Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу

РОЗДІЛ ІІ

ЕТНІЧНІ ГРОМАДИ УКРАЇНИ В ЕПОХУ КОМУНІСТИЧНОГО ШТУРМУ

Замість вступу

В суцільному розгулі колективізаційної вакханалії, що охопила простори СРСР, переважна більшість керівників середнього, ще більше місцевого рівня, втрачала відчуття реальності. В запалі відчайдушної червоногвардійської атаки на приватновласницький сектор сільрадівським активістам часто здавалося, що вони не просто будують комунізм, а фактично вже створили його. Стан своєрідного афекту, поблажливо охарактеризований пізніше Й. Сталіним як «запаморочення від успіхів», набув форми масового безумства місцевих управлінців, які волею долі варварськими середньовічними методами виконували невластиві людям з обмеженим кругозором цивілізаційні функції.

Мало хто з вищого партійного проводу мав мужність виступити проти такого становища, на загал номенклатура вважала його своєрідним «побічним ефектом», на який можна було не зважати. Втім, після загальновідомої березневої статті Й. Сталіна підіймалися окремі приглушені голоси на захист ґвалтованого селянства.

Дисонансом загальній какофонії псевдо-теоретичних агіток епохи «Великого Стрибка» пролунала велика стаття «Проблемы генерального плана», з якою навесні 1930 р. виступив Е. Квірінг1. Вона, насправді, є напрочуд цікавим артефактом, який з надзвичайною показовістю діагностує разючий дисонанс між ідеями комуністичного штурму та реальним життям, що став підосновою нечуваних гуманітарних катастроф та утвердження тоталітаризму в якості основи політичної системи СРСР. Побудована у формі дискусії з низкою відомих і мало знаних особистостей, стаття педантично намагається повернути партійного читача в лоно марксистської теорії, розтлумачити, що комунізм і колективізація, це, як кажуть у Одесі, — дві великі різниці.

Виходець з України, найпомітніша фігура ВРНГ, найпалкіший прихильник ідеї аграризації єврейства Ю. Ларін2 — перший, із ким Е. Квірінг вступає в заочну дискусію. «Тов. Ларин ще в липні 1929 р. у «Правді» висловив положення, що «в основу планування (генплану) треба покласти припущення, що нашій країні доведеться зі зброєю в руках відстоювати соціалізм» і що «все планування нашого господарства має бути підпорядковане думці про можливість бути змушеними відповісти на силу силою».

Щоправда, тов. Ларін не намагався скільки-небудь конкретизувати свою пропозицію, інакше йому довелося б сказати, яку саме війну передбачити в плані: війну на півроку чи на 2, 3, 4 роки; війну, з якої СРСР вийде з перемогою, напівперемогою чи поразкою; війну, котра викличе пролетарські повстання в низці капіталістичних країн, чи, навпаки, війну, в якій пролетаріат вирішальних країн буде розчавлений та знекровлений ще раз»3. Чи то по наївності, чи то, будучи порядною людиною, Е. Квірінг, не припускав думки про те, що війна насправді була запланована, але війна інша — проти власного народу. Виходячи з принципової для нього постановки питання, він цілком закономірно зауважував, що «єдиною гарантією проти нападу капіталістичних країн на СРСР була б переможна пролетарська революція в низці капіталістичних країн»4.

Допоки ця перспективна мета першої в світі пролетарської держави не реалізована, можливий тільки рух до ідеї, завершення ж шляху — у відносно далекій перспективі. «Соціалізм не є чимось завершеним, застиглим. Соціалістичне суспільство, розвиваючись із капіталізму, лише поступово звільняється від низки капіталістичних пережитків, лише поступово підіймається на вищий щабель. Перехід цей не такий легкий і простий — перехід до вищих форм вимагає крім колосального зростання виробничих сил ще й докорінної переробки людей»5.

