Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу

Радянізація: кроки до створення ментальності «єдиного радянського народу»

Найскладніше оцінити наслідки діяльності більшовиків у сфері духовного життя суспільства. Анонсована в «Інтернаціоналі» мета побудувати новий світ ґрунтувалася на прагненні докорінним чином змінити ідейні засади суспільного відтворення, зокрема, й на мікрорівні. В першу чергу це стосувалося сім’ї. На початку 20-х рр. радикально налаштована частина суспільства розглядала сім’ю як «найконсервативнішу твердиню всіх мерзотностей старого режиму»242. Місія виховання підростаючого покоління, на її думку, повинна була перейти від сім’ї (як історичного анахронізму, що був ворожий комуністичній ідеології) до радянської школи. Виховний процес у радянських культурно-освітніх установах вибудовувався на запереченні норм суспільного співжиття, які ґрунтувалися на релігійних постулатах та звичаєвому праві. Більшовицька освітянська практика 20-х рр. спричинила глибинний конфлікт поколінь, не лише через світоглядні розбіжності, а й через девальвацію традиційних культурних цінностей, прищеплення штучних мовних типів та стереотипів поведінки.

Складні суперечливі явища позначали життя сільської молоді, яка за визначенням партійних аналітиків, становила найбільш політично відсталу верству юнаків республіки. Революційні потрясіння, голод, невідповідність агітаційно-пропагандистської діяльності урядових установ і селянської ментальності спричинили глибоку світоглядну кризу. Загострилися хвороби перехідного суспільства. Аналізуючи настрої сільської молоді, в 1926 р. ДПУ назвало пияцтво, хуліганство, антисемітизм масовими явищами в її середовищі243. Справа підвищення культурного і політичного рівня сільської молоді покладалася на сільські комсомольські осередки, які влаштовували вечори самодіяльності, ігри в політфанти, вистави. Специфічною формою виховання стали політсуди, наприклад, над єврейською молоддю, яка відзначала свято Іом Кіпур, чи комсомольцем, який не визнає релігійних свят244. Водночас комсомольці далеко не завжди становили приклад для молоді етнічних меншин: архівні джерела і преса рясніють відомостями про антисемітизм, пияцтво, дебоширство, ґвалтування неповнолітніх комсомольцями245. Суспільні хвороби вразили навіть найбільш консервативні громади. Зокрема, стосовно маріупольських греків Н. Каган писав: «Молодь розбещена, ґвалтує дівчат, в 15 років дівчата роблять аборти, шириться «кавалерство», «баришеньство». Комсомольці не тільки не борються з цими явищами. Але в багатьох випадках першими подають у них приклад [...].

Загальна атмосфера в комсомолі та серед молоді — це розбещеність»246. Суспільна думка стала схилятися в бік засудження вільних стосунків лише в 2-й половині 20-х рр., а наприкінці 20-х рр. у пресі запанували ідеї засудження сексуальної розпущеності та заклики до аскетизму.

Загалом 20-і рр. стали часом колосальних зрушень у сфері сімейного життя та шлюбних відносин, які мали ознаки сексуальної революції чи, принаймні, бунту окремих соціальних верств. Проблеми еволюції цієї сфери повсякденного життя українського села висвітлювала стаття «Про шлюб (Риски олівцем)».

«... Більшість селян справляє весілля по старовині. Нового є тут одно — запис у Загсі, — констатував автор статті П. С., — Але шлюб рахується, власне, дійсним не тоді, коли запишуться в сільраді, а коли піп перев’яже рушниками руки.

Одначе буває й інакше. Буває, що вся весільна обрядовість лишається, як і була, але попа оминають. Ми, звичайно, обходимо тут ті випадки, коли беруть шлюб свідомі молоді, що своє весілля відправляють у сельбуді, де немає уже такої п’янки і де цілком панує червона обрядовість»247.

Розроблена П. С. класифікація розповсюджених у тогочасному українському селі видів шлюбу виглядала наступним чином: 1) живуть «просто так» у своїх батьків, спільного господарства не мають. Дітей у таких шлюбах не буває.

«Законне закріплення» таких шлюбів рідко гучно справляється, весілля з усім його ритуалом не буває; 2) законний шлюб, який передбачав відповідний запис у Загсі, вінчання і весілля, як у старовину; 3) так званий компромісний шлюб без вінчання, з традиційним весіллям або ж влаштуванням «вечору»; 4) червоний шлюб передбачав проведення шлюбної церемонії у сельбуді або хаті-читальні.

Як бачимо, здійснений тоді переворот у системі шлюбних відносин привів до затвердження якісно нової форми шлюбу (так званого комуністичного — «червоного» — шлюбу, що попервах мислився як вільні міжстатеві відносини) та декількох маргінальних форм, які яскраво віддзеркалювали мозаїчність соціальної структури перехідного суспільства.

Цікаві спостереження над трансформаціями дошлюбних та сімейно-шлюбних взаємин у повоєнні роки містила стаття С. Божка «Смерть «ночівлі»! (Про дівоцько-парубоцький побут)»248. З матеріалу публікації з’ясовуємо, що попри показну цнотливість селянського життя з його громадським осудженням позашлюбних зв’язків, приховані вільні взаємини пустили досить міцні й глибокі паростки в повсякденні села. «Ночують на селі всі, — підсумовує автор, — Цей звичай дуже давній, незважаючи на те, що зараз на селі буяють різні хвороби (навіть венеричні), ночувати все ж не перестають». Багаті дівки «ночують» «по-харошому», тобто без дітей, бідні наймички, нехтуючи соціальними суперечностями, не гребують можливістю вийти заміж за заможного «синка», внаслідок чого венеричні хвороби перш за все б’ють по бідняках.

Викорінити це ганебне для нового соціалістичного побуту явище мали, на думку автора статті, держава та суспільні організації, взявши під своє керівництво стихійне статеве життя молоді. «... Вулиця, коли вона починає жити вечірньою порою, коли повітря наповнене тугими пахощами весни чи смачним духом жнив та молотьби, — більш-менш одноманітна: сміх, гармошка, співи зовні покривають і заховують соціальну ріжницю та психологічні індивідуальності.

І парубок і дівка цілий день віку свого юнацького живуть одним психобіологізмом:

Коли б швидше вечір, та й сонечко зайшло Може б моє серце та й до мене прийшло.

