Історія України - Навчальний посібник

РОЗДІЛ ІV. ЗМІСТ ЛЕКЦІЙНОЇ ЧАСТИНИ КУРСУ

Модуль 3. Новітня історія України (березень 1917 р. - 2014 р.)

Тема 9. Національно-демократична революція в Україні. Боротьба за державність (1917-1920 рр.)

Лекція № 13. Українська держава гетьмана П. Скоропадського і відродження УНР Директорією

1. Політична платформа П. Скоропадського. Внутрішня та зовнішня політика гетьманського уряду.

2. Політика Директорії та її наслідки.

3. Більшовицька влада в Україні.

4. Національно-визвольний рух на землях Західної України.

5. Основні уроки національно-демократичної революції в Україні.

3. Більшовицька влада в Україні.

Тягар «воєнного комунізму». Перша спроба поширити в Україні радянську владу й диктатуру пролетаріату, фактично диктатуру РКП(б), закінчилась у 1918 р. невдачею. Створена в липні 1918 р. Комуністична партія (більшовиків) України як обласна організація РКП(б) взяла курс на революційне об’єднання України з Росією на принципах обмеженого федералізму, з визнанням керівної ролі московського центру.

Після захоплення частини Лівобережної України наприкінці січня 1919 р. голова Ради народних комісарів України Х. Раковський підтвердив, що тимчасовий уряд радянської України є органом ЦК РКП(б) і виконує всі його накази. До травня 1919 р. майже вся територія Лівобережної та Південної України контролювалася військами Червоної армії.

Основою економічної політики більшовиків в роки громадянської війни став «воєнний комунізм» - набір надзвичайних заходів для максимальної концентрації ресурсів у руках Політбюро ЦК РКП(б). На початковому етапі він був спробою ліквідувати товарно-грошові відносини й побудувати державу-фабрику з тотальним плануванням щодо розподілу матеріальних благ. Зумовлений він був не стільки напруженою ситуацією на фронтах, скільки концепцією активного втручання держави в економіку, утопізмом першої більшовицької програми. Його стрижень - продрозкладка, що замінила набагато жорстокішу систему подвірного обліку й регламентації селянського споживання, яка викликала масові повстання в радянській Росії. Фактично більшовики продовжили продовольчу диктатуру царизму.

У лютому 1919 р. ЦК РКП(б) санкціонував запровадження продрозкладки в Україні. Передбачалося вилучати продовольство за твердими державними цінами, однак обвальна інфляція, стимульована більшовицькою фінансовою політикою, перетворювала це у фікцію. Небажання населення віддавати продовольство за безцінь або в борг, змусило ВУЦВК у квітні 1919 р. запровадити продовольчу диктатуру, створити продармію.

У 1919 р. більшовикам так і не вдалося встановити контроль над українським селом. Селянство ігнорувало вимоги заготівельних загонів, чинило збройний опір спробам силою забирати продовольство. Не допомагали навіть такі жорстокі заходи, як спалення сіл, грошова й матеріальна контрибуція, виселення родин повстанських отаманів, система заручників та «десятихатників». Лише за весну й літо 1919 р. тільки на півдні України відбулося 238 антибільшовицьких повстань під гаслом «За Ради без комуністів і чекістів!».

Не вдалося виконати плани продрозкладки і в першій половині 1920 р. Щоб усунути від влади в Україні заможне селянство, яке в основному переважало в сільських радах, у квітні 1920 р. було створено комітети незаможних селян (КНС). Влада наділила їх функціями рад. Завдяки зусиллям КНС продрозкладку до кінця року вдалося виконати ледь не наполовину, але селянство різко зменшило посівні площі, зросла кількість повстанських загонів.

Комуністичні перетворення позначилися і на становищі робітників, бо націоналізація промисловості зробила їх цілком безправними перед державним свавіллям. Крім того, ліквідувавши господаря-власника, вона не знищила відчуженості робочої сили від засобів виробництва. Тому для контролю над виробництвом почала розростатися величезна надбудова контролерів-управлінців. Всеохоплюваність конфіскацій приватної власності призводила до зупинки багатьох заводів і фабрик, позбавлених повноцінного управління і постачання. Державні органи по-хижацьки використовували ресурси, спрямовували їх на загальнодержавні програми, не рахуючись з потребами повсякденного життя. Керівництво РКП(б) вперто впроваджувало нежиттєздатну позаринкову систему, обов’язковим атрибутом якої стала мілітаризація праці, загальна трудова повинність, інші форми насилля.

