Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу

Влада і проблема створення нового «радянського» способу життя

У хаосі нереалізованих суспільних прагнень та управлінської безпорадності проблема побутової невлаштованості загострилася як ніколи, тим більше, що проголошення непу спричинило миттєву болючу ерозію комуністичного світогляду та кризу в партійних лавах. 1923 рік — рік великого перелому в свідомості всіх соціальних прошарків, рік відповідної переорієнтації ідейних орієнтирів комуністичної партії. Невдовзі розпочалися пошуки прийнятних моделей співвіднесення комуністичної доктрини зі звичками народних мас.

Проблемі був присвячений, зокрема, цикл виступів Л. Троцького, запопадливо розмножений регіональною пресою. Передова стаття одного з липневих випусків «Звезды» розтлумачувала пересічним партійцям: «Аби перебудувати побут, треба пізнати його. В питаннях побуту найясніше з’ясовується, якою мірою окрема людина є продуктом умов, а не творцем їх […] одна справа — політична ідея, інша — побут. Політика гнучка, побут — непорушний, упертий. Звідси — так багато побутових зіткнень у робітничому середовищі по лінії, де свідомість упирається у традицію40. Звісно, що побут, як такий, не цікавив одного з провідних ідеологів більшовицької революції. Побут був для нього важливий («Показуйте нам життя, яким воно вийшло з-під революційного відбитку») лише тією мірою, якою його врахування сприяло побудові нового суспільства з новим побутом. «Робітничий клас, що завоював владу, ставить собі за мету підкорити свідомому контролю та керівництву економічні засади людських взаємин. Тільки це й відкриває можливість ясної перебудови побуту», — резюмував у своєму виступі на московському радіо Л. Троцький. Місцева преса зовсім не випадково тиражувала його, прагнучи донести в деморалізоване партійне середовище нові орієнтири і стандарти життя, адже саме пересічному радянсько-партійному активісту з його пересічно непоказним культурно-освітнім рівнем і життєвим досвідом передстояло на практиці примирити в умовах непу два діаметрально протилежні культурні світи: традиційний і поки що ефемерний комуністичний.

На цьому шляху треба було вирішити багато питань, у стислі строки запропонувати суспільству та запровадити в життя якісно нові моделі повсякденного життя в усіх його складових (сімейно-шлюбні взаємини, дозвілля, нова обрядовість, побут, мода тощо). Одним із перших, вважав Л. Троцький, треба було вирішити питання створення нової обрядовості. Настанови автора теорії перманентної революції були цілком вмотивованими: «... Створення революційної побутової «обрядовості» й протиставлення її обрядовості церковній досяжне лише щодо подій громадсько-державного характеру, але не стосовно подій сімейного характеру […]. Всілякі нові форми і зародки нових форм повинні потрапляти на сторінки друкованих видань, доводитися до загального відому, пробуджувати фантазію й цікавість і тим штовхати вперед колективну творчість нових побутових форм»41.

Заклик Л. Троцького не залишився без уваги — висвітлення нових форм побуту та дозвілля посіло почесне місце в радянській пресі впродовж 20-х рр.: усталені моделі традиційного побуду висвітлювалися в негативному ключі, тоді як нові — у глорифікаційному. Серед них безперечну першість утримували всілякі недільники («воскресники») та суботники. Допис сількора В. Глотова

«По нашому краю. Недільник на селі» у характерній піднесеній манері висвітлював один з таких заходів. «За ініціативою комосередку, райвиконкому та райкомнезама в селі Сольоному був влаштований недільник по збору врожаю суспільних клинів: районного, лікарняного, дитячого будинку, шкільного та сельбудинку». Рано вранці селяни, представники місцевої влади та вчителі зібралися разом і до другої години дня викосили 60 дес. жита. Повернувшись до села і похапцем пообідавши, багато з них прийшли до виконкому, де відбувався народний суд над 17 особами, яких звинувачували у грабунках. Надвечір усі бажаючі мали нагоду взяти участь в урочистому засіданні всіх сільських організацій з нагоди у 3-ї річниці існування комнезаму. Засідання «... відіслало привітальну телеграму т. Леніну й тільки о 12 годині ночі зі співами «Інтернаціоналу» та «Заповіту» завершилося42.

