Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу

ВИСНОВКИ

Докорінна зміна умов землекористування, повоєнна розруха, голод та вимушене зменшення земельних ділянок привели левову частку селянських господарств у стан глибокої довготривалої економічної кризи. Вона була тим більшою, чим більш жорсткими ставали заходи влади щодо оренди, ремісничого виробництва та торгівлі, які позбавили селянське господарство додаткових засобів накопичення капіталу та виходу з кризи. Вся перша половина 20-х рр. перетворилася для нацменселянства на період щоденної боротьби за фізичне виживання, впродовж 2-ї половини 20-х рр. воно змагалося із владою за право існування індивідуального господарства, як такого.

Більшовицькі соціально-економічні перетворення спричинили кризу етнічності в усіх її ланках, перш за все — на економічному рівні. Найяскравіше вона проявлялася в тих етнічних групах, що в дореволюційну добу мали специфічне соціально-економічне обличчя і посідали вузькі соціальні ніші. До них відносилися передовсім євреї та цигани, соціальне розшарування в середовищі яких було найменш вираженим. Криза традиційного способу відтворення названих етнічних меншин була актуальною науковою проблемою і потребувала розробки стосовно них відповідних державних програм так званої соціальної реконструкції, спрямованої на «оздоровлення» їхньої соціальної структури. Втім криза етнічності впродовж 20-х рр. набула універсального характеру і більшою чи меншою мірою зачепила всі етнічні громади. В підоснові її перебували системні зрушення пореволюційної епохи.

20-і рр. стали часом пересічної натуралізації селянського господарства, занепаду традиційних ремесел, хронічної нестачі реманенту, тяглової сили. Виробничий процес перетворився на повсякденну рутину малопродуктивної виснажливої праці, заснованої на грубій фізичній силі. Оскільки жінки в низці етнічних громад традиційно в полі не працювали, міцність господарства безпосередньо залежала від кількості дорослих чоловіків у сім’ї та їхньої працездатності1.

Річний цикл польових робіт у національному селі не відрізнявся від загально поширеного в Україні. Характерною ознакою переважної більшості сіл було далекоземелля: для здійснення довготривалих польових робіт чоловіки надовго лишали села. Жінки ж, навпаки, практично не виходили за межі своїх обійсть, пораючись у господарстві, грекині, болгарки, гагаузки навіть улітку прикривали обличчя, не розмовляли зі сторонніми. Повсякденне існування села ще зберігало виразні ознаки традиційності, однак її ерозія в усіх складових з кожним роком ставала все помітнішою. Величезний вплив на дезорієнтацію корпоративної свідомості справляла переорієнтація соціальних стандартів. Державна політика дискредитації та політичного знищення заможного селянства поставила світогляд селянства етнічних меншин «догори ногами». Влада перетворила бідняка на центральну політичну фігуру села, і саме ця квазіідея з часом невпізнанно змінила всі громади.

Впродовж 20-х рр. складові техніки ведення сільського господарства, будівництва, системи опалення будинку, зв’язку житлових і господарських будівель, одягу ще зберігали виразний етнічний колорит, але тенденція переміщення характерних етнодиференціюючих ознак зі сфери матеріальної культури до сфери побуту стала очевидною і саме вона визначила перспективи етносів у країні рад. Причини трансформації низки складових матеріальної культури вочевидь перебували в сфері матеріального виробництва: тісно пов’язані між собою, вони закладали основи модерного перевороту в консервативному національному селі. Різка зміна обсягів та правил землекористування привела до занепаду низки складових селянського господарства; зменшення пасовищ та зростання податків на худобу спричинило скорочення поголів’я худоби, як наслідок, скоротилося виробництво сировини для традиційних промислів; несприятливий податковий клімат щодо розвитку кустарної промисловості та розповсюдження стандартів «пролетарської моди», що ґрунтувалася на товарах фабричного виробництва, спричинили занепад традиційного одягу. Названі тенденції впродовж 20-х рр. набули універсального змісту та відзначалися етнологами практично в усіх етнічних громадах. Найбільш близько до суті вони були узагальнені П. Піневичем: «Національний одяг останнім часом витісняє міський, причому типові, яскраві українські візерунки замінюються фабричним позбавленим смаку кумачем [...]. Молодухи не хочуть, та мабуть, і не вміють вже домашнім способом виготовляти всі ці яскраві художні речі, вдовольняючись фабричними й лише тільки по великих скринях у стареньких можна віднайти старовинні художні речі»2.

