Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу

Нацменкомуни: прообраз нового способу життя чи... ?

Окремий напрямок політики більшовиків становила праця по докорінній зміні побуту трудящих. Попервах комуністичний побут мислився як майже повне заперечення старого. Намагання нав’язати суспільству уявлення про людину як суцільно суспільну істоту, яка, власне, не потребувала особистого життя, а воліла жити безпосередньо в суспільстві290, втілювалося в створюваних повсюдно комунах. В історичній літературі зафіксований досвід болгарських і єврейських комун, окремі з них підносилися як прототип майбутнього комуністичного суспільства. Але в цілому комунарський спосіб життя виявився цілком ворожим ментальності величезної частки етнічного селянства.

Повсякденна практика доводила, що національна відокремленість громад накладала величезний відбиток на всі сфери їхнього економічного життя. Хоча позиція влади стосовно існування національних кооперативів була гранично ясною, протягом непу саме національна однорідність кооперативів залишалася чи не визначальним чинником їхньої господарської ефективності. Матеріали ЦКНМ засвідчують, що фактор міжнаціонального непорозуміння посідав центральне місце в історії розпаду низки колективів. Більшовики незважаючи на цей незаперечний факт, намагалися запроваджувати в життя один з основних принципів коренізації — здійснення пролетарського керівництва відсталими селянськими масами національних меншин, використовуючи доступний людський матеріал — міських пролетарів. Приклади наслідків такого керівництва знаходимо в матеріалах усіх секцій комісії. Ось як зображений досвід кооперування в болгарських селах Бердянської округи.

«Артілі є в 6-ти селах, проте, вони перебувають у такому становищі, що замість того, щоби пропагувати ідеї колективізації, вони компрометують ідею громадської обробки. До деяких із них увійшов куркульський елемент. У деяких продовжується безперервне пияцтво, а інша частина, прикриваючись й користуючись перевагами артілі — проводять індивідуальну обробку й ведуть самостійні господарства [...]. За винятком Аннівської комуни, всі комуни, можна сказати, йдуть до занепаду й розкладання [...]. [Перша з них ім. Раковського в с. Степанівка з’явилася 1921 р. — Л.Я.] спочатку слугувала прикладом сільського господарства, мала живий і мертвий реманент. У ній був зразковий порядок у всіх відношеннях, був добре поставлений дитбудинок. Тепер, проте, її становище найжалюгідніше. До її складу входять 17 сімей із 73 членами. Господарювання в комуні нікуди не годиться. Реманент гине, в усьому помітний безлад й антисанітарія. З 4-х двигунів працює тепер лише один [...], а інші 3 геть занедбані. Частки різних машин розкидані і валяються по двору. Члени комуни живуть у мізерних умовах, не маючи навіть білизни та необхідного одягу. Своїм найманим працівникам комунари не платять. Так, приміром, машиністу Петру Карловичу не заплачено за 3 місяці, Янчеву Дмитру — пастуху овець — згідно з угодою не заплачено. Комуна має боргів близько 5 тис. руб. Причини, що привели комуну до такого становища, наступні: відсутність доброго керівника, відсутність просвіти серед членів, неправильний підхід до комуни Райпарткому та Окрпарткому. Перший організатор комуни т. Іван Ілліч Мануйлов, який мав великі господарсько-організаторські здібності, користувався авторитетом серед КНС, знятий з посади голови комуни й виключений з партії. З того моменту до цих пір головами комуни призначалися російські товариші, які зовсім не знали ані мови, ані побуту болгар комунарів, внаслідок чого в чисто болгарському селищі болгарський склад комуни майже весь виключений і заміщений складом російським, і навіть Бердянський Окрвиконком протоколом своїм від 13/Х-24 р. за № 5147 дійшов необхідності зовсім вилучити комуну, створену за рахунок реманенту місцевої бідноти й перевести її з села Степанівки до іншого місця, вважаючи населення чужим інтересам комуни й таким, що розкладає її»291.

Вважаючи коренізацію управлінського апарату колективних об’єднань необхідною передумовою оздоровлення їхнього стану, автор цитованого вище документу наводить приклад комуни с. Аннівка, заснованої болгарським комуністом Черванським, що була представлена до нагороди за наслідками конкурсу НКЗему292. Негласне правило комплектування комун на принципах моноетнічності непохитно дотримувалося впродовж коренізації. За відсутності необхідної кількості етнічних пролетарів керівний апарат комун поповнювався за рахунок політемігрантів, яких у пореволюційну епоху постачала Західна Європа. Багато «іноземних товаришів» стали засновниками низки комун в усіх регіонах України, де компактно мешкали етнічні меншини. Вони викликали непідробну цікавість оточуючого населення.

Опис нового, ідеального, з точки зору місцевої влади, порядку організації селянської праці та спільного життя на землі було вміщено під псевдо «Південний» у статті «Йдемо до перемоги, Комуна «Нове життя» Мангуського району». Про життя комуни, яка складалася з 36 сімей (150 їдців) наводилися такі відомості: «Мають 3 трактори, молотарку, 2 сівалки. Коней робочих — 16, молодняку корів 45, власних неподільних коштів — 12 000 руб. [...] Комуна додержується п’ятипільної сівозміни. На цей рік під культурами буде 170 десятин [...]. [Тобто, трохи більше десятини посіву на їдця при 3-х тракторах і 16-ти робочих конях. — Л.Я.] Дуже скрутний стан комуни з житлом. Людність міститься в чотирьох хатах та по різних закутках при господарських будівлях [...]. З цих причин немає школи, немає помешкання для культроботи [...]. Брак помешкання перешкоджає утворити спільне харчування, і комунари до цього часу варять страву і печуть хліб окремо кожною сім’єю. Тільки в часи сівби та косовиці страва готується на всіх загалом [...]. Праця в комуні проводиться за виробничим пляном. Робітний день буває різний в залежності від терміновості роботи [...]. Розподіл роботи проходить досить планово. Усім комунарам дається наряд завжди увечорі перед робітним днем. Прибутки від господарства комунари розподіляють один раз на рік, а в інші часи одержують харчі» [мова оригіналу. — Л.Я.]293. Особливістю комуни, що містилася в грецькому національному районі, було те, що склад її поповнювався за рахунок переселенців з Полтавщини, Харківщини та різних сіл Маріупольщини, що робило її спосіб життя вкрай незрозумілим і чужим місцевому селянству. Надзвичайний подив, певне, у тубільних мешканців викликали нужденні умови життя комунарів при небаченій для свого часу забезпеченості останніх землею і знаряддями праці. Аналогічні приклади знаходимо в матеріалах усіх секцій ЦКНМ.

Незважаючи на повсякчасну роз’яснювальну роботу, значний рівень конфліктності в змішаних за національним складом кооперативних об’єднаннях зберігався протягом усього непу, проте саме вони стали основною формою організації кооперативного руху в республіці. Щоправда в національних адміністративно-територіальних одиницях створювані за територіальним принципом спеціальні кооперативи, як правило, відзначалися однорідністю національного складу. Свідоцтв про надзвичайно складні умови існування комун у добу коренізації доволі багато. Однак вони не заважали урядовцям підносити досвід їхнього існування як ознаку перемоги комунізму в світовому масштабі, відзначаючи високу землезабезпеченість комун, машинізацію виробничих процесів, практику створення громадських ясел, бібліотек, комунальних їдалень тощо. Натомість останні зарідко показували злиденність комунарів та аналізували її підоснову. Серед небагатьох джерел, що уможливлюють предметне дослідження цієї сторони комунарського життя, слід назвати один з найзмістовніших документів Архіву Інституту етнології, мистецтвознавства та фольклористики ім. М.Т. Рильського НАН України. Йдеться про рукопис звіту монографічного дослідження німецького колгоспу при колонії Стара Буда, здійсненого В. Кравченком, Н. Дмитруком та М. Сивайловим на межі 1929–1930 рр. Назване джерело не має собі рівних серед інших, відомих нам, завдяки всеохоплюючому відображенню всіх найсуттєвіших ознак повсякденності німецької комуни, її внутрішнього життя (починаючи від дрібних побутових та виробничих проблем і завершуючи питаннями організації комуністичної обрядовості), взаємин з оточуючим населенням та ставлення останнього до цього екстравагантного осередку комуністичного способу життя.