Це органічний вигук, що рветься з здорового дівоцько-парубоцького тіла»249.

Залишаючи без коментарів дещо гіпертрофовані спостереження над «психобіологізмом» українського села, не можемо не відзначити дальньої мети статті, а в її контексті — мети тодішньої влади, яка пропагуючи вільні шлюбні взаємини та громадянський шлюб, водночас виступала проти неконтрольованої «позашлюбної» творчості мас. «Треба на парубоцько-дівоцький побут звернути особливу увагу не лише комсомольцям, але й охороні здоров’я (професійні лекції) і всім органам культ і політосвіти [...] наші комсомольці, працюючи серед молоді, оперують «голою політикою», а сам, гляди, тайком, — щоб ніхто не бачив, — і прикурне десь у клуні чи в тій новій коморі.

«Вулиця», як соціально-біологічний чинник, як багата особливість українського етнографізму не вмре, але з її фіналом «ночівлею» треба боротися.

З огляду на вищезгадане поширення заразливих хвороб треба, треба й ще раз треба»250.

Не важко помітити, що бум сексуальної свободи, що прийшовся на початок 20-х рр., досить скоро почав турбувати владу своїми непередбачуваними і неконтрольованими наслідками: поширенням хвороб, що передавалися статевим шляхом, бездоглядністю дітей, безвідповідальністю їхніх батьків. Руйнування інституту традиційного шлюбу на ділі мало значно більше негативних, аніж позитивних наслідків. Для діючої більшовицької влади та її дітища — диктатури пролетаріату — воно створювало чимдалі більше соціальних проблем, вирішувати які ця нова історична форма держави не мала ані фінансових, ані соціальних ресурсів. Традиційний шлюб був явищем історичним і мав низку усталених ознак: багатодітність, багатопоколінність, спільне проживання значної кількості родичів, жорстка ієрархічна структура, в якій вся влада належить чоловіку — главі сім’ї (до прав останнього, зокрема, відносилося розпорядження родинними ресурсами, матеріальними та фізичними, керування долею дорослих дітей, представництво інтересів родини у зовнішньому світі). З філософської точки зору, перебуваючи у глибинному конфлікті з більшовицькою державою, традиційний шлюб водночас виконував важливі соціальні функції, здійснюючи первинну соціалізацію величезної кількості громадян за рахунок внутрішнього алгоритму функціонування патріархальної родини. Практика показала, що скасування традиційного шлюбу методами червоногвардійської атаки не просто неможливе, недоцільне, але й небезпечне для більшовицької влади. Тотальна маргіналізація суспільних верств, світоглядний колапс, соціальна й громадянська безвідповідальність — такою була плата за руйнування найдавнішого первинного соціального осередку. Безвідповідальний, соціально апатичний громадянин, власне, й не громадянин, а — «щось у собі» (рельєфно змальований М. Булгаковим тип псевдо-людини без коріння — Шариков), а не віджилі класи експлуататорів, насправді був ворогом № 1 для проголошеного суспільства тотальної відповідальності й свідомості.Усвідомивши це, Кремль відмовився від тиражування штучних доктрин (приміром, О. Коллонтай) і, навіть особистим прикладом партійного олімпу, почав впроваджувати стереотипи нового типу радянської сім’ї — історично вищої форми шлюбних взаємин. У цьому питанні більшовицька практика докорінно суперечила комуністичній ідеології. Затушовуючи цю малопомітну для обивателя «дрібничку», Кремль спромігся використати її на корись зміцнення власної влади. Пропаганда вільних статевих відносин поступилася місцем пропагуванню зростання соціальної ролі жінки. Не вільні взаємини між чоловіком і жінкою, а відповідальний (перш за все — перед державною машиною) союз рівноправних свідомих громадян — такою стала кінцева мета більшовицької соціальної політики. Взявши врешті життя радянської родини під тотальний контроль, а на селі ще й застосовуючи середньовічну практику кругової поруки, більшовики підійшли до епохи «Великого Стрибка». Втім, кожна помітна перемога на цьому шляху у доколгоспну епоху діставалася їм ціною величезних зусиль.

Масові історичні, статистичні та етнографічні джерела засвідчують, що прагнення громад до самозбереження шляхом дотримання «чистоти крові» в доколгоспний період залишалося визначальною тенденцією етнічного життя України. Укладання шлюбів та вибір шлюбного партнера здійснювався переважно в своєму селі, щоправда в радянську добу дещо зменшилася роль батьків у формуванні подружньої пари, а дроблення господарств під впливом радянської податкової системи швидкими темпами затверджувало нову історичну форму сім’ї — малу (нуклеарну).

Більшовицька агітація, пересічне погіршення умов господарювання й, відповідно, зменшення заможності селянства суттєво вплинули на вигляд весільного дійства та зміст повсякденного сімейного життя. Повсюди поступово скорочувався весільний цикл (який у традиційному шлюбі тривав принаймні тиждень), шлюбна обрядовість спрощувалася й вимушено секуляризувалася. Після запровадження Декрету ВЦВК та РНК «Про громадянський шлюб, дітей та введення книг актів громадянського стану» (18(31).12.1917 р.) тенденція до зростання частки громадянських шлюбів стала універсальною. Їх активними пропагандистами були радянсько-партійні функціонери, сільські активісти, які вимушено дотримувалися нових форм взаємин відповідно до вимог партійного статуту. Впродовж 20-х рр. послідовно збільшувалася частка дітей, над якими не здійснювали таїнства хрещення і відповідних магічних обрядових дій, яких раніше суворо дотримувалися.

В цілому слід зазначити, що 20-і рр. стали часом різноманіття варіантів шлюбно-сімейних стосунків, певним «пошуковим» періодом, на якому апробувалися нові моделі подальшої репродуктивної поведінки суспільства. Дотичні дослідження соціологів та істориків сходяться на тому, що відповідні комуністичній формації вільні взаємини як масове явище не прижилося на конкретному суспільному ґрунті. В середовищі етнічних меншин такі шлюби впродовж 20-х рр. не вважалися «справжніми» і розцінювалися як розпуста. Тим не менше в першій половині 20-х рр. етнічні громади пережили етап катастрофічного падіння моралі, відповідних негативних соціальних явищ та загострення соціальних хвороб.