Зазначаючи, що створення базису соціалістичної формації займе достатньо багато часу, Е. Квірінг попереджає: «Неможливо безкарно перескочувати відразу через декілька сходинок, не можна випереджати події»6. Не менш теоретично вмотивованими були й решта його застережень: «Тією ж мірою, як зараз небезпечно застосовувати насилля, аби прискорити суцільну колективізацію, — такою ж мірою небезпечно і зараз і в наступні роки форсувати перехід від нижчої фази комунізму до вищої, тобто до зрілого комуністичного суспільства. Поміж тим низка товаришів, трактуючи завдання генплану, виявляє в цьому питанні надзвичайну легковажність.

Особливу хоробрість проявили тт. Золотарьов і Сабсович. Вони нестримно рвуться якнайскоріше до «зрілого комуністичного суспільства».

У тов. Золотарьова (див. статтю в «Торг.-пром. газ.» від 7/XII.1928 р.) упродовж 2 ближчих років ми покінчимо із всілякими рештками капіталізму, а впродовж наступної п’ятирічки, рахуючи з 1932/33 до 1936/37 р., тобто через 7 років, ми завершуємо першу фазу комунізму і вступаємо безпосередньо до вищої фази комунізму, коли, як нас втішає т. Золотарьов, «держава почне відмирати»7.

Інтерпретація розмірковувань Золотарьова вочевидь просякнута скепсисом:

«Більше ніж на 7 років т. Золотарьов відмовляється планувати, «оскільки за межами другої п’ятирічки, при переході до зрілого комуністичного господарства, де не буде класів і «нерівності», поняття плану, певне, докорінним чином зміниться, переросте в планування безкласового суспільства, в якому функції держави почнуть відмирати».

Отож, по тов. Золотарьову, через 7 років ми чкурнемо до «зрілого комуністичного суспільства», де «не буде класів та нерівності», — решта ремарок Квірінга могла б конкурувати з майстрами сатиричного слова, якби не стосувалася геть не веселого історичного періоду, — «Мимоволі згадується невдалий претендент на командування партизанською армією у п’єсі «Командарм-2», який у відчаї голосить: «Господи, скоріше б соціалізм».

Такими само недолугими у викладенні Е. Квірінга виглядають доводи іншого «лівака»: «... Сабсович вимальовує наступну перспективу: «Таким чином, упродовж найближчих 5–8 років ми зможемо майже повністю знищити суперечності між містом і селом» і далі: «До цієї соціалістичної реконструкції побуту ми маємо приступити невідкладно і здійснити її для всіх трудящих міста й села в 5–8 років». Таким чином, і тов. Сабсович прагне через 5–8 років привести нас до вищої фази комунізму»8.

Тоді, як колишній секретар Петербурзького осередку більшовицької партії писав свою теоретичну статтю, переважна більшість управлінців усіх рівнів всерйоз і надовго «забула» ази комуністичної теорії. Е. Квірінгу довелося проводити певний політичний лікнеп, розтлумачуючи, що таке комунізм і, які соціально-економічні та побутові умови йому відповідають. В якості беззастережного авторитету він апелює до К. Маркса: «Облік і контроль — ось головне, що вимагається для «влаштування», для правильного функціонування першої фази комуністичного суспільства. Всі громадяни перетворюються тут на службовців за наймом у держави, якими є озброєні робітники. Всі громадяни стають службовцями і робітниками одного всенародного, державного «синдикату». Вся справа в тому, аби вони працювали порівну, правильно дотримуючись міри роботи, й отримували порівну [...]. Все суспільство буде однією конторою й однією фабрикою з рівністю труда і рівністю оплати»9.

«Зникне розподіл праці (а відповідно, й відмінність між селянином і робітником й суперечності між містом і селом); лише після того як зникне суперечність між розумовою і фізичною працею, причому все це відбудеться на ґрунті такого зростання виробничих сил, що «багатства поллються повним потоком», лише тоді — підкреслює Маркс — ми долаємо останні пережитки капіталізму й переходимо до вищої фази комунізму, коли не буде ніякої нерівності, де кожен буде працювати відповідно до здібностей і повнотою задовольняти свої потреби. Тоді держава, як непотрібний пережиток відімре.

