принципи функціонування сучасної культури.

У сучасній науці щодо розвитку культури кінця XIX - XX ст., існує досить поширений термін "соціокультурна криза", який визначається як порушення балансу структурної впорядкованості локальної соціокультурної системи, руйнування механізмів її дії.

Причини такого явища можуть бути як зовнішні (зміна природо-кліматичних умов у зоні існування спільноти, війни, агресія тощо), так і внутрішні, пов’язані з політичною або економічною кризою в суспільстві, кризою пануючої ідеології, соціальних інститутів.

Наслідком культурної кризи, як правило, стає зміна стереотипів свідомості і поведінки, девальвація традиційних норм соціального життя, моралі. У свідомості людей починають переважати індивідуальні, сімейні культурні цінності, значно знижується їх рівень соціальної інтегрованості.

Головною ознакою кризового стану культури, чим вона відрізняється від попереднього періоду, розквіту або стабільності, є насамперед, стан самовідчуття людини всередині культури. Якщо особистість психологічно комфортна і гармонійна, то говорити про кризу рано. Навпаки, якщо в душі людини переважають відчуття відчуженості, самотності, слабкості - це є свідченням занепаду самої культури.

Від часів Просвітництва в європейській культурологічній думці панували ідеї безупинного і поступального культурного прогресу людства. Процес історичного і культурного розвитку сприймався як закономірність, яка врешті веде цивілізовані і нецивілізовані народи до всепланетарного єднання.

Великими завоюваннями такого культурного прогресу вважались розвиток науки, освіти, техніки, ідеї раціоналізму та гуманізму. Однак, уже в середині XIX ст. ідеї культурної еволюції та Європоцентризму (Європа - зразок для всього культурного світу) почали викликати сумнів, а згодом зазнали перегляду і критики. Стало очевидним, що технічний і науковий прогрес зовсім не веде до прогресу соціального, а європейський раціоналізм подекуди заводить людину в пастку духовності [4].

Теорія кризових явищ у культурі виникла саме на шляху пошуку інтелектуальною елітою виходу з духовної глибокої кризи, що панувала в європейському суспільстві на межі XIX і XX ст.

Філософи, поети, письменники, художники цього часу з прискіпливою увагою звертались до попередніх кризових епох в історії людства, шукаючи в них відповіді на злободенні питання. У напруженій духовній атмосфері європейського мислення зародилися такі унікальні культурні феномени, як декаденс, символізм, модернізм та інші.

Таким чином у другій половині XIX ст. в умовах замирання революційного руху, спаду суспільної активності демократичних сил відбулось зниження ідейного змісту реалістичного мистецтва. В духовну культуру проникає настрій безнадійності, песимізму, занепаду. Такий кризовий стан отримав назву - декадеанство (від фр. - занепад), а його риси стали характерними для багатьох напрямів у мистецтві кінця XIX - початку XX ст. Таких, наприклад, як натуралізм та символізм [2].

Натуралізм (від лат. - природа) є творчим напрямком у літературі, образотворчому мистецтві, театрі й кіно. Його формування відбувалося під впливом філософії позитивізму. Натуралізм зводив суть існування людини до біологічних мотивів і підкреслював роль підсвідомою в людині. Письменники й художники цього напряму прагнули відображати світ без усяких прикрас, умовностей і табу. Причини поведінки людей і особливості їхнього життя намагались зіставити з фізіологією, спадковістю, расовою належністю як головних визначних. Суспільні конфлікти пояснювали боротьбою за існування в дусі соціального дарвінізму [2].

У символізмі, який торкнувся, в першу чергу, поезії, робився акцент на художньому вираженні за допомогою натяків, символів, які знаходяться за межею чутливого сприймання, на соціоактивності й інакомовності, на ідеї самоцінності мистецтва. Засновниками символізму у Франції були поети Ж. Бодлер і П. Верлен [1, с. 88].

Протест проти натуралізму й академізму в реалістичному мистецтві виразився в пошуки нової форми, нової живописної манери, у відході від соціальної тематики. Таким напрямом, який виник у 70 - 80 роках XIX ст., став імпресіонізм. Його яскравими представниками були Е. Мане, К. Моне, Е. Дега, К. Піссарро, О. Ренуар, П. Синь’як та ін. Художники-імпресіоністи у своїй творчості прагнули розвивати дві основополагаючі тенденції: наближення до природи, з одному боку, і поглиблення в людське, індивідуальне - з іншого. У такому прагненні був своєрідний моральний, соціальний, навіть філософсько-світоглядний пафос, який заключався в тому, щоб навчити людей цінувати найменші вияви життя [1, с. 88-89].