Отож, типовий «набір» занять для народних мас включав працю без вихідних і святкових днів, народні суди з усіх приводів і випадків, як засіб масового перевиховування мас, виснажливі засідання суспільних і партійних організацій до пізньої ночі, а зранку — те саме. Як альтернатива безцільному марнуванню часу пропагувалося суспільно корисне дозвілля, зокрема, фізкультурні заходи. Заклики на кшталт: «Будьте, як у Афінах, але по-пролетарські», «Дух колективу, солідарності, сміливість та бадьорість, — от що повинна показати наша спартакіада»43 — супроводжували розбудову фізкультурного руху в республіці.

Центром перевиховання трударів за задумом більшовицьких вождів мав стати клуб. Сільський клуб, як видно з матеріалів преси, численних звітів обстежень сільрад та районів, упродовж першої половини 20-х рр. залишався химерою. Тоді як втомлене війною та революційними потрясіннями населення прагнуло радісного дозвілля, пролетарські та селянські клуби пропонували людям типовий набір більшовицьких розваг: засідання суспільних організацій, лекції на політичні теми, політичні диспути. Прагнення перетворити клуб на осередок політичного виховання мас просякало наскрізь державні та партійні установи. Власне, клуб, як осередок цікавого дозвілля, більшовицьку владу не приваблював. Політично знеособлена робота окремих клубних установ засуджувалася відповідними органами і таврувалася в пресі. Один з дописувачів під псевдо «Батраков» писав: «Захожу одного разу до сельбудинку[...], думав лекцію послухати, з’ясувалося — «танцюльки». Піаніст жарить у всі лопатки «під-іспанець», а хлопці та дівчата скачуть до стелі». Висновок з події був цілком відповідний епосі: «... Райсельбудинку треба звернути серйозну увагу на роботу микольського сельбудинку і водночас вичистити його склад від куркульського елементу»44.

Найменший відступ керівництва культосвітніх установ від вимог партійно-радянської номенклатури ставав приводом для нищівної критики та посадових стягнень. Одна з критичних заміток стосувалася святкування Різдва катеринославським клубом металістів «Червоний Профінтерн». Робкор МАСКА писав наступне: «Здавалося б, у завдання клубу в дні Різдва входить також успішне проведення антирелігійної пропаганди. Але правління клубу [...] певне з цим не згодне. В клубі був влаштований «сімейний вечір». Різдво зустрічали весело. Дали кіно. Опісля вже відкрили «вечір». Вечір з танцями та єврейськими анекдотами «з перцем». Під промовистим шаржем з підписом «Братва «гоцаєт» красувалося риторичне запитання: «... А що ж правління влаштує на Великдень. Костюмований бал-маскарад з циганським хором, чи що?»45 Риторичне питання не мало відповіді, не в останню чергу через нездатність більшовиків на той час цілковито підпорядкувати маси своїм далекосяжним прагненням.

Антирелігійна робота стала стрижнем, навколо якого оберталися всі спроби більшовицького проводу викликати до життя й зробити усталеними нові форми повсякденного та святкового життя. Неп дещо притушував агресивність антирелігійної пропаганди. На початку 1923 р. святкування Різдва в республіці обмежилося тим, що в містах були розклеєні афіші з запрошенням робочої молоді на нове свято — «Червоне Різдво». Метою запланованих засідань було, як зазначалося, пояснити, що Різдво — всього лишень астрономічне свято зимового сонцестояння46.

