Історія української культури. Навчальний посібник

5.6. Становлення культури Слобожанщини у XVII-XIX ст.

Слобожанщина - це край з неповторним геополітичним положенням на перехресті Сходу і Заходу, Півдня і Півночі. Політичні, економічні, культурні течії як з західних, так і з східних обріїв впливали на розвиток культури краю. Розкопки археологів свідчать, що на території Слобожанщини віддавна мешкали різні народи: східно-сарматські, черняхівські племена, половці та ін.

Крим цих племен, які займалися тваринництвом, землеробством і ремеслом, жили також племена унікальної салтівської культури, стародавні сліди якої були знайдені в селі Верхній Салтів (Вовчанський район Харківського регіону) [1, с. 171].

На початку 1 тисячоліття н. е. територія нинішньої Слобожанщини складала південно-східну окраїну придніпровського масиву слов’янських хліборобських племен роменської культури.

У "Слові о полку Ігоревім" згадується старослов’янське місто Донець. У X - XII століттях воно було розташоване на правому березі ріки Уди Археологічні розвідки доводять, що Донець був не лише фортецею, але і центр ремесла (ковальського, ювелірного, гончарного), був пунктом транзитної торгівлі.

З кінця X ст. значна частина сучасної Харківської області входила до складу Київської Русі, а з - XII ст. стає крайнім пунктом поселень слов’ян на південному Сході.

У першій половині XII століття, під час татаро-монгольського набігу, територія краю зазнала безжалісного спустошення і невдовзі перетворилась на так зване "Дике поле", покрите лісами та степовими травами. Саме тут, між лісами й болотами, проходив сумно відомий Муравський шлях - шлях із Криму на Русь, по якому здійснювали набіги за здобиччю та невільниками кримські та ногайські татари.

Для захисту від них на початку XVII століття серед "Дикого поля" почали створюватися перші малочисельні укріплені пункти - невеликі фортеці та остроги - Царе-Борисів (1600 рік), Чугуїв (1638 рік), Валки (1646 рік).

Активне освоєння цих земель розпочалось в 30-ті роки XVII століття, а масовий характер дістало під час визвольної війни українського народу в 1648 - 1654 роках.

Як відомо, за часів політичного й економічного занепаду України середини XVII ст. починається переселення на вільні землі "Дикого поля", які знаходилися під формальною владою Московської держави. Цей процес стає першим етапом формування Слобожанщини як культурно-історичної цілісності.

Необхідно враховувати, що слобожанські землі заселялися в основному колоністами, які були вихідцями з Речі Посполитої, в яку з часів Унії 1596 року входили нинішня Литва, Білорусія, Прусські землі, первісно вся, а з 1653 року. Правобережна Україна [1, с. 172].

Землі України були осередком сарматизму (польська шляхта оголосила себе нащадком давніх сарматських племен, що населяли в перші століття нашої ери територію Північного Причорномор’я). Польща у XVII ст., як і цілий ряд країн слов’янського регіону, входила до "світу прикордонних фортець" - охороняла кордони європейського християнського світу від мусульманської Туреччини, кримських татар.

Польська шляхта, народ демонстрували вірність католицизму. Католицька церква мала міцні позиції. Єзуїти займалися освітою в релігійному дусі. Тому польське суспільство нетерпимо ставилося до іновірців. Українці тікали від фанатизму католиків на "Дике поле".

Г. Квітка описує, що "вільне поселення та свавільне захоплення землі (біженцями) українською мовою звучить - "поселитися слобідно", отже переселенці українці стали називатися слобожанами, а їхній край Слобідською Україною.

Слободами поселення називалися через те, що одержували пільги, звільнялися від податків, мали хоч якусь автономію. Влада розділялась між 5 полковниками, які мали жалувані грамоти від Москви. На чолу полкового уряду стояли виборні полковник і полкова старшина.

Полковник керував усіма військовими і адміністративними справами, розпоряджався землею (видавав універсали зі своїм підписом і печаткою). Полкова старшина складалася з 6 осіб: полковий обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писаря [4].

