Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу

Дисбаланс бажаного та досягнутого: етноси та радянська влада — наслідки взаємодії (друга половина 20-х рр.)

Українська революція та воєнно-революційні події подальших років докорінно змінили соціально-економічні відносини в країні та внутрішній ринок зайнятості. Найголовніші соціально-економічні заходи УНР (ліквідація поміщицького землеволодіння, скасування смуги осілості, проголошення правової рівності етносів країни), з одного боку, здійснили давно назрілі перетворення, з іншого, поставили суспільство на межі соціальних катаклізмів, які мала спричинити боротьба за перерозподіл сфер впливу у виробництві й споживанні суспільного багатства. Політика воєнного комунізму лише поглибила соціально-економічний занепад і поставила суспільство впритул до вирішення проблеми виживання. Врешті голод 1921–1922 рр. став логічним наслідком безвідповідального революційного запалу, який позбавив суспільство внутрішньої стабільності й усталених орієнтирів розвитку.

Запекла боротьба на ХІІ з’їзді ВКП(б) між поборниками централізму й тими, хто не бачив альтернативи лібералізації в питаннях національно-державного будівництва, передувала «оксамитовій революції» згори, що дістала назву політики коренізації. Вона, безумовно, була вимушеною тактичною поступкою на шляху досягнення стратегічної мети — побудови соціалізму в радянській державі. Значна частина комуністичної номенклатури в центрі й на місцях у цей час вже розуміла, що альтернативою розширення суспільної бази рад шляхом політики коренізації є суспільний вибух, здатний рознести весь СРСР і кожну з його державних складових. Політика коренізації була вкрай своєчасною та життєво необхідною для оздоровлення внутрішнього життя суспільства, опанування думками і сподіваннями суспільно активних громадян на якісно новому рівні в нових історичних умовах.

Етап неприхованої боротьби з націоналістичними та дрібнобуржуазними організаціями в республіці підходив до кінця. Впродовж 1920–1923 рр. ВЧК та її наступник — НКВД знищили всі організовані прояви антирадянського руху в межах УСРР. Віхами діяльності установ стали ліквідація махновщини й місцевого політичного бандитизму, Польської організації військової та заборона сіоністського руху. Проте до фактичного опанування суспільно-політичною свідомістю етнічних громад було ще далеко.

Ігнорування національних особливостей створило на середину 20-х рр. вибухонебезпечну ситуацію в значних за територією та вагою у виробничому житті республіки регіонах Західної, Східної та Південної України, з яких остання традиційно була житницею УСРР та Союзу. Більшовицька практика господарювання привела до розорення значної маси селянства. Натуралізація селянських господарств вкупі з суспільною напівправністю класу знекровлювала виробниче і суспільно-політичне життя важливих у стратегічному відношенні регіонів, вела до стагнації сільськогосподарського сектору, що з часом послаблювало країну в цілому.

Як ми з’ясували раніше, українська радянська держава не відразу звернула свою увагу на етнічні громади, тривалий час адміністративні та соціально-економічні заходи в їхньому середовищі здійснювалися на загальних підставах. Накопичення й загострення суперечностей у сфері міжнаціональних взаємин, з одного боку, та проголошення політики коренізації, з іншого, змусили уряд України повернутись обличчям до необхідності з’ясування тогочасних проблем етнічних громад та визначення їхньої специфіки.

Матеріали фронтальних обстежень найбільш чисельних етнічних громад УСРР, здійснених упродовж 1924–1925 рр. співробітниками ЦКНМ при ВУЦВК Я. Саулевичем, Ф. Бітнером, С. Ялі та іншими, за широтою досліджуваних питань та вдумливістю опрацювання матеріалу сміливо можна віднести до архівних скарбів. Звіти керівників національних секцій ЦКНМ містять різноманітний матеріал про повсякденне життя етнічних громад на початковому етапі коренізації. Саме вони дозволили урядові України скласти відносно цілісну етнонаціональну карту республіки, стали підосновою розробки і запровадження етнічно орієнтованих програм та реформ.

Останні, зокрема, констатували, що майже п’ять років процес «радянізації» в місцях компактного розселення етнічних меншин тупцював на місці. Діапазон стадіального положення, соціальної зрілості та етнокультурного розвитку етнічних груп України був значним. Як вважали сучасники, за основними господарськими та культурними показниками безперечну першість серед етнічних громад посідали німці, які, попри щиру повагу оточуючого населення, залишалися однією з найбільш замкнутих і консервативних громад.

Німці України не становили єдиної етнокультурної спільноти: вони включали волинських, одеських, маріупольських німців та менонітів. Незважаючи на певні етнокультурні (зокрема, мовні) та конфесійні відмінності, в тому, що стосувалося матеріальної культури та повсякденного буття, німецькі субетнічні групи виявляли багато спільного. Базові принципи життєдіяльності громад обумовлювалися різними версіями протестантизму, вимогливими до особистісного і громадського життя особи. Від неї вони вимагали глибинної віри, постійного духовного самовдосконалення, тісної співпраці в релігійній громаді, виваженості, порядності, працелюбності, смирення, чесності. Попри очевидні внутрішні міжконфесійні конфлікти, німецькі громади вирізняв зразковий порядок внутрішнього громадського життя та господарювання. Основою його відтворення впродовж десятиліть був принцип майорату, що забезпечував сталість розмірів німецького землекористування. Все інше в господарстві німця та принципах його щоденного існування було похідним.

Влучну характеристику маріупольського німця, до якої навряд щось можна додати, дав свого часу П. Піневич: «До основних типових ознак маріупольського німця відноситься: працелюбність, що передається з покоління в покоління, наполегливість в досягненні поставленої мети, іноді розумна серйозна наполегливість та обачливість, вдумливість та непідкупна чесність. Німець — землероб, почасти садівник, серйозний промисловець, але не аферист-ловкач, який крізь пальці пропускає сотні справ і будує свій маєток на піску; повільно, але вірно і спокійно він кожного разу прямує до наміченої мети у веденні господарства і переважно досягає її. У сімейному побуті, — він строгий, навіть суворий батько, який дотримується старовинних традицій, що поступово витісняються новим революційним побутом. В господарстві він ощадливий і навіть скупий на некорисні витрати, загалом, німці живуть у цілковитому достатку та ситості [...], німець за вдачею консерватор глибокий та переконаний [...] навкруги чистота і порядок, навкруги все міцне й кріпке і на диво одноманітне й монотонне, так само, як одноманітний, монотонний та повільний і сам господар цих поселень —німець»58.

Усім, що мав у дорадянську добу, німецький колоніст завдячував своїй невтомній щоденній праці та впертості. Саме про це йшлося в народній пісні волинських німців:

Так, як німецький селянин, ніхто не сягнув, Адже він про найгірший кавалок землі не забув... Все усердя, енергію й працю віддає він землі,

А з того утворюються гарні маєтки,

Так що все (коло німця) існує й сміється... Коли б наші батьки побачили цеє,

То їхні мізки загальмувались би з великого дива... Ох, що то за тяжкі часи були,

Коли в незаможньому стані перебували наші батьки... Але ж тепера все навпаки.

Зараз носять хутра дорогі, —

В атласних спідницях — у тонких сорочках Допіру ходить наше жіноцтво59.

Не менш благополучним видавалося до війни життя німців Приазов’я. Ось яким чином змалював свого часу буття невеличкої колонії Марієнталь І. Стріонов: «Садибні ділянки у німецьких колоністів були великі, що займали декілька гектарів землі. Садиби з боку вулиці були огороджені невисокими цегляними парканами, одного типу у всіх мешканців. Будівлі у всіх були також одного типу — під однією покрівлею житло, господарські приміщення для худоби, зберігання кормів та реманенту, аж до колодязів, аби взимку не виходити на вулицю. Горища приміщень були високі, розраховані на зберігання зерна та інших продуктів та речей.

Між фасадом будинків та парканом у всіх мешканців колонії були квітники, з обох сторін вулиці обсаджені декоративними деревами — акацією, шовковицею та іншими. Передня частина садиб, напроти будівель, використовувалася під господарські потреби: токи для обмолоту зерна, зберігання грубих кормів у скиртах. Задня ж частина садиб використовувалася під фруктові сади та городи, а головним чином — для посадки картоплі. Поміж сусідами садиби не відроджувалися, як у наших та українських селах, а відділялися декоративними насадженнями (шовковиці, акація).

Рілля колоністів знаходилася поряд із садибами, майже так, як у хуторян. При польових роботах вони не відривалися від своїх садиб, як наші селяни, які знаходилися тижнями на своїх полях, не повертаючись додому60.

Продукція тваринництва також була кращою, ніж у нас: вони тримали худобу кращої породи, годували її якісними кормами і в установлені строки по годинах та отримували більше продуктивності від своєї худоби. Особливо вони вміли вирощувати свиней, доводячи їх швидко до вищої жирності (славилися німецькі шпик, ковбаси, окороки із свинини).

У німців-колоністів всюди — у дворах, у приміщеннях, на полях, на вулицях — був зразковий порядок і залізна дисципліна. Вони не любили кидати слова на вітер, діяли по приказці: «Сказано — зроблено»61.

Вступ Російської імперії до Першої світової війни став відліковою точкою непоправних втрат німецької спільноти України як у матеріальному, так і в соціальному відношенні. Внаслідок примусових репатріацій та обмежувальних заходів 1914–1917 рр. німці перестали бути провідною економічною силою прикордонних територій, більшість німецьких поселень була перейменована на російські відповідники. Повернувшись до України після 1917 р., репатріанти знайшли свої оселі зруйнованими, змушені були відвойовувати їх у нових господарів. Зовсім не випадково вони відкрито підтримували окупаційні війська, брали участь в антирадянських повстаннях і плекали надію на відокремлення колоній у спеціальну адміністративно-територіальну одиницю, підпорядковану Німеччині. В результаті південноукраїнські німецькі колонії потрапляли під нищівні погроми як махновських військ, так і низки військових з’єднань, які розглядали їх як осередки класового та іноземного ворога. На кінець 1920 р. вони справляли прикре враження. В інформації новопризначеного у листопаді 1920 р. голови Пришибського волосного ревкому, якого важко було запідозрити у прихованих симпатіях до німців, становище колоністів та його причини описані вичерпно. — Впродовж усієї війни волость перебувала у зоні бойових дій. Відступаючи, війська забирали з собою все, що могли, спекулюючи награбованим майном у містах. Унаслідок безперервних конфіскацій волость залишилася без тяглової сили, були села, де з 300 коней лишився один. У с. Гохштадт з 350 голів лишилося 7. Всі держустанови, школи і населення не мають палива. Врожай 1920 р. значною частиною загинув у полі через безкінечні бойові дії та відсутність тягла. «... Нейменталь — загинуло 240 десятин, Гейдельберг — 400 десятин, Тифенбрут — більше 100 десятин, у Блюменталі та Гохштадті немає ні зернятка. Городи та баштани майже всі пропали. Звезений до дворів хліб майже весь пішов на корм коням захожих військових частин»62. На довершення розпочалася чума рогатої худоби, яка винищила 80–90% стада. Щоночі тривають грабунки мародерів. Налагодження самооборони неможливе через відсутність працівників та зброї. На всю волость — 3 гвинтівки.

Голод 1921–1922 рр. тяжко вразив німецькі колонії, в значній їх частині селянство вело нужденне життя: маючи одну корову, сім’ї виживали за рахунок молока та трав’яного супу, масла не було зовсім, хліб — дуже рідко, хати здебільшого без даху, оскільки солома була використана на корм для худоби63.

Більшовицька аграрна реформа початку 20-х рр. прирекла німецькі колонії на досить швидку та безальтернативну деградацію, вона ж стала підосновою докорінних змін у повсякденному житті німецького села, перш за все в тому, що стосувалося виробничих циклів. Класичне німецьке фермерське господарство дорадянської епохи з його великим (32–64 дес.) земельним наділом, найманою працею батраків, громіздкими господарськими будівлями, великим стадом свійської худоби, сучасним сільськогосподарським реманентом у повоєнну епоху майже зникло. Поселищне розкуркулювання та різке зменшення норм землекористування викликало господарський колапс у потерпілих від них колоніях. Справа була не лише в розчаруванні селянства політикою радянської влади, а в тім, що розмір селянського землекористування був визначальним чинником організації одноосібного господарства, його структури, прибутковості, ефективності. Іншими словами, спроможність до розвитку, міцність господарств колишніх колоністів визначалася саме тим фактом, що вони мали в своєму розпорядженні стільки землі, скільки потрібно було для розширеного відтворення одноосібного селянського господарства, заснованого на переважно власній праці. На підтвердження цієї думки, здається, можна навести колективну думку СГВ [Союз голландських вихідців. — Л.Я.], яка послідовно проводилася його керівниками впродовж непу, про те, що встановлені радянським урядом норми землекористування є такими, на яких неможливо вести господарство64.

Наголошуючи на неможливості вести господарство, меноніти мали на увазі не будь-яке господарство, а високопродуктивне й прибуткове. Власне, на уявленні про пряму залежність рівня статків господаря від розміру його господарства ґрунтувався й принцип успадкування, що здавна затвердився в німецьких поселеннях. Земельний наділ, як середній (32 дес.), так і максимальний (65 дес.), не дробився, а переходив у спадок цілком. Протягом усієї історії свого існування та господарської діяльності в Російській імперії німці, меноніти, зокрема, продемонстрували не лише свою господарську вправність, а й той на сьогодні незаперечний факт, що високоефективне сільськогосподарське виробництво можна налагодити, лише маючи відповідну земельну ділянку.

На момент більшовицької аграрної реформи чи не найбільші норми землекористування серед трудових дрібнокапіталістичних господарств України мали менонітські господарства. За так званого зрівняння земельних площ 1921 р. Їхні ділянки зменшилися пересічно вдвічі. Різкі суперечності, викликані цим заходом, спонукали український уряд протягом років додатково опрацьовувати питання землекористування та землевпорядження менонітських колоній. Згідно висновків спеціальних комісій ВУЦВК було ухвалено (16 червня 1924 р.) довести землекористування в менонітських колоніях до 16 та 32 дес. на двір, відводячи водночас 20% землі під толоку й 1% під лісонасадження65.