Впродовж року, від одного великого релігійного свята до іншого, антирелігійна пропаганда набирала обертів. Партійні та комсомольські боси давали відверті та розлогі настанови місцевим осередкам і щодо форм її організації, і щодо кадрових питань: «Особливу увагу треба звернути на хлопців, що залишають сім’ю, аби вступити до КСМ. Бо такі хлопці дійсно будуть з нами, вони не спиняться не перед чим, йдучи до своєї мети»47.

Вносячи розлад у родини та етнічні громади, більшовики били по найбільш вразливих точках суспільства. Вони краще за інших знали, що на початку 20-х рр. воно було, власне, виснаженим соціальним організмом, яке ще мало усвідомити свої устремління й обрати шляхи їхнього досягнення. Втім, найбільшу його проблему становили не відсутність спільної мети, а глибока світоглядна криза, викликана революційними потрясіннями. Пошматоване погромами, репатріаціями, радянськими й антирадянськими повстаннями, розкуркулюваннями, білим і червоним терором, суспільство перебувало в шоковому стані й було глибоко хворим. Про це свідчило широке розповсюдження суспільних негараздів: пиятики, наркоманії, проституції, дармоїдства, бандитизму, дитячої безпритульності. Довгоочікуваний мир відкрив перед народом нові історичні обрії, але сам по собі був не спроможний мобілізувати суспільство й спрямувати його енергію в життєдайне річище.

В цій ситуації більшовицька держава, створивши інформаційну монополію, сфокусувала найкращі сили на справі формування нової масової свідомості, спроможної кінець-кінцем прийняти й підтримати ідеї «Великого Стрибка». Радянська преса стала сходинками, по яких більшовики підбиралися до народної ментальності, спромагаючись змінити її докорінним чином. Етапи цього поступу на загал добре відомі науковцям: класовий радикалізм, пролетарський інтернаціоналізм, войовничий атеїзм. Менше знані конкретні форми й методи, якими останні закріплювалися в масовій свідомості.

Наважимося стверджувати, що саме більшовицька преса (культосвітній рівень пересічного функціонера-пропагандиста був надто низьким для створення власних агітаційних методик) відіграла провідну роль у переорієнтації народної свідомості й стала свого роду «законодавцем моди» в сфері повсякденного громадського спілкування. Аби проілюструвати форми її роботи наведемо найбільш яскраві приклади.

Перший січневий (1923 р.) випуск газети «Молоде село». — Вздовж першої шпальти курсивом проходить гасло: «З роком новим — вістка нова — жити нам без нагая!» (речитатив явно наслідує народні колядки). Далі інші і за формою і за змістом, орієнтовані на підсвідомість, гасла — психологічні установки — «На світі є лиш єдиний стяг, за котрий не соромно лить свою кров, умерти під ним — це червоний стяг», «На світі є єдине гасло, яке може об’єднать і повести маси працюючого юнацтва до світлої будучини — це гасло комуністичного інтернаціоналу молоді»48.

Тут же — детально промальований комікс: молодий хлопчина-комсомолець довгою удавкою [«умовами найму» — Л.Я.], що тягнеться згори шпальти до низу, душить роботодавця. Через увесь малюнок розміщений текст «Заповідей молодого наймита», в якому в концентрованому вигляді відображене кліше більшовицької перебудови матеріального світу та свідомості людей.

«Заповіді молодого наймита»

[текст наведено без коректив — Л.Я.]

Я знаю, мій ворог сидить коло мене, їсть зо мною з одної миски, і спить в одній хаті. Цей ворог є куркуль, що визискує мою працю.

Я знаю, що єдиний мій порятунок, мій єдиний друзь це є спілка робітників землі та лісу, в якій об’єднуються всі наймити і робітники радгоспів.

Я знаю, що куркуляча молодь завше тягне до панів, бо сама хоче вибитись на пана і мені від того буде не ліпше, тому я мушу товаришувати не з ними і підтримувати не їх, а тих, хто вийшов сам з злиднів.