Селянський повстанський рух. Погіршення економічної ситуації загалом, розвал фронтів Першої світової війни і неминуче при цьому акумулювання зброї в населення України, недалекоглядна господарська політика Центральної Ради, Української держави, Директорії УНР призвели до масового поширення бунтівних, анархістських настроїв. Їх підігрівала також руйнівна, антидержавна агітація лівих партій, відсутність твердої, сталої влади, невирішеність болючого для селян земельного питання, слабкість українських національних партій, відсутність масових самостійницьких організацій, наявність кадрів мілітарних лідерів, яких висунула війна. Тому на місцях найбільш енергійні проводирі формували віддані лише їм загони, причому виключно за територіальним принципом. Селянство з допомогою цих отаманських загонів прагнуло захиститись від анархії й розбою, але, втягуючись у процес соціальної, національної боротьби, відчувши смак влади, отамани поступово поширювали свій вплив і ставали некерованими, обростали колом підлеглих, які могли виконати будь-які накази.

Ідейно-організаційна структура отаманщини тяжіла до ідеї відсутності сильної держави та регулярних збройних сил. Замість них місцеві лідери намагалися формувати своєрідну військово-адміністративну структуру з мінімальними владними повноваженнями і загальним озброєнням народу. Стихійність, організаційна невпорядкованість, локальність дій, відсутність єдиної політичної платформи, центробіжні тенденції породжували деструктивність їхніх дій, в цілому загострюючи анархо-кримінальну ситуацію. Претендуючи на роль силового регулятора суспільно-політичних відносин, така система не могла не продукувати погляди, далекі від загальнонаціональних.

В основі ідеології селянського повстанського руху як на Право-, так і Лівобережжі, переважали соціальні чинники, а національний момент залишався в основному другорядним. Однак саме завдяки повстанським загонам більшовики відчули себе безпорадними перед селянською стихією - так само як раніше її не зуміли опанувати національні українські уряди.

Посилення отаманщини та полум’я селянських повстань мали місце з кінця березня до осені 1919 р. Основною причиною виступів селянства, особливо на Правобережжі, була не так продрозкладка, скільки заборона з боку більшовицької влади розподіляти конфісковане у поміщиків та так званих куркулів майно й інвентар, а також землю в інтересах незаможного селянства.

Радянська влада, намагаючись створити комуни та колгоспи в Україні, ставила на меті порятунок Росії від голоду, але вона не врахувала, що українське село вперто не визнавало іншої форми господарювання, крім індивідуальної.

Переконавшись, що більшовики не збираються вирішувати земельне питання в інтересах українського селянства, більшість отаманів почали сповідувати дещо інші, ніж раніше, національно-політичні гасла. Тепер, тобто у травні - червні 1919 р., мова йшла не про «самостійну вільну радянську Україну», «самостійну радянську владу», а про боротьбу проти московських комісарів та їхнього терору, за справедливу народну владу, незалежну Україну, за ради без комуністів і чекістів та ін.

При цьому значна військово-політична активність поєднувалася з перебудовою селянських господарств таким чином, щоб зберегти господарську самостійність і зменшити державну економічну експлуатацію. Та розвиток загальнонародної селянської війни гальмувала отаманщина, що існувала на базі авторитету харизматичних лідерів, бо їхні особисті амбіції, різка, інколи протилежна, політична орієнтація, яка інколи приводила до збройного протистояння між загонами, допомагала ворогам у боротьбі з повстанцями.

Національні українські партії лівого спрямування були багато в чому програмно та ідеологічно відмежовані від селянства, не вважали свої протиріччя з більшовиками антагоністичними. Тому їхній вплив на формування спільної програми повстанського руху не міг бути вирішальним. Консолідації селянства суттєво заважали репресії надзвичайної комісії, ембріональний рівень політичної системи в Україні взагалі.