Для радянських та господарських органів не був секретом очевидний економічний регрес менонітських колоній, спричинений зниженням норм землекористування. І перші, й другі зазначали, що його наслідком стали «невідповідність основного й оборотного капіталів у господарстві»66, занепад господарських будівель, тваринництва. Спеціальна комісія, створена для обстеження СГВ67, у своїй доповіді президії ВУЦВК констатувала наступне: «Система господарювання в менонітських колоніях збереглася стара, яка була введена відповідно до тих норм землекористування, що були раніше, стосовно господарства в 65 дес. При зменшенні норм землекористування до 16 дес. на господарство та при існуванні громіздких будівель та скороченні реманенту, прийнята раніше система господарювання не може бути раціональною [...]. Такий консерватизм відбивається на менонітських господарствах, що в теперішній час не можуть бути визнані кращими порівняно з іншими селянськими господарствами»68.

Звинувачуючи правління СГВ у відсутності діяльності по «якнайскорішому переходу [...] на нові форми більш раціональної системи господарювання», Комісія перекладала відповідальність за господарський занепад колоністів з уряду на суспільну організацію менонітів, що намагалася відновити колишні економічні основи їхнього етновідтворення. Вказуючи на необхідність перебудови менонітських господарств відповідно до нових господарських умов, урядовці виходили з тієї позиції, що їхнє землекористування залишатиметься незмінним протягом наступних років. Урядова інституція добре усвідомлювала, що уряд не мав жодних ресурсів для відтворення менонітських господарств у колишніх розмірах, і що ухвалені досить високі, хоча й не прийнятні для останніх норми землекористування, були суттєвою поступкою влади перед загрозою масової еміграції громади з країни. У службових документах рекомендувалося «...посилити політроботу серед українського селянства в напрямку викорінення явищ національної ворожнечі, причому, при здійсненні остаточного землевпорядження внести поправки до землекористування українського населення в особливо гострих випадках». Однак, реальні обставини повсякденного господарювання в перенаселеній республіці, переважна більшість селянства якої страждала від гострого земельного голоду, об’єктивно поглиблювали процеси стагнації господарств колишніх колоністів. Збільшення податку на худобу (вона обкладалася нарівні з засівами) та зменшення норм землекористування негативно впливали на поголів’я робочої та свійської худоби. Переважна більшість німецьких господарств після більшовицької земельної реформи стала середняцькою і вела натуральне господарство. Робота німецької господині була типовою для селянки: прясти, в’язати, шити білизну, поратися в присадибному господарстві, латати одяг, готувати їжу.

І все ж побутові умови німців залишалися значно кращими за переважну більшість селян України. Двір волинських німців (яким було притаманне хутірське землекористування) був правильної прямокутної форми. Земля розташовувалася навколо двору таким чином, що з власного двору господар міг за раз оглянути все своє господарство. На кращому місці розташовувалася хата, побілена білою глиною, переважно під солом’яною, але досить часто — тесовою, рідко — черепичною, бляшаною крівлею. Переважаючий тип помешкання становило 4-камерне житло: «велика, гарна» кімната, спальня, житловий покій, кухня-їдальня. Підлога в хаті найчастіше — дощана, рідко — фарбована, переважно — шарована мокрим піском і соломою, або золою таким чином, щоб була чиста — біла. Небагато жител мали обшальовану й пофарбовану стелю. Серед німців був поширений звичай розвішувати в покоях картинки та написи релігійного змісту. Окремі з них досить виразно характеризували світогляд власників житла: «Будьте веселі в надії», «Терплячи в біді, — затримуйтесь на молитві», «Все можливо для того, хто твердо вірує», «Твоє ярмо м’яке, а мій тягар — легкий», «Навчись терпіти без нарікання»69.

Радянські працівники відзначали переобтяженість німецького господарства господарськими будівлями, які воно впродовж 20-х рр. стало неспроможним утримувати. Найбільшою спорудою в німецькому господарстві зазвичай була клуня, трохи меншою — стайня і лише на третьому місці була хата. На відміну від української хати, німецьке житло мало виразний європейський вигляд, хоча більшість домашнього краму була саморобною. Серед німців значного поширення набули ліжка, кушетки, шафи. Однак, переоцінювати комфортність німецьких помешкань не слід, все ж вони не набагато обігнали пересічне українське міщанство і не знали багатьох тогочасних ознак цивілізації. Так, приміром, німці волинської колонії Анета лише в 1874 р. побачили газову лампу. Одну з них разом з пачкою сірників купив заможний колоніст у Києві.

«На все це дивились, як на диво й лямпу світили лише під час свят, коли приходили гості. Але світили не довго, бо в селі не було гасу, а треба було, щоб на довше хватило того, що малось»70.

Відданість ідеям протестантства визначала обрії світогляду німців. Вони найменшою мірою з етнічних меншин України проявляли схильність до марновірства, первісної магії, забобонів. Не спостерігалися в німецьких колоніях знахарство, замовляння як свійської худоби, так і виробничих процесів. Етнологи відзначали культурність та гоноровитість німців, їхню чемність та стриманість. За одностайними спостереженнями тогочасних дослідників світогляд німецького колоніста відзначався прагматизмом і тверезістю, освяченими рідкісною відданістю власній конфесійній групі. Ворогуючи між собою, лютерани, баптисти й меноніти, були переконані, що спасіння залежить «від твердої віри в бога»71. Релігійність німців була органічною та запопадливою, як їхня працьовитість. Святкові та недільні дні розпочиналися зі служби в церкві, надвечір колоніст відвідував благовіст. Найбільшими святами були Новий Рік, свято Трьох Королів (Водохреща), День молитви й каяття (в середу другого тижня великого посту), страшна п’ятниця, Великдень, Зелені свята, Свято подяки за жнива (свято Цербери), задушні дні (1 вересня), свято реформації та Різдво72.

Колоритною складовою полікультурного простору України стали єврейські сільськогосподарські колонії. Колонії з дореволюційним досвідом існування, що компактними ареалами розміщувалися в Приазов’ї, Кременчуччині, Одещині, загалом довели свою життєздатність і започаткували особливий тип єврейської субкультури, ґрунтованої на сільськогосподарському типі виробництва. Величезний вплив на неї справили німці, які свого часу призначалися царською адміністрацією кураторами єврейських колоній.

Типове єврейське сільськогосподарське поселення планувалося за лінійним планом з широкою центральною вулицею, з обох боків якої тягнулися житлові будівлі (вони практично копіювали житла німецьких колоністів) з палісадниками. В глибині двору розміщувалися господарські будівлі, за ними клуні, городи та інші угіддя. Опис типового помешкання єврейського колоніста залишив П. Піневич: «Зовнішній вигляд житлової будівлі однотипний з німецьким будинком, поступаючись чистоті та охайності німця, будинки єврейських сільських колоністів далеко випереджають міських ремісників-євреїв, які мешкають у тісняві та великій скупченості. Житлова кімната в таких будинках доволі простора, хоча й низька, з піччю в кутку, дерев’яними нарами в іншому та дерев’яними лавками навкруг стін; окрім лавок єдиними меблями є стіл; зрідка велика кімната перегороджується навпіл легкою дерев’яною перегородкою. В якості типової риси євреїв, як і німців, слід відзначити любов прикрашати стіни кімнати великими фотографічними портретами предків по двох лініях, оздоблюючи їх унизу штучними квітами»73.

Дослідники відзначали позитивний вплив сільськогосподарської праці на здоров’я колоністів, що ж до організації внутрішнього життя громад — вона визначалася «...дідівськими традиціями, приписами й непохитним консерватизмом». Обов’язковими суспільними будівлями кожної єврейської колонії були синагога, школа і баня, які утримувалися громадським коштом. Матеріальне становище єврейських колоністів у повоєнну добу було досить скрутним, що позначалося на всіх сферах їхнього життя, перш за все харчуванні. П. Піневич з цього приводу писав: «Їдять євреї взагалі мало й скудно, але часто; за сніданок зазвичай править, як у німців, кава, яку вони виготовляють домашнім способом з ячменю, обід із 2-х блюд, причому першим нерідко буває копчена або солона риба; охоче колоністи вживають також чай»74. І все ж ті єврейські колонії, що вціліли в Україні після погромів, порівняно з єврейським містечком, що існувало на межі виживання, були, здавалося, унаочненням перспектив подальшого розвитку єврейської громади. Проблема зміцнення економічних підвалин її відтворення в другій половині 20-х рр. правила за пріоритетний напрямок національної політики більшовицького уряду.

Слід відзначити, що визначна увага більшовицької влади обумовлювалася суто прагматичними міркуваннями. Попри колосальні проблеми, що існували в єврейській громаді на початку 20-х рр., вона залишалася доволі впливовим політичним гравцем. Перебуваючи фактично на нелегальному становищі, сіоністські організації безроздільно панували на «єврейській вулиці» і в умовах голоду, організувавши іноземну допомогу голодуючим та розподіляючи її серед них, щодень збільшували свої рейтинги. Відділ нацменшин при НКВС не на жарт був стурбований активністю представників АРА, які своєю діяльністю сприяли самоорганізації громади, що генерувала ідеї відродження й легалізації релігійної освіти. Від колективного усвідомлення культурних потреб всього один крок лишався до формулювання вимог до влади і форми державного устрою. Пізніші за часом походження секретні матеріали НКВС та ЦК ВКП(б) підтверджують небезпідставність побоювань українських чекістів, зокрема, І. Сударського, та діячів Євобщесткому. «Відродження сіоністсько-рабинської громадськості», допущене більшовицькою владою в обмін на іноземну допомогу для виходу з голоду та здійснення грандіозної програми аграризації єврейства, на практиці перетворилося на суттєву загрозу диктатурі пролетаріату. Пізніше влада, вміло дезорганізуючи сіоністське підпілля далекосяжними спецопераціями та водночас заграючи з його іноземними інвесторами, докладала непересічних зусиль для зміцнення власної бази як у середовищі єврейського селянства, так і в найбільш проблемній зоні — містечку.

Занепад містечка надактуалізував питання господарського розвитку єврейської етнічної меншини в Україні. Ідея аграризації єврейства хоча й не була оригінальною, проте в радянських умовах набула якісно нового звучання, економічної гостроти і політичного забарвлення. З площини регулювання господарських і соціальних процесів на середину 20-х рр. вона перейшла в площину боротьби за політичну владу, забезпечення підтримки єврейського електорату.

В інформаційній записці ЦК КП(б)У від 12 серпня 1925 р. «Про єврейське переселення» в УРСР відзначалося існування 92 містечок з переважаючим єврейським населенням чисельністю 145 701 особа. До особливостей економічної системи містечка документом віднесене характерне співвідношення між самодіяльним і несамодіяльним населенням (за даними міського перепису населення України 1923 р. воно складало 34 : 66 у той час, як пересічно по УСРР — 42 : 58). Питома вага євреїв у містечковому населенні Подільської губернії (де концентрація єврейського населення була особливо високою) сягала 75,1%, в інших регіонах єврейське населення не завжди було провідною етнічною групою в містечках, але становило від 30 до 50% їхньої людності. В Одеській губернії, наприклад, таких містечок і невеликих міст було до 70-ти. Згідно з даними загальносоюзного перепису 1926 р. із загального числа 1 574 000 євреїв України, 1 281 615 були міськими мешканцями і близько половини їх — тобто понад 600 тис. — мешканцями штетлів. Це була чисельна субкультурна група, яка внаслідок складності свого господарського становища генерувала протестні настрої щодо радянської дійсності і мала безліч можливостей донести їх до світової громадськості. Власне, саме завдяки їй «єврейське питання» перетворилося на одну з центральних проблем радянської внутрішньої й зовнішньої політики.

В силу історичних обставин єврейське містечкове населення було торгівельним посередником між містом й селом, між промисловістю і сільським господарством. Містечкові кустарі й ремісники (за даними губернської статистики 1925 р. у Подільській губернії євреї становили 80% їх складу) в своїй виробничо-торгівельній діяльності гнучко реагували на потреби селянського ринку, заповнюючи своєю продукцією прогалини, не заповнені великою промисловістю. Торговці й кустарі їздили по сільських ярмарках і продавали чи обмінювали кустарно-промислові вироби та міські товари. Відомості про це знаходимо в документах як загальноукраїнського, так і регіонального рівнів. Однак, відразу після затвердження радянської влади така діяльність стала протиправною.

Протягом непу криза, що охопила єврейські містечка, поглиблювалася з року в рік. Непідсильний податковий тиск, радикалізм соціальної політики, громадянська напівправність мешканців штетлів у країні диктатури пролетаріату стали підґрунтям опозиційності громади до радянської влади, зростання сіоністського підпілля, що, власне, й спонукало ЦК КП(б)У звернути увагу на єврейську проблему в УСРР. Події розгорталися наступним чином. — В середині 1924 р. партійно-державне керівництво Подільської губернії виявило чисельну й впливову нелегальну сіоністську організацію. Незважаючи на переслідування, наприкінці року вона виступила серед кустарів із власним наказом депутатам на виборах Вінницької міської ради, в якому окреслила інтереси й права єврейських кустарів. Оригінал цього документу Подільський губком КП(б)У направив до ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б), після чого останній зажадав від губкому інформацію про становище кустарів у губернії і роботу серед них. Матеріали, що надходили з місць, доволі скоро розвіяли ідеалістичні псевдо-інтернаціоналістські ілюзії комуністичного проводу України, який, слід віддати йому належне, оперативно відреагував на складну проблему, підключивши до її опрацювання всі дотичні відомства, зокрема, й створену навесні 1924 р. ЦКНМ. Комісія приступила до з’ясування становища єврейської громади невідкладно. Звіт установи за квітень–вересень 1924 р. сутність економічних проблем єврейства визначив таким чином: «В теперішній час з розвитком держторгівлі й кооперації, яка катастрофічно впливає на приватний капітал, [...] спостерігається серед євреїв безвихідне становище. Перед ЦКНМ ставилося питання дати вихід більшому населенню, тобто залучити до землеробської праці»75.

24 грудня 1924 р. Головбюро єврейських секцій при ЦК КП(б)У розглянуло питання про звернення громадян — євреїв міст і містечок Могилівського округу Подільської губернії до Центрального Бюро Євсекцій при ЦК РКП(б) і ЦКНМ при ВУЦВК зі скаргами на представників місцевої влади, звинувачених у хабарництві й антисемітизмі. Було ухвалено рішення провести ґрунтовне обстеження. Це надзвичайно складне завдання було покладене на ЦКНМ.