Я знаю, що мій господар не любе комуни і лає більшовиків, а тому і не допоможе мені в цьому, тому я мушу сам стати комуністом, вступивши до КСМУ, і будувати той лад, який потрібний мені, а не куркульським дітям.

Я знаю, що, коли я вимагаю від свого хазяїна більше, ніж тепер, я допомагаю наймитам інших куркулів і в інших селах та країнах домагатись більшого, а тому я завше буду прагнути не зменшити, а збільшити свій заробіток.

Я знаю, що я буду правильно робити тоді, коли буду додержуватись цих заповідів, постанов профспілки Всеробітземлісу та Комуністичної Спілки молоді України. Тому я повинен знати постанови цих організацій і Радянської влади, щоб жодний мій крок не сприяв порушенню постанов КСМУ та Всеробітземлісу»49.

Ми не відкидаємо тієї можливості, що в конкретній історичній ситуації «Заповіді ...» вирішували конкретні цілі (врегулювання відносин найму), проте їхня далекосяжна мета — зомбування масової свідомості трударів — не менш очевидна. Форма цього «твору» (який, певне, завчався напам’ять сільськими агітаторами й комунарами), скалькована з десяти християнських заповідей, так уїдається у свідомість, що людині вже не важливо, що «куркуль» сидить за одним столом, їсть з однієї миски і спить поруч, він — ворог, а, значить, норми людської моралі до нього не застосовуються. Слоган «Комсомолець та куркуль — це два вороги» — це основа життя, її стрижень, її квінтесенція.

Не менш агресивними фарбами вимальовувалася антирелігійна пропаганда, що цілковито видозмінювала світоглядні орієнтири молоді. Її далекосяжні наслідки досить влучно відображені у вислові одного з пропагандистів:

«Людина сама починає почувати себе богом, господарем життя, що може влаштувати рай на землі, до своєї смерті»50. Те, що це була омана, яка мала карколомні наслідки, з’ясувалося згодом, що ж до 20-х рр. антирелігійна вакханалія набула нечуваних обертів і несподіваних вигадливих форм.

Молодіжні газети задавали тон антирелігійним заходам, вирізняючись зовнішньою привабливістю та специфічною принадністю пропагованих гасел цілком не випадково, — адже саме вони мали вербувати найбільш рухливу і вибагливу частину суспільства. Райкомівські діячі та журналісти виявляли неабиякий хист, аби створити нові, але цілком відповідні свідомості сільської молоді форми комсомольського дозвілля, які дивним чином сполучали і водночас заперечували усталені норми повсякденного життя селянства та його святкового дозвілля.

Яскравим відбитком епохи були так звані червоні щедрівки.

Одна з них за підписом В. Різниченка була опублікована газетою «Молоде село» у переддень Різдва 1923 р.

«Червона щедрівка»51

Ой у полі там три дороги, Щедрий вечір тобі, Пролетаре! Гей, там збирались три товариші, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

Перший товариш — Лютня — Повстанець, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

Другий товариш — Червоний Жовтень, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

Третій товариш — Травневе свято, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

Стали гадати, річ промовляти, Щедрий вечір тобі, Пролетаре! Річ промовляти, як воно дати, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

Перший промовляв — Лютня — Повстанець, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

Як розтопчу я — зрадіють бідні, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

А другий каже — Червоний Жовтень, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

Як вдарю раз я, та вдарю друге, Щедрий вечір тобі, Пролетаре! Розіб’єм пана — слави здобудем, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

А ти, наш брате, Травневе Свято, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

Святкуй ти волю, святкуй і працю, Щедрий вечір тобі, Пролетаре!

Під закликами колядувати для голодних дітей публікувалася безліч червоних щедрівок, водночас їхні зміст та естетика були однотипними.

«Ми — комсомольці»

(червона щедрівка)52

Ми — комсомольці, ми — орлята, Гучний наш клекіт всюди чуть.

Ми прагнем щастя, ми прагнем волі... Ходімо з нами, в нас славна путь!..