Більшість повстанських загонів не мала сталого політичного забарвлення, для них була характерна есерівська програма: «чорний переділ» земель, підтримка вільної торгівлі на місцевому рівні, протест проти реквізицій, ворожість до міцних державних структур, сильна місцева автономія.

Апогеєм селянсько-повстанського антикомуністичного руху став 1920 рік, але його ідеологія, як і раніше, залишалася конгломератом розрізнених чисел. Центром активності основних політичних течій на Лівобережжібула Полтавщина, на Правобережжі - Черкащина. Але внаслідок виснаження матеріально- продовольчих і людських ресурсів, поширення серед селян політичної апатії і зневіри, жорстокі репресії більшовицької влади робили продовження відкритої збройної боротьби все важчим.

Особливості анархізму в Україні. Формування основ індустріального суспільства, інтенсивне руйнування традиційних соціальних структур, маргіналізація мас в умовах авторитаризму створювали ґрунт для доктрин, що закликали докорінно перебудувати чи повністю зруйнувати існуюче суспільство. Революціонізація мас надзвичайно актуалізувала проблему соціальної справедливості, ненависті до інститутів державної влади, тому в 1917-1920 рр. в Україні швидко поширювалася суголосна цим думкам анархістська ідеологія. Як анархо-індивідуалісти, так і анархо-комуністи виступали за глибокий соціально- економічний переворот, ліквідацію будь-якого гноблення. Не маючи реалістичної, конструктивної програми перетворень, анархісти, заохочуючи населення до проведення негайних суспільних змін, фактично заохочували деструктивні, а нерідко й злочинні дії.

З точки зору тактико-політичної анархісти України розділилися на позитивістів, що виступали за широке співробітництво з радянською владою, партизан-безвладників на Чернігівщині та Махновців, які сподівалися ідеали анархо-комунізму, але в якості антиавторитарної лівої течії - альтернативи більшовизму. Як відомо, світоглядну доктрину Н. Махна (Міхненко) формувало російське політичне середовище - в антистатистському дусі, з пріоритетом місцевих самоврядних структур перед центральним координуючим органом. Але селянство України було носієм стихійного індивідуального анархізму, з орієнтацією на персоніфіковану свободу, байдужістю до ідеї безвладного соціального устрою анархо-комуністів. Ідея інтеграції особистості в соціальний колектив заради національного конституювання і національного самовираження для українського селянства завжди залишалася дуже далекою. В той же час національний аспект махновців мав соціалізовану форму вияву. Влада, яка повинна базуватись на місцевому самоврядуванні і виростає з нього знизу вгору через з’їзди «вільних рад», стала стрижнем політичної концепції махновського руху. Така конструкція в цілому подобалася селянам, бо в ній вони хотіли бачити відродження суспільних форм та інституцій козацьких часів. Адже в регіоні, котрий селяни охрестили «Махновією», навесні 1919 р. панував принцип колективної власності на землю, проходив перерозподіл серед селян поміщицьких та куркульських наділів. Робилися спроби реформування шкільної освіти шляхом впровадження розробленої Ф. Фаррером унікальної системи виховання. Характерною рисою «українського анархізму» стала мілітаризація життя і панування ідеології, спрямованої на подолання бюрократичних негараздів державної машини. Революційні перетворення сфер життєдіяльності суспільства виявляли тенденцію до поступової відмови від соціального утопізму в політичній практиці махновщини, що говорило про можливості одержавлення «вільних рад». Але не маючи загально функціонального фундаменту, махновський рух був приречений на поразку як регіональний осередок з неприйнятною для тогочасних державницьких структур специфічною програмою.

