Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу

Напрямки і методики більшовицьких перетворень у контексті коренізації

Методики, застосовувані більшовиками для руйнації традиційного культурного світу, залишалися практично незмінними, в загальних рисах вони сформувалися вже в першій половині 20-х рр. — Подолання мовного бар’єру, концентрація кращих управлінських сил у національних адміністративно-територіальних одиницях, запровадження освітньої реформи, розбудова культосвітньої інфраструктури відкрили більшовикам доступ до масової свідомості, скориставшись з якого, вони здійснили прорив системи кругової самооборони етнічних громад.

Радянський уряд спрямував ударний культурний та агітаційно-пропагандистський потенціал на нейтралізацію сил, які виступали за збереження традиційності як такої. Функцію нейтралізації та руйнування традиційних механізмів етнозбереження виконували радянські освітні заклади, культосвітні установи, засоби масової інформації та масова культура, перетворені на передавальний пас масового комуністичного перевиховання. Більшовицький провід вищого та місцевого рівня цілком усвідомлював, що перспективну боротьбу за новий лад можна виграти лише в свідомості молоді та дітей, отож увага до освітніх та політосвітніх закладів була екстраординарною. Окружні методичні комісії поширювали в середовищі вчительства настанови, що комдитрух є основою, а школа надбудовою радянської освітньої системи; радянська школа повинна сконцентрувати свої зусилля на трудовому й класовому вихованні, сприяти якнайповнішому усуненню містицизму та віри у вищі сили зі свідомості підростаючого покоління159.

Упродовж 20–30-х рр. більшовики сфокусували свої зусилля на заміні інститутів і форм духовного життя національних громад інститутами і формами легко споживаної масової культури. Після невдалої спроби на початку 20-х рр. поширити комунарські схеми співжиття більшовики перейшли до планомірної культурно-освітньої роботи, метою якої була «перековка» громадян, докорінна зміна їхнього світогляду, підготовка до майбутнього комуністичного способу життя. Це завдання вирішувалося через мережу культосвітніх закладів, створення і нагляд за діяльністю яких покладалися на місцеві органи влади. З середини 20-х рр. розбудова мережі культосвітніх закладів стала пріоритетним напрямком діяльності ЦКНМ та Наркомосу, її зростання було відчутним. Якщо обстеження в грудні 1925 р. виявило відсутність «яких би то не було первинних вогнищ у вигляді хат-читалень чи сельбудів» етнічних меншин160, то в 1930 р. мережа культосвітніх установ у нацменселах виглядала наступним чином:

Мова

Бібліотек

Клубів

Сельбудів

Хат-читалень

Російська

144

7

94

71

Єврейська

152

66

27

93

Польська

79

5

14

71

Німецька

3

-

4

1

Молдавська

43

4

52

2

Відомості про наслідки виховної роботи сельбудів, хат-читалень та гуртків при них з середини 20-х рр. стали неодмінною складовою звітів місцевих органів влади, урядових осіб, які їх інспектували. Клуби та сельбуди відіграли провідну роль у призвичаюванні місцевого населення до більшовицьких стандартів суспільного та особистого життя: без них не обходилася жодна подія на селі, жодне свято. В зрозумілій і привабливій формі (лекцій, вистав, вечорів, зборів) клубні працівники та місцевий актив прищеплювали людності більшовицькі ідеологічні настанови та цілі. Діяльність клубів помітним чином політизувалася: з місць проведення вечорниць та колективного читання для неписьменних вони перетворилися на агітаційні трибуни місцевої та районної влади, яка прискіпливо стежила і за їхньою роботою, і за їхнім персоналом.

Дискредитуючи й намагаючись знищити старі усталені форми суспільного дозвілля, більшовики, уважно прислуховуючись до громадської думки та вивчаючи народні звички, впроваджували натомість нові. Суботники й недільники як форма атеїстичного виховання міцно увійшли в життя села та міста. Значні зусилля держава доклала для розбудови інфраструктури національного села. Типовий набір установ, які цілком слушно розглядалися владою як ядро радянізації національного села, включав сельбуд (в якому працювали гуртки самодіяльності, лікнеп, видавалася стінна газета), театр, лікарню, амбулаторію, школу, кооператив, радіо- чи кіноустановку. На кінець 20-х рр. в низці нацменселищ ці установи були електрифіковані161.