Ми — комсомольці... Несемо світло У всі кутки ми, — й гине тьма...

Вся молодь з нами, уся біднота!.. І наша спілка буде міцна.

Ми — комсомольці... Ми нові квіти, Укриєм землю ми усю,

Несем ми волю, несем ми щастя. Гей, молодь, в спілку йди свою.

Антирелігійна діяльність комсомольців на селі розгорталася під гаслами:

«Давно пора усякі віри і попів здать до архіву! Юнацтву треба — створити рай на землі, а не на небі!»

Про те, як ці гасла реалізовувалися на практиці, дає уявлення замітка «Як Луганський осередок святкував Різдво». В ній, зокрема, йдеться про те, що комсомольці села організували молодь, розучили червоні колядки, п’єсу

«Святвечір у комсомольців». Навколо комсомольського осередку згуртувалися близько п’ятдесяти осіб. Метою комсомольського колядування було показати вищість комсомольців над звичайною молоддю («автокефалія»).

Комсомольська різдвяна процесія рушила з клубу до членів КНС, співаючи

«Інтернаціонал». На користь голодних дітей принципово колядували виключно по бідняцьких хатах. Після чутки про те, що поруч колядують «автокефалісти», комсомольці, за відвертим зауваженням, «... приготувались зустріти ворога. Коли близько вже була їхня шестикутна зірка, [вони] проспівали «Молоду гвардію» й кинулися проти ворога, кричучи молодими бадьорими голосами одне гасло за другими: «Геть автокефалію — петлюрівську — куркульську церкву»,

«Хай живе пролетарська правда», «Хай живе КСМ» та ще багато інших.

[...] Хтось гукнув: «Хай живе п’ятикутна зірка, яка сяє усім гнаним й голодним», «Геть шестикутну». Після цих слів вся молодь кинулася на автокефалістів й одібрали від них їхню зірку, і зробили під спів Інтернаціоналу з неї п’ятикутну.

Автокефалія розбіглась. А селянська червона молодь наліпила на малюнок народження Христа серп і молот»53.

Так за ширмою цинізму та глумливого безкарного святотатства, схвалюваних владою, маскувалася певна група осіб, що прагла піднестися над односельцями. Та на цьому безбожницьке дійство не завершилося. На другий день вранці у комсомольському осередку «красувалася» одібрана зірка автокефалістів з надписом «Автокефальна церква дає рай на небі, а пекло на землі». Надвечір комсомольці провели «Святвечір у комсомольців». Наступного дня заслухали доповідь «Про народження Христа». Наколядовані харчі склали на дві підводи: на першій розмістили портрет п’яного автокефаліста з надписом: «От на що колядує автокефалія»; з другої підводи з надписом: «От на що колядує молодь на чолі з КСМ» роздавали подарунки літнім.

Автор замітки Гуревич підсумував опис дійства словами: «Сила КСМ непереможна». Це, певною мірою обмежене, зауваження однак не було позбавлене сенсу. Тиск атеїстичної субкультури, раніше цілком немислимої і відсутньої в національному селі, ставав чимдалі відчутнішим: саме вона деформувала основи масової народної свідомості, що була складним сплавом релігійності та марновірства. Здавалося, раніше непорушна будівля традиційного світогляду захиталася й давала глибинні тріщини. Під заклик — «Геть бога!»54 — ширилася ерозія традиційної селянської свідомості в усіх її етнічних формах. До початку політики коренізації етнічні громади певною мірою від цього процесу захищав тільки мовний бар’єр.

Нищення всіх і всяких авторитетів та стереотипів вимагало створення нового пантеону святих і великомучеників. Серед них: Василь Чумак — замордований денікінцями комунар-поет, стаття про якого була опублікована в рубриці «Наші герої та мученики»55.