Всупереч повідомленням радянської преси, меншість комун створювалися за ініціативою місцевих мешканців. Не була виключенням і Старобудська. Рішення про її створення було невипадковим, його ухвалили свого часу РПК та РВК. У такий спосіб вони заклали «міну сповільненої дії» під традиційне культурне середовище Старої Буди, яка до революції «... була великим осередком німецького консервативного клерикалізму»294 [тут була лютеранська семінарія, що готувала німецьких кістерів (дяків) для всієї України, а також найстаріша та найбільша з лютеранських церков Волині — Л.Я.].

Першу (невдалу) спробу створити СОЗ здійснили в 1926 р. Колективісти отримали кредити та худобу, проте розподілили їх поміж себе випадковим чином. Земля, що не складала суцільного клину, фактично оброблялася одноосібно. «Нема рощоту, немає й праці», — кричали созівці»295.

В 1927 р. до Старої Буди приїжджає партієць Біпер — політемігрант з Відня. З усією заповзятістю він заходиться над перетворенням «осередку консерватизму» на осередок нового способу життя. СОЗ запропонували перетворити на артіль, однак більшість членів кооперативу, вислухавши статут артілі, відмовилася увійти до нього. Зі старого складу СОЗУ в артілі залишилося 5 осіб, до яких згодом приєдналося ще 6 комсомольців та наймитів. «Від колишнього СОЗу залишилося майна лише: пара коней, дві корови, віз і плужок. Навіть борін не було»296. Спільних помешкань не було, 7 коней комунарів перебували у стайнях їхніх батьків, через що в сім’ях відбувалися постійні сварки.

Комунарське життя налаштовувалося на 24 дес. землі, відібраної у розкуркулених. «Хлопці жили в одному помешканні (в 1-й кімнаті), а Богданська, яко дівчина, спала в Бібера [секретар партосередку — Л.Я.]. Бльох [сільський вчитель, він же — комунар — Л.Я.] жив ще вдома. Одержали 200 руб. кредиту і не знали, на що їх обернути. Треба було їсти. Купили сала, хліба, яєць, борщу зварили, якийсь суп. Це було навесні 1928 р. [...]. Жили злиденно, а де злидні, там і нелад найбільше. Часто сварились за їжу, одежу — не було чого одіти. Вони вже обірвані були»297. З весни 1928 р. комунари були фактично безпритульними — мешкали в школі.

Нова сторінка в історії колективу почалася восени 1928 р., коли розпочався наступ на церкву — пастора виселили з будинку, влаштувавши в ньому амбулаторію. Невдовзі по тому похід влади проти старого життя набув інших — більш виразних форм. Відбулося друге (першими в 1924 р. були розкуркулені 2 господарства) розкуркулення багатоземельних господарств. Їхня земля і була сконцентрована в новоствореному колгоспі. Заохочувані владою, комунари розпочали, за висловом її керівників, «рішучу боротьбу колективу з місцевою людністю за своє існування»298. Становлення колективу без перебільшення відбувалося в умовах неоголошеної війни між комунарами та селом, селянами-одноосібниками, «... які не мо[гли] примиритися з тим, щоб не те що оддати, а навіть обміняти свій шматок землі на інший»299. Селяни всіляко заважали переїздові комунарів на нове місце, подавали скарги до суду. Після несприятливого висновку суду чоловіки-селяни намовили жіноцтво перешкоджати переселенню комунарів. «Кулачня» — чоловіки бачили, що вони нічого не вдіють — їх посадять у Бупр, намовили своїх жінок і чужих, і, коли перша хура з будівельними матеріалами приїхала і завертала на це місце, де то скосили жито, то жіноцтво пішло в наступ: спиняли коні, хватали за голову, не пускали» [стилістика оригіналу — Л.Я.]300. Комсомольцям прийшлося непереливки, враховуючи, що їх було троє проти 30 жінок. «Бабське повстання» переросло у бойкот сільради: ніхто з селян не спілкувався з комунарами, не допомагав на будівництві. Однак «комуна», як її назвали селяни, вистояла — статут артілі був зареєстрований 3 липня 1928 р. Керівний осередок колективу склали етнічні німці — вихідці з інших комун Волині (сс. Березова Гать, Ксаверівка, Мусієвка тощо).

Незважаючи на те, що життя колективу вибудовувалося на статуті трудової артілі, все його спрямування свідчило про тяжіння ідейного ядра комуни до запровадження саме комунарських стандартів життя. «Загальне правило в артілі для всіх її членів однакове — нема — «моє», оно є — «наше», а тому й уся праця тут іде до загальної купи. Якщо котрийсь з членів артілі більш-менш кволий, такого намагаються навернути більш свідомі товариші. Взагалі ж тенденція в товаристві така, щоб колектив міг перейти цілком непомітно з артільного до комунального господарювання»301. (Колектив був переведений на статут комуни під час роботи етнологічної експедиції — 28 серпня 1929 р.).

Докладний опис буденності колективу засвідчив, як мало спільного реальність мала з розмірковуваннями віденського комуніста. Світлини старобудівського колективу закарбували обличчя виснажених, позбавлених жодного ентузіазму людей, які з невідомих нам причин існували в обставинах щоденної боротьби з оточуючим суспільством. Декілька портретних замальовок членів артілі дозволяють глибше усвідомити обставини існування колективу. Серед них: засновник і голова колективу Олександр Клінкер (1884 р. н.) — хлібороб і швець, з чисто пролетарською вдачею, якийрозійшовся з дружиною та дітьми «ідеологічно — вона бо індивідуалістка, а він — громадський діяч», натомість живе із 19-річною дівчиною, яку виключили з КСМ «за гостру вдачу», міцною фізично, здатною виконувати чоловічу роботу302.

Старий Август Конрад — 80-років, безпартійний, «завсіди біля якоїсь праці, виконує роботу двірника, невпинно всіх і за все дякує», з наймитів303.

Лерх Франц — 18 років — лінивий, каже: «Піду до куркуля, бо більше зароблю, ніж у вас»304.

Готліб Унтер — 19 років — із с. Биковщина (Коростенщина). Член КСМ.

«З власних його слів, колись гнав самогон і добре жив, але допіру цього не видно». За спеціалізацією — нічний вартовий. Працює вдень і вночі. Має найбільше одиниць. Голова Клінкер говорить про нього: «Хлопець гарний, за чотири місяці, що працює в артілі має чистого заробітку 18 руб. 55коп.»305.

Цецілія Пастрик — 24 роки — малописьменна, безпартійна. «Працює тяжко й надмірно». Задля спільної справи залишає своїх немовлят без нагляду.

Ричард Фанкельберг — 19 років — із заможної родини. Секретар в Старобудській сільраді. «Керівники колективу дають таку характеристику цьому юнакові: «... Зарозумілий панич», [ін]телігенція, а яко скарбник негарний, бо довго спить». Любить позичити і не віддавати306.

Ці та інші характеристики членів колективу (як от: «надто нервова», «дуже сумлінний, працює навіть хворий», «товариші дивляться на неї, як на інтелігентку, хоч же зовні цього не видно» тощо) свідчать про те, що міжособистісні взаємини між його членами (нагадаємо, що серед них не було випадкових людей — усі вони були відряджені сюди партійними та комсомольськими осередками) буди складними і далекими від ідилії більшовицьких агіток. Не менш складними були й умови щоденного існування. Достатньо сказати, що із зароблених у 1927/28 р. 20-ма особами 993 руб. 33 коп. не виплачені були 714,03 руб. заробітної плати.

Детальний опис побутових умов комунарів доволі промовистий. — З двох будівель, які належали комуні, одну займали сімейні пари: кімната на родину. Найбільша кімната літнього будинку правила за кухню-їдальню та клуб, а також інтернат для юнаків. У ній стояли великий (3,35 м завдовжки) і малий столи, шафа з посудом, на стінах — годинник із гирями, портрет Леніна, репродукції картин німецьких художників, транспаранти з закликами до спільної праці. По стінах та навхрест попід стелею на мотузках були розвішені прапорці переважно з червоного паперу.