Народні суди, політінформації, доповіді сільрадівського активу, агрономів та вчителів, комсомольські вечори, показові суди, театральні вистави національними мовами тощо — таким був арсенал сільського активу в справі комуністичного перевиховання мас. Про їхній зміст можна скласти уявлення, спираючись на відомості місцевої преси. Ось як змальований один з таких заходів у с. Ялта. — «Морозний зимовий вечір. Молодь, закінчивши домашню роботу, спішить до селянського будинку на вечір самодіяльності, який влаштовує комсомольський осередок. [...] В помешканні юнсекції розпирає шум молоді. Роздається дзвінок. Юрба стихає. Голова коротко пояснив завдання вечера самодіяльності і пропонує запровадити гру в політфанти. Молодь цікавиться: Як ставиться тепер буржуазія до нас? Хто позбавляється права голосу? Що повинна робити молодь в своїм господарстві для покращення якості нашого скотарства? Потім починаються декламації частушок, віршів і співи. Особливо цікавиться молодь співом національних грецьких пісень»162.

Типовий набір подарунків районних організацій на відкриття сільського та містечкового клубу складався з портрета Леніна («у весь зріст у масивній березовій рамі»), гіпсового погруддя Леніна, Ленінського альбому, альманаху «У Великій могилі», коштовного прапору з гаслами «Влада працюючих — є влада культури і науки»163.

Одна з прикметних замальовок тогочасної преси колоритно віддзеркалює напрямки й особливості роботи клубів в другій половині 20-х рр. Відкриваючи клуб у Золотоноші, представник Всеробітземлісу наставляв селян: «Що дня, що хвилини будьте з цими подарунками [див. вище — Л.Я.], вони принесуть вам перемогу».

До події приурочили так звані «Октябрини» — «[...] робітниця радгоспу подарувала (!) суспільству свого народженого сина». «Одговорювали мене, — жаліється вона, — животноводиха наша одговорювала, бо в неї теж народилася дитина і вона понесла до попа, то й мене підбивала, та бачу я, що це не так, що це полуда в неї на очах — не послухала, принесла сюди». Реакція присутньої громадськості була цілковито передбачуваною — гучно зустріли цю революціонерку нового побуту робітники. В особі свого представника Шандри привітали народженого і дали йому ймення. РЕМ. Революція–Електрифікація– Метал, а вкупі РЕМ [...]. Приймаючи народженого, спілка робітників землі і лісу, говорить т. Шандра, залічує його в свої лави»164.

В багатонаціональних містах аналогічні функції виконували Інтернаціональні клуби та Будинки народів Сходу. Скажімо, Київський БНС (заснований 1926 р.) включав болгарську, грецьку, китайсько-корейську, турецько-персидську, грузинську, вірменську, дагестанську, татарську, ассірійську і караїмську секції, які об’єднували близько 1,5 тис. осіб. У 1930 р. будинок сприяв працевлаштуванню своїх членів, здійснював їхнє юридичне обслуговування, курував 5 кустарних артілей («Харчопродукт», «Харчовик», «Заквинкол», «Чувяк», «Самодопомога»)165, утримував семирічну школу, лікнепи, дитсадок, гуртки політичної освіти і самодіяльності.

Спроможність вирішувати найболючіші проблеми недавніх емігрантів приваблювала останніх до БНС, тим більше, що вони були дійсно колосальними: мовний бар’єр, ментальна невідповідність, перенаселеність міст, низка законодавчих і адміністративних перешкод діяльності кустарів перетворювали життя колишніх емігрантів на кошмар. Оскільки земляцтва в їхньому сучасному вигляді не існували, тільки в стінах БНС вихідці з віддалених країн мали змогу зануритися в звичну етнокультурну атмосферу, хоча б на деякий час опинитися в стані психологічного комфорту. Набір розваг тут був невибагливим, але цілком відповідав уподобанням відвідувачів: за філіжанкою кави чоловіки спілкувалися, слухали останні новини, зачитували пресу тощо. Водночас з реальною соціальною, матеріальною та юридичною допомогою в його стінах вони піддавалися завуальованій радянській агітації та пропаганді.