Нова свідомість прищеплювалася в характерних привабливих гаслах, що вибудовували в думках пересічних обивателів уявлення про наступність і прогресивність запроваджуваних змін. Вони вдумливо пристосовувалися до всіх поворотних моментів річного циклу. Ось як, наприклад, коментувався Великдень: «Славен єси наш милий Ладо — Боже! Казали колись поганці. Христос воскрес! Казали й кажуть попи. Віра — дурман народній. Хай живе весняне свято творчості й праці, наш Червоний Великдень!»56

Атеїстичні заходи велемовно рекламувалися й обговорювалися в пресі. В рубриці «Останні телеграми» в дні Великодня публікувалися повідомлення на кшталт: «Вінниця. 6.04. Комсомольці-євреї-друкарі постановили працювати всю ніч проти єврейської пасхи на виконання замовлень Червоногокозацтва.

Одеса. 6.04. Перед єврейською пасхою в одній з синагог, що перетворена на клуб, а також у деяких школах фабзавуча були улаштовані антирелігійні вечірки»57.

Підсумовуючи сказане вище, слід відзначити, що етнонаціональна царина була найбільш занедбаною ділянкою внутрішньої політики більшовиків на початку 20-х рр. Жодна з науково-дослідних структур не займалася спеціально дослідженням історії, етнографії та культури етнічних меншин. Національне життя практично не висвітлювалося на шпальтах місцевої і центральної преси, дотичні відомості доводиться відшукувати, орієнтуючись на місце видання періодики та прізвища фігурантів описуваних подій. Без перебільшення можна стверджувати, що самі етнічні меншини й країна в цілому на той час ще не повернулися обличчям до однієї з найважливіших складових буття поліетнічної країни, яка забезпечувала гармонійне функціонування складного суспільного організму, регулювала міжетнічні взаємини в країні, визначаючи їхнє майбутнє. Перша половина 20-х рр. на фоні визначних соціально-економічних зрушень дала відчутне зниження інтересу до національного питання в усіх колах суспільства, проте воно було тимчасовим і мало з новою силою постати через певний час на новому історичному етапі розвитку країни. Негативною стороною спаду національних рухів у першій половині 20-х рр. ХХ ст. була та обставина, що за цей час суспільство, різко змінюючись в соціально-економічному й політичному напрямках, занедбало царину міжнаціональних відносин і практично нічого не знало ані про колишній стан етносів, ані про тогочасні їхні етнокультурні проблеми.

Повсякденне життя всіх без винятку етнічних громад розвивалося на тлі глибокої соціально-економічної кризи, пересічного погіршення умов економічного й культурного відтворення, розгулу бандитизму, численних соціальних хвороб, обмеженості та брутальної жорстокості місцевих властей. Перехід до нової економічної політики, зумовлений критичним загостренням соціально-економічних суперечностей і підвищенням політичної нестабільності в країні, упередив критичне загострення міжнаціональних суперечностей, викликаних радикальними, вкрай непопулярними економічними й соціальними заходами більшовиків.

Упродовж першої половини 20-х рр. ХХ ст. регіони компактного мешкання етнічних меншин перетворилися на осередки погано маскованої конфліктності, свого роду «гарячі точки», що погано піддавалися заходам державного керування. Не останню роль у цьому відіграло те, що радянська система робила лише перші кроки як діюча модель державного життя, а не декларативна форма революційної активності певних соціальних шарів. Характер комуністичного p. r. на місцях визначався надзвичайно могутньою й агресивною фразеологією часів революції та воєнного комунізму. Повсякденне життя народу України перетворилося на щоденну боротьбу за виживання: обмеженість матеріальних ресурсів, голод 1921–1922 рр., зловживання влади та постреволюційний шок стали найприкметнішими ознаками щоденного існування регіонів. На перший погляд більш різноманітне та бурхливе життя міст не відрізнялося на краще від затероризованого села: вони захлиналися в безробітті, убогості, побутовому колапсі, епідемічних навалах. У цій ситуації трансформована більшовиками національна ідея відіграла роль світоча, що подарував народові надію.