Повсякденне життя етнічного села в другій половині 20-х років видається цікавим і показовим прикладом болючого та неоднозначного зламу багатовікового укладу життя селянства, його деформації (трансформації) під впливом нових соціально-економічних і культурних чинників. Змін зазнали практично всі складові буття, починаючи від форм організації громадського життя і закінчуючи сферою народної духовної культури, обрядовістю, зокрема. Загальновідомим є ставлення тогочасної офіційної думки до традицій етносів України. В пресі тих років вони здебільше розглядаються як пережиток минулого, результат культурної відсталості селянства, його обмеженості, забобонів тощо. Політика держави була спрямована на суспільну дискредитацію вкорінених віками звичаїв, знищення їхньої економічної і культурної підоснови, запровадження у життя соціалістичних правил суспільної організації. Робота ця здійснювалася по двох основних напрямках: 1) впровадження нової соціалістичної обрядовості; 2) обмеження впливу релігійних установ і освячених ними моральних норм. У другій половині 20-х років така робота держави набула настійливого планомірного характеру.

Не менш виразні зміни відбувалися в сфері повсякденного духовного життя етносів, як громадського, так і сімейного. Культурна політика в цілому та її етнічна складова, зокрема, посідали непересічне місце в більшовицькій доктрині формаційного стрибка. Омріяний комуністичний рай, що включав би специфічні етнокультурні анклави з величезними відмінностями соціальної структури та рівня культурного розвитку, виглядав чимось утопічним. Отож, досягнення етнокультурної гомогенності суспільства правило за кінцеву мету етнокультурного курсу більшовиків. У перехідний період мала бути здійснена програма так званої культурної революції, покликана підняти рівень освіченості народу країни на якісно новий рівень.

Окреслене завдання було вкрай складним, оскільки традиційний спосіб життя становив основу повсякденного існування більш як 80% населення України: як українства, так і етнічних меншин. Відчутне підвищення суспільного статусу української мови та мов етнічних меншин, на жаль, було не єдиною ознакою етнокультурного життя УСРР упродовж коренізації. Незважаючи на привабливу обгортку так званого «розвитку національних культур», генеральний зміст названого етапу історії полягав у прискоренні переходу від традиційного до модерного суспільства, який досягався антигуманними штучними заходами. Внаслідок низки соціальних і культурних реформ, а також репресивних заходів неоднорідне поліетнічне українське суспільство вже на початку 30-х рр. опинилося в стані глибокої розгубленості, кризи етнокультурних орієнтирів, що обумовлювалися епохальними зрушеннями в базових сферах його існування. Надприродна нестабільність і бурхливість культурних та етнокультурних процесів визначалася переважно політичними чинниками, прагненням радикалів посісти перші позиції в поступі світового культурного прогресу.

Колосальні зрушення відбулися в масовій свідомості населення. Щоденна пропаганда комуністичної ідеології привела до затвердження в засобах масової інформації, кіно, мистецтві нових стандартів культури міжособистісних взаємин, моди та побутових звичок. Звичайно, їх зарано було розглядати, як масове культурне явище, носіями цих навичок і звичок були окремі соціальні шари — партійно-радянська номенклатура, чиновництво, частина вчительства, комунари, студенти. Водночас, саме ці соціальні верстви, завдяки їхній суспільній активності та впливовості, спричиняли відповідні деформації традиційного середовища і формували культурні орієнтири нового суспільства.