Не менш проблематично просувався пошук нових побутових стандартів існування власне комуністичного шлюбу. На початку 20-х рр. суспільство захопилося мріями про відмирання побутової сфери сімейного життя: преса рясніла прожектами про створення суспільних столових, комунальних квартир, ясел та комун, що мали визволити жінку-комунарку від рутини хатньої праці. Досить скоро з’ясувалося, що держава неспроможна ані фінансово, ані організаційно забезпечити втілення таких проектів, а масове жіноче безробіття впродовж 20-х рр. перетворило жінку-городянку на заручницю мізерного злиденного побуту. Між тим, побут, за визначенням, залишався сферою формування, збереження та відновлення взаємовідносин членів сім’ї, отож, можна тільки здогадуватися, скільки особистісних драм спричинила системна перебудова шлюбних взаємин впродовж 20-х рр.

Зрушення, здійснені більшовицьким урядом у сфері духовного життя сіл етнічних меншин у досліджуваний період, неможливо визначити однозначно. З одного боку, вони були наслідком об’єктивних соціальних і економічних процесів, необхідним етапом утворення нової культурної спільноти (так званого «радянського народу»), позанаціональної за своїм характером. З іншого, вони ж спричинили своєрідну моральну порожнечу в суспільстві, роз’єднали «батьків» і «дітей», поставивши їх у різні світоглядні табори, викликали справжній сплеск аморальності, розпусти, власне, всього того, що спричиняє насильницька зміна світоглядних орієнтирів.

Відомості про хабарництво, зловживання службовим станом, пияцтво, розпусту сільрадівської верхівки типові для цього часу. Але наївним було б вважати, що процеси маргіналізації та деморалізації охоплювали лише правлячі кола суспільства, вони спричинили ерозію цілих шарів традиційної селянської свідомості, яка під впливом більшовицької агітації створювала власні (часом спотворені), норми і форми суспільної та сімейної поведінки. Передувала в цьому процесі молодь та її авангард — комсомол. Ось що писала в 1928 р. газета

«Наша правда» про молодь с. Старий Керменчик: «2 комсомольці Базбек та Тазбаш гвалтують 13-ти річну піонерку Х.Л. (комсомольців напередодні було вилучено на дитробітників). В іншому випадку безпартійний селянин Хремлі гвалтує 17-ти річну комсомолку Т.Ч. за допомогою партійця (!) Васіна [...]. Загальна атмосфера в комсомолі та серед молоді — це розбещеність»251.

На розбіжності дійсного рівня етнокультурного розвитку окремих етносів і прагнення партії до їхньої надшвидкої «радянізації» зростала основа подвійних стандартів життя, маргіналізації свідомості. Прояви її відзначалися на всіх рівнях життєдіяльності спільноти: члени національної сільради водночас були членами церковної ради (Талаківська сільрада, 1929 р.)252, комсомолець-колгоспник не лише використовував найману працю, а й ґвалтував наймичку за відсутності дружини253, директор школи розбещував учениць, а його дружина-завуч переслідувала останніх як коханок-розлучниць (!) і т. д. Попри очевидну ерозію масової свідомості, спроби більшовиків укорінити в повсякденному житті нові традиції і обряди (так звані, «червоні» або комсомольські весілля, похорони, хрестини), радянські пролетарські «таїнства» впродовж 20-х рр. не набули значного поширення.

Власне, глибока, віками вкорінена в селянському середовищі релігійність, утримала в той час суспільство від катастрофи обвалу всіх і всяких стереотипів та моральних домінант, що, наважимося стверджувати, мала б колосальний руйнівний потенціал.

Серйозною суспільною, культурно-духовною і психологічною проблемою часів коренізації стало стрімке зростання частки міжнаціональних шлюбів, що відбувалося переважно за рахунок міських мешканців. 1927 р. кількість мононаціональних шлюбів (за національністю чоловіка) серед українців становила 97,6%, росіян — 68,7%, євреїв — 96,2%, поляків — 62,3%, німців — 88,9%, болгар — 85%, греків — 69,1%, молдаван — 83,8%, білорусів — 17,4%, чехів — 50%, вірмен — 34,1%254. Внутрішні стосунки в змішаних сім’ях, проблеми виховання дітей розглядалися в типовому ракурсі інтернаціоналістської концепції. Зокрема, Е. Квірінг вважав, що основою врегулювання будь-яких проблем у взаєминах між чоловіком і дружиною слугуватиме «природна духовна вищість більш розвиненої людини над менш розвиненою»255, під якою розумілася, звісно, приналежність до комуністичної партії. Зазначалося, що так само, як робітник-комуніст повинний вести за собою позапартійних товаришів по роботі, чоловік-комуніст має спрямовувати дружину і сім’ю. На практиці ж відбувалося «соціально-демографічне розщеплення на рівні первинного осередку громадського й суспільного життя — сім’ї»256 не лише етнічних меншин, а й українців.

Основну проблему змішаної сім’ї становила відмінність побутової культури батьків (як представників різних етносів) і, відповідно, підходів до соціалізації підростаючого покоління. «Зростаюче число міжнаціональних шлюбів, навіть якщо серед них було немало вдалих і щасливих, — на думку В. Даниленка, — цілісно можна зарахувати до типово радянських соціальних експериментів. Експериментів штучно стимульованих і небезпечних. Їх здійснення порушувало дальший розвиток народу як цілісності, призводило до виховання нових поколінь не на культурі, а на «стику» культур, роздвоюючи їхню етнопсихологічну стійкість»257.