Наприкінці 1924 — в 1925 рр. Комісія здійснила фронтальні обстеження умов життя єврейського населення в Подільській та інших губерніях України. Результати їх були тривожними. Перевірка великої кількості заяв і скарг євреїв Поділля підтвердила їхню слушність, про що губком КП(б)У в березні 1925 р. інформував ЦК КП(б)У і ЦК РКП(б). Місцеві партійні, а, отже, й державні органи, як зазначається в інформації, вважали, що в містечках їм «робити нічого» і розглядали податкові пільги та інші «непівські» директиви центральних радянських органів як «вплив на партійців дрібнобуржуазної стихії». Директиви не виконувались і замінялися місцевою правовою творчістю: податковими утисками, відстороненням від виборів до рад, участі в кооперації. Внаслідок чого становище містечкового населення «межувало із злиднями».

Була й інша складова економічного занепаду містечкових кустарів, про яку місцевій виконавчій гілці влади була несила говорити вголос — у низці місцевостей влада просто не керувала ситуацією. Аби проілюструвати тогочасні обставини існування пересічного єврейського містечка наведемо текст листа союзу кустарів м. Томашполь (Тульчинська округа), адресованого голові ВУЦВК Г. Петровському і датованого 22 серпня 1925 р. (!) — «В нашем районе на всей территории быв Ямпольского уезда страшно развился бандитизм, так что жизнь и вся торговля остановилась. Невозможно выехать за город. Грабят и убивают. Уже 5 месяцев как ежедневно бывают грабежи и убийства.

15 августа в 10ти верстах от Томашполя зарезали еврея. У извозчика крестьянина забрали лошадь. Несколько дней тому назад у нескольких крестьян, возвращавшихся домой, забрали 600 рублей и хорошенько избили. Ограбили также бедных скупщиков яиц. По дороге на ярмарку в м. Жирин бандиты остановили 40 человек с подводами и без подвод евреев, крестьян. Всех ограбили и избили. Недавно, недалеко от Томашполя была убита еврейская семья (кузнеца) из 3 человек, имущество ограблено. Родственники этой семьи привезли двух собак ищеек. Одна ищейка ворвалась в дом какой-то крестьянки, но из этого ничего не вышло.

Возвращаюся [так у тексті — Л.Я.] парня Велика из Томашполя домой в Москалевку убили в 10 верстах от Томашполя за то, что он не так быстро отдал вырученные им деньги за кожу. Бандиты также остановили 3 подводы, там было 15 человек. Всех перевязали, как овец на бойне, избив, ограбили. Товар и лошадей забрали, а пострадавших оставили завязанными как мужчин, так и женщин. Еврей, который продал дом, чтобы отвезти приданое девушке сироте, не поспешил отдать эти деньги и ему револьвером выбили зубы и один глаз вытек. Таких грабежей и убийств очень много. В 18-ти верстах от Томашполя в местечко Баровку ворвались 13 бандитов, ограбили сельсовет (!) и еврейские семьи.

Наша милиция довольно слабая, чтобы препятствовать таким нападениям, потому что у нас в милиции 1 начальник и 2 милиционера. Незначительным сопротивлением можно было бы ликвидировать бандитов, потому что это не (мировая) массовая организация, а некоторые крестьяне села. Но они уверены, что никакого наказания не будет за грабежи и убийства, и следствием этого прибавилось 80% бедняков, умирающих с голоду. Ужас охватывает, когда проходишь улицы и видишь, как люди сидят на земле с печальными лицами (как будто оплакивают мертвеца) вздыхают и спрашивают: «Что будет, откуда мы будем питаться?»

Чтобы дома устраивать трестовские дела нужно иметь большой капитал, выехать же за город, рискуешь жизнью. Некоторые говорят: «Недавно мы имели деньги и их тоже потеряли на ярмарках. Некоторые говорят: «Почему им не грабить, когда советская власть им не препятствует в счастливой и легкой (наживе) работе. На самой небольшой ярмарке бандиты получают 200–300 червонцев. Очень скоро они наверно прийдут в еврейск. местечки, никого не (пугаясь) боясь и будут убивать».

Так как Советская власть окрепла, мы просим принимать скорее самые строгие меры, чтобы остановить эти страшные убийства и грабежи, чтобы мирные граждане могли спокойно жить. Советская власть может твердым (голосом) и грозным словом сказать бандитам: «Отнимите ваши окровавленные руки от людей, они тоже не виновны».

Да здравствует мир между народами на равных правах!

В последнюю минуту перед отсылкой этого письма в местечке всех охватил ужас. Вчера на всех ярмарках во всех местечках по всей территории б. Ямпольского уезда вплоть до Днестра до рубежной границы убили много евреев и ограбили. Мы Союз кустарей местечка Томашполя страшно огорчены и бесспокойны [так у тексті — Л.Я.], потому что из-за этих нападений все местечки замерли. Никто не приезжает, и потому у нас нет источников дохода.

От имени всех евреев и кустарей подписывають

Кустарь Нохим Страшун»76. Невдовзі раніше затушовувана єврейська проблема вийшла за межі Правобережжя й України, а центр її обговорення перемістився до Кремля. Помітна фігура євсекції — С. Діманштейн77 — у 1926 р. підсумував наслідки партійних ревізій наступним чином: «Від революції переважна більшість євреїв навіть програла, а не виграла. Якщо взяти загальне становище євреїв у містечках до революції й тепер, то вийде, що 15–20% покращили своє становище після революції, 30% залишилося в тому ж становищі і у 50% становище погіршилося. Левова частка євреїв жила з ремесла, торгівлі, тепер це у них зникло з рук […] єврейське населення в містечках вимирає, молодь уходить у контрабанду, де знаходить собі вихід людина ні до чого не пристосована»78.

Відчай та апатія позбавленої засобів існування та перспектив єврейської молоді зафіксовані в звіті Д. Моніна, його свідчення тим більш вражають, що стосуються комсомольців: значні шари містечкового населення голодують, молодь на 80–90% безробітна, у Кам’янецькій окрузі комсомолець покінчив життя самогубством через відсутність засобів існування, один з юнаків-кустарів на зборах заявив: «Якщо ви не переселите нас на землю, ми вимремо або покінчимо з собою»79.

Політичні настрої єврейства обумовлювалися національною ізольованістю, фінансовою та матеріальною залежністю від допомоги з-за кордону з боку Джойнт, ЄКО та інших організацій. Все це створювало сприятливі умови для зростання чисельності й впливовості заборонених радянською владою сіоністських партій та організацій, які в перевиборній кампанії 1924/25 року згуртовано виступили під гаслом «Ради без комуністів».

3 квітня 1925 р. секретаріат Центральної Контрольної Комісії КП(б)У розглянув питання «Про обстеження єврейських містечок Подільської губернії за матеріалами комісії Подільського Губкому і Губ КК». В ухваленому рішенні, наступного дня розісланому по губерніях, Подільській ГубКК КП(б)У пропонувалося припинити виявлені обстеженням зловживання. Разом з тим перед ЦК КП(б)У ставилося питання про необхідність поглибленого обстеження містечок в інших губерніях.

Про те, що становище єврейства Подільської губернії було не винятком, свідчить звіт інструктора Головбюро Євсекцій при ЦК КП(б)У Фельдмана про поїздку на Волинь. Документ не датований, але за змістом можемо датувати його весною 1925 р. В ньому зазначається, що кустарі в містечках Волині складали від 35 до 60% населення і об’єднувалися переважно в постачально-збутові товариства. Місцева влада припустилася низки прорахунків щодо містечкового населення, особливо в податковій політиці. Як наслідок, не більше 20% із 93 обстежених кустарів та ремісників м. Остропіль були спроможні годувати родини і сплачувати державні податки.

У звіті Коростенського окружкому КП(б)У і доповідній записці обліково-розподільного відділу ЦК РКП(б) «Про роботу серед кустарів-одинаків», датованих кінцем весни 1925 р., зображена аналогічна ситуація із станом містечкового населення Київської губернії: переобтяження податками, заборона участі в кооперації, демонстраціях з нагоди революційних свят, посилення активності і впливу сіоністів. У двох узагальнюючих документах про сіоністський рух на Україні, підготовлених Головбюро Євсекцій при ЦК КП(б)У в березні 1925 р. і ГПУ у вересні 1925 р., важкі умови життя євреїв, особливо в містечках, називалися головною причиною зростання сіоністського підпілля. В звіті БНМ (бюро національних меншин) Київського губвиконкому за березень 1925 р. голова губвиконкому Гринько змальовував становище містечка наступним чином: «Єврейські кустарі — в тяжкому становищі, інша частина за роки війни практично декласована внаслідок погромів. Ця декласована маса залишається, таким чином, геть необґрунтованою, безперспективною, неактивною й до радянської влади зовсім байдужою [...] доволі значна частка євреїв, як у губернському центрі, так і в містечках живе виключно з того, що отримує посилки та підтримку від своїх рідних з Америки [...]»80.

Отож, на середину 20-х рр. «єврейське питання», як таке, включало низку взаємообумовлених складових (господарський занепад містечка, економічне розорення торговців і ремісників, декласування та люмпенізація містечкового єврейства, поширення антирадянських настроїв в єврейському середовищі, збільшення впливу заборонених сіоністських організацій, антисемітизм оточуючого населення та органів місцевої влади) і було одним з найгостріших в Україні. Особливої ж актуальності, за даними ЦКНМ, воно набуло на Правобережжі та Одещині.

Одностайність висновків партійних ревізорів та зміст висловлюваних ними застережень не дають підстав вважати, що партійне керівництво республіки та Союзу турбувало погіршення становища мешканців штетлів, як таке. Не відновлення в повному обсязі їхніх громадянських та політичних прав, а убезпечення більшовицької влади від генерованих штетлами загроз, становило мету внутрішньої політики стосовно єврейської громади. Раніше не педальована ідея єврейської сільськогосподарської колонізації в переломному 1925 р. дала в руки радянського уряду УСРР «карт бланш». Вона не була новою: враховуючи проблеми регулювання суспільних і виробничих відносин у містечку, Відділ національних меншин НКВС в останні дні свого існування ще 14 лютого 1924 р. звернувся до відповідних відомств, зокрема, до НКЗему, з ініціативою про вироблення «в терміновому порядку [...] організаційної програми єврейського переселенства на вільні землі в районах єврейських колоній за участю представників Відділу нацменшин НКВС та ОРТу»81. Ідея колонізації півдня України ініціювалася ОРТом, який, підсумовуючи досвід 1921–1923 рр. притягнення євреїв Правобережжя до виробничої справи, визнав крайню обмеженість місцевих ресурсів. За даними організації в 1921 р. до землеробської праці на Правобережжі перейшли 4 290 осіб, яким було надано 5 184 дес. землі; в 1922 р. землеробами стали 13 954 євреїв, які отримали 14 900 дес.; 1923 р. 28 328 осіб були наділені 36 536 дес. землі. «Ці цифри, — писав ОРТ у листі до Відділу НМ НКВС, — в абсолютному їхньому вигляді не являють з себе нічого значного в республіканському масштабі»82. Становище новостворених колоній було злиденним. В узагальнюючій записці заступника голови Зінов’євського окрбюронацмен воно охарактеризоване без прикрас: колективи забезпечені інвентарем на 10–15%, відстань від житла до наділів — 8–35 верств, грошей на будівництво нема83. Звичайно, вважати здобуті на той час результати хоча б якимось вирішенням проблем єврейської містечкової бідноти можна було лише умовно, адже ділянка в 1,2–1,4 дес. була неспроможна прогодувати родину її господаря.

З 1925 р. переселення євреїв на південь України розглядається як «ударний фронт роботи». Проте переоцінювати бажання євреїв вдатися до землеробства не приходилося. Надану спочатку губернії квоту на переселення 900 сімей довелося зменшити вдвічі. Серйозною перепоною на шляху комплектації переселенських колективів стали вимоги до майнового становища переселенців, що повинні були мати так званий «300-карбованцевий мінімум»84.

Відчутним був потяг єврейських містечкових мешканців до переміни напрямку господарської діяльності на Одещині. Там у 1924–1925 рр. 1 055 сімей зареєструвалися як такі, що бажали стати землеробами. Проте в окрузі доволі гостро стояло питання нестачі земель, і були критично загостреними поземельні відносини в німецьких колоніях. Виокремлених для єврейської колонізації 5 000 дес. було недостатньо. БНМ Одеського ГВК вважало, що «потрібно мінімум 15 000 дес., щоби розселити хоча б 1 000 сімей»85.

На початку 1925 р. у Волинській окрузі зареєструвалося 3 722 родини (8 708 осіб), або ж 11% єврейського населення округи, що бажали перейти до землеробської праці86. З того ж 1925 р. переселення набуло планового характеру, в округах були створені спеціальні комісії, що опікувалися реєстрацією бажаючих та комплектацією переселенських колективів. У 1925 р. у 8-ми округах УСРР зареєструвалося 14 998 родин (близько 73 тис. осіб), а протягом першої половини 1926 р. — ще 80 тис. євреїв, що прагнули стати селянами87.

Наперед зауважимо, що прагнення вирішити «єврейську проблему» в Україні шляхом докорінної соціальної перебудови громади відіграло суперечливу роль у її подальшій долі. Захопившись ідеєю аграризації, уряд мало переймався вирішенням соціально-економічних проблем містечка. А між тим становище мешканців штетлів упродовж 20-х рр. залишалося надзвичайно складним. Датована осінню 1928 р. доповідь завідувача євбюро Зінов’євського окрпарткомітету Розенблюма відобразила генеральні тенденції трансформації єврейської громади: більшість євреїв-робітників належать до некваліфікованої робочої сили, кустарі (шевці та кравці) витісняються промисловістю, центральною фігурою єврейського селянства є біднота, торговці декласуються та емігрують за кордон. Джерелом існування всіх соціальних шарів залишається допомога закордонних родичів. Частина декласованої людності живе продажем самогону, безбандерольною торгівлею та збільшує лави так званих «базарних людей»88. Найбільшу ж тривогу властей викликала відсутність у середовищі кустарів та євреїв-селян «відчуття громадянства Радянського Союзу»89, і саме останнє, на наш погляд, було квінтесенцією ставлення етносу до радянського способу життя.