Для вирішення питань збиралася полкова Рада. Полк поділявся на сотні (сотню утворював певний наділ землі з усіма селами і хуторами, а тому кількість сотень була неоднаковою).

Так, Д. Багалій в "Історії Слобідської України", наприклад описує Харківський полк, який спочатку складався з 5 сотень (Валківська, Ізюмська, Вовчанська, Куп’янська, Харківська).

Відповідно до зростання населення полку, збільшувалася й кількість сотень (на 1676 рік - вже 15 сотень). У сотнях був сотенний уряд (складався із сотника, отамана, осавула, писаря і хорунжого. Найбільшою пільгою усім переселенцям було право вільної займанщини землі.

Одночасно з українцями на Слобожанщині з’являлися і російські поселенці.

Таким чином, на Слобожанщині формується новий варіант української культури, що в подальшому буде зазнавати трансформування і модицікації.

Слобожанщина створила свій тип людини, свій тип ментального сприйняття світу. Причинами такого явища були: відсутність стабільності; постійна загроза нападу кочовиків; постійна загроза смерті; випадковість подій.

Усе це формувало авантюрно-козацький тип людини - мандрівного воїна та хлібороба одночасно, який не боїться зовнішніх загроз, вміє цінувати стабільність родового укладу життя.

Отже, на Слобожанщині формується цілий прошарок вільних людей - слобожанських козаків, які ревно охороняють свої права, привілеї. Ці привілеї були різного характеру, але охоплювали всі суспільні стани - посполитих, міщан, козаків.

У містах існували цехові організації, панувало магдебурзьке право, надавалося право на безмитну торгівлю (у тому числі на ярмарках).

Слобожанські міста і села зберігали значну самостійність від Москви майже до кінця XVIII ст. Така незалежність слобожанських людей була результатом певної етнічної ізоляції, яка поступово формувала специфічний тип ментальності: відчуття незалежності; первинність інтересів свого роду; розуміння проблем роду, бажання освіти молоді, що зможуть гідно продовжувати рід [4].

Тоді на великих територіях сучасного Сходу України в основному мешкали виходці з Задніпров’я. Землі ці стали називатися Слобідською Україною, або Слобожанщиною, центром якої став Харків, заснований в 1654 році на злитті річок Харків і Лопань.

Протягом 1656 - 1659 років, під керівництвом першого воєводи Воїна Селіфонтова, на місці сучасної центральної частини міста була збудована дерев’яна фортеця. Тому на першому гербі Харкова були зображені золотий натягнутий лук із стрілою на зеленому полі.

Для захисту від татар у середині XVII століття створені Харківський, Ізюмський, Охтирський, Сумський та Острогожський слобідські козачі полки. Харків швидко став воєнно-адміністративним, а пізніше - торговельно-ремісничим і економічним центром усієї Слобожанщини.

У період формування та розквіту Східно-Слободських земель України (XVII століття) Харків одержав статус губернського міста, а в 1780 році став центром Харківського намісництва (потім - Слобідсько-Української, а пізніше - Харківської губернії).

У 1781 році імператрицею Катериною II Харківській губернії був дарований новий герб: "...в зеленому полі покладені хрестоподібно ріг достатку з плодами, які знаходяться в ньому, та квітами і Кадуцея або Меркур’їв жезл, які символізують як достаток окружних країв того міста, так і торгівлю, що проводиться на знатній ярмарці яка там буває..." - так описував герб міста П. П. фон Вінклер в своїй праці "Герби Російської імперії" у 1899 р. Цей герб був офіційною емблемою Харківської губернії до 1917 року, таким є він для Слобожанщини і зараз.

Життя та подальший розвиток регіону повністю виправдали значення цієї символіки. Харківський регіон та Харків стали великим центром ремесел та торгівлі на півдні Російської імперії. Значною мірою цьому сприяло його географічне положення на перехресті шляхів з Москви, Петербургу, Києва в Крим та на Кавказ. У середині XIX століття товарообіг харківських ярмарків складав майже 50 % товарообігу всіх ярмарків України [1, с. 175].