Один із них — партійний функціонер П. Лісовий у переддень десятої річниці Жовтневої революції запитував: «Чи можемо ми говорити про революцію в побуті? Чи може це одна вигадка, а ми, коли говоримо про таку революцію, то тільки подібно б’ємо в тулумбаси: мовляв — Гром победы раздавайся!» Висновки його, звісно, були політично заангажованими, але недалекими від істини: «... Ми, що половину свого віку прожили за старих умов, хіба ми не знаємо гнітючого значення цього слова! Через «бога» нам прищіплювали рабську психіку, обеззброювали волю трудящих. Правда, дзвінниць ми не зруйнували, дзвони ще бамкають, попи всіх релігій є, але у нас настав «присмерк богів». Релігія, як світогляд падає. Нове покоління, виховане в новій школі, вже тяжиться до книжки, до знання, до науки, до газети»3.

Метод творення через руйнування був підосновою конструювання свідомості нової радянської людини, яка на той час ще залишалася ідеологічною химерою. Прагнення перетворити химеру на реальність, надати їй ознак універсальності заклало підґрунтя неподоланного конфлікту традиційного культурного середовища та радянської масової культури. Запроваджуваний радянською пропагандистською машиною образ «грека-активіста» відрізнявся від «росіянина-активіста», «болгарина-активіста» хіба що антропологічними ознаками: косоворотка, кубанка, брюки-галіфе, френч, кирзові чоботи, шкіряний ремінь укупі з бадьорим виглядом і безоглядною вірою в комуністичні ідеали, став прообразом майбутньої «радянської людини». Дарма, що останній мав мало спільного з реальним селянином, — саме він став основою вибудовування нової ментальності для етнічних громад.

Урядові кола впродовж 20-х рр. оцінювали означені зміни як поступальний соціально-економічний та етнокультурний прогрес. Підсумовуючи участь греків у виставці нацменшостей на IV сесії ВУЦВК, С. Ялі зазначав: «Низка фотографій показує, як поволі нове село перемагає — росте й активність селян, їхня участь у будівництві, у революційних святах. Характерно, що поволі народні ігрища, які були невід’ємною часткою панаїрів — боротьба, кінські перегони, — тепер стають розвагами підчас революційних свят»4. Декілька років по тому вже колишній керівник грецької секції ЦКНМ у своїй першій та останній монографії підвів підсумки 20-х рр.: «Деякі громадські розваги почали пристосовуватися до революційних свят, потроху зовсім одриваючи їх од церкви. Крім того широка масова участь грецьких селян у таких революційних святах як жовтневі, першотравневі; низка культурних розваг — кіно, радіо і т. ін.; робота сельбудів — щодалі дужче витискують рештки старого побуту і творять новий на радянському ґрунті.

Деякі національні форми лишаються й лишатимуться надалі, але заповнює їх поволі новий соціялістичний зміст. Культурна революція в грецькім селі, що її проводимо за допомогою грецької мови, вже дає свої наслідки, творячи селян-колективістів, кооператорів, трактористів і багацько нових будівників нового соціялістичного життя»5. Те, що наведені характеристики, м’яко кажучи, не цілком відповідали історичній правді, не дивує. Досить характерним є те, що відповідного наукового аналізу напрямків культурної ерозії в етнокультурній царині загалом, у структурі повсякденності етнічних громад, зокрема, нема й досі.

Відкритою науковою проблемою залишається й характеристика наслідків культурницької діяльності більшовиків упродовж 20-х рр. Науковці, визнаючи незворотні втрати у царині духовного життя населення, схильні оцінювати культурну роботу більшовиків у цілому позитивно, оскільки заперечувати величезні якісні зрушення в галузі розвитку народної освіти, мистецтва, охорони здоров’я просто неможливо. Судження щодо змістовного наповнення термінів «культурна революція», «культурний стрибок» часом діаметрально протилежні, а пересічний нігілізм заважає дослідникам неупереджено вивчати історичний досвід масштабних культурних перетворень 20–30-х рр. Сфера культурного життя, як такого, досі вивчається не структуровано. Навіть у сучасних працях відсутні розвідки з історії духовного життя етнічних громад і трансформації їхнього побуту під впливом державних заходів. Певний зліпок масової культури і публічного життя суспільства підноситься в якості уособлення культурного життя громад, як такого, в той час як у структурі останнього можна виокремити принаймні дві складові: більшовизовану версію уніфікованої масової культури з виразними позанаціональними ознаками і традиційну культуру етнічних громад. Боротьба цих двох складових за вплив на формування світогляду пореволюційних поколінь становила зміст повсякденного культурного життя.