Дівчата в холодну пору року «тулилися» на кухні, влітку спали на горищі. Лише сімейні пари мали власне майно, у решти предмети побуту були спільними. Невибагливе начиння сімейних кімнат складали ліжка, тапчани, горщики, дві швейні машинки «Зінгер», книжки, портрети Леніна та Сталіна307.

Тривалість робочого дня у літній період становила 16–18 годин. Невелике господарство було досить доглянутим, утім жодної економічної вигоди воно не приносило, оскільки, за влучним спостереженням науковців, комунари виробляли менше, аніж з’їдали. Воду споживали не кип’яченою, поганої якості, синього кольору, вкриту осугою (до колодязя потрапляли сеча зі стайні та гній з ями). Перший сніданок зазвичай складався з юшки з картоплею та салом, молочного супу, галушок з білої муки з молоком, ячмінної кави з молоком та булкою, або смальцю з хлібом. «Маленький обід» видавався лише тим, хто працював у полі (смалець чи топлене сало, молоко з хлібом, редька зі сметаною). Обід о першій годині дня складався із першої та другої страв. На підвечірок о 17-й годині їли те саме, що і на сніданок. Вечеря (пів на дев’яту) складалася з сирого чи кислого молока з хлібом, сиру та сметани, зрідка варили кашу. За харчування на спільній кухні всі, за винятком старого Конрада та дітей, сплачували 10 руб. Колектив вічно голодних людей розривали чвари навколо питання, скільки хто з’їдав, і чи відповідав його апетит внескові в «спільну працю». На перших порах існування колективу видача харчів не нормувалася і не обмежувалася, згодом куховарка почала зачиняти харчі в коморі.

Так званий осередок комуністичного побуту та праці розривали постійні сварки. «Абсолютно шуток не понімають, — зазначав один з колективістів. — Загалом товариських взаємин немає, почувається замкненість. Чуть не написано на дверях: «Без діла не входить»308.

Пересічний день колективу розпочинався з побудки вартовим. Надалі умивалися, хто де. На сніданок скликали дзвоном, опісля відправлялися на роботу. Після брудної роботи мили руки перед їдою. У їдальні жінки з дітьми та чоловіки сідали окремо. «Як їли, то не скидали шапок, а тепер: Товариші, пам’ятайте культурну революцію, — Допіру скидають»309.

Якщо нема невідкладної роботи, то після обіду спочивали. В неділю спали довго — до дев’ятої години, дехто навіть до обіду. Поснідавши, вдягалися й шли до сельбуду, бо там — збори, розваги. Що ж до сімейних, то вони всю неділю «спали, лодаря корчили»310.

Хлопці на загал були «нехлюйні»: не прибирали за собою, не перевдягалися на ніч, не милися, білизну міняли централізовано один раз на тиждень. Дівчата, навпаки, мали власну білизну. Одяг комунарів мало відрізнявся від вбрання німецьких бідняків: влітку взували «треки» з дерев’яними підошвами, костюми шили власноруч, беручи викрійки з журналів.

Як видно із зауважень етнологів, потяг колективістів до нового життя був щирим, водночас деякі з їхніх висловлювань і поглядів виглядають анекдотично. Ось, приміром, яким чином у їхньому житті відбувалася культурна революція:

«Кожен комсомолець повинен мати порошок, зубну щіточку й миску. Всі ці гасла про культурну революцію старобудські комсомольці виконали, але миску свою ще має не всякий»311.

Зважаючи на гасла «Великого Стрибка», особливу увагу науковці приділили висвітленню буденності комунара-трударя, але й діяльність комунара-пропагандиста набула доволі широкого висвітлення. Кожен із них жив із комплексом людини-епохи, яка своїм власним прикладом торує несвідомим колоністам-протестантам шлях у майбутнє. Комунари були цілком упевнені, що «корчачи лодаря» у неділю, вони становили «головний осередок в Старій Буді, що пробиває шлях до нового побуту»312. Ознаками перемоги комуністичного світогляду вважалося, що жоден із них не ходив до кірхи, відзначав лише революційні свята, справляв лише «червоне весілля», «червоні зорини» тощо. Прикметно, що ритуал підготовки до свят був скалькований з християнських. — «Перед революційними святами білизну перуть, на дворі, в приміщенні прибирають, печуть булку, щоб у свято не варити, приготовляють їжі на цілий день, прапори вивішують на розі будинку»313. Церковні відправи замінялися організованим дозвіллям. Так, на 8 Березня комунари збирали гроші на Мопр, відвідали безкоштовну виставу в сельбуді, приймали гостей-комунарів з Пулина, грали, співали. Жінки скинулися на лотерею і купили спільну швейну машинку. На решту грошей 10 червня поїхали на екскурсію до Житомира, де відвідали БУПР [будинок примусових робіт — Л.Я.], фабрику, дитячі ясла, музей, казарми, лікарню. 1 Травня зібрали демонстрацію біля школи, виголошували промови, слухали музик, затіяли «стрільбище» та ігри. Кооператив спонсорував виїзний буфет. На «День кооперативу» комунари влаштувати безкоштовний «випивком».

Вони ж стали зачинателями першого червоного весілля. Останнє приурочили до 1 Травня, оскільки хотіли залучити до сельбуду «більше публіки». Призначили урочисті збори за участю представників усіх організацій. Реєстрацію двох комсомольців провели на сцені. Виступив член бюро ЛКСМ, виголосив доповідь про значення червоного весілля, вказав на різницю між вінчанням у кірсі та червоним весіллям. «Цим і закінчили збори». Молодим передали гостинець на сцену від партосередку та комсомолу («члени скидалися на той гостинець»): подарували їй сукню, йому костюм, панчохи, блузку, книги. Потім була вистава.

5 травня відбулися весільні урочистості. На них складалися: партійці по 2,64 руб., безпартійні — по 1,30 руб. Зійшлися в приміщенні, замовили на селі музику, почали грати, потім пішли пообідали. Після обіду провели гру в політфанти. Надалі прийшли гості з села, відбувся спільний обід, а потому танці — до ночі314.

Взагалі взаємини у колективі, зокрема, міжстатеві були предметом постійних пересудів та здивування лютеранського села. Не секретом для нього було, що хлопці вільно «гуляють» з дівками. Погляд колективу на це був самостійним.

«Коли хлопець з дівчиною знайомиться [...] (комунар з комунаркою), подають одну заяву на збори комуни. «Ми, члени комуни, такі то, бажаємо жити спільно.

Я даю обіцянку такій то, що будемо жити мирно» і т. і. Прочитують цю заяву на зборах. Голова зборів запитує цих двох: «Чи ти цілком увійшов з нею в погодження, чи, може, він силою тебе заставляє?» І, коли відповідь дали, що вони дають обіцянку жити, як подругі, сємєйниє, тоді ставлять два стільці, садовлять їх і підіймають на «ура» три рази. І тепер можете собі йти спать. І все»315.

Залишається лише дивуватися рівню свідомості комунарів, обмеженості, власне, мізерності їхніх матеріальних і духовних ресурсів для влаштування «нового життя», неспроможності перетворити найважливіші події життя на дійсне свято. Втім, і ці нові, доволі примітивні, обряди не були витвором, власне, старобудівського колективу: їх перейняли від ксаверівської комуни.

Новонароджених дітей комунари не хрестили, а лише реєстрували у загсі, чим викликали роздратування місцевих. Останні, дарма, що були набожними, казали: «Він не буде рости, помре, бо він — комуніст, Бог його не пустить, щоб он бил большой», «З його чоловіка не буде. Злодій буде»316.

Виокремлюючи особисті чесноти старобудівських комунарів, слід назвати такі: вони пили не горілку, а пиво; не грали в карти; як йшов дощ, то цілий день спали; натомість у релігійні свята під час богослужіння демонстративно працювали в полі, а після обіду самовіддано танцювали в клубі317.