Намагаючись досягти корінного перелому у відносинах між владою та громадою, більшовицький уряд ініціював широкомасштабну соціальну реформу. Доволі механістична задумка влади полягала в розвантаженні правобережних містечок від надлишку населення шляхом централізованого переведення його в сільськогосподарський сектор. За державною програмою територія України була поділена на чотири переселенські райони, звідки планувалося відселити 1 774 тис. осіб надлишкового населення, в тому числі і єврейського90. Для розореної, дезінтегрованої з економічного погляду країни це було непідсильною справою, проте, уряд УСРР ставив на революційний ентузіазм і сподівався на фінансову підтримку низки іноземних організацій. В 1925–1926 р. для створення нових єврейських сільськогосподарських колоній було виділено 108,9 тис. дес. землі в Україні та 58,4 тис. дес. у Криму. Згідно з постановою ВУЦВК (29 липня 1925 р.) «Про залучення єврейського населення до землеробської праці» уряд планував виокремити для переселенців ще 300 тис. дес. землі у Криворізькій і Херсонській округах91. Саме тут згодом були сформовані єврейські національні райони.

Раптовість переходу уряду від ігнорування економічних негараздів єврейського містечка до найшвидшого їхнього подолання визначила характер аграризації, рівень її господарської підготовленості та результативності. Втілення ідеї в життя наразилося на безліч проблем, у першу чергу — ментальних, які створили тривимірний клубок суперечностей:

- більшовики прагнули зробити аграризацію першим кроком комунізації єврейської спільноти;

- єврейство, з притаманною йому метикуватістю, намагалося перетворити аграризацію на бізнес;

- оточуюче малоземельне селянство, переважно українське, потрапляло в економічну залежність від новоявлених колоністів, і на цьому ґрунті буйно розквітав побутовий антисемітизм.

Яскраві ілюстрації вкрай суперечливих перших кроків аграризації містить монографія Л. Місінкевича. — За сільськогосподарською комуною с. Кузьмінчик Чемеровецького району (Поділля) було закріплено 52,5 дес. землі, з них — 6 дес. саду. Маючи 35 членів (з них 23 працездатних) комуна власноруч землі не обробляла, оскільки в селі мешкали лише 6 «комунарів» — решта займалися звичними промислами в Кам’янці-Подільському. Силами наймитів комуна спромоглася засіяти 8 дес. та 7 — зорати на зяб. Комунарську худобу (корову та 6 свиней) доглядали батраки. Вчасно був зібраний лише врожай фруктів92.

Випадки такого, цілком сучасного ставлення до господарювання на землі, що викликало до життя напівлегальні форми суборенди, не тільки обурювали місцеве селянство, а й приводили до відвертої конфронтації. Самовільне захоплення земель колонізаційного фонду, спалення комунарських будівель (сільськогосподарський колектив «Педекс» Дунаєвецького району — вересень 1925 р.), орендованих приміщень (млин, орендований колективом у с. Січинці — серпень 1926 р.), міжетнічні бійки були явищем звичним у зоні діяльності примістечкових колгоспів. Не менше нарікань викликало господарське становище тих колективів, які існували не на папері.

Обстеження єврейських переселенських колективів в середині 20-х рр. в основних рисах діагностували проблеми, що були їм притаманні в майбутньому. Спроби уряду створити однотипні, однорідні в соціальному відношенні переселенські громади не увінчалися успіхом. Діапазон господарських показників переселенських колективів був доволі значним: від громад, що належали до заможних (таких нараховувалося до 30%)93 і намагалися вести змішане господарство, відкриваючи промислові підприємства; до невеликих колективів, що вели нужденне життя.

Характер діяльності перших відверто лякав місцеві органи влади, які не мали на них жодного впливу і побоювалися зростання в їхньому середовищі нелегальних сіоністських організацій. Завідувач євсекції БНМ Катеринославського губвиконкому Зусманович таким чином змалював ситуацію, що склалася навколо цих колективів: «В єврейських колективах, що розташовані на території Криворізької та Запорізької округ, помічений уклон до відкриття промислових підприємств, тобто сільськогосподарських колективів [так у документі. — Л.Я.], в основу господарства вони не ложать землеробства, а обмежуються відкриттям підприємств і для відводу очей місцевим властям та земорганам засівають невеликі ділянки землі [...]. Всі члени таких колективів — колишні торговці, іноді й великі, та дуже невеликий відсоток ремісників. Такі колективи кредитуються органами «Джойнта» та «ЄКО» [так у документі. — Л.Я.], що сприяють відкриттю промислових підприємств, є колективи, що існують всього лише 6– 7 місяців, а отримали кредити від вказаних вище організацій більше 30 тис. карбованців, окрім того такі колективи кредитуються ще й Держорганами»94.

«Працівники місць не знають, яку лінію тримати стосовно них», — підсумовував Зусманович95, з дописів якого видно, що подібного ґатунку колективи були економічно незалежними й саме цим насторожували місцевих керівників та оточуюче селянство.

Однак, чисельно переважали переселенські колективи, становище яких було катастрофічним. Складалися вони переважно з чоловіків, які по декілька років мешкали гуртом у непридатних приміщеннях, не маючи можливості перевезти свої родини через відсутність житла96. Доволі типовим для таких колективів був випадок, описаний у праці Х. Фінкеля, коли майже дві тисячі переселенців з Херсонської округи змушені були повертатися на зимівлю до своїх містечок97. Означені колективи, як видно з низки документів, були покинуті напризволяще і самотужки намагалися вибитися з нужди, що було безперспективною справою, адже їх не кредитували ані американські організації, ані Сельбанк. Землевпорядження в них завершилося самим фактом нарізки землі. Враховуючи відсутність агрономічної допомоги, з одного боку, та навичок землеробської праці, з іншого, не важко уявити реальний стан речей у цих колективах та перспективи, які вони відкривали своїм членам. Зрозуміло, що їх можна було розглядати як відчайдушну спробу містечкової бідноти вирватися із замкненого кола злиденності, але аж ніяк не розрекламовану більшовиками модернізацію соціальної структури єврейства, що мала наблизити його до світлого соціалістичного майбутнього. Саме в таких колоніях у 1927–1928 рр. у зв’язку із вимерзанням озимих розпочався голод, подоланий централізованими зусиллями98.

Радянська концепція єврейської колонізації була зорієнтована на аграризацію найбідніших верств єврейської людності. Нормативні документи жорстко контролювали включення до переселенських артілей дрібних торговців та ремісників, які використовували найману працю. Низка дослідників, зважаючи на обставини розвитку колонізаційного руху та непроглядне становище єврейських переселенських колективів, вважає спробу аграризації єврейства невдалим «соціально-економічним експериментом», оцінює її негативно і зазначає, що без закордонного фінансування єврейська колонізація, як така, була приречена.

Допомога іноземних організацій, зокрема, Єврейського колонізаційного товариства (ЄКТ), була справді значною і справляла неабиякий вплив на настрої єврейських колоністів. За даними ЄКТ від 12 серпня 1925 р. за перші три роки своєї діяльності в СРСР організація вклала у єврейську сільськогосподарську колонізацію 18 млн. франків.99 За відомостями Я. Кантора, протягом 1927 р. єврейські закордонні організації для здійснення програми надали 4 949 912 руб., у той час як держава — 874 924 руб., або 17,6% від загальної суми. В той час, як радянський уряд виділяв на переселенське господарство 137 руб. кредитів, «Агро-Джойнт», ЄКТ та ТРП — відповідно від 740 до 940 руб.100, що своєю чергою позначалося і на господарському становищі останніх, і на їхніх політичних поглядах.

За час здійснення програми аграризації єврейства в Україні було створено 162 нові єврейські колонії, 38 з яких розміщувалися в Херсонській окрузі, 74 — в Криворізькій, 25 — у Маріупольській та Запорозькій, 22 — в Одеській та 3 — у Мелітопольській. Проте, скоро стало ясно, що програма себе не виправдовує фінансово й соціально, вона буксує і створює безліч додаткових проблем.

Вирішення соціально-економічних проблем єврейського містечка проходило під гаслом «реконструкції соціального складу єврейського населення»101. З низки документів і публікацій 20-х рр. зрозуміло, що республіканське й союзне керівництво вважало соціальну структуру єврейства хворою, а своїм основним завданням називало її оздоровлення. На думку керівника єврейської секції ЦКНМ А. Глінського «містечкова проблема» полягала в тім, що [...] сотні тисяч декласованих єврейських бідняків, які вимирали з голоду, треба було залучити до виробничої праці, залучити до промисловості та сільського господарства»102. Підсумовуючи роботу українського уряду по вирішенню містечкової проблеми, він зауважив: «За декілька років, власне, зовсім перероблена та соціальна структура, що створювалася протягом тривалого історичного періоду»103.

Спробуємо з’ясувати соціальні наслідки аграризації, залучаючи для вирішення цього завдання дотичні джерела. — За даними ЦКНМ у 1926 р. Євреїв-селян нараховувалося 107 тис. осіб. із 160 тис. по всьому СРСР. Протягом 1926-1931 рр. було розселено в примістечковій зоні 37 тис. осіб, і єврейське землеробське населення склало 8,7% від загальної кількості євреїв УСРР. У 1929 р. питома вага єврейського селянства становила 9,8%. До 1931 р. за межі України було переселено більше 12 тис. осіб. (0,8%). — Зважаючи на останнє, заяви А. Глінського виглядають як політичне фразерство. Звичайно, певне покращення умов існування 10% єврейства республіки також було важливою суспільно значущою справою, проте про жодну докорінну перебудову соціальної структури єврейської меншини та вирішення містечкової проблеми говорити було зарано.

Слід зазначити, що питання аграризації стало одним з найгостріших не лише в суспільному, а й у партійному житті країни, що саме по собі говорило про великі проблеми, що супроводжували його опрацювання. Наводячи згадувані відомості про збільшення єврейського селянства, А. Глінський, відстоював на той час непохитну партійну позицію і писав: «Це настільки велике досягнення, що знаходяться навіть такі розумники, які говорять, що треба припинити переселення. Інші зауважують, що вже не вистачає контингентів. Між тим обстеження одного єврейського містечка в Ружинському районі показало, що там і зараз є 30% позбавленців, з яких більша половина — декласована біднота. Відомості з інших містечок також вказують на існування ще багатьох тисяч родин, які можна буде переселити на землю. Тому в 1931 р. на Україні намічене переселення на землю ще 7 тис. родин»104.

Ставлення українського уряду до проблем, що виникали в контексті здійснення аграризації, залишалося доволі стабільним з початку її презентації до переходу до суцільної колективізації. В 1927 р. І Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин висловила свою цілковиту підтримку політиці аграризації. Постанова по єврейській секції займає дев’ять сторінок тексту, з яких три присвячені економічній роботі серед єврейства. Нарада пропонувала не лише очолити єврейську колонізацію до Південної України та Криму, а й далі розвивати містечкове культурне землеробство (виноградарство, хмільництво, тютюнництво, буряківництво) поряд із здійсненням меліорації боліт Полісся, сприяти економічному піднесенню старих єврейських землеробських колоній.

Виступаючи на ІІ Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин (1930 р.), А. Глінський у доволі різкій формі виступив проти І. Вейцбліта на захист політики аграризації, назвавши останнього ліквідатором105. Причиною вбивчої критики науковця стали висловлені ним міркування про те, що не аграризації, а втягненню євреїв до великої промисловості належатиме першість у вирішенні містечкової проблеми. На нараді суспільна думка про непристосованість євреїв до землеробської праці була кваліфікована як думка класового ворога. Уряд вважав, що переселенці доволі швидко опановували нову галузь виробництва, на підтвердження чого наводилися дані про розширення посівних площ, інтенсифікацію господарств, найперше ж — про рівень колективізації у переселенських колективах (1931 р. колективізація охопила 86% переселенських колективів106).

Втім, нині слід віддати належне науковим передбаченням І. Вейцбліта: саме створення й зростання єврейського пролетаріату не лише структурувало єврейську громаду, а й нанесло вирішальний удар по єврейському традиційному культурному світу. В 1931 р. рівень кооперування кустарів в єврейському середовищі був найвищим у республіці: із загального числа 135 тис. кустарів було кооперовано 110 тис. Більш-менш значним став відтік єврейської бідноти до промисловості лише з початком індустріалізації: з 18 тис. єврейської молоді, які були підготовлені фабзавучем упродовж 20-х — на початку 30-х рр., 10 тис. припадало на 1930/31 рік. 1931 р. уряд планував видати 29 тис. нарядів для забезпечення євреїв місцем роботи у промисловості та будівництві, причому за розрахунками частка євреїв-працівників повинна була перевищити питому вагу службовців107.

«Дбайливо» взяті пі опіку КСМ фабзаучівці стали провідниками нової більшовицької ідеології. Саме вони вже в середині 20-х рр. ухвалювали рішення про ігнорування Суботи, працювали під час єврейської Пасхи, відмовлялися від традиційних свят на користь революційних, руйнували побутові звички й традиції власної етнічної групи. Їхнім коштом зростала не лише російськомовна субетнічна група в єврействі, але й їдишомовна субкультура пробільшовицького ґатунку. Саме на її підвалинах в СРСР та Україні розбудовувалися єврейський театр, кіно та література — культурні явища якісно нового характеру. Вони справляли визначний вплив не лише на єврейську спільноту, а й на інші етноси країни, оскільки пропагували ідеї пролетарського інтернаціоналізму. Але це вже предмет іншого дослідження.

Отже, на межі 20–30-х рр. рр. загальна частка кооперованих кустарів та робітників мала скласти близько 10% (150 тис. осіб), а спільна частка залученого до землеробства та промисловості єврейського населення становила б близько 20%. Такими були результати перебудови соціальної структури єврейства на 1931 р. і вони були названі А. Глінським «колосальним досягненням», яке стало можливим лише в радянській країні.

Будь-яка критика аграризації на той час стала вже неможливою. Висвітлення практики вирішення аналогічних проблем єврейської діаспори в Польщі та Західній Європі відбувалося у формі беззастережного критиканства. Спростовувалися всі намагання закордонних єврейських громад здійснити «продуктивізацію єврейської молоді», тобто, залучити її до виробничих галузей: землеробства, будівництва, ремесел тощо108, незважаючи навіть на те, що роль останніх у здійсненні єврейської землеробської колонізації в СРСР була величезною.