Впродовж 20-х рр. ставлення до змішаних сімей, як і до шлюбу загалом, не набуло усталеності і обросло безліччю проблем. Те, що традиційне суспільство виявилося неспроможним перетравити повоєнний «демографічний вибух» та різку зміну стереотипів сімейно-шлюбної поведінки, стало очевидним вже на момент Загальносоюзного перепису населення 1926 р. Практика його здійснення, зокрема, проблема визначення етнічної приналежності та викликані нею викривлення відомостей щодо кількості поляків та українців-католиків загальновідомі. Однак і в інших громадах дратівливих курйозів було багато. Найбільше від них потерпали змішані сім’ї. У заочній суперечці з Одинцем перший голова ЦКНМ М. Лобанов на І Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин намагався ув’язати етнічність та ментальність в єдине ціле: «Я старався йому довести, що, коли я росіянин, але народився на Україні, виховувався тут та сприйняв усю українську культуру, увесь її побут, то що я таке — я росіянин, але ж за сутністю я є українцем, так чи ні. Ні, відповідає він, якщо ти німець, то хоча б ти й жив тут на Україні і виховувався тут, все ж таки ти німець. Українець той, хто від українця народився»258. Така собі «велика плутанина в головах» змальована Лобановим доволі яскраво: «І ось я сам одружений з єврейкою, у мене дочка, і переписчиця заявляє, що, значить, дівчинка єврейка. Дружина каже, що єврейка може лише за носом, який більше, аніж у Лобанова, але в усякому випадку з єврейством не пов’язана, єврейської мови не знаю, а дитя виховується в російській обстановці, вочевидь її треба вважати росіянкою. Ні, каже переписчиця, все таки ваша дочка належить до єврейської нації»259. Описана ситуація на момент здійснення перепису була лише приватним фактом, але, слід відзначити, вона супроводжувала цю дівчинку і подібних їй усе життя, починаючи від вступу до школи (вишу і т. і.), закінчуючи вступом на роботу. Врешті неспроможність співвіднести себе з певною етнічною групою у суспільстві з консервативним поглядом на етнічність переростала у особистісні проблеми людини, яка не могла визначити, хто вона: єврейка, росіянка чи українка.

Втім, не велелюдне місто з його багатоликими слобідками, й ще більше маргіналізованими управлінськими центрами впродовж 20-х рр. «тримало градус» у сфері міжнаціональних взаємин. Близько 80% людності України мешкало в селах, а там співвіднесення понять «свій» і «чужий» було далеким від ідилічних інтернаціоналістських закликів. Л. Копєлєв правдиво без непотрібних умовностей зафіксував дійсний рівень етнічної толерантності українського селянства. Страшної голодної весни 1933 р. селянки суміжних українських та російських сіл Вовчанського району (останні виникли тут як аракчеєвські воєнні поселення) навіть перед лицем смерті не припиняли з’ясовувати, хто краще.

Росіянка забороняла сину одружуватися на українці: «Не пущу я в свою избу хохлушку — непряху, неткаху, неряху. Это ж у них одна видимость, что хаты мелом белят и в праздники выряжаются. Ну, как цыганки. А под теми лентами-бусами у них что? Вши да гниды. Там на все село ни единой баньки. Хорошо, если такая красавица хоть глаза утром помыет. Они ж только влетку, если жарко невтерпеж, когда-никогда пополощутся. Да и то, пока еще девки. А бабы ихние, как косу расплела, очипок свой повязала, так до самой смерти головы не промоет. Нет, не пущу хохлушку».

Наступного дня, на хлібозаготівлях в українському селі, єврейський парубок вислуховував не менш промовисті розмірковування таких само «пожилых, здравомыслящих крестьянских жен и матерей». Ані виснаження, ані горе (у кожній родині страшно голодували і вже поховали не одного близького !) не послабили в них пристрасної недовіри, недоброзичливості до сусідів.

«Якщо мий сын визьмэ кацапку, то хай идэ в прыймакы (то есть живет в доме тестя). А я з нэю пид одниею стрихою нэ жытыму. Воны ж ти кацапы як свыни: хаты ни билэни, нэ мэтэни, скризь тараканы, клопы... Та щэ й куры и тэлята и порося тут же, разом з людямы и жруть и серють... Одна слава, що в баню бигають кожну суботу. Парються, як скажени, а потим знову у бруди сплять.

— Я свою доню за кацапа нэ виддам. Щоб вин пьяничка був, щоб вона биля свинэый спала. Ихни жинки бидолаги цилый рик в постолах и в онучах ходять. Воны й на свята чобит нэ мають»260.

Ознаки групового мислення виявлялися повсякчас: діти доволі скоро з’ясовували, якого поля ягода кожен із них. Євреїв обзивали жидами чи «ковбасниками», дражнили, ламаючи слова на єврейський лад. Не менше претензій викликали міські євреї у містечкових. Поляки перебували у постійних суперечках з українцями та німцями ... Всі з’ясовували, хто кращий, цілком у дусі епохи — за допомогою кулаків і мордобою.

Згодом Лев Копєлєв згадував, що питання про національну приналежність руба постало перед ним — тоді двадцятирічним комсомольцем — при отриманні паспорта. В анкеті в графі «рідна мова» він вписав «російська» та «українська», в графі «національність» — «єврей». В очевидних сторонньому оку розбіжностях він не бачив нічого протиприродного, оскільки відчував і усвідомлював, що на питання про національність мав відповідати «єврей». «Если бы я назвал себя русским, это было бы одними воспринято, как беспочвенная навязчивость, другими как трусливое отступничество; и теми и другими — как своекорыстное стремление приспособиться к господствующей нации»261. Втім, пересічний обиватель, як неодноразово доводило йому життя, затиснений між лещатами «анкетно-паспортного раціоналізму адміністративної генеалогії», «ірраціональних сил давніх, стадних інстинктів і неприязності до всього чужого, іншородного» і нарешті — «новітніми расистськими міфами, оснащеними наукоподібними розмірковуваннями про етнічний генофонд»262, був цілковито неспроможний сприйняти неспівпадіння етнічної самоідентифікації та рідної мови. Секретар комсомольського осередку, довідавшись про те, що товариш «записався» у євреї, кричав: «Ти що, здурів?!» і називав це дрібнобуржуазним інтелігентським уклоном. Інший персонаж — організатор єврейської секції завкому та щотижневої сторінки газети на їдиш у заводській багатотиражці — під зауваження журналіста-початківця про те, що така сторінка непотрібна, підвів політичне підґрунтя: «... Без году неделя в комсомоле выходец из мелкобуржуазной интеллигенции, а он — потомственный пролетарий, кожевенник, ставший металлистом; имел уже сколько-то лет стажа, и не какого-нибудь, а боевого, активистского, в сплошной классовой борьбе. Ему просто противно было разговаривать с такими сопляками и мамочкиными сыночками, которые отрекаются от своей породы, лезут не то в украинцы, не то в кацапы, подхалимничают...»263. Оскільки негідній поведінці російськомовного єврея треба було дати адекватну оцінку в контексті політики коренізації, єврей, який настирно відмовлявся «коренізуватися», на чергових зборах комсомольського осередку отримав догану «за висловлювання антисемітського характеру».