Життєвий шлях комунара мав закінчуватися червоним похороном. Оскільки колектив був молодим (і за часом свого існування, і за віком комунарів), він не мав власного досвіду влаштування похорону. Водночас звіт етнологів включав описи двох імовірних сценаріїв цієї події. Перший червоний похорон відбувся у селі, коли голова КНС ховав дитину. Вся організація у повному складі з червоним прапором здійснила «шествіє» через село. Виголосили промову про «... різницю між попівськими і совєцькими похоронами» і відправилися на цвинтар: попереду президія з прапором, за нею — музиканти, далі — червона труна, за нею — організація КНС та «людність». Біля узглів’я могили став голова сільради, який промовив: «Товариші. Це наш перший похорон в нашім селі, хотя він різкий для релігійників, і буде вороже ставлення. Дитина вмерла. Це залишилось від царату. Дитина була б здорова. В комунах дитина була б забезпечена». Труну спустили до могили, чоловіки зняли шапки. Зробили три салюти з гвинтівок (що взяли з сільради), відіграли похоронний марш і розійшлись по домах.

Лаконічна примітка характеризувала ставлення, власне, селян до червоного похорону: «Люди казали, що поховали, як собаку»318.

Не менш промовистим був опис «комунарського похорону». Небіжчика «наряжали», клали до труни, оббитої червоним ситцем. Перед похороном припиняли роботу, збиралися біля труни. Голова комуни в промові пояснював різницю між старим похованням і новим, причину смерті. Поховальну процесію очолювала рада комуни з прапором, далі йшли музиканти, по боках труни — озброєні комунари, а за нею — решта комунарів та селяни. Колона прямувала до комунарських могилок, відокремлених від решти кладовища. Над могилою виголошували стандартну промову, давали салют з гвинтівок, плакали тихо.

«Коли одна плакала за дитиною — а голова комуни: «Ви повинні раді бути, що не мучиться»319. (Не зрозуміло, то він казав про своє життя, чи про хворобу дитини). Після здійснення поховання комунари організованим маршем відправлялися до комуни і ставали до роботи.

Сучасній людині важко зрозуміти старобудівських німців-комунарів, які так затято й важко спромагалися вигадати правила існування нового світу, маючи вкрай обмежені уявлення про старий. Невисокий інтелектуальний рівень, обмеженість життєвого досвіду, злидні не дозволяли їм самотужки «вигадати» чогось значущого і принадливого. Комунарські обрядовість і повсякденність вибудовувалися «від противного» традиційним. Власне, саме в цьому полягав глибинний конфлікт ментальностей німця-лютеранина й німця-комунара. Для першого традиційність була глибоко усвідомленою, органічною. «Революційність» другого, як видно з їхніх же висловлювань, була наносною, вимушеною, показною. Вона живилася ненавистю до оточуючого заможного селянства і сліпою вірою в свою винятковість. Чим була вона насправді? Скільки в ній було комуністичного? Чи було в ній щось від етнічного, окрім мови спілкування, — кожен вирішуватиме на свій розсуд. Однак неподоланний конфлікт між німецькою громадою к. Стара Буда та старобудською комуною був очевидний сучасникам. Руйнівної сили він набув з початком суцільної колективізації, коли «осередки нового світу» почали перетворювати на «показові села-комуни» і примушувати селян поголовно жити за комунарськими законами.

Слід зазначити, що висновки експедиції (звіт друкувався після виходу статей Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», «Відповіді товаришам-колгоспникам») були досить сміливими та об’єктивними: поспіх, з яким був створений колектив, пішов не на користь; кількість землі перевищує можливості колективу її обробляти; відсутні кошти, кредити, приміщення, машини для нормального функціонування цього господарського організму; не налагоджені підрахунок наявних продуктів харчування та трудова дисципліна; керівництво комуни не відповідає вимогам до керівних кадрів; загальна розхлябаність і нездатність організувати й розподілити робочу силу320 привела до того, що «старобудський колектив ніби навмисне довів, як то не треба господарювати, бо звідси ж і людський глум з «Комуни», а по ньому й таке уперте загальне небажання німців вступати до колгоспів»321.

Втім, на зауваження етнографів ніхто не зважав. Їхня праця багато років пролежала нікому не відомою в архівах, хіба що згодом була використана проти них наприкінці 30-х рр. Безжальний каток більшовицької державної машини на час складання звіту лише збільшував швидкість просування українським селом і звертати з наміченого курсу не збирався. Екзальтація охопила широкі верстви комуністів та комсомольців: на місцях вони вже відраховували дні до омріяного комуністичного раю. Свого роду катехізис комунара, вміщений у вірші Миколи Бердника (23 роки), повнотою віддзеркалює їхні настрої. Наводимо його без жодних правок.

Вперед ми ідем

Щодня що-години Вперед ми ідем, Ми діти комуни

Невпинно працюєм І груди землі Трактором орем.

Минула вже десята роковина, Коли взялися за усе діло,

То не піддурити куркулеві селянина, Бо й він вперед ступає сміло.

Уставши уранці горілки не п’є

І Богу не молиться, а до сельбуду йде. Там знаходить він відповідь

На всі запитання, Журнали, газети, книжки, Аргонома доповідь, Дають йому знання.

Як зорганізувати сільське господарство, Погодувати свою худобину,

Піднести молочарство, Посадити коренеплоди, Посіять траву конюшину. А куркуль тепер ходить,

Примруживши очі, мов сич,

Ще селянин свято виконує заповіти, Які залишив нам Ілліч.

Збережений у АІМФЕ твір поета-самоучки показує, які глибокі корені пустили паростки праці, розпочатої більшовиками в першій половині 20-х рр. Практично у незмінному вигляді тут увесь «джентльменський набір» переконань, які мали гніздитися в голові правовірного будівничого нового ладу: замість церкви — сельбуд, замість Бога — комуністична партія, окрім цього: праця, праця, праця — виснажлива, щоденна, без вихідних і свят, без платні і задоволення. В цьому — все життя людини: від червоних хрестин — до червоного похорону. Цілком у контексті мізерного кругозору й рими: «худобину — конюшину», «не п’є — йде», «сич — Ілліч».

——————

1 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 100, арк. 62.

2 Фенотов П. Как мы выросли за 10 лет. Село Новая-Каракуба, Ст.-Керменчицкого района // Наша правда. — 1927. — 19 жовтня.

3 Сільськогосподарський союз нащадків голландських виходців на Україні (1921– 1927): Збірник документів і матеріалів. (НАН України, Ін-т історії України. Упоряд.: В.І. Марочко.) — К., 2000. — С. 29.

4 ДАДО, ф. 2, оп. 1, спр. 557, арк. 58.

5 Буценко А. К вопросу о районировании Украины. — Х., 1925. — С. 33.

6 ЦДАВО України, ф. 1, оп. 2, спр. 3170, арк. 13.

7 Звезда. — 1923. — 14 июля.

8 Звезда. — 1923. — 17 июля.

9 Звезда. — 1923. — 14 июля.

10 Звезда. — 1923. — 7 августа.

11 Звезда. — 1923. — 18 июля.

12 Звезда. — 1923. — 2 ноября.

13 Звезда. — 1923. — 6 ноября.

14 Звезда. — 1923. — 24 ноября.

15 Металлист. Жилище рабочему! Кто поможет (С натуры) // Звезда. — 1923. — 3 марта.

16 Шевяков Л. Донецкие впечатления. Жилище для рабочих // Звезда. — 1923. — 26 августа.

17 Звезда. — 1923. — 31 августа.

18 Григорьев А.А. К вопросу об эпидемиях (По поводу статьи «Пока не поздно») // Звезда. — 1923. — 4 января.

19 Звезда. — 1923. — 1 ноября.

20 Культура і побут. — 1925. — 23 квітня.

21 Звезда. — 1923. — 20 июля.

22 Звезда. — 1923. — 21 августа.

23 Звезда. — 1923. — 6 ноября.

24 Звезда. — 1923. — 22 августа.

25 Звезда. — 1923. — 28 августа.

26 Молоде село. — 1923. — 22 лютого.