Отож, багаторічні й нелегкі зусилля республіканського уряду, скеровані на зміну соціальної структури єврейської меншини, закінчилися забезпеченням засобами існування принаймні 20% єврейської громади, що, звичайно, було важливою справою, особливо для самих тих людей. Проте, величезна більшість меншини — близько 80% — зберегла традиційний спосіб занять і життя і не поспішала його змінювати, незважаючи ані на складності господарювання, ані податковий тиск, ані громадянську напівправність, ані агітаційні кампанії. Чому?

Складне економічне становище єврейства не було лише українською проблемою. Більшою чи меншою мірою криза надлишкової пропозиції традиційних для єврейства професій невиробничої сфери була характерною для Європи 20-х рр., що було проявом загальноєвропейської повоєнної економічної кризи. Велика питома частка представників невиробничих професій у середовищі євреїв сама по собі не була виявом «хворобливості» соціальної структури етносу і не могла викликати економічний занепад громади в цілому. Причиною екзистенціальних проблем меншини були не особливості її структури, а економічна криза в країні, що не давала соціального замовлення на неї. Воєнний комунізм, натуралізація сільськогосподарського виробництва, централізація й одержавлення механізмів товарообміну, граничне обмеження споживання товарів повсякденного вжитку та послуг зробили професії сфери обслуговування непотрібними суспільству.

Проте, представники вільних професій не поспішали змінювати обставини свого існування. Причин було декілька. Як вказувалося, радянська доктрина єврейської сільськогосподарської колонізації була пов’язана зі значними витратами, балансувала на грані повсякденного подвигу, на який були здатні далеко не всі мешканці єврейських містечок. Величезна їхня більшість воліла бідувати й перебиватися випадковими заробітками, аніж боротися за виживання в безводному степу, в умовах господарської та побутової невлаштованості, ворожості місцевого селянства. З початком суцільної колективізації єврейські переселенці відразу перетворилися на об’єкт політики одержавлення сільськогосподарського виробника, що відштовхнуло містечкове єврейство він ідеї аграризації як такої.

Заяви уряду про можливості продовження політики не відповідали дійсності. Земельні ресурси республіки були давно перерозподілені, українське селянство в низці місцевостей потерпало від малоземелля. Отже, подальше збільшення єврейського селянського класу могло перетворитися на фактор внутрішньої дестабілізації суспільства, проте не було спроможне вирішити «єврейську проблему», як таку. Новостворювана соціальна структура громади виглядала як щось доволі випадкове, невідповідне соціальній структурі як доіндустріального суспільства, так і індустріального.

Визначальним чинником, що вплинув на згортання соціальних процесів, які тільки-но почали набирати силу, став фактор часу. Створення єврейського сільськогосподарського виробника та стимулювання кооперації в середовищі кустарів з історичної точки зору були приречені, адже сама історія УСРР відвела на їхнє існування якихось п’ять років, за які, зрозуміло, вони не могли сформуватися. Радянські та партійні функціонери доволі швидко втратили інтерес до ідеї аграризації єврейської меншини. Проявом явного охолодження урядовців, з одного боку, та надзвичайного загострення суспільної думки навколо єврейського колонізаційного руху, з іншого, стало обговорення проблеми єврейської колонізації на шпальтах центральної республіканської партійної преси. Акцентуючи увагу на об’ємах державної допомоги переселенцям та розтлумачуючи факти зловживань нею з боку останніх, закликаючи «несвідоме» оточуюче селянство прихильно ставитися до своїх нових сусідів, урядовці послідовно оминали з’ясування наслідків політики аграризації. Визначаючи кількість переселених родин, наданих кредитів і збудованого житла, урядовці не наводили жодних показників новостворених єврейських господарств і практично не характеризували господарське та побутове становище земельних громад, колективів тощо. З контексту виступів партійних функціонерів з’ясовується доволі механістична концепція вирішення єврейської проблеми в Україні, сутність якої полягала в масовому виселенні надлишкового населення з регіонів аграрного перенаселення і наданні йому можливості займатися селянською працею. Проте, факт надання єврейству можливості працювати на землі в соціально-економічних умовах радянської України сам по собі був неспроможний зупинити загальний занепад єврейської громади з низки взаємообумовлених причин.

Першою і найбільшою перепоною на шляху успіху аграризації стала власне практика здійснення єврейської сільськогосподарської колонізації, система заходів і підходів до комплектації переселенських громад та їхнього облаштування. Дореволюційні дослідники єврейських сільськогосподарських колоній одним із факторів часткового занепаду колоній (тобто, певного зменшення початкової кількості господарств) вважали економічну малопотужність переселенців, які рекрутувалися урядом з найбідніших верств містечкових ремісників і торговців. В радянську добу значно ускладнювало організацію переселенської справи ігнорування демографічних особливостей єврейської громади, а саме, положення про комплектування переселенських колективів, яке вимагало, щоб на п’ять їдців приходилося щонайменше три працездатних особи109. Зростання кількості колоністів стримувало також запровадження так званого переселенського мінімуму, коли потенційний колоніст повинен був мати 300 руб. для облаштування на новому місці. Зі свого боку держава зобов’язувалася допомагати переселенцям облаштуватися на новому місці й здійснювати кредитну підтримку110, проте, реальні її можливості не здатні були забезпечити й 1/5 потреб новоявлених колоністів.

Порівнюючи обставини єврейської сільськогосподарської колонізації, слід зауважити, що радянська модель з економічної точки зору незрівнянно поступалася тій, що запроваджувалася в Південній Україні в середині ХІХ ст. Переселення взагалі й докорінна переорієнтація напрямків господарської діяльності, зокрема, вимагали певної рішучості з боку населення та неабияких зусиль і витрат з доку держави, яка їх організовувала. Порівнюючи умови створення сільськогосподарських колоній, не важко побачити докорінні відмінності у спрямуванні зусиль розділених часом урядів. Перший, надаючи переселенцям значні земельні ділянки (30–40 дес.), звільняючи їх протягом десятиліть від податків, призначаючи кураторів із взірцевих німецьких господарств, прагнув з часом отримати в місцях єврейської сільськогосподарської колонізації міцні господарства, що, власне, відповідали тогочасним уявленням про взірцеві господарства фермерського типу.

Більшовики створили найчисельнішу в Європі армію єврейського селянства (близько 98 тис.)111, проте його господарські показники відповідали середньоукраїнським стандартам дрібно-надільного маломіцного селянства. Типове господарство у новостворених колоніях пересічно мало від 2 до 2,75 дес. землі на їдця, 0,5 голів робочої худоби, 0,5 плуга, 0,05 сівалки, 0,4 голів продуктивної худоби. Не мали тягла 70% переселенських господарств, у 60% із них не було корів.112 За економічними характеристиками більшість єврейських колоністських господарств склала величезний шар незаможного селянства, яке щоденно боролося за виживання. Основна мета переселення — певне розвантаження соціального напруження в єврейських містечках — була вирішена, проте результат, відчутний принаймні в перші п’ять років, був доволі нестабільним і з економічної, і з політичної точки зору.

Неподоланною перепоною на шляху успіху аграризації по-радянському стало господарське становище новоствореного класу єврейського селянства, яке в цілому можна охарактеризувати як надзвичайно тяжке. Воно, безумовно, перебувало в безпосередньому зв’язку з окресленою вище практикою здійснення колонізаційної політики, що не створювала найсприятливіші умови господарювання на землі (як це було з іноземною колонізацією за царату), а лише пропонувала певну альтернативу злиденному й безперспективному животінню декласованої єврейської бідноти штетлів, повністю позбавленої засобів виробництва й існування. Умови життя нових землеробських колоній були критичними. В низці архівних документів зберігаються красномовні описи перших кроків містечкової бідноти на шляху опанування професією селянина.

В світлі описаного вище доволі сумнівним видається підхід дослідників, які серед причин запровадження цієї політики виокремлюють намагання більшовиків істотно розширити свою соціальну базу на селі за рахунок відданості єврейського колоніста. З переважної більшості джерел видно, що більшовики не лише не набрали додаткових балів за допомогою політики аграризації, а й втратили частину тих, що мали до її запровадження. Серед причин, що привели до такого результату, безумовно, слід назвати критичні умови існування єврейських переселенців, які мали свої претензії до бездіяльних і безвідповідальних місцевих органів влади; критичне загострення поземельних суперечностей у регіонах створення колоній; безкарний шабаш податкових органів, що порушуючи умови переселення і граючи на різниці землекористування в багатонаціональних районах, вкрай загострили взаємини між різними етнічними та соціальними групами селянства по всій Південній Україні.

Найбільшою ж перешкодою на шляху розвитку й успіху єврейської колонізації як довгострокового соціально-економічного заходу стало очевидне більшовицькому урядові превалювання негативних наслідків аграризації над позитивними. Історія іноземної колонізації в Новоросії засвідчує, що за умови господарського та податкового сприяння на адаптацію переселенців уходить щонайменше десятиріччя. За цей час ставали на ноги економічно міцні німецькі й чеські переселенці. Що ж до етнічних груп, які на новому місці змінювали напрямок господарювання (як це було, скажімо, з євреями та греками), цей термін розтягувався на 30-50 років. Лише на середину 30-х рр. ХХ ст. у кращому випадку можна було підбивати підсумки політики, як такої. Між тим, думка про її марність, нездатність євреїв до сільськогосподарської праці запанувала вже наприкінці 20-х років. Реальною її підосновою були не економічні фактори (тогочасне становище колоній відповідало етапу адаптації колоністів та щаблю розвитку продуктивних сил у країні), а, власне, неготовність багатонаціонального українського суспільства в цілому, та селянства, як класу, зокрема, поступитися на користь євреїв, чи когось іншого, омріяною землею. Селянство в регіонах колонізаційного руху було не спроможне зрозуміти політики, яка віддавала землю в руки прийдешніх, коли її було замало для місцевих. Ця обставина так швидко й безповоротно політизувала «несвідоме» місцеве селянство, що його чимдалі складніше було стримувати. Отже, якщо хтось із тогочасних політичних діячів сподівався віднайти опору режимові в особі єврейських переселенців, то він прорахувався і замість політичних дивідендів одержав розширення лав опозиції, як за рахунок колоністів, так і решти селянства.

Між тим розпилення земельних ресурсів республіки в руках дрібнонадільних одноосібників вело до безальтернативного стримування розвитку продуктивних сил країни та політичної ескалації. Колонізаційна політика виступила фактором внутрішньої дестабілізації суспільства, яке, щоправда, і без неї не відзначалося цілісністю. Цілком зрозумілими й детермінованими були претензії до політики з боку титульного етносу та втягнутих у конфлікт етнічних меншин. Фактом є й те, що і перший і другі були громадянами однієї країни й мали рівні права на належні умови для етновідтворення. В цьому розумінні відповідність колонізаційної політики завданням господарської відбудови країни в цілому, відродженню етнічних громад та інтересам внутрішньої стабілізації суспільства видається доволі суперечливою і вимагає подальшого вивчення.

Болгари на початку 20-х рр. суцільними масивами проживали на півдні України в сільських місцевостях Одеської та Катеринославської губерній. До революції напрямок їхнього господарського розвитку визначали високі (до 60-ти дес. на господарство) норми землекористування, значний розвиток інтенсивних галузей сільськогосподарського виробництва (перш за все — городництва й садівництва — вони, за визначенням А. Скальковського, були засновниками товарного городництва та садівництва в Новоросії. Свіжі та сушені фрукти продавалися не тільки на місцевому ринку, а й вивозилися до Петербургу, Москви і Варшави).

Життя пересічної болгарської родини минало в повсякчасній рутинній роботі на городах. «Болгари — відмінні спеціалісти з вирощування овочевих культур и дуже трудящий народ, — згадував пізніше І. Стріонов, — На [...] орендованих невеликих ділянках землі болгарські родини безперервно копошилися, прополюючи, підпушуючи та зрошуючи висаджену розсаду, не притягуючи найманої сили. Вони з маленьких ділянок землі отримували такі великі врожаї овочів, що їх вистачало задовольняти потреби села завбільшки 1 200 дворів і реалізовувати їх ще й на стороні»113.

Болгарські села менше за сусідні єврейські та німецькі колонії потерпіли в роки світової та громадянської воєн. Негативно на стан господарства в болгарських селах вплинули аграрна політика більшовиків, яка привела до різкого зменшення норм землекористування, та голод початку 20-х рр. Болгарська громада була селянською за своїм складом, селянами були 85 тис. болгар.

«Болгари замкнені, дещо суворі й недовірливі; — занотував свого часу П. Піневич, — сильно й різко реагують на різні суспільні явища; працелюбні та акуратні у виконанні своїх справ, мають певну схильність до торгівлі. По відношенню до оточуючого населення тримаються зосереджено-стримано»114.

До радянських аграрних перетворень громада зберігала традиційний господарський уклад, общинну організацію, яка сприяла збереженню великої патріархальної сім’ї (їй була властива колективна власність, колективне виробництво, колективне споживання та суспільна рівність її членів). Криза великої патріархальної сім’ї розпочалася із більшовицької аграрної реформи, яка не тільки зменшила норми землекористування, а й спричинила дроблення земельних ділянок.

Сімейний лад болгарської родини мав свою специфіку. На думку М. Державіна болгарська господиня відігравала провідну роль, оскільки мала «вирішальний голос в усіх сімейних започаткуваннях»115. В цьому дослідник вбачав рудименти давніх матріархальних традицій. За відсутності чоловіка, жінка могла укладати договори купівлі-продажу, позичати гроші тощо. Втім, незважаючи на відносно високе становище старших жінок у сім’ї, на їхніх плечах лежав тягар непосильної праці та економічної залежності від чоловіка. Нижчу сходинку родинної драбини посідала невістка («булка» — болг.), до якої в родині не прийнято було звертатися по імені. Разом із свекрухою вона вставала о 5-й ранку і починала поратися: свекруха опікувалася сніданком, булка ж годувала худобу та птицю, прибирала, прала. Впродовж років підпорядкованість невісток плекала традиції великої патріархальної родини, в якій кожен член відігравав чітко окреслену роль. На громадському рівні патріархальні родини об’єднували рудименти кругової поруки. Впродовж 20-х рр. в середовищі болгар зберігалася традиція «тлаки» — громадської допомоги — при збиранні врожаю, винограду, лущенні кукурудзи, будівництві будинку тощо. Платою за допомогу була спільна трапеза116.