Уже з кінця XVII - початку XIX століття в губернії виникають перші мануфактури, а пізніше - фабрики та заводи. Одночасно Харків стає культурним, науковим та просвітнім центром на Сході України.

У 1726 році з Бєлгорода в наше місто переведено архієрейську школу, створену випускником Києво-Могилянської академії єпископом

Спіфанієм Тихорським за допомогою князя Голіцина, яка одержала назву слов’яно-греко-латинської, а пізніше перетворена в Харківський колегіум, який став центром освіти та науки на півдні Росії. В його стінах вчилося багато юнаків, що стали згодом видатними діячами науки та культури.

Тут отримали знання "перший з природних росіян" доктор медицини та хірургії Григорій Іванович Базелевич, талановитий майстер перекладу, поет, бібліотекар Імператорської публічної бібліотеки Микола Іванович Гнедич, відомий перекладом на російську мову знаменитої "Іліади" Гомера.

Випускниками Харківського колегіуму були професор Московського університету, його ректор, видатний природодослідник Іван Олексійович Двигубський, "кумир московського студентства" відомий історик, журналіст і критик Михайло Трохимович Каченовський та інші.

Першим професійним харківським архітектором, з ім’ям якого пов’язана планомірна забудова Харкова та ряду міст Слобожанщини, був слухач додаткових класів колегіуму Петро Антонович Ярославський [1, с. 176].

У 70-х роках XVIII століття він удосконалював свою майстерність у відомого російського зодчого Баженова В. І. Знаходячись в Москві, харків’янин брав участь в проектуванні та будівництві Велікого Кремлівського палацу. Після повернення в рідне місто Ярославський П. А. майже 30 років займав посаду губернського архітектора.

Випускники колегіуму стали першими студентами Харківського університету, який відкрився 17 січня 1805 року. Серед його вихованців - вчений-біолог Мечников І. І., історик Костомаров Н. І., композитор Лисенко М. В., письменники Старицький М. П. та Гулак-Артемовський П. П., художник Семирадський Г. І., математик Остроградський М. В.

Тут працювали засновник фізичної хімії Бекетов М. М., математик Стеклов В. А., філологи Потебня О. А. та Срезневський І. І., історик Багалій Д. І. та багато інших. Слобожанське мистецтво поступово стає на вищий професійний і науковий рівень. З’являються університетські професори-художники та архітектори: німецький художник Я. Матес, випускники Санк-Петербурзької академії мистецтв Ф. Рєпнін-Фомін, С. Чирков, випускник Віленського університету, поляк Б. Кпембовський та ін.

При Харківському університеті у 1837 році був відкритий і перший міський художній музей - Музей витончених мистецтв та старожитностей, який поповнювали меценати-колекціонери [1, с. 179].

У першій половині XIX ст. все ще актуальна цензура на художнє слово, а тому переважно розвивається архітектура за зразками західноєвропейського класицизму і образотворче мистецтво.

Найвизначнішою архітектурною спорудою першої половини XIX ст. є величезна дзвіниця Успенського собору, збудована в стилі класицизму на честь перемоги над Наполеоном у Вітчизняній війні 1812 року (завершена у 1841) архітектори - Євген Олександрович Васильєв, а після його смерті Андрій Андрійович Тон. Висота дзвіниці - 89,5 метрів, що на 4,5 метрів вище знаменитої і найвищої на той час споруди Москви - дзвіниці "Іван Великий".

Художнє мистецтво Слобожанщини подальший розвиток отримало через провінційні художні школи - бирисівську та чугуївську (молодий І. Рєпін).

Популярною була харківська школа малювання та живопису Марії Раєвської-Іванової, засновниці першої художньої школи у Харкові, на основі якої потім утворилося художнє училище, а потім ХУДПРОМ. Це - перша в Росії жінка, яка отримала диплом художника. Вона органічно поєднувала школу майстерності з декоративною, ремісницькою основою народної творчості.