Ось про що йдеться на вищій фазі комунізму! Ось на яку височинь думають нас підняти за 7–8 років тт. Золотарьов і Сабсович.

Найбільш поверховий аналіз перспектив покаже, що тут ми маємо легковажний і необґрунтований перескок, ухил від запаморочення на швидких темпах підйому»10.

Далі Е. Квірінг намагається акцентувати увагу на існуючих проблемах, він ніби закликає: «Озирніться! Чи можна те, що ви бачите навколо, вважати хоч за якесь наближення до комунізму?»

«... Де ж матеріал для вирішення завдання, про яке говорить Ленін, а саме:

«як скоро дійде справа до розриву з розподілом праці, до знищення протилежності між розумовим та фізичним трудом»? І тут ми маємо зачатки вирішення цього завдання хоча б у вигляді заводу-втузу, але хіба цей досвід дає нам підстави вважати, що через якихось 7 років вже зникне розподіл праці і протилежність розумової і фізичної праці?»11

Перехідний період завершується тоді, коли всі «громадяни» країни отримають роботу від держави чи колективу, коли не буде ані безобітних, ані безпритульних, коли всі громадяни, зокрема й непрацездатні, будуть мати необхідний життєвий мінімум, коли не буде елементарної боротьби за шматок хліба, коли не буде підоснови для підпільної торгівлі продуктами продовольства чи дефіцитними товарами, тобто тоді, коли економіка не буде тією чи іншою формою сприяти «хімічному» виділенню ти чи інших паростків капіталізму. Тоді ми перейдемо до першої, нижчої фази комунізму». Таким чином, загальні прикмети переходу суспільства до першої фази комунізму окреслені, проте, чи зникає низка чисто «технічних» соціальних та побутових проблем, які мають на той час бути вирішеними?

«Чи будуть через 2–3 роки всі громадяни робітниками держави або членами виробничих колективів?», — запитує Е. Квірінг і відповідає, — «Звичайно, не будуть. По-перше, у відсталих районах і національних республіках через 2–3 роки навряд чи все селянство буде об’єднаним у колгоспи. Партія собі цього завдання зараз не ставить. По-друге, куркульство, що складає близько 5–7 млн. осіб, до членів колгоспів не приймається, не приймається й на роботу на заводи і фабрики. Треба думати, що і через 3 роки більше половини з них буде вести індивідуальне господарство. А що робитимуть через 3 роки рештки міської буржуазії, міські ремісники, відома частка кустарів?

Якщо підрахувати всі ці групи населення, то набереться близько десяти мільйонів людей, які через 3 роки ще не можуть бути безпосередніми учасниками соціалістичного будівництва»12.

Слід зауважити, що найбільш заповзяті адаптери марксистської теорії до реальних життєвих обставин згодом винайшли просте вирішення цієї незначної технічної «проблемки». — Зайві 10 мільйонів непридатних для побудови соціалізму людей видалили з тіла радянського народу хірургічним шляхом — частину знищили фізично, частина переселилася до спецпоселень ГУЛАГу.

Втім, про світлі горизонти перехідного періоду «по-більшовицькому» Е. Квірінг міг тільки здогадуватися. Тоді ж, на початку суцільної колективізації, він ставив суто теоретичні питання і намагався відповісти на них без політичного підтексту.

«... Чи думаємо ми в цей строк усуспільнити всіх корів, свиней, птицю і т.і.? [...] чи можемо ми заборонити їх власникам продавати товарні надлишки, якщо такі у них будуть? Ми вважаємо, що це було б нерозумно. Тваринництво переживає жорстоку кризу [...]. Потрібні роки, аби пом’якшити становище з продуктами харчування [...]. Ми можемо заборонити приватну торгівлю і, відповідно, скуповування у селян їхніх надлишків приватниками. Ми можемо довірити справу скупки кооперації. Все ж для колгоспника, власника худоби, ця угода є господарською, і колгоспник у цьому випадку виступає товаровиробником. Таким чином, навіть після того, як усе селянство буде об’єднане в колгоспи, ми матимемо період, коли відома частина колгоспників (ймовірно, приблизно близько половини) буде одночасно виступати в якості дрібних товаровиробників.