Радянська влада як форма більшовицької диктатури. Дбаючи про утвердження своєї влади на теренах України, керівництво РКП(б) врахувало помилки, допущені українськими урядами при вирішенні соціальних та національних проблем. На VIII конференції партії у грудні 1919 р. В Ленін вніс на розгляд «Тези з українського питання», підготовлені групою Х. Раковського. На їх основі було прийнято рішення про визнання формальної незалежності УРСР за умови централізованого управління господарством та обороною Москви. У політичному житті почали чітко окреслюватися однопартійність, жорстоке викорінення будь-яких елементів інакомислення. Заборонялася навіть діяльність соціалістичних партій. Під тиском голови Раднаркому УСРР Х. Раковського змушена була самоліквідуватися УКП(б), яка утворилася у 1919 р. шляхом злиття членів загальноросійської партії лівих есерів, які діяли в Україні, з боротьбистами - прихильниками лівого крила УСДРП (незалежниками). Оскільки КП(б)У не мала сили поглинути УКП(б), яка виступала за незалежну соціалістичну Українську державу, московське керівництво направило до її складу до 4 тис. боротьбистів, а проти тих 10 тис., які залишились відданими УКП(б), розгорнуло тотальний терор.

Необхідно розрізняти підґрунтя червоного й білого терору. Останній не нав’язувався зверху, не був органічним елементом офіційної політики, а уявляв насамперед ексцеси на ґрунті розгнузданості й помсти, вакханалії «отаманщини», слабкої дисципліни, не мав ідеологічного пояснення. Навпаки, червоний терор - система планомірного проведення в життя насильства як знаряддя влади, був ідеологічно й політично вмотивованим.

Щоб угамувати село, у лютому 1920 р. був прийнятий «Закон про землю», за яким майже всі колишні землі поміщиків підлягали зрівняльному переділу серед селян. Насправді він проводився по-різному, і часто за рішенням сільського сходу (де, як правило, верховодили заможні селяни) господарям, які мали 10 десятин землі, прирізали стільки ж, декому могли й зовсім відмовити. До рад населення найчастіше посилало найбільш заможних, освічених господарів. Більшовицьких осередків у селах було дуже мало, тому в більшості з них вибори до Рад не проводилися. Владу одержували з рук діячів КП(б)У ревкоми, революційні «трійки», військово-революційні комітети та інші невиборні органи. Фактично таке становище означало відсутність легітимної радянської влади, існування відносно тривалого надзвичайного стану, не зважаючи на прийнятий у травні 1920 р. дискримінаційний виборчий закон, за яким від тисячі червоноармійців обирали одного депутата, від 10 тис. робітників і 50 тис. селян - теж по одному. Навіть В. Ленін вважав таку систему виборів підробкою народного волевиявлення.

Не набагато кращими були справи в містах, де значним впливом користувалися меншовики, особливо в профспілках, та боротьбисти. Нейтралізувати вплив меншовиків вдалося після інспірованого процесу над київськими членами РСДРП(м) у березні 1920 р., арештів, депортацій за кордон народних лідерів, завдяки штучному розколу партійних лав. У 1924 р. партія меншовиків «самоліквідувалася».

Кадрові репресії зачепили й більшовицьку партію України, деяка самостійність якої дратувала московські верхи. На IV Всеукраїнській конференції КП(б)У делегати забалотували список кандидатів у члени ЦК,складений в кремлівському кабінеті. Оскільки КП(б)У за статутом була підрозділом РКП(б), Політбюро РКП(б) розпустило КП(б)У і призначило тимчасовий його склад на чолі з С. Косіором, який тривалий час працював у Петрограді. Було здійснено чистку в лавах більшовиків України: з більш ніж 30 тис. членів КП(б)У партійні квитки не одержали 21430 осіб.

З тактичних міркувань партійно-радянське керівництво РСФРР згодилось на визнання (урізаного) державного статусу України. Ці настрої відображені в листі В. Леніна керівнику Української трудової армії Й. Сталіну. Рекомендуючи йому тримати в штабах російсько-українських перекладачів, виявляти м’якість в національному питанні, він цинічно зазначив: «Хохлам теперь можно обещать что угодно».

Щоб посилити свій вплив на село, більшовики ще наприкінці 1918 р. почали створювати комітети бідноти, що розкололо селянство на ворогуючі табори. Влітку 1919 р. ці агресивні органи розпалися або були розігнані селянами. Відновлювати їх у 1920 р. було недоцільно, оскільки кількість бідняцьких господарств після зрівняльного розділу угідь різко зменшилася. Більшовики прийняли рішення про створення на селі комітетів незаможних селян. До кінця року в КНС нараховувалося більше мільйона осіб. Фактично вони контролювали діяльність сільських рад, були філіалами Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, саботажем та посадовими злочинами - українським варіантом ВЧК.