Культурне життя неможливо уявити без театру. У 1842 році на вул. Сумській під керівництвом архітектора Андрія Андрійовича Тона було збудовано кам’яну споруду драмтеатру (тепер Державний академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка).

У 1874 році відкрився оперний театр, де відбувся прем’єрний показ опери М. В. Лисенка "Різдв’яна ніч".

У 1883 році розчинило двері музичне училище, а на межу століть у Харкові зародився кінематограф.

Для XIX століття характерно було створення розгалуженої системи початкової, середньої, вищої освіти. На 1902 році у Харкові було 4 чоловічі, 2 жіночі гімназії, 2 реальних училища, духовна семінарія, декілька приватних гімназій та пансіонів, Інститут шляхетних дівчат, комерційне училище, 5 вищих початкових училищ, 111 початкових шкіл.

У 1873 році відкрився Ветеринарний інститут, у 1885 році за ініціативою міського управління був відкритий Технологічний інститут, який надавав вищу технологічну освіту з механічних та хімічних спеціальностей.

Після реорганізації університету у 1920 році як окремі вузи почали існувати Медична академія (з 1921 р. - Харківський медичний інститут, який, в свою чергу, дав життя Фармацевтичному інституту), Інститут народного господарства (з 1930 р. - Інститут радянського будівництва та права, з 1937 р. - Юридичний інститут, тепер - Національна юридична академія ім. Я. Мудрого). Від університету беруть всій початок Інженерно-економічний інститут (Економічний університет), Український бібліографічний інститут (Харківська державна академія культури).

У результаті реорганізації перейменованого Технологічного інституту - Політехнічного інституту з’явилися Інженерно-будівельний інститут (Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури), Інститут авіамоторобудування (Авіаційний).

Таким чином, протягом останніх століть Харківський регіон та Харків стали не тільки традиційним центром Східноукраїнських земель, але й одним з найбільш розвинутих промислових регіонів України та півдня Східної Європи.

Історія розвитку цих земель свідчить про те, що процес загальноєвропейського культурного розвитку торкнувся й Слобідської України, хоча цей процес мав свої характерні риси. Серед основних рис культури Слобожанщини виділяють такі, як формування нового ментального сприйняття світу на основі соціально-політичного досвіду автономії; активний розвиток пластичних видів мистецтв, вироблення стильових шкіл, особливого народного стилю; стилістичне поєднання світських і сакральних форм, що пізніше трансформується на посилену увагу до проблем духовності й освіті.

Резюме

XVII і XVIII ст. відкрили нову еру в світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації - феодальну, яка виникла після падіння Римської імперії, та буржуазну, початком якої стали дві революції - в Англії (XVII ст.) та Франції (XVIII ст.).

Посилилась роль буржуазії в суспільному житті. Вона очолила торгівлю, сприяла розвитку економічних відносин, мореплавства, науки тощо. Зрозумівши практичне призначення науки та матеріалістичного світогляду, буржуазія підтримала наукові пошуки, експериментальність та дослідження.

XVII ст. - це особлива епоха в культурному житті європейського суспільства. По-своєму воно суперечливе: несучи у собі яскраво виражений відбиток кризи гуманістичних ідеалів епохи Відродження, водночас, болісно шукає способи збереження найважливіших досягнень Ренесансу. І головне, що визначає вірність XVII ст. попередній епосі - це раціоналістичність.

Навіть у суперечностях бароко чітко прослідковується думка про неможливість відмови від найбільшого завоювання Відродження - віри в непереможну силу людського розуму.

Говорячи про духовне життя в Україні доби козацтва та гетьманщини, необхідно підкреслити, що в другій половині XVIII ст. атмосфера духовності зазнала тут значного руйнування. Ті форми культурного життя, що до цього мали розповсюдження, відчували кризу, в зв’язку з чим Україна втрачала позиції культурного центру, визнаного Європою. Обмеженість політичних прав українців привела до їх культурної обмеженості.

Це мало прояв у русифікації однієї частини народу України і полонізації іншої. Умови культурного життя були важкими, на ньому несприятливо позначалися розчленованість українських земель, звуження творчих контактів з іншими культурами.