27 Звезда. — 1923. — 22 августа.

28 Полищук Л. Быт партийной клячи // Звезда. — 1923. — 31 августа.

29 Квиринг Э. Болезни партии. — Спутник донецкого пропагандиста. — 1922. — № 7. — С. 1–4.

30 Квиринг Э. Болезни партии // Избранные сочинения. — С. 72–73.

31 Квиринг Э. Болезни партии // Избранные сочинения. — С. 74.

32 Там само.

33 Звезда. — 1923. — 14 сентября.

34 Звезда. — 1923. — 4 ноября.

35 Звезда. — 1923. — 4 ноября.

36 Звезда. — 1923. — 23 августа.

37 Селянин Зорин. По нашему краю // Звезда. — 1923. — 11 сентября.

38 Звезда. — 1923. — 20 сентября.

39 Звезда. — 1923. — 10 января.

40 Звезда. — 1923. — 12 июля.

41 Звезда. — 1923. — 15 июля.

42 Звезда. — 1923. — 19 июля.

43 Звезда. — 1923. — 26 августа.

44 Звезда. — 1923. — 2 ноября.

45 Звезда. — 1923. — 29 декабря.

46 Звезда. — 1923. — 6 января.

47 Молоде село. — 1923. — 26 березня.

48 Молоде село. — 1923. — 1 січня.

49 Молоде село. — 1923. — 1 січня.

50 Молоде село. — 1923. — 1 січня.

51 Молоде село. — 1923. — 1 січня.

52 Молоде село. — 1923. — 7 січня.

53 Молоде село. — 1923. — 28 січня.

54 Назва п’єси Лесі Квітоньки — однієї з тисяч сільських аматорів-драматургів. — Див.: Молоде село. — 1923. — 23 лютого.

55 Молоде село. — 1923. — 23 лютого.

56 Молоде село. — 1923. — 18 березня.

57 Молоде село. — 1923. — 7 квітня.

58 Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. — К., 2006. — Вип. IV. — Кн. 2. — С. 95.

59 АІМФЕ. Ф. 1-4/347. Німецька колонія «Анета» Ярунського району на Волині... — С. 51–52.

60 Колонію Марієнталь, що, як видно зі спогадів, не страждала від далекоземелля, не можна вважати типовим прикладом німецьких колоній Приазов’я.

61 Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. — К., 2008. — С. 43.

62 ДАЗО, ф. Р-73, оп. 1, спр. 104, арк. 6–7.

63 Ченцов В.В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920–1930-е годы. — М.: Готика, 1998. — С. 11–12.

64 Сільськогосподарський союз нащадків голландських виходців на Україні (1921– 1927)... — С. 76.

65 Там само. — С. 78.

66 Там само. — С. 91.

67 В комісії працювали представники НК РСІ, НКВС, ЦКНМ, Наркомзему та Сільського Господаря.

68 Сільськогосподарський союз нащадків голландських виходців на Україні (1921– 1927)... — С. 119.

69 АІМФЕ. Ф. 1-4/347. Німецька колонія «Анета» Ярунського району на Волині... — С. 99.

70 АІМФЕ. Ф. 1-4/347. Німецька колонія «Анета» Ярунського району на Волині... — С. 66.

71 АІМФЕ. Ф. 1-4/347. Німецька колонія «Анета» Ярунського району на Волині... — С. 96.

72 АІМФЕ. Ф. 1-4/347. Німецька колонія «Анета» Ярунського району на Волині... — С. 97.

73 Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. — К., 2006. — Вип. IV. — Кн. 2. — С. 96.

74 Там само.

75 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 10, арк. 118.

76 Там само, спр. 94, арк. 29–30.

77 Заступник Й. Сталіна на посту Наркома у справах національностей.

78 Цит. за: Г.В. Костырченко. Тайная политика Сталина: Власть и антисемитизм. — М.: Международные отношения, 2001. — С. 210.

79 Еврейский вопрос: поиски ответа: Документы 1919–1926 гг. — Вып. 1 / Центр изучения и публикации документов евр. Истории «Храни и помни»; Под общ. ред В.Ю. Васильева. — Винница: Глобус-пресс, 2003. — С. 248.

80 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 159.

81 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 2, арк. 32.

82 Там само, арк. 36.

83 Національні процеси на Кіровоградщині у 20-х рр. ХХ ст.: Зб. д-в і м-в / Л. Маренець та ін. (авт.-упоряд.); Держ. Архів Кіровоградської області, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: КДПУ, 2004. — С. 87.

84 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 2, арк. 185–186.

85 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 2, арк. 247.

86 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 13.

87 Національні меншини на Україні. — Х.: Центрвидав, 1925. — С. 23.; ЦДАВО України, ф. 413. оп. 1, спр. 20, арк. 9.

88 Національні процеси на Кіровоградщині у 20-х рр. ХХ ст.: Зб. д-в і м-в / Л. Маренець та ін. (авт.-упоряд.); Держ. Архів Кіровоградської області, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: КДПУ, 2004. — С. 217.

89 Національні процеси на Кіровоградщині у 20-х рр. ХХ ст.: Зб. д-в і м-в / Л. Маренець та ін. (авт.-упоряд.); Держ. Архів Кіровоградської області, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: КДПУ, 2004. — С. 60.

90 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 51, арк. 16.

91 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 52, арк. 5.

92 Місінкевич Л.Л. Національні меншини Поділля в 20–30-х ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук. — К., 2000. — С. 28–29.

93 ЦДАВО України, ф. 413. оп. 1, спр. 16, арк. 86.

94 Там само.

95 Там само, арк. 85.

96 Там само, арк. 84.

97 Фінкель Х.А. Єврейське землевлаштування в Радянському Союзі. — Х.: «Держвидав», 1926. — С. 36.

98 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2689, арк. 10.

99 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 147, арк. 143.

100 Кантор Я. Єврейське хліборобство на Україні. — Х.: Держвидав, 1929. — С. 21. 101 Глинский А.Б. Национальные меньшинства на Украине. — Х.-К., 1931. — С. 53. 102 Там само. — С. 54.

103 Там само.

104 Там само. — С. 55.

105 Второе Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств, 27–30 ноября 1930 г.: Стенографический отчет и постановление. — Москва–Харьков– Минск, 1931. — С. 43.

106 Там само.

107 Там само. — С. 56–57.

108 Там само. — С. 58.

109 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 263, арк. 14.

110 Зокрема, до кола обов’язків держави входило зведення будинків для переселенців. Такі хати розміром 3 х 5 м. коштували державі близько 530 крб. — Див.: Артюх И. Переселение евреев на территорию Запорожского округа в 20-х годах ХХ века (по документам Госархива) / Еврейское население Юга Украины. Ежегодник. Исследования, воспоминания, документы. — Харьков–Запорожье: «Еврейский мир», 1998. — С. 151.

111 Калініченко В.В. Селянське господарство України в період непу: Історико-економічне дослідження. — Х.: «Основа», 1997. — С. 85.

112 Кантор Я. Єврейське хліборобство на Україні. — Х.: «Держвидав», 1929. — С. 11.

113 Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. — К., 2008.

114 Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. — К., 2006. — Вип. IV. — Кн. 2. — С. 97.

115 Державин Н.С. Болгарские клони в России (Тавричекая, Херсонская и Бессарабская губернии) // Материалы по славянской этнографии. — София, 1914. — С. 99.

116 Демиденко Л.А. Культура и быт болгарского населения в УССР. — К.: «Наукова думка», 1970. — С. 98.

117 Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине. К 10-й годовщине Октябрьской революции. По материалам Центральной Комиссии национальных меньшинств при ВУЦВК. — Харьков, 1927. — С. 14.

118 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 263, арк. 10.

119 Там само, спр. 171, арк. 124.

120 Більшовик України. — 1927. — № 15. — С. 50.

121 ЦДАВО України, ф. 413. оп. 1, спр. 305, арк. 22–27.

122 Мазур В.М. Кооперативний рух у національних районах Української СРР (1921– 1929 рр.): Дис... к. і. н-к. — Х., 2000. — Арк. 84.