Діяльність радянських культурних установ повною мірою відображала рівень суспільної свідомості громад і розвиток суспільства загалом. Регулярні обстеження та «масово-громадські огляди» політосвітніх установ національних меншин засвідчували їхню низьку ефективність. Характерним віддзеркаленням реальності став скандал навколо Київського БНС та його завідуючого Бітчумова (1928 р.). «... Замість того, щоб взяти лінію фактичного об’єднання розрізнених східних національностей навколо практичних питань соціалістичного будівництва, політики партії і радянської влади по національному питанню зжити національні незгоди [так у тексті — Л.Я.] — спостерігалося зворотне явище. Колишній зав. домом т. Бітчумов розпалював національно-шовіністичні пристрасті, сіяв національні незгоди, керувався особистими інтересами [...] Замість політики розкріпачення жінок Сходу він змушував жінок цілувати собі руки»166.

Впродовж 20-х рр. радянська періодика, не покладаючи рук, працювала над тим, щоб тісно ув’язати в свідомості всіх етнічних спільнот нероздільність нового радянського способу життя, секуляризації приватного та громадського побуту. Власне, аналіз масових джерел дозволяє стверджувати, що атеїзація життя та радянізація розглядалися як поняття синонімічні. У статі «По новому, по радянському» простежується суто механістична заміна християнського пантеону святих на радянсько-більшовицький пантеон: «По багатьох селах нашого району по хатах, навіть позапартійних селян [...], замість ікон висять портрети проводарів революції: т.т. Леніна, Зінов’єва та ін.»167.

Найбільш вигадливими були рекомендації Євсекцій ЦК ВКП(б) та ЦК РКСМ, які вже 1922 р. пропонували місцевим осередкам «[...] центр ваги пропаганди перенести не на боротьбу з релігійними переконаннями, а в побутову площину. Головну увагу, — наголошував циркуляр ЦК РКСМ, — треба звернути на те, щоби збудити в єврейському молодому робітникові активний протест проти участі в релігійних обрядах і вирвати його з під впливу старозавітної сім’ї»168. На противагу релігійним святам вводилися нові радянські свята, які намагалися перетворити «з днів офіційного відпочинку на дійсно вкорінені в побут свята». До них приурочували клубні заходи, обставлені «привабливо з зовнішньої сторони» з «елементами інтимного торжества»169. Партійні та комсомольські осередки отримували детальні плани виховних заходів та сценарії різних форм виконавчої роботи (літ- і політсуди, співбесіди, диспути тощо), однак нерідкими були й «зриви» заповзятливих сільрадівців, які хотіли вбити віру в Бога, у буквальному сенсі слова, одним пострілом. Брутальні методи антирелігійної роботи, описані в спогадах І. Стріонова, були явищем типовим в Україні: в червні 1925 р. члени КНС колонії Зельц (центр німецького національного району) стріляли у вікно костьолу під час богослужіння170. Декількома роками пізніше вже в грецькому Велико-Янисольському районі заворгвідділом райкому (член бюро) Гришко Дорохов, почувши розмови прихожанок про те, що у вікнах церкви можна побачити Бога, відкрив по них вогонь, повибивавши усі шибки171. Архівні джерела 20-х рр. досить яскраво відобразили світоглядну боротьбу на побутовому рівні й, слід зауважити, до суцільної колективізації успіхи більшовиків на цьому поприщі були непоказними.