Порівняно з групою колишніх колоністів умови господарювання польських селян упродовж 20-х рр. були вражаюче важкими. Ліквідація латифундій польських поміщиків суттєво не збільшила землекористування польського селянства, яке в досліджуваний час було чи не найменш землезабезпеченою групою. Поляки історично проживали в регіонах із найбільшою щільністю сільського населення у складній для господарювання природно-географічній зоні. Розміри ділянок польських селян не забезпечували існування їхніх родин. Так, у Мархлевському районі на польське господарство припадало 3,8 дес. придатної землі, в той час як в середньому по Волинській окрузі — 4,7 дес.117 В інших округах землекористування польських селян було ще меншим. У Проскурівській окрузі — 0,5 дес. на їдця, Кам’янецькій — 0,38 дес., Київській — 0,71 дес.118 Звичайно, що й інші характеристики польських селянських господарств були непоказними. В 1926 р. на Поліссі в середовищі поляків безкінні господарства становили від 20 до 40%, у Лісостепу їхня частка дорівнювала 60%.119 Наприкінці непу 61,6% польських господарств Поділля не мали коней, а 57,3% — будь-якоготягла120.

Обстеження польських національних рад у 1927 р. констатувало надзвичайний земельний голод польського селянства. Так, приміром в одному з найбільших польських селищ — Гречанах (населення якого становило 3 656 осіб, 802 господарства) — 47 господарств мали менше 1 дес. землі, 396 — до 2 дес., 172 — до 3 дес., 97 — до 4 дес., 65 — до 5 дес., 25 — до 6 дес. Тобто, практично всі господарства мали такі земельні ділянки, що не відповідали умовам прибуткового ведення господарства. Це, однак, не завадило офіційним особам поділити господарства на групи за розмірами землекористування і відшукувати серед них куркульські. Тим часом обмеженість земельних ресурсів прямо впливала на господарську потужність польського селянства. З 802 гречанських господарств 500 були безтягловими, 218 мали по одному коню, 84 — по два. 141 господарство не мало великої рогатої худоби, 593 — одну корову, 68 — дві121.

Проблема земельного голоду в середовищі польського селянства залишалася не вирішеною протягом 20-х рр., здійснення землевпорядження позитивних наслідків не принесло, тим більше, що його запровадження гальмувалося особливостями хутірської системи господарювання. Внаслідок дії описаних вище факторів польське селянство в доколгоспний період було чи не найбільшим постачальником кадрів багатонаціонального робітничого класу України. Вже в 1925–1926 рр. 41,2% польських господарств постійно або сезонно відчужували зайву робочу силу. За спостереженням В. Мазура, «в лісостепових округах, через низький рівень землезабезпеченості селян, близько половини чоловічого дорослого населення вдавалося до кустарних промислів: виробництва цегли, черепиці, обробки деревини, ткацтва»122. Цей показник у середовищі етнічних меншин був найвищим: на той час у малоземельній Волинській окрузі він пересічно становив 29,3%123. Іншими словами, трохи менше половини польських господарств Правобережної України вже в середині 20-х рр. являли собою соціальний шар найманих працівників із земельною ділянкою, що ставило їх впритул до перспективи повної пролетаризації в найближчому майбутньому.

Обмеженість земельних ресурсів Правобережжя заводила проблему покрашення матеріального становища польського селянства у глухий кут. Єдиним можливим на той час виходом уряд вважав масове переселення надлишку польського селянства, зокрема за межі України. Десятирічний план переселення поляків, молдаван і німців УСРР передбачав переселення 45 800 поляків Волинської, Подільської та Київської округ124.

Росіяни становили найчисельнішу етнічну меншину України. Як зазначає більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників, у її складі переважала міська людність Слобідської та Південної України. За підрахунками О. Данильченка росіяни становили до 40% робітничого класу великих міст Південної України125, будучи безпосередньою соціальною базою поширення комуністичний ідей та впливу більшовицької партії.

Південні й східні великі промислові центри України до революції 1917 р. об’єктивно ставали осередками русифікації в Україні. За словами О. Данильченка, «в багатонаціональному середовищі за панівного державного становища російської культури вплив місцевого російського населення на національний розвиток інших народів півдня значно перевищував його кількісний показник серед національностей краю. Зокрема це стосується великих міст, де і на початку 20-х рр. цей вплив був майже неподільним»126. Наведена думка майже одностайно підтримується у вітчизняній історичній науці. До неї додамо лише те міркування, що цей напрямок русифікації найменшою мірою загрожував власне українцям, які, як відомо, тут становили незначну частку. Найбільшого впливу з боку пролетарського та дрібнобуржуазного російського населення великих міст зазнавали інші, менш чисельні етнічні громади космополітичних міст, переважно дисперсні, що не мали власних суспільних і політичних організацій. (Виняток становила компактна й порівняно численна — близько 10 тис. осіб — грецька громада Маріуполя, русифікація якої відбувалася за більш складних і суперечливих історичних обставин). Маргіналізація меншин у великих містах досить інтенсивно відбувалася й до 1917 р., під час громадянської війни під впливом білогвардійських сил вона отримала політичне прискорення й призупинилася лише з початком українізації.

Автоматично переносячи обставини русифікації доби царату на час національно-визвольних змагань в Україні, а, втім, і на перші роки радянської влади, історики не помічають якісних змін, які відбулися в даній сфері внаслідок трансформації відносин власності у країні. До революції провідниками русифікаторської політики на Україні «здебільшого були представники заможних верств міста й села, міщанство, інтелігенція, служителі культу та ін., які серед російського населення становили досить значний прошарок»127. 1917 р. станову Російську імперію було знищено. Упродовж 1917–1921 рр. відійшла в минуле і велика земельна власність, яка була економічною підосновою панівного становища росіян. На початок 20-х рр. переважна частина великих землевласників емігрувала за кордон. Та ж частка російської громади, що лишилася (невелика числом група російського нобілітету, інтелігенції, міщанських міських кіл), через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів була відсторонена більшовиками від суспільної активності й, перебуваючи під наглядом ЧК, втратила свій колишній суспільний і культурний вплив.

Улюблена як українською політичною еміграцією, так і радянським проводом теза протилежності російського міста й українського села стосовно початку 20-х рр. видається теоретичним спрощенням більш складних багатовекторних міжетнічних та соціальних процесів. Принаймні зауважимо, що за умови фактичної громадянської безправності «колишніх» під час воєнного комунізму, промислового занепаду й прискореної люмпенізації робітництва міст, яке, голодуючи й страйкуючи проти радянської економічної політики, було сфокусоване на меті фізичного виживання, загроза русифікації виходила не з середовища російської людності України, а з-за кордонів республіки.

Найбільшу увагу зарубіжних дослідників та еміграції привертала та обставина, що росіяни та російськомовні маргінали становили більшість у лавах комуністичної партії. 1918 р. українська КП, що нараховувала 5 тис. членів, переважно складалася з етнічних росіян, російськомовних євреїв, поляків та українців. На час оприлюднення «теорії боротьби двох культур» Д. Лебедя етнічні росіяни становили 53,6% загальної кількості членів більшовицької партії в Україні. 1925 р. в ній перебувало 75 тис. осіб, проте етнічний склад залишався попереднім128.

Внаслідок узурпації цією нечисленною організацією провідних посад у державному керівництві, встановлення неподільного контролю за економічним виробництвом, суспільним і культурним життям, у переважної більшості національно свідомих кіл склалося враження про експортнийхарактер Жовтневої революції і, відповідно, її антиукраїнську, антинаціональну спрямованість. Складність й абсурдність становища етнічних росіян України на початок 20-х рр. полягала в тім, що при загальній кількості у більш як 2 млн. осіб лише від 5 тис. 1918 р. до 30 тис. осіб у 1923 р. з них мали реальний суспільний вплив. Важливо зазначити, що 46% росіян мешкали в селі. Росіяни-селяни за абсолютною чисельністю і питомою вагою стояли на другому місці після українців. У 1926 р. вони становили 5,1% селянства УСРР, компактно і дисперсно жили в 33 із 40 округреспубліки. За умови натуралізації виробничих відносин у країні вони не могли займатися нічим іншим, як хліборобством. Мешкаючи відносно компактними масами у прикордонних районах Конотопської, Харківської, Луганської округ, а також у нижньому Подніпров’ї, вони в майбутньому склали основу населення Путивльського, Великописарівського, Чугуївського, Олексіївського, Велико-Теплівського та Сорокінського російських національних районів. Розпорошено російське селянство мешкало по всьому прикордонню, зокрема й західному (в межах сучасної Житомирської таВінницької областей), і лише в Центральній Наддніпрянській Україні російські селяни були нечисленними.

Росіяни прикордонних Сумщини та Глухівщини стали громадянами України внаслідок обміну територіями першої половини 20-х рр., їхню переважну більшість становило автохтонне старожитнє населення, зокрема, горюни129, яких нині відокремлюють як специфічну субетнічну групу російського народу. Російське селянство колишньої Слобожанщини за своїми соціально-економічними характеристиками мало відрізнялося від українського. Будучи в своїй переважній масі колишніми кріпаками, вони були малоземельними й через те — незаможними, повсякчас поповнюючи лави сільського й промислового пролетаріату. Суттєво відрізнялося російське селянство Запорозької та Мелітопольської округ, що складалося з колишніх старовірів. Ставлення цієї категорії російського селянства до радянської влади на початковому етапі радянського будівництва через її агресивну антирелігійну політику було настороженим.

Підсумовуючи, зауважимо, що російська громада України в соціальному відношенні була найбільш диференційованою серед етнічних меншин: міські і сільські верстви в ній були майже рівними. Вона мала досить складні й суперечливі стосунки з більшовицьким урядом. Незважаючи на російську форму, соціальні корені Жовтневої революції в російському етнічному ґрунті на Україні були не безсумнівними. Підоснову опозиційності громади стосовно більшовизму становили: люмпенізація пролетаріату протягом 1917–1921 рр. та його незадоволення політикою воєнного комунізму в промисловості; відсутність будь-яких послаблень у продрозкладці стосовно російського селянства; неприйняття більшовицької атеїстичної пропаганди релігійно зосередженими російськими громадами; громадянська дискримінація найбільш освіченої частини російської людності.

Один з найяскравіших етнографічних острівців Південної України становили греки. На початок 20-х рр. громада існувала замкнено, зберігаючи традиційний спосіб життя та патріархальний побут. Цікавий етнографічний опис грецької громади залишив тогочасний співробітник Маріупольського музею краєзнавства П. Піневич. «Зовнішній вигляд грецького населення характеризується відповідно до приналежності до тієї чи іншої гілки [маються на увазі субетнічні групи — Л.Я.], — занотував дослідник, — звичайний тип — вище за середній зріст, стрункий з невеликою головою, вкритою чорним, переважно, кучерявим волоссям; у «татів» ніс з горбинкою, ближчий до давньогрецького типу, очі чорні, нерідко з поволокою; у так званих нащадків готів виділяється м’ясиста частина обличчя, очі й волосся нерідко бувають світлими; представники як чоловічої, так і жіночої статі на старість різко змінюють свої зовнішні риси, особливо різко змінюються на старість типи жінок. У цілому треба відзначити, що основний еллінський тип виразніше зберігся в селищах з населенням, що розмовляє грецькою мовою, в інших же селищах яскраво відчувається домішок східної крові, яка поглинає все інше»130.

Особливості етнічної ментальності греків П. Піневич окреслив наступним чином: «До характерних рис характеру греків слід віднести: недовірливість, природжену хитрість та метикуватість [«изворотливость» — П.П.], вміння знайти і водночас обійти потрібну людину, велику схильність до торгівлі й консервативність у поглядах та переконаннях, хоча останнє стосується майже виключно старих людей. Майже всі греки, що навчаються у школах, схильні до математики і [мають] велику любов до філософії та серйозних відповідальних розмов...»131.

Зберігаючи низку специфічних етнографічних ознак, греки вже на межі ХІХ–ХХ ст. досить тісно співпрацювали з оточуючими етнічними громадами. Сфера матеріальної культури (передовсім техніка землеробства та інші виробничі цикли) була цариною, що найбільш інтенсивно трансформувалася вже в дорадянські часи. Рушійною силою значних змін у виробничому житті маріупольських греків, зокрема, техніки будівництва, харчування відіграла не лише регулююча, спрямована на уніфікацію етнокультурних особливостей, державна політика. Найзмістовніші, найміцніші мутації матеріальної культури відбувалися внаслідок природного процесу інтернаціоналізації виробничого життя Приазов’я на піку його господарського розвою наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. Прикладом для активних запозичень усіх етнічних громад регіону були німецькі колоністи: етнографи відзначали розповсюдження німецьких сільськогосподарських знарядь (скажімо, букерів, сіножаток, лемешів тощо) в грецьких, українських, болгарських господарствах. Однак, попри всю привабливість німецького типу господарювання, цілковите його наслідування іншими громадами було неможливе. На перешкоді цьому стояла не стільки відданість національним традиціям, скільки обмеженість земельних, а відповідно — і матеріальних, ресурсів решти етнічних груп південноукраїнського селянства.

Очевидніше процеси інтернаціоналізації проявлялися в повсякденному вбранні. Вже на початку ХХ ст. у повсякденному вжитку міський костюм повсюдно витіснив національне вбрання, яке зберігалося для урочистих подій. Окремі елементи традиційного одягу, зокрема, традиційні чоловічі верхня та спідня сорочки, штани, жіночі шаровари, жіночі головні убори (періфтар) у повсякденному вжитку використовували представники старшого покоління і переважно в зв’язку з традиційними обрядовими діями (приміром, у стані жалоби за померлими). П. Піневич зауважував, що «... національне вбрання, особливо жіноче, збереглося як велика рідкість у віддалених від центру місцях й одягається виключно по великих святах, причому до своєї старовини греки ставляться з глибокою повагою й любов’ю»132. Універсалізація культурних процесів у Приазов’ї прискорювала затвердження в середовищі греків, найбільше з оточуючих Маріуполь селищ, інновацій та стандартів загальнопоширеної моди, чому не в останню чергу сприяла доступність мануфактури та виробів легкої промисловості у дорадянську епоху.