123 Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине... — С. 14.

124 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 52, арк. 1.

125 Данильченко О.П. Етнічні групи півдня України: економічне та соціально-політичне становище на початку 20-х рр. ХХ ст. — К., 1993. — С. 13.

126 Данильченко О.П. Етнічні групи півдня України: економічне та соціально-політичне становище на початку 20-х рр. ХХ ст. — К., 1993. — С. 13–14.

127 Там само.

128 Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective / ed. by P.J. Potichnyi and H. Aster. — Edmonton, 1988. — р. 36.

129 Вважається, що горюни є автохтонним населенням Сумського Полісся, які оселилися тут з часів Київської Русі. Мова горюнів багата на архаїчні елементи. Цікаво, що самосвідомість етносу відмежовує його як від росіян, так і від українців та білорусів. У соціально-економічному відношенні громада була доволі відсталою, обробляла землю найпростішими знаряддями, зберігала низку рис традиційної російської селянської громади, зокрема, кругову поруку.

130 Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. — К., 2006. — Вип. IV. — Кн. 2. — С. 93.

131 Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. — К., 2006. — Вип. IV. — Кн. 2. — С. 94–95.

132 Там само. — С. 94.

133 Історія повсякденності в її етнічному вимірі: спогади грека-комуніста. — К., 2008. — С. 107.

134 Ксенофонтова-Петренко О.Н. Семейные обряды в селе Сартана // Культурно-бытовые процессы на юге Украины. — М., 1979. — С. 181.

135 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 100, арк. 66.

136 Отчет Мариупольской уездной земской управы за 1989 г. очередной сессии земского собрания 1890 г. — Мариуполь, 1890. — С. 208.

137 Отчет Мариупольской уездной земской управы за 1989 г. очередной сессии земского собрания 1890 г. — Мариуполь, 1890. — С. 171.

138 Отчет Мариупольской уездной земской управы за 1989 г. очередной сессии земского собрания 1890 г. — Мариуполь, 1890. — С. 232.

139 Отчет Мариупольской уездной земской управы за 1989 г. очередной сессии земского собрания 1890 г. — Мариуполь, 1890. — С. 232.

140 Иванова Ю.В. Особенности формирования хозяйственного комплекса многонационального района Приазовья // Культурно-бытовые процессы на юге Украины. — М., 1979. — С. 77.

141 Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. — К., 2006. — Вип. IV. — Кн. 2. — С. 96.

142 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 100, арк. 42.

143 Будина О.Р. Развитие жилища в этнически смешанной среде (по материалам греков Донецкой области УССР) // Культурно-бытовые процессы на юге Украины. — М., 1979. — С. 100.

144 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 100, арк. 43.

145 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 100, арк. 43.

146 Яли. К вопросу о вырождении мариупольских греков // Наша Правда. — 1925. — 17 августа.

147 Яли. К вопросу о вырождении мариупольских греков // Наша Правда. — 1925. — 17 августа.

148 Горхов Григ. Греческое село до революции и теперь. Село Старый-Керменчик. (От нашего специального корреспондента) // Наша Правда. — 1927. — 24 грудня.

149 А.М. К работу среди греков. Не на словах, а на деле коммунистическая партия разрешает национальный вопрос. — Культурные силы должны прийти на помощь // Наша Правда. — 1925. — 17 декабря.

150 ЦДАВО України, ф. 413. оп. 1, спр. 100, арк. 78–81.

151 АІМФЕ. Ф. 7-3/17. Спроба етнографічного опису албанського селища Мелітопольщини. Олекса Зайців. 1929 р. (літо). / Етнографічний опис с. Тіюшки — Георгіївка [Георгіївка, Приазовський район, Запорізької області]. З фотографіями. / Машинопис. — С. 15.

152 АІМФЕ. Ф. 7-3/17. Спроба етнографічного опису албанського селища Мелітопольщини... — С. 2.

153 АІМФЕ, Ф. 7-3/17. Спроба етнографічного опису албанського селища Мелітопольщини... — С. 3.

154 АІМФЕ. Ф. 7-3/17. Спроба етнографічного опису албанського селища Мелітопольщини. Олекса Зайців. 1929 р. (літо). / Етнографічний опис с. Тіюшки — Георгіївка [Георгіївка, Приазовський район, Запорізької області]. З фотографіями. / Машинопис. — С. 10–11.

155 АІМФЕ. Ф. 7-3/17. Спроба етнографічного опису албанського селища Мелітопольщини... — С. 17.

156 АІМФЕ. Ф. 7-2/10. Село Преслав Коларовскогорайона на Мелитопольщине / Історія села Преслав, Приморського району, Запорозької області. Написав С.Ф. Бунтовніков та Ф.Ем. Креслев. / З ілюстраціями. 16 фото, рукопис. — С. 10.

157 АІМФЕ. Ф. 7-3/17. Спроба етнографічного опису албанського селища Мелітопольщини... — С. 16.

158 Слободянюк П.Я. Єврейські общини Правобережної України... — С. 17.

159 АІМФЕ. Ф. 7-6а/28. Протокол розширеного методичного засідання чеських культосвітніх робітників УСРР на Волині 22 і 24 вересня 1929 р. 1929 р. Машинопис. — С. 2.

160 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 107, арк. 295.

161 Фенотов П. Как мы выросли за 10 лет. Село Новая-Каракуба, Ст.-Керменчицкого района // Наша Правда. — 1927. — 19 жовтня.

162 Фундука Д., Нестеров Н. Комсомольский вечір на селі. С. Ялта // Наша Правда. — 1927. — 5 лютого.

163 Культура і побут. — 1925. — 21 травня.

164 Культура і побут. — 1925. — 21 травня.

165 ЦДАВО України, ф. 413. оп. 1, спр. 372, арк. 19–20.

166 Там само, спр. 372, арк. 13.

167 По новому, по радянському (За листами з провінції) // Культура і побут. — 1925. — 5 лютого.

168 Еврейский вопрос: поиски ответа: Документы 1919–1926 гг. — Вып. 1 / Центр изучения и публикации документов евр. Истории «Храни и помни»; Под общ. ред В.Ю. Васильева. — Винница: «Глобус-пресс», 2003. — С. 145.

169 Там само.

170 Ченцов В.В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920–1930-е годы. — М.: Готика, 1998. — С. 23.

171 Історія повсякденності в її етнічному вимірі: спогади грека-комуніста. — К., 2008. — С. 164.

172 Піддубник Т. Роля організації розваги в сучасному побуті // Культура і побут. — 1926. — 10 жовтня.

173 Лісовий П. «День врожаю» (Нотатки олівцем) // Культура і побут. — 1926. — 10 жовтня.

174 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 463, арк. 28.

175 Еврейский вопрос: поиски ответа… — С. 251.

176 Слободянюк П.Я. Єврейські общини Правобережної України... — С. 250.

177 Павленко В. Українсько-болгарські взаємини 1918–1939 рр. — К.: Інститут історії України НАН України, 1995. — С. 110.

178 АІМФЕ. Ф. 7-2/10. Село Преслав Коларовского района на Мелитопольщине... — С. 16.

179 Там само. — С. 12.

180 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 557, арк. 345 зв.

181 Коцюба Г. Художня робота на селі // Культура і побут. — 1926. — 31 січня.

182 Коцюба Г. Художня робота на селі // Культура і побут. — 1926. — 31 січня.

183 АІМФЕ. Ф. 7-2/10. Село Преслав Коларовского района на Мелитопольщине... — С. 18.

184 Культура і побут. — 1927. — 26 березня.

185 Цегель В. «Кум мірошник і ліліпут Сережа леший» // Культура і побут. — 1927. — 26 березня.

186 Цегель В. «Кум мірошник і ліліпут Сережа леший» // Культура і побут. — 1927. — 26 березня.

187 Жирмунский В.М. Национальный язык и социальные диалекты. — М., 1934.

188 Доля національних мов в Совєтській Росії. — Варшава, 1937.

189 Красовицкая Т.Ю. Власть и культура. Исторический опыт организации государственного руководства национально-культурным строительством. — М., 1993; Її ж. Модернизация России: Национально-культурная политика 20-х годов / РАН. Ин-т рос. истории. — М., 1998.