Друга половина 20-х рр. стала часом суперечливого пришвидшення процесів етнокультурного розвитку, який в історичній літературі переважно визначають як «національно-культурне відродження». Не заперечуючи принципового, переважно перспективного, значення етнокультурних процесів в УСРР упродовж політики коренізації, слід зауважити, що значна частка науковців, так би мовити, осучаснює і зміст названих процесів, і їхні суспільно-політичні та культурні наслідки.

З перших кроків радянської влади сутність культурних перетворень в УСРР визначала цілеспрямована руйнація усталених стереотипів культурної поведінки державними заходами. Саме вона обумовила внутрішню суперечливість і неприродність етнокультурних процесів. Тлом для низки реформаційних заходів, створення «пролетарських» літератури, мистецтва, театру тощо етнічних меншин стала щоденна боротьба з «буржуазними» аналогами останніх. У зв’язку з цим уявлення про коренізацію, як про час максимальної реалізації економічних, політичних, національно-культурних запитів всього неросійського населення УРСР, вимагає переосмислення.

Тим не менш, не можна не відзначити варіативність і відносну поліфонічність повсякденності впродовж досліджуваного періоду. 20-і рр. були часом, коли держава ще переважно агітаційно-пропагандистськими методами намагалася трансформувати масову свідомість громад, а ті, своєю чергою, випробовували моделі етнокультурного захисту, в тому числі й метод мімікрії під «радянськість». У будь-якому випадку впродовж 20-х рр. влада не домоглась вирішальних перемог у реконструкції повсякденного етнокультурного існування громад та переорієнтації їхньої свідомості. Низку змін, що відбулися в цей час, можна кваліфікувати як певні сегменти, осередки новостворюваного побуту та ментальності, які, однак, не мали вирішального впливу на громади й не визначали напрямки їхнього етнокультурного відтворення. Останні зберігали потужну інерцію традиційної етнокультурної поведінки.

Значно важливіші зрушення, що мали далекосяжні наслідки, в цей час відбувалися в традиційній матеріальній культурі внаслідок докорінних змін у соціально-економічній царині і були інтернаціональними за своєю сутністю. Вони однаковою мірою захопили всі етнічні громади й унаочнювалися в процесах уніфікації/стандартизації виробничих процесів та соціальної структури. Саме в цій сфері, критична інтенсифікація якої вже стояла на часі, крилися засадничі чинники докорінної насильницької переробки повсякденності: перспектива перетворення України на суцільну «вєликую стройку» не залишила етнічним громадам права на окремішність чи специфічність. Етнічні особливості в побуті перетворилися на гальмо модернізаційного ривка по-радянському. Власне, про які Суботи, кошерне харчування, Курбан-Байрами, пости, обітниці, міжстатевий розподіл праці могло йтися, приміром, на будівництві Дніпрогесу?

Висунення ідеї індустріалізації в якості пріоритетного напрямку державного розвитку СРСР стало поворотним пунктом у трансформації повсякденності етнічних меншин, перетворивши її на соціально-економічний чинник. Фатальну роль у подальшій історії етносів України відіграла та обставина, що більшовицький уряд поставив собі за мету впродовж п’ятирічки будь-якими засобами вирішити ті завдання, які не спромігся зрушити з місця впродовж попереднього десятиліття.

Здійснення політики коренізації щодо етнічних меншин в Україні було виправданим з політичної й суспільно-економічної точок зору. Вкупі з непом вона стала основою гармонізації міжетнічних взаємин, що були загострені в роки громадянської війни і сприяла виходу країни зі стану глибокої соціально-економічної й політичної кризи. Втім, ідеалізувати ані її перебіг ані її наслідки не доводиться. Справа в тому, що той вектор етнокультурного поступу, який вона задала народам республіки, цілковито залежав від внутрішньополітичної ситуації. Як тільки більшовики ухвалили рішення про згортання непу, коренізація автоматично втратила соціальне опертя — дрібних товаровиробників села й міста. Заграні в глухий кут гаслами «Великого Стрибка», останні розгублено споглядали за крахом створеного зусиллями декількох поколінь предків традиційного мікрокосму.

