Історія української культури. Навчальний посібник

5. Українська культура доби козацько-гетьманської держави. Українське бароко

Основна ідея

Лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культури Європи XVII століття, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

5.1. Загальна характеристика європейської культури Нового часу та її типологічні риси.

5.2. Соціально-політичні чинники розвитку української культури у другій половині XVII-XVIII ст.

5.3. Козацтво та його роль у формуванні національної самовизначеності української культури.

5.4. Українське бароко.

5.5. Життя і творчість Сковороди Г. С. як явище української барокової культури.

5.6. Становлення культури Слобожанщини у XVII - XIX ст.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

• розкривати специфіку становлення культури Нового часу у європейській культурі та визначати її типологічні риси;

• аналізувати соціально-політичні чинники розвитку української культури у другій половині XVII-XVIII ст.;

• виявляти сутність Українського бароко як загальнокультурного стилю та його прояви у мистецтві;

• розуміти місію Козацтво та усвідомлювати його роль у формуванні національної самовизначеності української культури;

• визначати і усвідомлювати роль творчості Сковороди Г. С. як явища світової та вітчизняної культури;

• характеризувати та усвідомлювати процес становлення культури Слобожанщини у XVII - XIX ст.

5.1. Загальна характеристика європейської культури нового часу та її типологічні риси

XVII століття - це особлива епоха в культурному житті європейського суспільства. Ідеали, що відстоювали гуманісти в епоху Відродження, не витримали перевірки реальною дійсністю, у якій не виявилося місця ні для гармонійного розвитку особистості, ні для релігійної терпимості. У цей час чітко позначився рубіж між феодалізмом, що зживає себе, і капіталізмом, який набирає силу.

Завершення централізації держав і встановлення абсолютизму створило умови для інтенсивного розвитку матеріального виробництва. Розквіт мануфактур супроводжувався технічними винаходами повітряних насосів, плавильних печей, водяних двигунів. Інтенсивно розвивається наука, здатна на економічний та політичний підйом у суспільстві. Досить швидко відбувається впровадження у практику матеріального виробництва наукових відкриттів.

Великий внесок у розвиток точних наук внесли видатні вчені цього часу: Б. Паскаль, Р. Декарт, І. Ньютон, Г. Лейбніц, Є. Торичеллі, Л. Бойль та інші. Нові математичні методи дали можливість проводити більш докладний аналіз процесів руху в природі і стали необхідними умовами для подальшого пізнання явищ матеріального світу.

Значних успіхів було досягнуто у вивченні людського організму. Винайдення мікроскопу голландським вченим А. Левенгуком дало можливість досліджувати структуру рослин і живих організмів. Мігель Сервент - іспанський лікар і філософ - визначив мале коло кровообігу.

Відкриття в хімії сприяли розвитку медицини й промислового виробництва.

Підйом у природознавстві проходив у тісному зв’язку з розвитком філософської думки. Одержують розвиток дві протилежні тенденції: ідеалізм та матеріалізм. У рамках цих напрямів виділяються течії: ідеалістичне навчання Б. Паскаля; раціоналізм Р. Декарта, що базувався і на ідеалістичних, і на матеріалістичних позиціях, а також матеріалістичний сенсуалізм англійських філософів Ф. Бекона, Дж. Локка, Д. Гоббса та ін. [1, с. 67].

У Трактаті "Новий органон" Ф. Бекон проголошував метою науки збільшення влади над природою, одночасно засуджуючи світоглядовий підхід до пізнання світу. Надійним провідником справжнього знання він вважав досвід. Мріяв про суспільство, коли воно, спираючись на науково-технічний прогрес, зможе подібно Богу управляти природою.

Раціоналістичне навчання, створене Р. Декартом, відкидало середньовічну схоластику і стверджувало єдиним провідником справжнього знання-розуму. Ця концепція стала основою розвитку філософського напряму - раціоналізму. Віра в здатність розуму виявити всі таємниці світогляду стала безмежною. Формувався новий образ ідеальної особистості, яка повинна була мати розсудливість, ощадливість, прагнення до матеріального благополуччя.

Не можна не відзначити і той внесок, який зробили у формування нового світогляду такі вчені, як Г. Лейбніц, Д. Гоббс і Дж. Локк.

М. Лейбніц вважав, що чим більше людина розширює свій кругозір, тим більш вона пізнає навколишній світ, тим менше у світі зла і досконаліша гармонія.

Д. Гоббс, вивчаючи людську природу, особливу увагу відводив інстинкту самозбереження як направляючому всіх людських дій. Тому, за його думкою, щоб приборкати природній стан людини, треба заключити суспільний договір, при якому природній стан змінюється громадським. Таким чином, люди віддають державі частину своїх прав і воль, домовляються про дотримання законів, які виражають розумову і моральну природу людини.

Державу Д. Гоббс розглядав як необхідну умову культури, бо "поза державою володіння пристрастей, війна, страх, бідність, мерзотність, самотність, варварство, дикість, неосвіченість; у державі - володіння розуму, світ, безпека, багатство, благопристойність, суспільство, вишуканість, знання і доброзичливість" [1,с. 68].

Дж. Локком вперше була проголошена ідея про принципу розділу влади, так як при такому підході краще за все забезпечується захист прав особистості. Головними природними правами людини він вважав право на власність і право на працю, які можуть дати людям волю, рівність і незалежність.

На відміну від Р. Декарта, який розглядав матеріалістичний світ як механізм і ототожнював досягнення законів механіки з досягненнями законів природи, Дж. Локк віддавав переваги чуттєвому досвіду.

Таким чином, XVII ст. заклало основи для формування нового менталітету. Відбувся розпад споглядального світовідчуття. Збільшилась влада людини над навколишнім світом, сформувалась свідомість, пов’язана з вірою в можливість перебудови суспільства на основах розуму.