190 Shevelov G.Y. The Ukrainian Language in the First Half of the Twentieth Century (1900–941). Its State and Status. — Massachusetts, 1989.

191 http: radchuk. novamova.com.ua/tum/lang_conf_ 16.htm

192 http: radchuk. novamova.com.ua/tum/lang_conf_ 16.htm

193 Місінкевич Л.Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля (20–30-ті рр. ХХ століття). — К., 2001.; Новохатько Л.М. Національний аспект доктрини «соціалістичної реконструкції» (спроба історико-теоретичного переосмислення). — К., Ін-т історії України НАНУ, 1997; Його ж. Проблеми соціально-економічного і культурного розвитку України в контексті національної політики (20–30-ті рр. XX ст.). — К.: «Стилос», 1998; Бистрицька О.Б. Розвиток системи освіти національних меншин в Україні у 1917–1939 рр.: Дис... канд. іст. наук. — Х., 1998; Дизанова А.В. Развитие национальных культур в Украине в 20-е гг. (На материалах южного региона): Дис… канд. ист. наук. — Одесса, 1992; Черкаський А.В. Національно-культурне будівництво на півдні України у 20-ті роки: Дис... канд. іст. наук. — Одеса, 1994; Обидьонова О.В. Культурні процеси серед національних меншин в Донбасі в 20-30-ті роки ХХ століття // Іст. і політол. дослідження: Видання Донецького державного ун-ту. — 1999. — № 1–2. — С. 90–97; Рябошапко Л. Правове становище національних меншин в України (1917– 2000): Монографія. — Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001 та ін.

194 Національні меншини України: політико-правовий аспект / М. Панчук (керівник), В. Войналович, О. Галенко та ін. — К., ІПіЕНД, 2000.

195 Там само. — С. 134.

196 Там само. — С. 134.

197 Якубова Л. Еллінізація приазовських греків (середина 20-х — 30-і роки) — мовно-культурний аспект // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. — К., 1998. — Випуск ІІ. — С. 87–99; Якубова Л.Д. Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (середина 20-х — 30-ті рр. ХХ ст.) // Укр. іст. журн. — 2004. — № 2(455). — С. 121–132; № 4(457). — С. 82–90.

198 Всесоюзний перепис людности 1926 року. Том ХІ. Українська Соціалістична радянська республіка. Підсумки по республіці. Полісся. Відділ І. Національність, рідна мова, вік, письменність. — М.: ЦСУ СРСР, 1929. — С. 8–11.

199 Суттєвість частки «українізованих поляків» забезпечили так звані українці-католики.

200 Згідно з сучасними дослідженнями найвищою частка мовно-українізованих є серед поляків, чехів і словаків. — Див.: Етнонаціональні процеси в Україні: історія та сучасність / О.Б. Беренштейн, Н.А. Зінкевич, В.Т. Зінич та ін.; За ред. В.І. Наулка. — К.: Голов. спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2001. — С. 95.

201 Скрипник М.О. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будівництва національностей України). Доповідь на І Всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей. 20 травня 1931 р. // Більшовик України. — 1931. — № 13–14. — С. 26.

202 Класифікація В. Жирмунського. — Див.: ІР НБУ ім. В.Вернадського. Ф.Х, спр. 1054, арк. 16.

203 Теохаріді Т.Ю. Грецька військова колонізація на півдні України наприкінці XVIII та початку ХІХ століття (Поселення під м. Одесою) // Вісник Одеської комісії краєзнавства при Українській Академії Наук. — Одеса, 1930. — Ч. 4–5. — С. 36.

204 До межі ХІХ–ХХ століть власне євреї називали їдиш — «їдиш-дайч», «жаргон», або ще «мамелошн», тобто «материнська мова», яка вважалася побутовою й нижчою за «лошн кодеш», тобто «святу мову» — іврит.

205 ІР НБУВ, ф. 173, № 18, арк. 82.

206 Архів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології НАНУ (АІМФЕ). Ф. 7-4/18, арк. 2.

207 Там само.

208 На її думку димотика та приазовські грецькі говори відрізнялися подібно українській та російській мовам. — АІМФЕ. Ф. 7-4/18, арк. 3.

209 Етнос і соціум. — К., 1993. — С. 16.

210 Ларин Ю. Об извращениях при проведении национальной политики // Большевик. — 1926. — № 23–24. — С. 50–58; 1927. — № 1. — С. 59–69.

211 Ларин Ю. Об извращениях при проведении национальной политики // Большевик. — 1926. — № 23–24. — С. 51.

212 З цього приводу Ю. Ларін зазначав, що «... з однією єврейською мовою далеко не підеш навіть у господарстві, не кажучи вже про науку». Він вважав, що коренізація обмежує можливості єврейської молоді користуватися вищими навчальними закладами «в усьому їхньому різноманітті». — Див.: Ларин Ю. Об извращениях при проведении национальной политики // Большевик. — 1926. — № 23–24. — С. 52–53.

213 Вісті ВУЦВК. — 1934. — 10 травня.

214 Феллер М. Схожість і відмінність мов української та ідиш в аспекті суржика / Мовні конфлікти і гармонізація суспільства / http: radchuk. novamova.com.ua/tum/ lang_conf_16.htm

215 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6213, арк. 14; спр. 6222, арк. 26.

216 Докладніше див.: Якубова Л.Д. Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (середина 20-х — 30-ті рр. ХХ ст.) // Укр. іст. журн. — 2004. — № 2(455). — С. 121–132; (Закінчення) // Укр. іст. журн. — 2004. — № 4(457). — С. 82–90.

217 Скрипник М.О. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будівництва національностей України). Доповідь на І Всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей. 20 травня 1931 р. // Більшовик України. — 1931. — № 13–14. — С. 37.

218 Скрипник М. Есперантизація чи українізація // Комуніст. — 1930. — 19 червня. 219 Бюлетень Народнього Комісаріату Освіти УСРР. — 1926. — № 4(22). — С. 13. 220 Національні меншини України: політико-правовий аспект... — С. 171.

221 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 353, арк. 51.

222 Згодом з`ясувалося, що відомості ці, м’яко кажучи, не цілком відповідали дійсності. На початку 1927 р. поширенням латинської абетки в середовищі татар Криму займалися лише добровільні гуртки. Офіційні видання, в тому числі й Наркомпросу Кримської АР, друкувалися на спрощеному тюркському алфавіті. Хоча в 1927/28 навч. р. в радянських кримсько-татарських школах арабську абетку замінили латинським алфавітом, кінцевий перехід на новий алфавіт був здійснений лише на початку 30-х рр. — ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 174, арк. 67.

223 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 353, арк. 14.

224 Греко-татарський сектор був відкритий при Маріупольському педтехнікумі в 1930 р.

225 Це, до речі, не було секретом для ЦКНМ. 7 пункт згаданої доповідної записки просив Укрнауку «... вивчити питання про те, до якої з існуючих у Криму говірок (степу, середньої смуги, передгірної, гірської) належить греко-татарська мова України». — ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 353, арк. 14.

226 Національні процеси на Кіровоградщині у 20-х рр. ХХ ст.: Зб. д-в і м-в / Л. Маренець та ін. (авт.-упоряд.); Держ. Архів Кіровоградської області, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: КДПУ, 2004. — С. 128.

227 Які, до речі, й нині ще не визначилися зі своєю етнокультурною ідентифікацією.

228 Там само. — С. 235.

229 Там само. — С. 243.

230 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 491, арк. 2.

231 Національні процеси на Кіровоградщині у 20-х рр. ХХ ст... — С. 242.

232 Там само. — С. 34.

233 Скрипник М.О. Перебудовними шляхами ... // Більшовик України. — 1931. — № 13–14. — С. 32–33.

234 Там само. — С. 33.

235 Цит. за: Сергійчук В.І. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2000. — С. 21.