Не лише сім’я в УСРР була полігоном культурної маргіналізації. Впродовж 20-х рр. відбулися колосальні зрушення в національних основах свідомості, історичної пам’яті та поведінки особистості. Вони охопили такі сфери буття як культура харчування, одягу, розваг, поведінки, виховання, громадської активності тощо. Свідомо, шляхом відчуження від минулого, спотворення історичної правди, руйнувалася історична пам’ять етносів України, яка обмежувалася горизонтами лише радянської історії. Негативні наслідки мало обмеження, а з 1932 р. і практична заборона живих культурних контактів етнічних меншин з країнами виходу. Пильний контроль за зв’язками етнічних громад з країнами виходу більшовики запровадили відразу по приході до влади.

Словосполучення «пролетарський інтернаціоналізм» стало візиткою нової влади, яка зі шпальт урядових видань, трибун всесоюзних форумів та пересічних партійних зборів невтомно навчала народ життю в «єдиній великій родині». Виховання мас на принципах пролетарського інтернаціоналізму розглядалося як базова складова масової свідомості. Водночас реальний рівень співвідношення загальнонаціональних цінностей, пріоритетів етнічних меншин та корпоративних інтересів їхніх соціальних верств був далеким від більшовицьких декларацій. Характерним віддзеркаленням внутрішнього дисонансу базових стереотипів радянського обивателя було засвідчене низкою дослідників зверхнє ставлення німців до українців; насторожена, підкреслено відсторонена позиція болгар; польсько-український конфлікт ментальностей; грецько-російсько-українські суперечності і, нарешті, побутовий антисемітизм, що став явищем загальнореспубліканським.

Просте на перший погляд питання міжселищного землеустрою перетворилося в Україні на серйозну політичну проблему. В низці поліетнічних місцевостей гострота її була надзвичайною. Приміром, у вересні 1925 р. пленум Маріупольського окружного комітету КП(б)У, заслухавши доповідь «Наслідки землевлаштування поточного року та план роботи на майбутнє», ухвалив «з огляду крайньої заплутаності землекористування та, головним чином, у районах з національною строкатістю, вважати за необхідне поставити питання перед ЦК партії та ВУЦВК про необхідність прирівняння Маріупольської округи до прикордонних округ (!)»264.

Неможливість вирішення перехресних претензій колишніх колоністів та інонаціонального селянства на землі Південної України стала причиною розв’язання принаймні адміністративної війни. Зрозумілим було бажання колоністів будь-що зберегти свій земельний фонд. Зрозумілою була також реакція сусіднього українського та російського селянства, яке потерпало від земельного голоду. Зрозумілою була й позиція двох таборів у місцевій виконавчій владі, один з яких, поміркований, розумів, що радикальне вирішення земельного питання в Степу перетворить його з суперечності на вибухонебезпечну конфронтацію, а це матиме значний міжнародний резонанс; другий, радикальний, намагався будь-що забезпечити запровадження основоположних засад більшовицької аграрної та селянської політики в Південній Україні, незважаючи на можливі негативні соціально-економічні та політичні наслідки.

Слід визнати, що ситуація, яка склалася на середину 20-х рр. в місцях розселення колишніх колоністів, була надзвичайно заплутаною і по-різному оцінювалася різними суспільними верствами. Якщо на більшості території республіки вже в 1924 р. відбулася певна стабілізація існуючих порядків землекористування, то в Південній Україні регулярні спроби перерозподілу земельних фондів грецьких, німецьких, болгарських сіл здійснювалися і в 1926 р., і в 1927 р., тобто, практично до загальнодержавного повороту 1928/29 рр. в питаннях наділення землею. Причиною цих спроб була та обставина, що певна частина радикально налаштованих земельних працівників та адміністраторів ОВКів вважала, що сільська буржуазія (переважно колоністська), скориставшись голодом 1921–1922 рр., захопила землі бідняцтва. Характерно, що при цьому працівники ОВКів воліли не помічати відзначуваного ними ж небажання бідняків брати більше землі при вкрай спрощеній процедурі реєстрації землекористування. Характерною була й та обставина, що спрямована ніби на задоволення соціальних запитів бідняцтва та здійснення внутрішньоселенного перерозподілу земель на користь бідноти, така позиція на практиці приводила до відчуження «земельних лишків» громад етнічних меншин і доселення на них іноетнічних переселенців.

Вишукування місцевою владою «зайвих необроблюваних земель» у селищах колишніх іноземних колоністів стало явищем звичним, адже в Степу зосереджувалися землі колонізаційного фонду. За їх рахунок уряд планував послабити аграрне перенаселення Правобережної України, однак ця стратегія суперечила інтересам нацменівського селянства, позбавляючи його можливостей економічного піднесення.

Впродовж 20-х рр. заможні господарства насправді досить часто намагалися використати землеустрій для збереження земельних лишків. Як зауважував 17 квітня 1927 р. нарком земельних справ С. Луценко, мала місце «величезна кількість випадків незаконного землекористування. Серед них найпоширенішими є групові відводи заможного селянства, що були проведені з земельними лишками і порушеннями прав на землю іншого селянства [...] особливо в голодні роки в Степу»265. Отже, причини для невдоволення селян результатами земельної реформи залишалися. У середині 20-х років, незважаючи на постанову VIII Всеукраїнського з'їзду Рад (січень 1924 р.) про закріплення за дворами фактичного землекористування, в багатьох місцях республіки відбувалися так звані «чорні» переділи землі.

Суспільна думка навкруг розподілу земельних ділянок залишалася вкрай екзальтованою. Декілька років наполегливої роботи по землевпорядженню нацменівського села не принесли очікуваних позитивних зрушень. У 1927 р. було впорядковано землі лише 6 з 26 грецьких земельних громад Сталінської округи.266 На кінець 1927 р. в Мелітопольській окрузі було здійснене землевпорядження єдиного болгарського села.267 У 1928 р. більша частина німецьких колоній бойкотувала землевпорядження. Зростала кількість позовів німецьких і грецьких земгромад, викликаних землевпорядними заходами. Земельне питання залишалося джерелом міжетнічних суперечностей номер один за доби непу, і зменшити його гостроту були неспроможні жодні виховні заходи інтернаціоналістської влади.