[...] За цих умов ми, без сумніву, матимемо ще безробіття [...] буде існувати і в значних обсягах (сотні тисяч) безробіття некваліфікованих, головним чином жінок»13.

Досвід роботи в планових структурах давав Е. Квірінгу матеріал для суто професійних зауважень, які не приходили в голову недолугим партійним функціонерам. «Досвід роботи колгоспів упродовж весняної кампанії 1930 р. демонструє величезний надлишок робочої сили. Як дати навантаження цій робочій силі — оце найважливіше питання (!)»14.

Подальші розмірковування про перспективи споживання пересічного радянського громадянина, тільки підкреслюють величезну прірву, яка відділяла комуністичну теорію від більшовицької практики. «Мірою зміцнення соціалістичного суспільства (першої фази) з кожним роком буде зростати обсяг благ, які надаватимуться всім громадянам безоплатно. Сюди, перш за все, відноситься навчання й утримування дітей, ясла, лікарні, санаторії, будинки відпочинку і т. п., тобто все те, до чого ми приступили вже зараз. Потім настане черга для трамваїв, автобусів, освітлення, опалення, води, лазень та ін. Тут же йде кіно, театри і т. п.

Такі продукти першої необхідності, як хліб, картопля тощо, очевидно, видаватимуться безкоштовно в споживчій нормі з того моменту, як тільки ці продукти матимуться у нас із надлишком.

Далі, вочевидь, ми перейдемо до такого порядку, коли по одному й тому ж талону на сніданок, обід, вечерю кожен матиме стільки, скільки йому потрібно, і те, що він хоче з переліку різноманітних наїдок, що є в їдальнях (шведський стіл) [...]. Тільки людина, яка хронічно недоїдає, кидається на їжу і поїдає понад норми, якщо їй поставити її без усіляких норм. В організованому суспільстві цього не буде»15.

Е. Квірінг багатократно повторює, що ліквідація класів експлуататорів є тільки першим, і не найтяжчим, кроком у реалізації концепції «Великого Стрибка». Значно складнішим завданням є ліквідація різниці між робітником і селянином, за тим — перетворення всіх громадян на робітників. Згодом постає мета докорінної організаційної переробки виробничих відносин, перехід від одиничного, одноосібного, дрібного господарювання до спільного великого господарства. Тільки тоді «... селянин перестає бути господарем (самостійним товаровиробником) і перетворюється на робітника (без різниці — у держави, в радгоспі, на фабриці та інших місцях або у колгоспу). Селянин починає, як і робітник, отримувати визначену зарплату. З цього починається другий період, упродовж якого колгоспник — вчорашній селянин — має бути «прирівняний» до заводського робітника в матеріальному, культурному та політичному відношенні.

[...] Чим скоріше буде зростати матеріальна база, тим скоріше можна ввести «зрівняння» в тому умовному розумінні, коли за рівний труд платиться порівну, але нерівність ще лишається.

В усякому випадку, за період генплану цей період може бути завершеним. Але цим знищується відмінність між робітником і селянином. Для встановлення повного соціалізму потрібно покінчити з суперечностями між містом і селом. Це вимагатиме «поєднання фабричного і землеробського труда», тобто такого розподілу по країні заводів, яке давало б можливість кожну виробничу одиницю організувати як індустріально-аграрний комбінат або аграрно-індустріальний комбінат»16.

Обмеженість («ідіотизм» селянського життя) спроможне знищити тільки велике механізоване сільськогосподарське виробництво, в якому відбудеться маргіналізація селянської та пролетарської верств — селянин стане учасником фабрично-заводської праці, а заводський робітник — навпаки сільськогосподарським працівником17.