Улюбленими методами імпресіоністів були: висвітлення колориту, техніка дрібних мазків, багатство тонів та напівтонів, поділ кольорів на додаткові. За допомогою розпливчатих контурів вони створювали ілюзії непостійності, трепетності зображення. Заради максимального наближення до природи писали картини на пленері (відкритому повітрі), з натури. Улюбленими жанрами були і пейзаж, і портрет, і багатофігурна композиція (сцени на вулиці, в кафе, недільні прогулянки). Творчість імпресіоністів була поетичною і життєстверджувальною, але соціальні проблеми не цікавили художників, тому їхнє мистецтво не мало такого значення, яке мали романтизм і критичний реалізм. Ідейна обмеженість цього напряму, не здібного виразити демократичні процеси свого часу, стала головною причиною короткочасності його розквіту [14].

Більш складнішими пошуками нових форм реалізму були зайняті художники-постімпресіоністи (П. Сезанн, Ван Гог, А. Тулуз-Лотрек, П. Гоген), їх творчість відзначена глибокою соціальною невдоволеністю, оскільки саме буржуазне суспільство було визнане ними безперспективним та антигуманним. Нездібність зрозуміти й перебороти соціальні конфлікти підштовхувала художників на шлях утечі від дійсності - в екзотичні країни або у власний внутрішній світ. Образи природи й близьких їй людей займають у постімпресіонізмі значно більше місця, ніж у далеко не повністю відвернутому від сучасного суспільства "міському" імпресіонізмі. Антиурбаністичний відтінок, властивий усім постімпресіоністам, розростаючись, набував характеру засудження сучасної цивілізації взагалі. І звідси - гостре тяжіння до всього добуржуазного, "примітивного", наївно-дитячого, навіть первісного, вихід за межі класичних європейських традицій Нової доби. Так, наприклад, Ван Гог хотів створювати мистецтво для тих, хто "не вміє красиво говорити"; П. Гоген знаходив джерела для самооновлення в народній творчості, яка цікавила тоді тільки етнографів, у романських розписах та придорожніх розписах Бретані, у готичних емалях та вітражах, в ідолах Полінезії й доколумбової Америки. Відголосок народного лубка можна знайти в надто вишуканих афішах А. Тулуз-Лотрека. Мистецтво П. Сезанна стало основою для ряду формалістичних течій, зокрема кубізму [9].

Життя частки цих художників була трагічною, і тільки один П. Сезанн, переживши усі нападки, став свідком свого тріумфу на виставках 1904-1905 років.

Скульптура кінця XIX ст. розвивалася в тому ж напрямі, що й живопис. Найвизначнішим французьким скульптором Нової доби був Г. Роден, мистецтво якого проникнуте символізмом. Кращі роботи Г. Родена - "Громадяни міста Кале", "Ворота Пекла" - інтерпретація "Божественної комедії" Данте. Центральна фігура цієї композиції - мислитель. Цей образ уособлює напруженість думки людини. Неодноразово скульптор звертався до теми кохання ("Вічна весна", "Ромео і Джульетта", "Єва").

Наприкінці XIX ст. поширилось промислове, транспортне і житлове будівництво. З’явились нові типи будівель - вокзали, банки, універмаги, інститути, виставочні павільйони. При будівництві стали застосовувати сталь і залізобетон, що дозволило будувати хмарочоси. У 1889 році в Парижі відбулась перша виставка досягнень, де була представлена на суд глядачів 300-метрова вежа проекту Ейфеля А. Г. [17].

Нові способи художньої творчості, які з’явились у результаті розвитку техніки - фотографія, кіно, реклама. У світ творчої діяльності увійшли фольклор, прикладне мистецтво, художня промисловість. Такий синтез культури й фабричного виробництва призвів до стандартизації природного світу людини, зниження естетичної цінності побутової речі, а масове тиражування витворів мистецтва поставило його на потік. Таким чином, XIX ст. стало часом зародження "індустрії видовищ", тобто складових масової культури XX ст.

Таким чином, XIX - початок XX ст. породило оригінальні літературно-мистецькі течії, які відбивали сум’яття почуттів, нестабільність тогочасного суспільства. У суперництві і співпраці митці шукали істину та високе призначення людини. Складні соціальні колізії з надзвичайною силою загострили почуття особистості, індивідуальності, поставили проблему цінності людського життя, індивідуальної свободи і водночас відповідальності людини за долю світу і майбутнє людства. У культурному житті почав визначатися новий рівень історичного синтезу - глобалізація людської історії.

Перша світова війна і подальші події XX ст. остаточно підтвердили думки про те, що доля людини, народу, нації нерозривні з долею людства, і пошук шляхів виходу з глобальної кризи все людство повинно шукати спільно. Можливо, символічним є те, що саме в Україні, в Києві, в роки громадянського лихоліття остаточно визріло і сформувалось одне з найбільш яскравих філософських вчень про долю людства - вчення про ноосферу В. Вернадського. Людство, на думку вченого, повинно подолати глобальну кризу завершенням еволюції біосфери і входженням у сферу планетарного розуму і душі - ноосферу.