В грецькій громаді впродовж 20-х рр. перерозподіл земельних ресурсів на користь малоземельного сусіднього селянства сприймався як грабунок, історична несправедливість. Відповідні суспільні настрої віддзеркалені в статті Тараса Низового «Наші й чужі». Дореволюційна епоха в згадках одного з героїв допису — «замшавілого дідка» — виглядає як суцільна ідилія: «Жили як у бога за пазухою, земля була неміряна, худоба несчитана. Обиди ніякої від царів не терпіли.» Інша річ — радянська доба: «А тепер, — почне хлипати дідок, усе загинуло — землю забрали, худобу забрали, нас позабирали [...].

У кого, діду, землю забрали, в кого худобу забрали? У куркулів. Кому її дали? Незаможникам.

Та не розтлумачиш це дідові, він своє товче.

Не знаю, чи то старих дідів до Ново-Каранської сільради, Жовтневого району обрали, чи, може, й молодих та таких, що дуже вже наслухалися дідівських балачок, але тільки й там сидять та хлипають:

Усе наше, бо цариця Катерина дарувала, а тут грабують»268.

Названі настрої позначалися на взаєминах з оточуючими громадами: вони виявлялися в недоброзичливості, хуліганстві сільських властей, бійках на суміжних землях тощо. Дійсний «інтернаціоналізм» сільрадівської верхівки щодо переселенців на колишні грецькі землі виявлявся у виразах: «На нашій, дарованій землі сидять, нашим добром користуються [...] хай ставлять випивку — на нашій землі живуть — мусять платити [...]». Неодноразовими були хуліганські витівки сільрадівського активу із застосуванням вогнепальної зброї. В згадуваній статті йдеться, зокрема, про те, як голова сільради за допомогою нагана вимагав від переселенців груші. «Інтернаціоналізм» до поселенців на справі унаочнився в тім, що розподіляючи самообкладання поміж селянами, сільрада розподілила її «по-братськи»: на 350 грецьких господарств — 4 тис. руб., а на Столову Балку, яка складалася з 16 господарств — 2 тис.269

Розтлумачування населенню питання «хто тепер «наш» і хто «чужий» залишалося для радянської влади завданням номер один у її повсякденній соціальній політиці. Слід зазначити, що корінного перелому в корпоративній свідомості (названій свого часу Я. Саулевичем «єдиним фронтом національних меншин»), кристалізації класової свідомості в національному селі впродовж 20-х рр. вона так і не домоглася.

Здійснюючи на Правобережжі нівелювання землекористування українського, польського, німецького і чеського населення, уряд водночас мав вирішувати проблему забезпечення соціально-економічних потреб містечкового єврейства, для якого шлях до сільського господарства внаслідок аграрного перенаселення регіону був закритий. Колонізаційна політика виявилася, м’яко кажучи, незрозумілою переважній більшості селянства, причому етнічна складова лише підсилювала селянське обурення. Величезний масив документальних свідоцтв з Південної України змальовує картину поступового наростання вибухонебезпечності в доколгоспному селі, яке, будучи за своєю природою консервативним осередком зберігання етнічності, за іронією долі опинилося в епіцентрі бурхливих соціальних і міжетнічних трансформацій.

Українське та російське селянство не крилося у виявленні свого незадоволення з приводу нерівномірного землекористування. Повідомлення про збройні напади, бійки, самовільні захоплення земель громад етнічних меншин, що супроводжувалися взаємними образами й претензіями, в той час були явищем звичайним. Загального поширення набув побутовий антисемітизм, який просякав наскрізь повсякденне життя робітників Донбасу, студентів, селянства. Так, група сільськогосподарських переселенців-комсомольців з с. М. Кущівка (Кременчуччина) у заяві на виїзд до Сибіру написала, що «лишає Україну жидам». Студенти вищих навчальних закладів Сталінщини, не криючись, заявляли про

«засилля євреїв на робітфаках», а селянство та робітники нарікали на кількість євреїв в держапараті (партії). В селянському середовищі поширювалися думки про те, що «євреї мстять християнському населенню за допомогою радянського режиму»270. На Проскурівщині влада та міліція м. Ярмолинці тривалий час перешкоджала виявленню вбивць партійця-поштаря, як вважалося, через те, що останній був євреєм.

Домагаючись врегулювання земельних і міжнаціональних відносин на Правобережжі за рахунок Південної України, уряд не лише не досягнув своєї мети, а й розширив межі району латентного конфлікту. Незадоволеними виявилися всі сторони — учасниці конфлікту: колишні колоністи переймалися втратою своїх земельних ділянок і не залишали думок повернути їх; оточуюче українське та російське, як правило, малоземельне селянство, навіть покращивши розміри свого землекористування, зазіхали на землі колишніх колоністів; нові, створені радянською владою, колоністи, вкрай складно адаптуючись, потерпали від неприязні місцевого селянства і вважали недостатньою матеріальну та організаційну підтримку держави. Слід зауважити, що селянство не зрозуміло колонізаційної політики уряду: внаслідок свого відносного малоземелля, воно прагло власноруч окультурити націоналізовані землі. Ось чому намагання більшовиків примирити селянство України, поділивши землю за принципом «всім потроху», створило невичерпне джерело конфронтації в сільськогосподарському секторі виробництва.

Не менше гострих кутів виникало в галузі міжетнічних взаємин у міських населених пунктах: чимдалі політика коренізації з її ситуативними перевагами за етнічною ознакою при облаштуванні на новому місці мешкання чи працевлаштуванні (приміром, для циган, яких намагалися перевести на осілість; єврейської молоді при прийомі в школи фабзавучу тощо), спричиняла серйозніші тертя. З надзвичайними проблемами просувалося створення національної школи. Місцеві органи влади та управління відчували свою безпорадність, незадоволення населення політикою, прагли припинити її якнайскоріше заради спрощення повсякденного існування поліетнічного міста. Наприкінці 20-х рр. у строкатих за етнічним складом регіонах залунали ідеї «єдиної родини». Представник Луганську на І Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин (1927 р.) намагався віднайти консенсус поміж українізацією та коренізацією наступним чином: «Нам потрібно все врахувати, аби поміж нами не було таких відтінків, що немовби, все-таки я поляк, я єврей і т. і. Ні, товариші, це треба викорінювати. Ми всі, що живуть у Союзі Радянських Республік, повинні скласти одну родину, чи то поляк, чи то єврей, — все одно це одна сім’я, бо ми революцію у себе здійснили і на нас дивиться не лише вся Європа, але й увесь світ»271. Однак, на загал це залишалося лише добрим побажанням.