236 За сучасними визначеннями — «острівні переселенські діалектичні системи». Окреслена ситуація відзначалася в усіх етнічних громадах. Дослідження сучасних мовознавців лише унаочнюють та деталізують це твердження. Див. приміром: Георгієва С.І. Болгарська переселенська говірка мішаної групи: Стан і етапи формування: Автореф... к. філол. наук. — К., 2006.

237 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, оп. 88, арк. 72.

238 ІР НБУ ім. В. Вернадського, ф. Х., спр. 1059, арк. 4.

239 Цит. за: Иоффе Э. К вопросу о взаимовлиянии славянских и еврейских языков и литератур // Доля єврейської духовної та матеріальної спадщини в ХХ ст.: Зб. наук. праць: матеріали конференції, 28–30 серпня 2001 р. / Г. Аронов та ін. (ред); Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Ін-т юдаїки. — К., 2002. — С. 194–195.

240 Скрипник М. Нові лінії в національно-культурному будівництві. — Харків: ДВУ, 1930. — С. 31–32.

241 Зауважимо, що реформування мов здійснювалося не тільки в СРСР. Досить вдало латинізація була запроваджена в Туреччині внаслідок реформ Ататюрка, але й там вже з 1940-х рр. став очевидним відрив модерної турецької культури від історичного коріння. Вихід був знайдений у масовому перекладанні класичної наукової і художньої літератури на сучасну мову і латинське письмо, а в 1998 р. офіційно була визнана історично-культурна спадковість від Османської імперії. Іншим шляхом розвивалися мовні процеси в Греції: там давньогрецька літературна мова (катаревуса) і новогрецька (димотика) існували паралельно, що з часом по мірі підвищення загального культурного рівня населення дозволило зберегти спадковість культурної традиції і забезпечити життєвість мовної культурної практики.

242 Прилуцький В.І. Молодь України в умовах формування тоталітарного ладу (1920– 1939 рр.) — К., 2001. — С. 21.

243 Там само. — С. 15.

244 Еврейский вопрос: поиски ответа… — С. 147.

245 Низовий Тарас. Кубло розпусти в Чермалицькій семирічці // Наша Правда. — 1929. — 24 липня.

246 Наша Правда. — 1928. — 2 червня.

247 Культура і побут. — 1926. — 28 лютого.

248 Культура і побут. — 1926. — 18 липня.

249 Божко С. Смерть «ночівлі»! (Про дівоцько-парубоцький побут) // Культура і побут. — 1926. — 18 липня.

250 Там само.

251 Каган Н. «Протягніть нашу молодь» (З життя Старо-Керменчицької молоді та комсомолу) // Наша Правда. — 1928. — 2 червня.

252 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 463, арк. 28.

253 Каган Н. «Протягніть нашу молодь» (З життя Старо-Керменчицької молоді та комсомолу) // Наша Правда. — 1928. — 2 червня.

254 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2496, арк. 17.

255 Квиринг Э. Из статьи «Кулак или башмак» // Избранные речи и статьи. — К.: Политиздат Украины, 1988. — С. 140–143.

256 Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х томах: Том 2. Радянський проект для України. — К.: Наукова думка, 2004. — С. 443.

257 Україна і Росія в історичній ретроспективі... — Т. 2. — С. 444.

258 Первое всеукраинское совещание… — С. 120.

259 Первое всеукраинское совещание… — С. 121.

260 Копелев Л. И сотворил себе кумира. — Х.: Права людини, 2010. — С. 127. 261 Копелев Л. И сотворил себе кумира. — Х.: Права людини, 2010. — С. 120. 262 Копелев Л. И сотворил себе кумира. — Х.: Права людини, 2010. — С. 120. 263 Копелев Л. И сотворил себе кумира. — Х.: Права людини, 2010. — С. 130. 264 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2130, арк. 187–188.

265 ЦДАВО України, ф. 27, оп. 8, спр. 1401, арк. 129–130.

266 ДОГА, ф. Р-2, оп. 1, спр. 996, арк. 4.

267 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 26, арк. 221.

268 Низовий Тарас. Наші й чужі // Наша Правда. — 1928. — 15 вересня.

269 Там само.

270 Козерод О.В. Евреи Украины в период новой экономической политики: 1921– 1929 гг. / Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины. — К.: СПД Савчина, 2002. — С. 103.

271 Первое всеукраинское совещание... — С. 82.

272 Цит. за: Ченцов В.В. Трагические судьбы. Политические репрессии против немецкого населения Украины в 1920–1930-е годы. — М.: «Готика», 1998. — С. 28.

273 Ялі С. Греки в УСРР. — Харків, 1931. — С. 79–80.

274 Цит. за: Козерод О.В. Евреи Украины в период новой экономической политики: 1921–1929 гг. / Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины. — К.: СПД Савчина, 2002. — С. 150.

275 Нові адміністративні райони УСРР. Статистичний довідник. — Х., 1930.

276 Кармакова М. Работа среди женщин. (Ялтинский район) // Наша Правда. — 1926. — 10 марта.

277 Так, у 1925 р. серед 21 кандидата у члени ВУЦВК ХІ скликання фігурує прізвище Шаганової М.О., яка на той час очолювала Сільзаробітком. — Див.: ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 26, арк. 18. — Вона була єдиним представником грецької меншини у ВУЦВК.

278 Степняк Мих. Сартанські вражіння // Наша Правда. — 1928. — 31 жовтня. 279 Степняк Мих. Сартанські вражіння // Наша Правда. — 1928. — 31 жовтня. 280 Буценко А. Фізкультура на селі // Культура і побут. — 1926. — 3 жовтня. 281 ЦДАВО України, ф. 413. оп. 1, спр. 542, арк. 24.

282 Спр. 542, арк. 24.

283 Скажімо, про албанців відзначалося: «... За собою не доглядають, бо і не знають, що це потрібно». — АІМФЕ ім. М.Т. Рильського, ф. 7-3/17, арк. 10.

284 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 571, арк. 48 зв.

285 Доктор Г. Смертность от туберкулеза в г. Мариуполе. (По данным окружного тубдиспансера) // На борьбу с туберкулезом! (Однодневная газета Окркомитета по проведению тубтрехдневника). — Мариуполь, 1927.

286 Первое всеукраинское совещание… — С. 70.

287 Р-й. Что дал прошлогодний (1926 г.) тубтрехдневник? // На борьбу с туберкулезом (Однодневная газета Санпросвета Окрздрава и Тубдиспансера Сталинского округа). — Сталино, 1927.

288 Врач Ал. Сухарев. Кое-что из греческого быта // Наша Правда. — 1925. — 31 декабря.

289 Н. Медобслуговування грецького населення // Наша Правда. — 1929. — 30 листопада.

290 Етнос і соціум. — К., 1993. — С. 11.

291 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 17, арк. 85.

292 Там само, арк. 86.

293 Наша Правда. — 1929. — 1 травня.

294 АІМФЕ ім. М.Т. Рильського. Ф. 16/39. Волинський музей. Німецький колектив ім. Карла Лібкнехта при колонії Стара Буда. Монографічне обслідування. 1929–1930 рр. Машинопис з ілюстр. (фото). — С. 2.

295 Там само. — С. 22.

296 Там само. — С. 22.

297 Там само. — С. 25.

298 Там само. — С. 26.

299 Там само. — С. 27.

300 Там само. — С. 29.

301 Там само. — С. 36.

302 Там само. — С. 37, 38.

303 Там само. — С. 40.

304 Там само. — С. 41.

305 Там само. — С. 42.

306 Там само. — С. 43.

307 Там само. — С. 57–60.

308 Там само. — С. 89.

309 Там само. — С. 92.

310 Там само. — С. 94.

311 Там само. — С. 101.

312 Там само. — С. 94.

313 Там само. — С. 95.

314 Там само. — С. 96–97.

315 Там само. — С. 97.

316 Там само. — С. 98.

317 Там само. — С. 105, 107.

318 Там само. — С. 98–99.

319 Там само. — С. 100.

320 Для ілюстрації етнологи навели приклад, як 15 липня 1929 р. комунари півдня шукали лопату, а врешті знайшли її у воді на болоті. — Див.: Там само. — С. 122.

321 Там само. — С. 122.