У другій половині 20-х рр. влада усвідомила, що одними лише політінформаціями якісних змін у повсякденні суспільства, перш за все молоді, досягти неможливо. Постало питання організації та централізованого регулювання суспільних розваг. Спонукальним моментом для цього стали загрозливі обсяги розвитку хуліганства та перетворення його на впливовий фактор суспільного життя. З цього приводу дехто Т. Піддубник зазначав наступне: «... Звичайно хуліганство є і в буржуазних країнах. Проте все таки воно не набрало такого широкого розміру». Як можливий вихід пропонувалося змінити акценти формування дозвілля: «У нас є певне упередження проти танців і навіть гадають, що це тільки вияв буржуазної культури доби занепаду. В наших містах танки з’являються анахронізмом.

При всій великій кількості клубів все таки у нас замало клубів з добре організованою розвагою»172.

Послідовно руйнуючи традиційну, зокрема, церковну обрядовість, звички повсякденного життя та святкового дозвілля, більшовицький уряд натомість послідовно запроваджував у життя нові форми обрядовості та дозвілля. Не всі з них укорінилися, але було доволі й цікавих і корисних знахідок, які пробудити сплеск народної творчості, що своєю чергою винайшла нові форми суспільного дозвілля. Серед них слід відзначити «Свято врожаю», яке увійшло в побут практично всіх етнічних громад України, зв’язаних з сільським господарством. Одна з провінційних газет з цього приводу зазначала: «Уже тепер «Свято врожаю» в масах сільського населення рахується за своє свято, важливе й необхідне. З бігом часу воно цілком увійде в побут села, буде зарані підготовуватися і переводитись зі свідомістю людської колективної переваги над силами природи. Це свято труда, що з часом замінить і знищить церковні свята, як непотрібні».

«До цього часу ще далеко, — зазначав автор допису П. Лісовий, — але вже зараз «Свято врожаю» набуває чисто народних рис, втягує в себе маси, а, головне, несе нові погляди як на природу, так і пропагує нові соціалістичні форми сільського господарства. А оскільки соціалізм не можна розуміти без соціалістичного побуту, то «Свято врожаю» у нашому селі відограє тим більшу ролю, що воно ті елементи соціалізму туди несе»173.

Однак, якими б привабливими чимдалі не ставали більшовицькі культурні заходи, етнічні громади були неспроможні їх цілковито сприйняти, тим більше — усвідомити їх як власні. На розбіжності дійсного рівня етнокультурного розвитку окремих етносів і прагнення партії до їхньоїнадшвидкої «радянізації» зростав питомий ґрунт подвійних стандартів життя, маргіналізації свідомості. Прояви її відзначалися на всіх рівнях життєдіяльності суспільства: члени національної сільради водночас були членами церковної ради (Талаківська сільрада, 1929 р.)174; голова національного району, комуніст (в майбутньому — член ЦКНМ) здійснював юдейські етнорелігійні обряди; комсомолки і комсомольці в релігійному екстазі рвали на собі волосся під час обряду поховання Тори175 тощо. Практично не використовувалася жіноча праця в єврейських колгоспах Правобережжя176 та грецьких колгоспах Приазов’я, оскільки національні традиції цього не припускали.

Прищеплення більшовицької свідомості і нових звичаїв у національному середовищі буксувало через недовірливість громад до чужинців. У багатьох випадках цьому не зараджувала й коренізація місцевої адміністрації. Значний рівень відчуження, неприйняття позначав взаємини політемігрантів, надісланих на відповідальні посади до національних районів, і місцевих громад. Про такий випадок «безпринципної боротьби всередині [Коларівської — Л.Я.] парторганізації проти комуністів — емігрантів» згадується, зокрема, в праці В. Павленко177. Геть не випадково на початковому етапі колективізації болгари Мелітопольщини виступали за ліквідацію національного району: в такий спосіб вони наївно розраховували позбутися болгарських політемігрантів та їхнього задушливого тиску на селянство. Очевидно, що жодна апеляція до національного чинника не була спроможною пом’якшити конфлікт ментальностей політемігрантів і місцевого населення, якому ідеї інтернаціоналізму і більшовизму були ворожими.

