Історія української культури. Навчальний посібник

5.4. Українське бароко

Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття.

Культура Бароко в Україні охоплює другу половину XVII - XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням.

Слід зазначити, що в цілому Бароко - стиль мистецтва кінця XVI - сер. XVIII ст., походження якого йдеться від італ. "Вагоссо" - дивний, чудний, вичурний, або "перла неправильної форми" [2].

Центром формування цього стилю став Рим. Зачинателями вважаються італійські майстри Л. Берніні, Ф. Барромені.

Головними видами барокового мистецтва були архітектура, декоративний живопис, скульптура і святковий портрет, художнім завданням - прагнення до величчя і пишності.

У цьому стилі можна виділити дві течії: офіційну та народну.

Перша відображала церковно-історичний образ життя. Головне місце відводилося зображенню героїчних, ідеальних особистостей, на яких лежав відбиток муки і страждань. Друга течія - плебейсько-селянська, або народна - виводила людей простонародних (М. Караваджо, П. Рубенс, Д. Веласкес, X. Рембрандт).

Європейська католицька церква бачила в мистецтві бароко можливість повернення своєї влади. Культові споруди вражали своїм багатством, прославляли силу Бога і його місце на землі, що давало можливість впливати на внутрішній світ людини. У стилі бароко реалізувалися й інтереси монархів. Синонімом краси стали велич і багатство. Палац перестав бути замком і тонув у розкоші, викликаючи трепет благоговіння.

Українське Барокко за своїми формами також можна поділити на так зване "високе", "середнє" та "низьке". Високе Барокко створювалося та розповсюджувалося представниками аристократії й духовенства, середнє і низьке - міщанством, козацтвом, селянством.

Елітарні мотиви в українському Бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

У кожному з них панувала чуттєва й інтелектуальна напруга, сполучення аскетичності і гедонізму, символіки та натуралістичності [4].

У цілому, українське бароко виявилося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику.

Більш того, національний варіант Бароко в Україні прямо називають "козацьким". Причиною тому було те, що: по-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори. Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці.

Слід зазначити, що українське Бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому.

До естетичних особливостей українського Бароко можна віднести:

• багатобарвність,

• контрастність,

• мальовничість,

• посилену декоративність,

• динамізм

• і головне - небачену вигадливість форм.

Таким чином, зі стилем Бароко пов’язане широке коло явищ української культури XVII - XVIII ст. - як і літературне бароко (поетичні добутки різних жанрів українською, польською й латинською мовами), шкільна драма, що виникла з віршованих діалогів, і шкільний театр, що прийшов на Україну з Польщі і набув тут широкого поширення.

Виникнення національного театру на Україні також відноситься до цієї епохи: 1619 році у Кам’янці Струмиловій під Львовом представлені були дві інтермедії Якова Гавватовича, написані народною мовою на фольклорні сюжети "Продав кота в мішку" і "Кращий сон"; у них уперше з’являється образ українця - селянина.

У архітектурі видатним явищем національної культури стало "козацьке бароко", пов’язане з культурною діяльністю гетьманів, козацької старшини, а також заможного міщанства й вищого духовенства. Спокійні, врівноважені форми не відповідають світовідчуванню людини бурхливої епохи, якою було для України XVII ст. Архітектурні пристрасті сучасників окреслюють для нас емоційно-психологічний образ людини того часу як особистості активної, динамічної, що тягнеться до всього яскравого, святкового, перейнятої пафосом надприродного.

Керуючись національними й релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім’я, замовники споруджують розкішні дерев’яні й кам’яні церкви, прикрашаючи їх багатоярусними різьбленими іконостасами, цими шедеврами національного мистецтва, настінними розписами й іконами, дарують церквам дорогоцінне начиння й літературу. Такі Вознесенський собор у Переяславі-Хмельницькому, Покровський собор у Харкові.

Тільки на кошти гетьмана Івана Мазепи на Україні було зведено й відреставровано наприкінці XVII - на початку XVIII ст. 20 церков, у тому числі церква Всіх Пречистих у Києво-Печерській лаврі і Софійський собор у Києві.

В українському образотворчому мистецтві поряд із традиційним релігійним живописом поширюється портретне мистецтво. До наших днів збереглася безліч портретів видатних персонажів української історії й пересічних людей (міщан, купців, заможних ремісників і членів їхніх родин) роботи українських художників, що свідчать про розвиток портретного жанру, джерела якого ведуть до культури європейського Відродження [1, с. 138].

Характерною пам’яткою народного образотворчого мистецтва є сюжет "Козак Мамай" - зображення козака-запорожця, що сидить під деревом з бандурою в руках. Такі картини у величезній кількості виконувалися безіменними сільськими художниками, що органічно поєднали національне світобачення й барокову стилістику.

У музиці стає популярним багатоголосний, так званий партесний спів, що прийшов з Європи.

У великих типографіях Києво-Печерської лаври, Львова, Чернігова й інших міст розвивається графічне мистецтво: оздоблення книги, книжкова мініатюра, гравюра на дереві й на міді, техніка якої знову ж таки прийшла з Заходу і була засвоєна українськими майстрами.

Отже, в XVII - XVIII ст. в Україні формується національна школа українського Бароко, що виділяється в самостійний напрям великого барокового стилю. Українське Бароко гармонійно поєднало естетику європейського бароко з притаманним йому антиномічним почуттям (боріння між аскетичною відчуженістю від життя і смаком до земних насолод) з давніми традиціями давньоруського кам’яного зодчества та народної дерев’яної архітектури.

Антиномічна ідея вивищення через умалення й смирення пронизувала життя і творчість українського філософа Г. Сковороди.