Історія української культури. Навчальний посібник

5.5. Життя і творчість Сковороди Г. С. як явище української барокової культури

Феноменальним явищем в історії української культури була творчість Григорія Савича Сковороди (1722 - 1794).

Він народився в с. Чорнухи Лубенського полку в сім’ї малоземельного козака. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738 - 1741, 1744 - 1750), був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі (1742 - 1744), перебував у складі посольської місії за кордоном (1750 - 1753), а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759 - 1764 рр., а також у 1768 р. був викладачем у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим. Сковорода називав Лівобережну Україну своєю матір’ю, а Слобідську Україну - своєю рідною тіткою, бо тут він довго жив і любив цей край [1, с. 133].

Г. Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський тощо).

Учення Г. Сковороди викладено в його філософських трактатах, діалогах, збірках поезій, байок: "Начальная дверь ко христіанскому добронравію", "Симфонія, нареченія книга Асхань о познані самого себя", "Разговор, называемый амравиш, или букварь мира", "Сад божественных песней", "Басни харковскія" та ін.

Він уважав християнську віру філософією, а філософію розумів як християнську віру. Згідно з його поглядами у світі існують дві основи - вічне і тлінне, три світи - великий (космос), малий (мікрокосм, чоловік), символічний (Біблія). Через три світи проходять дві основи: вічне (найважливіше) та тлінне. Значення має тільки вічність, хоча люди надають перевагу тлінному. В людині повинен царювати дух, а не тіло, вона повинна жити задля самосвідомості й Богосвідомості.

Г. Сковорода мріяв про християнське суспільство, ідеалом для котрого буде І. Христос. Відповідно до таких поглядів, вчений робив висновок: якщо найголовніше у світі є вічність, то щастя треба засновувати не на тлінному, а на вічному - не на багатстві, не на чинах, не на здоров’ї, а на тім що вічно існує, всередині нас самих.

Спізнавши саму себе людина знайде спокій та радість. Для цього, стверджував Г. Сковорода, потрібно віддатися у волю Божу, тобто спізнати свої схильності й відповідно тому вибрати собі діло, працю.

Саме таке діло буде корисне для громади, суспільства, а також улюблене для людини. Взагалі Бог ніколи не кривдить, він схожий на джерело, яке сповнює водою різну посудину. Цих посудин дуже багато, поміж них нема однакових, але кожна посудина сповнена ущерть.

Кожна людина, на думку філософа, схожа на інших тим, що Бог дав їй величезні можливості, але відрізняється від інших тим, що ці можливості відмінні. Щасливою людина може бути тоді, коли вона пізнає свою натуру й схильність. Тому виховання дітей він бачив у пізнанні натури, схильності кожної дитини та їх розвитку: навчати і учитися необхідно тому, до чого прихильна людина. Інакше кажучи, філософські погляди Г. Сковороди базувалися на його ідеї "спорідненої праці" та "нерівної рівності".

Філософія для Г. Сковороди є квінтесенцією самого життя, тому головним у людині є не стільки її "теоретичні", пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає й думка, й почуття. Ця риса споріднює філософа як з багатьма давніми й сучасними йому містиками, так і з більш пізніми мислителями, передусім представниками "філософії життя" та екзистенціалізму.

Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках "Сад божественных пісень" та "Басні Харковскі" Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ.

Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші "Всякому городу нрав і права", слова якого пізніше І. Котляревський вклав в уста Возному в п’єсі "Наталка Полтавка".

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. Засновник Харківського університету В. Каразін писав про Сковороду: "Ми під козацьким чубом, і в українській свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца". Досягнення Г. Сковороди в науці, художній творчості висловлювали думки народу, сутність його ідеалів, спрямованість його поглядів і тому були йому зрозумілі й близькі.