Вплив політемігрантів та тих етнокультурних стандартів, які вони намагалися запроваджувати на місцях, був неоднозначним і далеким від глорифікаційних оцінок радянської історіографії. Не всюди місцеві мешканці із розумінням зустріли нововведення своїх закордонних братів по крові, тим більш, що останні в першу чергу пропагували більшовицькі ідеї, а вже потім — національні. Не останню роль у непорозуміннях між українськими нацменгромадами та політемігрантами відігравав і певний конфлікт культур, що досить яскраво проявлявся у стосунках вихідців із Західної Європи та українських громадян. Європейцям досить складно було зрозуміти архаїчні сільські культурні типи етнічних громад України, що породжувало, з одного боку, зверхнє ставлення політемігрантів до місцевих селян; з іншого боку, дистанціювало від них місцеве населення. Однак, позитивні приклади просвітницької діяльності західних політемігрантів в УСРР відомі.

Серед них слід назвати село Преслав, у якому діяв один з найкращих навчальних закладів для етнічних меншин, патетично названий свого часу «болгарськими Афінами» 178. Вплив Преславського педтехнікуму, перш за все — його педагогічного колективу, що складався з політемігрантів, на село був колосальним. Виявлявся він і на мікро-культурному рівні (зокрема, в тім, що болгари, які традиційно не користувалися столовими приборами, почали застосовувати їх у щоденному побуті, виконували гігієнічні процедури, зменшилося споживання вина тощо), так і в культурних явищах суспільного порядку.

«Замість практикованих донедавна п’яних свят на тлі суспільного життя все виразніше та яскравіше проявляється цікавість до політичних, виробничих та суспільних питань. На сьогодні сози, сельбуди, театр, кіно, політичні, виробничі та наукові гуртки при сельбудах є місцями, де населення Преслава проводить час у святкові дні, навчаючись, вдосконалюючись, беручи активну участь у соціалістичному будівництві на селі. Завдяки цьому кожному стає зрозумілим, що не пізніше, як за десяток — другий років село Преслав змінить свій соціально-економічний профіль до невпізнанності», — із задоволенням відзначали автори одного з найбільш змістовних і кваліфікованих монографічних етнологічних описів — Ф. Креслев та С. Бунтовніков179.

Заперечувати помітний позитивний вплив національних культурних, наукових і творчих колективів на загальний поступ етнокультурного життя етнічних громад було б недоречним. Чи не найбільшим їхнім досягненням було підвищення суспільного статусу національних мов і культур, позбавлення громад комплексів меншовартісності, які об’єктивно сприяли процесам культурної модернізації. Ставлення громад до діяльності культурних установ на загал відображене в звіті грецького відділу Маріупольського музею краєзнавства (1931 р.): «Враження, яке справляє грецький відділ у відвідувачів-греків, — надзвичайне, викликає радісний подив, у найбільш експансивної частини іноді й захват до сліз»180. Для сотень тисяч людей 20-і рр. стали часом виходу на якісно новий рівень етнічної свідомості, проте розглядати його як цілковито позитивне й органічне явище не доводиться.

Культурна модернізація найтіснішим чином була пов’язана з секуляризацією масової культури. Одним із проявів культурної модернізації етносів України стало створення національних театрів, навіть у середовищі народів, які взагалі не мали цього жанру в своєму культурному багажі. Заклики до розширення арсеналу заходів культурного та ідеологічного впливу на населення України загалом та його етнічні сегменти, зокрема, виразно зазвучали в радянській пресі, починаючи з 1927 р. Надалі розгорнувся процес масового створення національних театральних труп, виразні етнічні орієнтири запанували в радянській кіно-індустрії.