Впродовж 20-х рр. більшовики не домоглися реального перелому в ментальності етнічних меншин. Так, соціальна база радянських реформ поступово зростала, але про масову її підтримку не йшлося. Етнічні громади в переважній більшості залишалися відданими традиційному світогляду, досить чітко ідентифікували себе в світі і ставили національні інтереси вище за класові. Більше того, польська та німецька (менонітська) громади виступали в якості колективних опонентів радянської влади — ментальні суперечності між ними стали основою масового еміграційного руху. В цих громадах опозиційність процесу радянізації була очевидною, в концентрованій формі вона була висловлена студентом Дніпропетровського гірничого інституту В. Кріцем у листі до Г. Петровського: «Хоча рахуюсь громадянином Радянської республіки, я таким назвати себе не можу. Я не зміг зрозуміти революцію, все, що оточує мене, чуже мені, й, незважаючи на те, що я молодий, я відчуваю, що це для мене вже визначений погляд. Я не можу сказати чому, але прийняти існуючий порядок я не вмію. З малих років я працюю і праці не страшуся, але все ж я чужий обстановці, більше того, я їй ворог […] я відчуваю, що я тут чужий, непотрібний і якщо не шкідливий, то безкорисний у будівництві того, що будуєте Ви. Випустіть мене, видавши безкоштовний закордонний паспорт […]»272.

Відверту антирадянськість (опозиційність соціалістичному ладу та владі більшовиків) політика коренізації та жодні соціальні акції більшовиків були неспроможні подолати, її коріння уходило в традиційний світогляд, для зручності окреслений більшовиками світоглядом глитая та непмана. Її соціальна база була значно ширшою за офіційно визнану (куркуль та непман), і подолати її більшовики спромоглися лише методами масового терору. Разом з тим, культурницька діяльність більшовиків мала не лише насильницький і заборонний характер. Зовнішня орієнтованість більшовицької етнокультурної доктрини на вирішення нагальних соціальних проблем суспільства забезпечила їй стійкі суспільні позиції в середовищі усіх громад.

Важливим напрямком роботи більшовиків стало підвищення суспільного статусу жінки. Щоправда в етнічному селі ці зміни відбувалися вкрай повільно, в деяких випадках курйозно. Характерною проблемою суспільно-політичного життя селищ етнічних меншин була мізерна активність громадянок на громадських зборах, які впродовж 20-х рр. стали нормою повсякденного життя села. «Вивільнивши» жінку законодавчо, влада зіткнулася з махровим консерватизмом жіноцтва. Цілком не випадково С. Ялі в своїй книзі зазначав, що «досі ще так жінки, як і чоловіки не відкинули дикунського погляду, що жінці соромно приходити на збори чоловіків [...] 1927 року траплялося, що на перевибори прийде 30–40 жінок, а (в день якої-небудь «куті») до церкви приходить 200 і більше...»273. «Тисячолітнє рабство викувало з жінки охоронницю своїх кайданів, — відзначав журнал «Коммунистка», — Саме жінки є найбільш заповзятими й наполегливими оборонницями старих форм життя, саме серед них особливо складною є боротьба з міщанськими забобонами, з клерикалізмом»274.

Тоді, як уряд України прагнув перетворення «жінки рабині й самки» на «особистість вільну, яка творить Революційний комунізм», жінки масово нехтували своїм виборчим правом. Звичайною практикою виборчих кампаній в нацменселах було скликання повторних виборів через неявку жіночої частки виборців. Вихід із ситуації сільрадівський та районний актив віднайшов у заохочуванні жіноцтва до виборів через їхніх чоловіків. Світлини, вміщені в монографії С. Ялі, засвідчують, що частка жінок на загальних сільських зборах становила не більше 1/5 частини грецької громади.

Суттєво розрізнялися рівні письменності жіночої та чоловічої часток нацменгромад: на 1930 р. рівень письменності в німецьких національних районах коливався в межах 50,9 — 85% для чоловіків, 21,8 — 81,5% жінок; у болгарських — 63,9 — 72,4% для чоловіків, 29,4 — 49,8% для жінок; російських — 58,4 — 75,2% для чоловіків, 25,1 — 51,5% для жінок; грецьких — 78,4% серед чоловіків, 53,9% — жінок; польському — 46,4% серед чоловіків, 37,4% — жінок275. Думка про те, що жінці освіта не потрібна, досить міцно трималася в селянському середовищі, однак не помітити виразних позитивних змін впродовж 20-х рр. неможливо. Вони стосувалися переважно повоєнних поколінь. На фотографіях піонерських загонів частка дівчаток наближається до половини складу. Близько 1/3 делегатів міжрайонних культнарад, курсів секретарів також становили жінки.

Повсюдно в Україні запроваджували практику делегатських зборів, що згідно з затвердженими планами працювали щотижня. Їхня діяльність відбувалася по секціях: охорони материнства й дитинства, соціального виховання, юридичної освіти276. Планомірно й невідворотно, хоча підчас — формально, зростала частка жіноцтва у виборних органах та громадських організаціях.

Впродовж 20–30-х рр. з’явилися не тільки жінки-трактористки, удавані члени ВУЦВК277, а й лікарі, вчителі, вчені тощо. Наприкінці 20-х рр. дівчата дістали змогу отримувати вищу педагогічну освіту в національних педагогічних технікумах і масово користувалися набутими можливостями.

Суттєві позитивні зрушення відбувалися в сфері побуту, благоустрою та озеленіння населених пунктів. Боротьба з «невилазною грязюкою»278, що була типовою ознакою переважної більшості сіл України, була пріоритетним напрямком комунальної діяльності радянських органів влади. З цією метою організовувалися суспільні кампанії благоустрою, будувалися громадські лазні, насаджувалися дерева та лісові смуги, проводилися «тижні й місячники лісу», громадські роботи по будівництву мостів та доріг, електрифікації та кінофікації села тощо. Велика частка цих робіт була здійснена завдяки самообкладанню сільських громад. Проблем ще залишалося багато, але радянська преса вже наприкінці 20-х рр. із задоволенням відзначала безперечні надбання в цій сфері:

«... На горілку, на традиційну грецьку хмільну бузу веде наступ кіно, радіо. Будується електростанцію — незабаром у школі, по хатах запалають «лампочки Ілліча»279.