Тимчасове повернення до традиційного одягу відзначалося на тлі революційних потрясінь 1917–1921 рр., воно було спричинене господарською кризою та натуралізацією господарств. Цей час не можна розглядати як етап повноцінного розвитку традицій народного костюму, відзначався навіть певний регрес, оскільки виснажене війною та злиденністю грецьке село, постійно відчуваючи рецидиви голоду аж до 1925 р., існувало на межі фізичних можливостей. Це повною мірою стосувалося й одягу. За свідченнями І. Стріонова в повоєнні часи «селяни так обносилися, що використовували на білизну та одяг байкові та вовняні ковдри, простирадла, покривала, скатертини і навіть вовняні й ганчір’яні доріжки. Особливо потерпали діти, які вдягалися в лахміття»133. В тих умовах говорити про якесь збереження чи примножування народних традицій було б смішно.

Стійкішими до зовнішніх впливів виявилися традиції суспільного та сімейного життя. Патріархальний уклад зачиняв жінку в рамках власної родини, навіть питання заміжжя, як правило, вирішувалося без її згоди. Входження невістки в нову родину, як і в більшості селянських громад, супроводжувалося низкою умовностей та правил, які вибудовували становище жінки в родині, як таке. Наступного дня по закінченні весільного циклу молода невістка мала встати вдосвіта раніше за всіх, витопити піч, приготувати воду для вмивання й рушники свекру та свекрусі, полити свекру. Під час його умивання вона повинна була мовчки чекати осторонь, мовчки подати рушника — її подарунок свекру. Той, у свою чергу, втершись, віддавав рушника, невістка цілувала свекру руку, в нагороду отримувала золоту монетку. Молода дружина повинна була цілувати руки всім, хто мешкав у домі, навіть малолітнім дітям. Попервах вона не могла розмовляти з батьками чоловіка. Всі перемови здійснювалися через сестер чоловіка чи старших невісток. Розмовляти зі свекрухою невістка могла після того, як та дарувала їй золоту монетку. Те ж саме відбувалося й зі свекром: після одарювання невістки золотими монетками обряд «розв’язування язика» вважався завершеним, — тепер невістка могла назвати свекра «татом», але по-справжньому спілкування між ними припускалося після декількох років (в старовину — не менш, як за 5-ть років)134.

До радикальних змін радянської доби грекині існували, власне, в умовах родинної ізоляції: їхньою парафією були хатня робота, порання в присадибному господарстві, рукоділля. Переважна більшість з них була малоосвічена, «непривітна до чужих, але в своєму середовищі привітна й гостинна». Матеріали 20-х рр. принагідно зауважували, що більшість жінок дуже погано спілкувалася російською, або не розуміла її цілковито. В 1925 р. у Стильському районі, в якому, як відзначалося в доповіді державної комісії, єдиному з усіх районів Сталінщини здійснювалася відповідна робота вжіночому середовищі, було 5–6 делегаток135 — виключно жінок службовців. Створений раніше осередок жіночого руху із 25 осіб розвалився, оскільки зміст його діяльності надто далеко відстояв від поглядів та уподобань грекинь.

Прагнення зберегти громаду як етнічне ціле обумовило консервацію не лише традиційної культури, а й генофонду маріупольських греків. До 30-х рр. міжнаціональні шлюби в їхньому середовищі були явищем рідкісним, одруження з представниками інших етнічних громад викликало осуд. Замкнення відтворення громади в досить тісному колі кровних родичів спричинило небажані наслідки, серед яких лікарі відзначали ознаки виродження, зниження природного імунітету (найбільшою мірою до інфекційних захворювань, кору, дифтериту, малярії, туберкульозу).

На межі століть захворюваність і смертність у середовищі греків була неприпустимо високою. Епідемія дифтериту 1879–1880 рр. дала в грецьких селах від 15 до 50% смертності, а висипний тиф уніс 15,76% хворих136. Тривожно високі показники характеризували захворюваність греків на сифіліс, у більшості медичних ділянок Маріупольщини (виняток становила лише 5-та: с. Ст. Керменчик) населення зверталося до лікарів переважно з третинними і спадковими (!) формами хвороби. Намагання земських лікарів призупинити поширення епідемії сифілісу в грецьких селах позитивних наслідків не давали, хоча динаміка лікування хворих була позитивною. Звіт Маріупольської повітової земської управи за 1889 р. робив невтішний висновок: «... Сифіліс тут не зменшується і залишатиметься, ймовірно, впродовж багатьох років іn status quo»137.

Страшну небезпеку для грецької спільноти приховувало поширення туберкульозу. Земські матеріали відзначали: «... Ніде сухоти не розвинені в таких великих розмірах, як у середовищі греків [...]. Іноді просто дивуєшся, як вони, тобто сухоти (яких, до речі, греки тепер бояться як чуми) іноді непомітно підбираються до людини»138. Швидкоплинні сухоти уносили життя молодих грекинь впродовж 2–3 місяців. Земські лікарі серед причин епідемічного поширення сухот у маріупольських греків виокремлювали раннє (з 10–12 років) паління, санітарну необізнаність, «... племінну грецьку зніженість і майже повну відсутність доброї, зміцнювальної фізичної праці серед грекинь»139.

Радянські медики високу захворюваність туберкульозом пов’язували із традиційними особливостями грецьких селищ і житла. Села, як правило, розміщувалися по низинах балок за течією річок та їхніх каменистих схилах у безкінечному безлісому безводному степу, відкритому суховіям. Нерідко села розташовувалися також у заболочених місцинах. Майже повністю позбавлені рослинності, за пізнішими висновками радянських етнографів, вони зберігали низку специфічних ознак скотарських поселень, з притаманними їм розлогими садибами з багатьма службами: загонами для худоби, конюшнею, сараєм для полови, током140. Господарські будівлі найчастіше вибудовувалися одностроєм, який міг тягнутися на 20–30 метрів. Зображення грецької садиби в с. Стила, вміщене в статті О. Будіни, хоча й дає певне уявлення про останню, не є типовим: у переважній більшості великих грецьких селищ наділи розміщувалися далеко за межами села, «розкіш» жити поруч із земельною ділянкою могли собі дозволити лише відрубники. «Особливою красою та привабливістю грецькі селища не відрізняються, оскільки вони переважно позбавлені рослинності, і повсюди вирізняються жовтувато-бурі глиби вапняку й гранітів, з яких у багатьох селах зазвичай складаються будинки й огорожі навколо них»141, — писав свого часу П. Піневич. Сади греки розводили поза межами села, також переважно у балках.

В 1917–1925 рр. будівництво в грецьких селах завмерло, оскільки греки в цей час були позбавлені можливості оплачувати послуги прийдешніх російських будівельних артілей. Внаслідок цього відчутних трансформацій традицій будівництва впродовж 20-х рр. не відбулося, селянство вимушено користувалося довоєнним житловим фондом. Переважаючу частку становили трьохроздільні будівлі, лише заможне селянство мешкало в побудованих до революції багатокімнатних будинках, за формою наближених до квадрату. Згідно із матеріалами обстеження 1925 р. 90,1% усіх житлових будівель мали спільний з конюшнею дах142. Будівельним матеріалом зазвичай слугували камінь та сирцева цегла. Крівлю перекривали соломою, комишем, черепицею. І все ж забезпеченість грецького селянства житлом та його якість значно перевершували оточуючі українські та російські села. Якщо в грецьких селах будинки, облицьовані цеглою та покриті черепицею, власне, й створювали загальний образ села, то в сусідніх українських селах вони становили, радше, виняток143.

Заможність грецької родини практично безпомилково визначалася за будівельним матеріалом та розмірами житла: в часі визначальною залишалася тенденція до трансформації від однокамерних до багатокамерних житлових споруд. Маючи змогу обирати, господар віддавав перевагу каменю перед саманом, черепиці перед соломою чи комишем.

Типово грецькою прикметою було вогнище («кабіца»), влаштоване у сінях біля стіни житлового приміщення, що слугувало для приготування їжі. У житловій частині будинку найбільшу частину займав великий чотирикутний поміст («софа» — урум., «курчат» — румейськ.), де, власне, й відбувалося життя родини: тут, за невеликим переносним столом («трапеза») їли, діти грали, жінки пряли, в’язали та гаптували, колисали немовлят, відпочивали всією сім’єю, лежали й помирали хворі члени родини. Заводського виробництва меблі, зокрема ліжка, що були в найбільш заможних родинах, святково прибрані, стояли в гостьових кімнатах і за своїм призначенням не використовувалися. Члени урядової комісії з’ясували, що з 370 ліжок, які були в розпорядженні 355 родин, за безпосереднім призначенням використовувалися лише 159, причому на них спало 210 осіб. 91% людності спав на софі.

Ще більш показовими були відомості стосовно використання житлових площ: 51,5% житлових кімнат за безпосереднім призначенням не використовувалися внаслідок чого нормальні санітарно-гігієнічні умови проживання мали лише 2–3% громади144, і це при пересічній заможності її членів (!). 87,5% греків користувалися від 0,3 до 1,5 куб. саж. приміщення при гігієнічній нормі у 3 куб. саж. Отож, і дані про поширення сухот у їхньому середовищі вражали: тоді, як по сусідніх українських повітах за даними 1910 р. на 10 тис. людності припадало від 7 до 22 хворих на сухоти, в грецьких: М. Янісольському — 23,6, Сартанському — 52,6, Мангуському — 62,1, Н. Каракубському — 66,7, Ялтинському — 200 (!)145.

Сучасники відзначали нераціональність системи харчування в грецьких селах. З цього приводу на початку своєї державної кар’єри С. Ялі писав: «Погане харчування і знов-таки не тому, що нема чого їсти, а через причину маловідому»146. Пожива грецького селянина складалася з прісного пшеничного хліба, хлібобулочних виробів, локшини, пісних і скоромних супів, блюд з баранячого м’яса, ковбас, свіжих, фаршированих, солених та консервованих овочів і фруктів. Дуже популярною стравою впродовж віків залишалася солодка патока («бекмес, бетмез, бакмез, бетмез»), яку готували з м’якоті баштанних культур, густого яблучного та грушевого сиропу. Як у будь-якій селянській культурі основу харчування становили молочні продукти: пряжене молоко, сири, кисломолочні «каймак», «арьян». З молока варили святкові каші, зокрема, з родзинками.

Святкова кухня була досить багатою і смачною, втім переважна більшість греків у повсякденному житті харчувалася одноманітно і малопоживно. Найбільших обмежень люди зазнавали впродовж польових робіт, оскільки далекоземелля вимагало від чоловіків виїзду в поле на декілька днів і, навіть, тижнів, де вони, мешкаючи в саморобних куренях, харчувалися в сухом’ятку (жінки за звичаєм у полі не працювали). «Навіть у найзаможніших греків під час польових робіт дуже часто їжа — один хліб, сіль, часник і перець»147, — занотував у 1925 р. С. Ялі.

Згадані особливості грецького побуту в купі з багатолюдністю сіл (пересічно близько 5 тис. осіб) стали основою катастрофічного розповсюдження сухот, зокрема, туберкульозу кісток, який нівечив і спотворював людей до невпізнанності. Земські лікарі, як особливо небезпечний симптом історії хвороби у Приазов’ї, відзначали поширення блискавичної форми хвороби у молодих грекинь. (Вирішальні перемоги боротьби з туберкульозом серед греків відбулися вже в радянські часи і пов’язані вони були з антисухотними кампаніями, озеленінням селищ, пояснювальною роботою медперсоналу районних поліклінік, лікарень і тубдиспансерів, врешті, пропаганді та запровадженню форм нового радянського побуту.)

Спостерігаючи розмірене сите існування грецького села в дореволюційну добу, революційно налаштована частина маріупольської громадськості (власне, як і всієї Росії) прагнула колосальної сили соціального вибуху, який, на їхню думку, спроможний був змести патріархальний лад і на його руїнах вибудувати нове суспільство. Ті суспільні настрої досить влучно були передані журналістом газети »Наша Правда» Гр. Горховим, який в одному зі своїх дописів резюмував:

«До революції 1917 р. життя [...] протікало одноманітно. Землі обробляли способами дідів та прадідів. Дерев’яними сошками й боронами колупалися селяни в міцній цілині. Спрягали корів, коней. Про машинізацію господарства й не помишляли. Сіяли тоді жито, ярову пшеницю, просо, ячмінь, — культури невитривалі. Агрономів не було. Занепале початкове народне училище набивало голови дітей «священною історією ветхого та нового заповіту», не думаючи навіть навчати культурному веденню сільського господарства. Тільки декілька багатіїв-куркулів заводили у себе жатки, соломорізки, локомобілі з молотарками, звали агрономів для поради. Бідняцтву ж це було не по силах. А створювати артілі й колективи бідняків заборонялося. Мучилися бідняки до 1917 р. [...] Та ось прийшов великий Жовтень»148.

На жаль, подальша історія грецької громади виявилася драматичнішою за сусальну ідеологічну замальовку автора: те, що уявлялося як автоматичний перехід від царства неправди до царства справедливості, перетворилося на епоху карколомних потрясінь і болючої руйнації традиційного селянського світу, який сконцентрував усі свої внутрішні ресурси на опорі політиці радянізації. Він був тим більшим, чим менш підготованими й радикально налаштованими були ті радянські працівники, які намагалися її (радянізацію) здійснювати. А таких було вдосталь: нерідко в місцевій пресі лунали зауваження на кшталт: «Незважаючи на краще матеріальне становище, завдячуючи великій землезабезпеченості, греки перебувають під владою темряви, невігластва, попівського дурману й диких варварських традицій середньовіччя»149.

Підсумовуючи висловлене вище, зазначимо, що приступивши до запровадження політики коренізації в середовищі українських греків, більшовицький уряд зіткнувся з доволі серйозними проблемами, які вимагали кваліфікованого втручання держави. Найважливішою з них була неврегульованість поземельних відносин. Втім, перспективною метою уряду було не стільки вирішення нагальних соціально-економічних та культурних проблем громади, скільки збільшення соціальної бази радянської влади в її середовищі, підготовка завершального етапу соціалістичної революціїв грецькому селі. Першочергові владні заходи були сформульовані тодішнім очільником грецької секції ЦКНМ при ВУЦВК С. Ялі: запровадження коренізації, створення національних сільрад і районів, навчальних закладів, дослідження етнічних мов і здійснення правописної реформи, створення преси національними мовами, налагодження випуску навчальної літератури, налагодження роботи нацменустанов на місцях, боротьба з побутовими хворобами, врегулювання земельних відносин150. Надалі вони лише деталізувалися, не змінюючись у своїй суті.