Інтелектуальні та культурні сили України, під примусом шукаючи сприятливих умов для діяльності, переходили до Росії. На думку учених-істориків і культурологів, тільки одна сила в той час рятувала український народ від денаціоналізації - національна свідомість, осередком зміцнення якої були братства, Запоріжжя, старшина.

Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв’язок часів: Україна - правонаступник Київської Русі - відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис та архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою.

У цілому духовне життя XVII - XVIII ст. було пройняте ідеєю боротьби "за віру та націю руську", що базувалися на гуманізмі - релігійному і світовому, хоча й не єдиних за змістом, але споріднених щодо відстоювання незалежності та свободи, національного самозбереження. Воно відзначалося тим, що бачило в собі продовження духовності Київської доби.

Важливо те, що в Україні з початку XVII ст. набула чинності ідея "Київ - другий Єрусалим", котра протистояла ідеї, яка панувала в Росії: "Москва - третій Рим". Інакше кажучи, Україна, втрачаючи крок за кроком свої права, свою незалежність, навіть своє ім’я, зберігала віру в майбутню незалежність, прагнення суверенності, бажання жити вільно.

Характер культурного життя часів козацтва відбивався і в явищах художньої культури. Взагалі художня культура цієї пори увійшла в історію культури України під назвою Бароко. Це пов’язано з тим, що художні цінності, створені в даний період вирізняються неспокоєм, динамічністю, стрімкістю, могутністю, деякою незакінченістю, невивершеністю, проникнуті бажанням поєднати протилежне, а все це, як відомо - ознаки бароко.

Стиль Барокко складався та еволюціонував в українському культурному контексті у складній й суперечливій взаємодії із попередніми - "середньовічними ідеалами і паростками наступних художніх орієнтирів (епоха Просвітництва, XIX ст.)".

Його особливості випливали ще й з того, що в цей час активно підтримуються, набирають силу ідеї Ренесансу. Це приводить до такого явища: функції відродження поєднуються з художніми формами барокко, тобто відбувається синтез двох систем, в якому бароко має перевагу.

Таким чином, на межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного - двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Усе те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло.

У цілому нарис культурної історії України XVII ст. свідчить про те, що Україна була в цей час не лише периферією загальноєвропейського розвитку, а й самобутнім культурним феноменом.

Терміни для закріплення матеріалу

Цензура

Рококо

Академія наук

Гіперболічність

Бароко

Патетика

Пуританство

Абсолютна монархія

Наукоцентризм

Оперний театр

Палацовий ансамбль

Парковий ансамбль

Парадний портрет

Класицизм

Натюрморт

Пейзаж

Опера

Українське бароко

Питання для самодіагностики

1. Які культурно-історичні обставини зумовили специфіку картини світу в культурі XVII ст.?

2. Охарактеризуйте особливості художнього стилю бароко. Які ще художні стилі були притаманні європейській культурі зазначеного періоду?

3. Охарактеризуйте культурно-регіональну специфіку українського бароко.

Питання для дискусій

1. Порівняйте світомодель Нового часу і Середньовіччя.

2. Яким був ідеал людини в Новій культурі та які суперечливі моральні уроки несе в собі культура Нового часу?

3. Чому українська культура XVII - XVIII ст. розвивається як барокова?

4. Сформулюйте вашу особисту думку про роль українського козацтва у формуванні української національної ідентичності. Що з "козацької ідеї" заслуговує, на вашу думку, на збереження, а що є застарілим та гальмує подальший розвиток сучасної української національної ідентичності?

5. Як відбувалося формування Слобідської України як культурно-історичної цілісності?

6. Які теорії про походження міста Харкова та його назви вам відомі?

7. Що означають символи на гербові Харкова? На гербові вашого міста?

Література: основна [1, с. 66-71, 123-140, 171-181; 4, с. 91-96, 137-144]; додаткова [7, с. 101-114, 201-214, 232-245; 11, с. 151-171; 21, с. 146-184; 22, с. 118-131, 311-332].