20-і рр. стали часом запровадження стандартів масового фізичного виховання. Лаконічна й проста за змістом думка щодо мети розвитку фізкультурного руху містилася у виступі А. Буценка: «Приваблюючи селянську молодь до участі у фізкультурних організаціях, ми цим самим відтягуємо її від хуліганства, п’янства й других негативних явищ, що спостерігаються в нашому відсталому некультурному селі»280.

Один з найсильніших напрямків соціальної політики більшовиків у 20– 30-х рр. становив розвиток охорони здоров’я. Перші значні кроки на цьому шляху були зроблені ще в дорадянські часи. Величезну позитивну роль у забезпеченні селянства медичною допомогою відіграли земства. Значні досягнення в цьому напрямку мали німецькі колонії, особливо менонітські, в яких надання медичних послуг відбувалося громадським коштом. Але в цілому проблеми з медичним обслуговуванням у національному селі в постреволюційні часи були колосальними.

Обстеження, проведене Наркомзоров’я в національних районах, показало, що туберкульоз, трахома, малярія, короста в болгарських, грецьких, єврейських колоніях Південної України набули епідемічного поширення. Не менш значним було розповсюдження сухот у єврейських містечках Правобережжя. 1928 р. дав 9,8% хворих на туберкульоз болгар, 6,6% греків, 5 — 5,5% німців, 5,5% євреїв, 6,1% росіян, 3,3 — 6,5 українців281. У німецьких національних районах частка хворих на трахому дорівнювала 21,6%, болгарському Цареводарівському районі — близько 1/5 населення, у змішаних районах — 10,5%, а українських — 5,5%282.

Діти етнічних громад внаслідок домашнього лікування та практикування знахарів були поголовно вражені інфекційними захворюваннями шкіри (короста, лишай). Надзвичайно складний стан речей у галузі охорони народного здоров’я став основою невтішних висновків громадськості та лікарів, які говорили про виродження окремих етнічних громад.

Такий стан обумовлювався не лише низьким загальним рівнем санітарно-гігієнічної культури населення283 та етнічними особливостями побуту, а й відсутністю медперсоналу на селі. 1930 р. поляки мали половину необхідної кількості лікарів, євреї — 1/5, греки — ½, болгари — 1/3, німці — ¼; що ж до забезпеченості медсестрами, то польський національний район мав 1 медсестру тоді, як потреба складала 29, єврейські райони мали 4 медсестри (а потрібно було 78), грецькі — 10 із 62, болгарські — 4 із 77, німецькі — 11 із 283 (!)284.

Спостереження маріупольських медиків засвідчували, що в післяголодні роки поряд із зниженням захворюваності на туберкульоз смертність від недуги не знижувалася, а, навпаки, мала тенденцію до зростання. За відомостями (неповними) окружного тубдиспансеру смертність від туберкульозу в 1924 р. становила 21,6%, в 1925 р. — 17,4%, в 1926 р. — 22% від загальної маси зареєстрованих летальних випадків. Показники в грецькій громаді були дещо вищими: 22,4% в 1924 р., 23% — в 1925 р., 25% — в 1926 р. Характер та наслідки розповсюдження хвороби в громаді давав підстави для невтішних висновків медичних працівників: «Нас приголомшує дуже висока смертність серед греків, — зазначав лікар Г., — Незважаючи на те, що й серед євреїв туберкульоз суттєво розповсюджений і стосовно захворюваності вони навіть дещо вище стоять за греків, смертність серед греків все ж таки в 3 рази вища»285. Згідно з тими ж підрахунками, найвищий відсоток смертності спостерігався в середовищі домогосподарок (24% випадків) та дітей (18%). Значно меншими були показники щодо захворюваності хліборобів (8%). Порівняння показників викликало природне занепокоєння щодо перспектив репродукції грецької спільноти.

Більшовики поставили собі за мету досягти якісних змін в оздоровленні побуту та покращенні фізичного здоров’я етнічних меншин вже впродовж 20-х рр. І Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин зазначила:

«Тільки здорове населення, здоровий робочий клас та селянство, є підосновою піднесення продуктивності праці, обумовлює економічний розвиток країни, гарантує безперервний рух до соціалізму»286. Влада перетворила боротьбу з туберкульозом на широкий суспільний рух: регулярними стали освітні лекції та виставки, триденники й тижневики боротьби з туберкульозом, збиралися кошти на роботу лікарень, випускалися газети («Сталінський Тубтрехдневник», «На борьбу с туберкулезом!» і т. і.) та журнали («Путь к здоровью»), що безкоштовно розповсюджувалися серед населення, здійснювалася роз’яснювальна робота за допомогою плакатів, пам’яток, листівок. У регіонах проводилися так звані «квартові збори», кошти від яких спрямовувалися на створення тубпунктів. Таким чином був, зокрема, відкритий тубпункт у с. В. Янісоль, незважаючи на те, що власне селяни здали на нього всього 6,64 руб. Тубпункт насправді був конче потрібний району, оскільки раніше для постановки діагнозу та отримання кваліфікованої допомоги селяни В.-Янисольського району вимушені були їхати до м. Сталіно, що знаходилося на відстані у 80–90 верств287.

У пресі була розгорнена широка роз’яснювальна кампанія, яка розтлумачувала населенню першочергові санітарно-гігієнічні правила співжиття з хворими на недугу, зокрема, пояснювала згубність повсякденного перебування великої сім’ї (не менше 10–12 осіб) на кухні (на софі), що приводило до перехресного зараження всіх членів родини288. Це врешті сприяло покращенню загальної епідеміологічної ситуації.

Кінець 20-х рр. без перебільшення можна вважати часом справжнього ривка у справі покращення медичного обслуговування нацменселянства. Звісно, проблем у цій сфері залишалося багато, однак вже в 1929 р., приміром, грецькі райони Маріупольщини мали найвищі показники в окрузі: тоді, як греки становили близько 18% його населення, на них припадало 30% амбулаторій та 26% лікарень, у грецьких селах розміщувалися 4 з 14 дитячих консультацій, 6 ясел та 6 дитмайданчиків289. Упродовж 20-х рр. відбулися певні позитивні зрушення в побутовій культурі населення, що були наслідком масової санітарно-гігієнічної просвіти. Підвищення загального рівня гігієнічної культури низки етносів стало стартом виходу на новий етап етнокультурного розвитку, покращило умови генетичного відтворення і фізичне здоров’я етнічних груп.