Українську радянську державність уособлювала КП(б)У, яка мала жорстку ієрархічну структуру, засновану на принципі безумовної відданості партійним верхам. Формально існував конституційний механізм безпосередньої демократії, обмеженої класовим принципом. Суверенним носієм влади проголошувався робітничий клас. Позбавлена самостійності система виборних рад фактично була підсистемою, коліщатком масштабної політичної структури, яка охопила всі сторони життя суспільства. Вибори до рад були безальтернативними, висування кандидатів регламентувалося партійними органами.

Навесні 1919 р. український суверенітет, досягнення державотворення були анульовані. Декрет Центрального виконавчого комітету Росії, схвалений у травні 1919 р. Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом, проголосив повне підпорядкування інтересам Раднаркому Росії матеріальних, сировинних і трудових ресурсів України, безконтрольне господарювання в ній. Як державне утворення Україна перестала існувати, на її території, як і по всій Росії, запроваджувалося губернське управління.

Будь-який спротив жорстоко карався. Кримінальне законодавство передбачало покарання не тільки за скоєне діяння, але й за задум, за недонесення. Наприкінці 1920 р. масове незадоволення сільського населення України досягло апогею, більшість сіл республіки контролювалася повстанцями. Під час масового повстанського руху утворено десять соціалістичних республік. Їх керівники здатні були консолідуватися навколо ідеалів Української соціалістичної держави в разі її міжнародного визнання, творити соціалістичну державу за неокупаційних та мирних умов. Москва протистояла цьому, вважаючи неприпустимою незалежність України.

«Союзний договір між РСФСР і УСРР» було підготовлено без участі української сторони. Його розробили в ЦК РКП(б), підписали В. Ленін, Г. Чичерін і Х. Раковський. Договір відбивав інтереси Росії, закріплюючи військове, господарське і зовнішньоторговельне підпорядкування України московським наркоматам. Слухняна більшість VIII Всеукраїнського з’їзду Рад (кінець грудня 1920 р.) затвердила його в останній день своєї роботи.

Зміст договору засвідчував, з одного боку, незалежність і суверенність обох республік, форма співіснування яких залишалася, як і раніше, військово- політичною. Українські наркоми були уповноваженими наркомів РСФСР. Формально це зберігало фасад української псевдодержави, але вище партійне керівництво Москви виношувало плани про пряме підпорядкування України.

Диктатура системи «РКП(б) - радянська влада» спиралася не тільки на насилля, але й намагалася переконувати маси з допомогою досить привабливих гасел, що мобілізували мільйони на виконання завдань, які партійно-радянське керівництво оголошувало першочерговим. Постійно контрольовані ідеологічні, емоційні зв’язки з масами більшовики використовували для докорінної перебудови свідомості громадян. Утримуючи всю повноту політичної влади й управлінські важелі, партійний апарат фактично ні за що не відповідав, а радянські органи виконували лише розпорядчі функції. Така форма керівництва породжувала бюрократизм, сваволю, підлабузництво, висунення малокомпетентних, морально непідготовлених до владних функцій осіб. Влада все більше концентрувалася на найвищому рівні ієрархічно сконструйованої адміністративно-командної системи. Поступова підміна виборних органів апаратними структурами більшовицької партії спричинила відрив державної партії від мас. Ця підміна була неминучою внаслідок диктаторської природи самої влади. Аналогічну еволюцію пережили ради, ставши підсобними органами партії, яка використовувала систему виборів як ширму для прикриття своєї необмеженої сваволі.

Експортувавши свою владу до України з допомогою багнетів, більшовики, таким чином, створили апарат управління за російським зразком, об’єднавши фактично партійні й державні структури. Стара бюрократія стала самовідтворюючим прошарком, що зростався з частиною революційної верхівки. В результаті цього було створено функціонально-корпоративні, відомчі, регіональні угруповання, навколо котрих формувався тоталітарний апарат. Національним кадрам більшовики не довіряли, тому в першому складі ЦК КП(б)У з 15 членів тільки двоє були українцями, а з 41 члена Всеукраїнського центрального виконавчого комітету грудня 1917 р. 28 чоловік були не українцями.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.