Подальші перспективи: грандіозні й поки що туманні. «Великий колгосп на десятки тисяч гектарів можна створити лише впродовж низки років після того, як ми доб’ємося зміцнення дрібніших колгоспів, за умови, що об’єднання це базується як на механізації сільськогосподарського виробництва, так і на організації нових господарських підприємств, які обслуговують низку дрібних колгоспів». [Ось вам і теоретична підоснова чисельних кампаній злиття й оптимізації колгоспів — Л.Я.]. Розібравшись з проблемами колективізованого села, влада, на погляд Квірінга, мала облаштувати на комуністичних засадах життя міста, паралельно вирішуючи перспективне завдання стирання відмінностей між містом і селом. «... Ми не можемо ставити у генплані завдання ліквідації великих міст, але було б безглуздо продовжувати політику концентрації промисловості у великих промислових центрах і тим більше політику створення нових соціалістичних міст з мільйонним населенням. [...] до комбінатів можна додати сільськогосподарський масив у декілька десятків тисяч гектарів, використовуючи робочу силу почергово на заводі і в полі. [...] Основною первинною (низовою) виробничою одиницею в розгорненому комуністичному суспільстві повинна бути виробнича комуна, яка охоплює всі види господарської діяльності підприємств, що розміщуються на її території. [...] По мірі зміцнення й укрупнення колгоспів має бути поставлене завдання про форми комбінату між великими державними фабриками і колгоспами, в районі якого вона (чи вони) працюють. Це буде вже вирішальним кроком на шляху знищення суперечностей між містом і селом»18.

В соковитому портреті людини майбутнього, з її безмежними соціальними та особистісними можливостями, наче і розбитому люстерці, оточуюча реальність та значно страшніше голодоморне майбутнє віддзеркалювалися страшною химерою. «Виховання дасть молодим людям можливість швидко опановувати на практиці всю систему виробництва, воно дозволить їм по черзі переходити з однієї галузі виробництва до іншої, залежно від потреб суспільства чи від їх особистих схильностей. Отже, виховання звільнить їх від тієї однобокості, яку сучасний розподіл труда нав’язує кожній окремій людині»19.

«Створення цих нових людей, вочевидь, вимагає, аби всі діти обов’язково проходили курс приблизно дев’ятирічки й щоби кожен громадянин був не тільки письменним, але й мав нічим не обмежену можливість вивчати детально низку виробництв. Тільки тоді ми будемо мати таке становище, коли, наприклад, інженер може половину свого часу працювати за станком, а другу половину — в якості керівника майстерні, цеху, фабрики [...] й навпаки, коли кожен вчений, професор, хімік тощо обов’язково водночас будуть виконувати яку-небудь фізичну роботу [виділення Л.Я.].

Але це між іншим означає докорінну перебудову нашої державної машини.

Жодних спеціальних радянських службовців, тобто працівників установ, не повинно бути (!). Всі несчисленні працівники установ повинні будуть відому частину часу працювати на якому-небудь виробництві. Робота в установах (оскільки лишаться керівні органи) буде виконуватися всіма громадянами чи то по бажанню, по вибору, чи то по черзі, якщо це знадобиться. Ось що означає ліквідація протилежності розумового і фізичного труда»20.

Чи то К. Маркс з Е. Квірінгом помилялися, чи то «учрежденческие работники» були категорично незгодні мінятися місцем з рештою громадян, але факт лишається фактом — історія радянського модернізаційного ривка перетворилася на катастрофу з величезними руйнівними наслідками. Більшовицька практика

«Великого Стрибка» не мала нічого спільного з комуністичною теорією. Втім, «хвилинна слабкість» жодного з колишніх полум’яних революціонерів, спричинена неспівставністю власних теоретичних уявлень та оточуючої реальності, нічого не важила в контексті поточного моменту. Сотні мільйонів радянських громадян і позбавленців на межі 20–30-х рр. вступили в десятиліття нелюдських випробувань і болючих втрат. На що перетворилося в цей час повсякденне життя етнічних меншин України, пропонується подивитися далі.