Зважаючи на етнонаціональну специфіку найчисельніших компактних етнічних груп, І Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин накреслила програму дій соціальної мобілізації та вирішення нагальних проблем повсякденного існування. Визначені напрямки соціально-економічних та культурних перетворень повинні були вподовж непу нівелювати виразні соціальні відмінності етнічних громад. Певною мірою абсолютизуючи соціально-економічні закони, більшовики ототожнили ідеї надшвидкої пролетаризації та творення соціально-економічного базису комуністичної формації. Штучно стимулюючи процеси пролетаризації етнічних громад, вони намагалися впродовж декількох років подолати колосальну стадіальну відстань, незважаючи на те, що ментальність, зокрема, етнічних груп, не спроможна була змінюватися таким темпом.

Найпотужніший спротив цивілізаційним перетворенням більшовиків чинили саме ті групи, які перебували на нижчих сходинках соціально-економічної конструкції УСРР і за кількістю внутрішніх проблем, здавалося б, найбільше були зацікавлені в їхньому скорішому вирішенні.

Серед них були албанці Мелітопольщини. Збережена в АІМФЕ ім. М. Рильського стаття О. Зайціва відбиває екстраординарні побутові умови існування албанської громади151. Відносно великі розміри ділянок (на албанську родину Мелітопольщини припадало 15–21 дес. землі) не гарантували громаді заможності, оскільки розміщувалися в сухому степу, клімат якого дослідник вичерпно охарактеризував як «степово-малярійний»152. Критичними були не лише обставини господарювання громади, але й побутові умови. Село Тіюшки не мало вдосталь питної води. «Два фонтана обслуговують населення, але й то сірчано-водневою водою, що так гидка захожій людині, та приємна звиклим до неї албанцям»153. «З боку санітарії умовини надзвичайно кепські: за собою не доглядають, бо і не знають, що це потрібно. Що торкається їжі, то вона в них надзвичайно скудна та пісна. М’ясо [...] вживається в свята, а то більше всього бринзу [...] Можна сказати сміло, що з боку їжі справа у них стоїть не нормально. Кепські санітарні умовини та життя впроголодь, це все створює надзвичайно велику смертність, відсоток якої ще додає малярія [...] Це все свідчить про те, що ця нація через деякий не далекий час може вимерти...»154 Песимістичні висновки дослідника, на жаль, мали під собою вагоме підґрунтя — в знесиленому малярією та іншими хворобами селищі перша амбулаторія з’явилася 1929 р.

Хоча албанці були християнами, широке розповсюдження характерних обрядових дій унаочнювало життєвість дохристиянських вірувань в середовищі народу. Розлогі магічні дії супроводжували виїзд орача на поле. [В торбу спеціальним чином складали щітку для одягу, часник з червоною ниткою, срібний браслет. Напередодні ґаздиня випікала спеціальні коржики, які орач з’їдав у полі разом з волами, рештки ж ховав у домі, аби хліба було завжди вдосталь. Залишок посівного зерна варили і з’їдали всією сім’єю тощо — Л.Я.]. Яскраво вираженими були патримоніальні відносини в родині, які виявлялися вже під час весільного дійства (молода переходила в цілковите підпорядкування головній діючій особі свята — «куму», без дозволу якого вона не мала права розмовляти, сідати, перевдягатися тощо) і продовжувалися в традиціях цілковитої покори молодої свекрусі, старшим невісткам, чоловіку тощо.

Спільною ознакою існування більшості етнічних громад, за винятком хіба що німців, була невідповідність санітарно-гігієнічним нормам проживання. Не важко помітити, що опис албанського селянського помешкання за винятком специфічних етнічних ознак був типовим для України: досить великі для свого часу кам’яні будинки мали «... дві половини: перша — це для свята та гостей, чиста, де мається стіл, лави та пічка — кюмбет — багато рушників та килимів власного виробу. Все життя проходить [...] на другій половині, на чорній, де ніякої меблі немає, самі примітивні пічки з дерев’яними камінами, сидять просто на землі по-турецькому, навкарачки»155. Очевидні паралелі знаходимо в описі житлових умов болгарського селянства: «... Населення Преслава, на жаль, проводить більшу частину часу не в кращих за простором, освітленням і чистотою кімнатах, а тулиться у сусідній з приміщенням для худоби кімнаті, зазвичай невеликій, темній, холодній, негігієнічній»156.

Суто традиційним був вигляд албанського жіноцтва: пригожі чорноокі дівчатка та дівчини закарбовані на світлинах на тлі непоказних хат, прикрашених гарними яскравими килимами ручної роботи. Національний одяг для них був не етнографічним рудиментом: сорочки та спідниці, типово балканські, добре підігнані по фігурі. Святковий костюм у повному комплекті багато декорований намистами з монетами — чим старша дівчина, тим більше монеток у намисті, — це її майбутній посаг, згадка про батьківський дім на все життя і, водночас, — свого роду недоторканий запас на випадок складних життєвих обставин. У косах — монетки й стрічки. Краса костюму та дівчат на тлі багато гаптованих килимів і рушників могла б навести на думку про цілковите благоденство албанської громади, якби не одна деталь — попри кам’янистий ґрунт на ногах у жодної з них немає взуття.

З жалем слід констатувати, що переважна більшість місцевих працівників та освітян сприйняла більшовицькі гасла культурної революції схематично й намагалася втілювати їх у життя в контексті стандартизованих, спрощених схем, тоді як умови та проблеми етнокультурного поступу громад часом були екстраординарними. Важко сказати, чого більше в піднесених висловлюваннях сучасників тих подій: наївності, сліпої віри чи обмеженості; однак факт залишається фактом: напрямок розвитку етнокультурного життя етнічних громад країни визначався цілою ієрархією мрійників, причому лише «Кремлівський» мав ґрунтовні уявлення про базові принципи життя суспільства, решта — займалися непідсильною теоретичною самодіяльністю. Їхні розмірковування та уніфікована методика соціальної політики віддзеркалені в рекомендаціях О. Зайціва:

«Треба змінити умовини їхнього життя, а це все можна зробити через освіту, через вирішення національного питання в місцевому переломленні. Треба школу албанізувати, через рідну мову з вчителями-албанцями, це для дітей, й через роботу в хаті-читальні албанською мовою можна буде зробити багато [...]. Георгіївка не буде мати таку інертність та один колгосп, а всі разом зіллються в один албансько-радянський колгосп [...]. Покращають умови, покращає життя і сонечко культури засвітить над Георгієвкою — Тіюшками»157.

Цигани, попри значні зусилля місцевих нацменпрацівників, залишалися поза межами державних культосвітніх установ і були майже повністю неписьменними. Вони становили суцільну білу пляму як для етнографів, так і лінгвістів. Відсутність досліджень з демографії, етнології, мовознавства була нездоланною перешкодою на шляху культурної розбудови в середовищі громади і вимагала неабияких зусиль з боку держави. Здається, не менших зусиль вимагали переборення недовіри, підчас презирливого ставлення меншини до культурних заходів влади, як таких, віднайдення шляхів культурного діалогу між розрізненими таборами та державою. Пошук спільної мови з циганськими родами, руйнування їхньої кругової поруки становило зміст агітаційно-пропагандистської діяльності більшовиків упродовж 20-х рр. Табори зі свого боку виявляли досить високий рівень резистентності, який привів до провалу проект комунізації, переведення циган на осілість. Руйнування громад цілком слушно розглядалося більшовиками як підоснова вирішальних перемог «радянізації» меншини, тим більше, що її взаємини з місцевим населенням не можна було назвати конструктивними й добросусідськими.

Глибокі спостереження проф. О. Баранникова за характером змін у сферах зайнятості циган під впливом непу привели його до висновку про «сучасну кризу циганства», під якою він розумів занепад традиційного способу етновідтворення, зокрема, специфічних «циганських промислів» — ворожіння, конокрадства, лиходійства, які суворо переслідувалися радянською державою. Дослідження осілих циганських родів свідчили, на перший погляд, про поглиблення асиміляції. Науковець відзначав, що хатній побут осілих циган і тих, хто з різних причин взяли шлюб з представниками інших етнічних громад, мало чим відрізнявся від побуту українських городян; маргіналізованими виглядали родинні взаємини; суттєвим виявився вплив слов’янських мов на мову українських ромів. Однак, висновки про етнічне розчинення громади в недалекому майбутньому, як показала історія, виявилися передчасними.

Підосновою непересічної етнічної резистентності стала громада як така. Громада була об’єднуючим етнічним, релігійним і адміністративним фактором нацменсередовища. Общинний спосіб життя був притаманний колишнім іноземним колоністам, циганам, міським громадам азійських та закавказьких емігрантів. Лише поляки та чехи відзначалися меншою залежністю від громади, що не в останню чергу обумовлювалося значним розповсюдженням хутірського типу поселень. Визначний рівень общинної єдності виявляли євреї. Як цілком слушно зазначив П. Слободянюк, «саме кагальний спосіб життя сприяв збереженню єврейської самобутності та етнорелігійної самоідентичності, оскільки, насамперед, стояв на сторожі сповідування єврейських патріархальних та юдейських традицій, тримав під контролем сімейні та трудові проблеми громади. Кагал був основою саморегуляції світогляду і відповідної соціальної поведінки єврея, самоуправління єврейської громади. Найголовнішим фактором, основною і визначальною ланкою всіх соціальних процесів у єврейському середовищі булинезмінні канони юдаїзму, підтримувані релігійними служителями — рабинами. Рабин — духовний пастир, глава кагального самоврядування, організатор і регулятор соціальних взаємин»158.

Так само, як кагал з жорсткими юдейськими законами та духовно-релігійними обмеженнями стояв на перешкоді природного процесу асиміляції євреїв, так і громади інших етнічних меншин виконували етнозберігаючу функцію. Значна їхня частка існувала в умовах добровільної самоізоляції від навколишнього середовища. Глуха стіна відчуженості відділяла менонітів. Відносини стабільної конфронтації позначали взаємини держави та циганських родів. Етнічні меншини України мали колосальний потенціал етнозбереження, викарбуваний століттями проживання в діаспорі, але він базувався на самоізоляції, консервації етнокультурних ознак і мови, штучному обмеженні змішування з оточуючим населенням. Іншою стороною такої форми етнозбереження була архаїзація, окостеніння складових культурного життя, неспроможність громад (особливо нечисленних) до відтворення культури на рівні, відповідному сучасності. Компенсувати природні втрати етнічних меншин був спроможний тільки регулярний культурний обмін з країнами виходу.

Етнокультурні феномени громад етнічних меншин мали яскраво виражений сакральний зміст*. Не випадково радянський уряд спрямував ударний культурний та агітаційно-пропагандистський потенціал на нейтралізацію впливовості цієї складової духовного життя етнічних громад. Функцію руйнування впливу традиційних механізмів етнозбереження виконували радянські освітні заклади, культосвітні установи та засоби масової інформації, які більшовики перетворили на передавальний пас масового комуністичного перевиховання народних мас.

Водночас слід визнати, що об’єктивні процеси соціально-економічної та культурної модернізації, що потужно розвивалися в пореформеній Російській імперії, вже наприкінці ХІХ ст. пробили помітні проломи в оборонних мурах низки міських за своїм складом етнічних громад, зокрема, єврейської та маріупольської грецької. У нове тисячоліття вони увійшли сегментованими: частина громади виступала за асиміляцію російською імперською культурою, частина — прагнула етнокультурної консервації, решта — шукала нових шляхів етнокультурного відтворення громади під гаслами демократизації та емансипації. Підхопивши ідеї, що генерувала остання група політично свідомої національної еліти, більшовики узурпували право обирати форми і напрямок модерного культурного поступу етнічних громад і, прикриваючись гаслами про прогресивність та месіанську сутність пролетарського інтернаціоналізму, розпочали тотальний наступ на традиційну етнічну громаду як осередок збереження національних відмінностей.

Підсумовуючи висловлене вище, слід відзначити існування виразних етнокультурних особливостей, які перетворювали повсякденне існування поліетнічного українського міста та місць компактного проживання етнічних спільнот на складну, доволі суперечливу реальність, у якій етнічне, соціально-еконо мічне, політичне химерним чином перепліталися, взаємодіяли, нерідко створювали непереборні суперечності та конфлікти. За цілком доречним спостереженням одного з етнологів-сучасників тієї доби, за зовнішнім виглядом сіл та будівель можна було безпомилково визначити етнічну приналежність їхнього господаря. Спільним для всіх етнічних громад було те, що жодна з них не подолала цивілізаційного переходу: традиційність у її основному значенні обумовлювала внутрішні принципи організації життя етнічних меншин на всіх рівнях — громадському, родинному, особистісному. Водночас в усіх сферах життєдіяльності спостерігалися виразні культурні взаємовпливи, які найбільш наочно простежувалися у виробничій сфері: вже до революції мета підвищення товарності сільськогосподарського виробництва спонукала селян до активних запозичень передового досвіду виробничої практики, реманенту, будівництва, засобів пересування тощо у сусідніх громад.

——————

* Зокрема, в єврейській і мусульманській культурних традиціях писемність прирівнювалася до молитви, а текст писався справа наліво — до серця.

Часи революційних потрясінь, голоду 1921–1922 рр. та початковий етап радянського будівництва стали часом доленосних зрушень в усіх сферах народного життя. Не всі нові віяння були прогресивними, далеко не всі громади чи їхні окремі соціальні верстви сприйняли їх радо, однак іншого виходу не було — більшовицька модернізаційна програма передбачала докорінну надшвидку переорієнтацію традиційного культурного середовища в усіх його етнічних формах. Найбільш консервативними й ворожо налаштованими до більшовицьких нововведень, намагань перевлаштувати повсякденне життя та побут людності стала традиційно налаштована частина етнічних громад, перш за все етнічне священство. Так звані «клерикали» та «куркулі», як уособлення старого віджилого світу, стали і ворогом, і мішенню номер один для більшовицької пропагандистської машини та каральних органів.