Зваживши на надзвичайну популярність театральних дійств та щирий потяг селянства до театральних вистав (досить сказати, що на початок 1926 р. за неповними відомостями в Україні діяли 3 040 драматичних, 900 музично-хорових і лише 160 літературно-газетних сільських гуртків181), більшовики заходилися сприяти розвитку самодіяльного мистецтва, як «загальноприступної розваги на селі». Увага до цього сегменту культурного життя була не випадковою: воно стало знаряддям пропаганди нових соціальних ідей. Відзначалося, що «змістом самодіяльної творчості мають бути сучасні теми місцевого життя, а також найважливіші частини роботи політосвіти на селі: сільськогосподарська, кооперативна, природнича, військова пропаганда та пропаганда самоосвіти»182. Більшовицький уряд потурбувався про культурну ін’єкцію в національне середовище, яка прививала йому зрозумілою національною мовою в яскравій формі ідеї «Великого Стрибка» та суцільної колективізації, завчасно. Ставлення влади до національного театру було щиросердно висловлене С. Бунтовніковим та Ф. Креслевим: «... Театр є надзвичайно важливим знаряддям насадження серед них [болгар — Л.Я.] таких відчуттів, ідей та взаємовідносин, фактором, що впливає не стільки на ідеологію, але головним чином на психологію, на взаємини, на домашній побут. При цьому не лише сфера впливу, але й сила дії театру на маси величезна»183.

Перша болгарська пересувна трупа була створена 1927 р. в с. Преслав з ініціативи Наркомосу. В травні 1934 р. був сформований Одеський болгарський колгоспний театр-студія ім. Г. Димитрова. Відомою в Україні була діяльність російських, польського, німецького і грецького колективів. Не всі вони виросли в дійсно художні колективи, значна частка була специфічними агітаційними пересувними установами, деякі з них існували формально.

Величезну роль у культурних трансформаціях громади відіграв єврейський театр. У березні 1927 р. в Україні в місцях компактного мешкання євреїв відбулися гастролі єврейського державного театру. Його творчий доробок і репертуар були вагомими: п’єси «Пурим-Шпіл», «Цей Купілемлех», «Койменкерер», «Ін Брен», «Загмун», «Розіта», «Шабсе Цві» викликали щирий ентузіазм населення184.

Національні театри з моменту створення попали під невсипущий регуляторний нагляд політичних установ. Впродовж 20-х рр. партія послідовно нарощувала політизацію цих культурних закладів, вимагаючи від труп перегляду репертуару. У ідеологічно найнебезпечніший для більшовицької влади час (від проголошення непу до епохи «Великого Стрибка») вона послідовно витісняла всі конкурентні субкультури та нейтралізувала їхній вплив на маси. «В останній час пішла мода на лекції й доповіді про шлюб, полову етику, мораль «как надо жить», все теми, що торкаються полового питання, — з відразою писав один з авторів газети «Культура і побут», — Анонсують якогось «ілюзіоніста» [...]. З [...] театральною халтурою треба повести найрішучішу боротьбу»185.

Те, що народ, змучений війною, був не переобтяжений освітою та мав нерозвинений художній смак, визначало його уподобання та межі цікавості: міста й села України були завішані листівками та афішами, що закликали подивитися виступи магів та віщунів, тогочасних культуристів, невибагливі оперетки, ліліпутів тощо. Одна з тогочасних афіш пропонувала наступну [наводимо без змін — Л.Я.] розвагу: «Всем... всем... всем. Спешите видеть: Сельбуд первого района пятница. Экстраординарное представление. Современный гладиатор, Георг Нельман — работа гирями, железом, цепями. Всюду успех… Фіноменальный (!) ліліпут Сережа леший и т. п.»186.

Вивільнення освітніх, культурних закладів і колективів етнічних громад з-під регулятивного впливу церковних громад реалізувало давні прагнення частини національно-демократичної інтелігенції і надало потужного імпульсу розвитку літератури і мистецтва. Найвиразніші перемоги щодо впливу на масову свідомість більшовики здобули в сфері кінематографії. Впродовж 20-х рр. вони спромоглися перетворити кіно з дрібнобуржуазного атракціону «рухливих картинок» на мистецтво, яке за силою свого впливу на маси не мало рівних. Кіно, як явище історичне, відіграло вирішальну роль у пропагуванні нових взірців соціокультурної поведінки й масової культури. Впродовж 20-х рр., за спостереженням сучасних дослідників, відбулася стрімка розбудова єврейської, грецької, болгарської літератури. Цьому сприяли бурхливі модернізаційні процеси в мовній царині.