Якісно нового звучання набула проблема асиміляції. Уряд країни з політичних міркувань не висловлював свого погляду на явище асиміляції, хоча було очевидним, що низка етнічних громад України перебувала на межі зникнення. У стороннього спостерігача могло скластися враження, ніби фундатори політики коренізації гадали, що досить оголосити рівноправність народів і почати заохочувати поширення сфери використання національних мов та запроваджувати їх в освітню справу, як явище асиміляції зникне саме по собі. Втім, окреслена позиція більшою мірою була притаманна не більшовикам, а їхнім тимчасовим попутникам з числа націонал-комуністів. Більшовики вважали асиміляцію цілком природним, ба більше — прогресивним — процесом, на шляху якого недоречно виставляти штучних перепон. Більшовицька доктрина давно визначила причини й витоки асиміляції: безальтернативна з історичного погляду інтернаціоналізація сфер суспільного виробництва й масової свідомості. Отож, і віддалені наслідки прискореної модернізації, яка передбачала суцільне одержавлення дрібного товаровиробника радянського міста й села, для них були також цілком передбачуваними.

Колективізація й викликані нею репресії щодо значної частини селянства етнічних меншин знищили віковий уклад життя німців, болгар, греків, чехів України; підірвали економічну основу збереження ними етнічної самобутності; запустили механізм розселянювання етнічних груп й розпилення їх по теренах республіки. Згодом індустріалізація завершила справу утворення безкласового суспільства й інтеграції на цій основі усіх етнічних груп країни (як компактних, так і дисперсних) в одноманітне виробництво, в єдину «соціалістичну культуру». Впродовж 30-х рр. низка карколомних історичних подій перетворила радянське суспільство на генератора асиміляційних процесів.

Окремий напрямок культурної політики більшовиків становила праця по докорінній зміні побуту трудящих. Попервах комуністичний побут мислився як майже повне заперечення старого. Намагання нав’язати суспільству уявлення про людину як суцільно суспільну істоту, яка, власне, не потребує якогось особливого побуту, а воліє жити безпосередньо в суспільстві6, втілювалося в штучно створюваних повсюдно комунах. Проте, комунарський спосіб життя виявився цілком ворожим ментальності величезної частки етнічного селянства, отож, намагання більшовиків нав’язати разом з колективізацією комунарські принципи співжиття і побуту наразилися на глуху стіну відчуженості етнічних громад. Змирившись врешті з втратою права на приватну власність на засоби виробництва, селянство спромоглося відстояти право на індивідуальний побут і приватне сімейне життя. Врешті був досягнутий своєрідний компроміс між режимом, що усвідомив неспроможність цілковито підкорити волю величезних верств населення, і народу, який був не готовий до формаційного стрибка.

Внутрішня суперечливість і неприродність етнокультурних процесів стала визначальною прикметою етнокультурного поступу етнічних громад України в першій половині 30-х рр. Більшовицька доктрина культурної реконструкції позбавила всі соціальні верстви права вільного вибору культурних орієнтирів. Типи культурної поведінки не відбиралися в процесі вільного етнокультурного обміну (обумовленого сукупністю соціально-економічних, суспільно-політичних і культурних чинників), а нав’язувалися згори і моделювалися в режимі «ручного керування». Політичне обеззброєння етнічних меншин, відсутність політичних свобод, неспроможність громад протистояти гаслам вульгаризованого інтернаціоналізму викликали до життя відповідні форми етнокультурного захисту.

Прикметним явищем епохи стало дистанціювання офіційної культури та етноконфесійних (етносоціальних) культур, перехід останніх у «підпілля». Заповзято створювана ідеологами «Великого Стрибка» картина масової народної підтримки та інтернаціонального єднання була примарною. Тогочасне суспільство існувало в режимі світоглядного і культурного колапсу. Мімікрія під радянський спосіб життя більшою чи меншою мірою визначала здатності громад модифікувати традиційний спосіб життя задля власного збереження. З новими правилами змушені були рахуватися навіть цигани, оскільки аргументом влади на користь прискореної «радянізації» й суцільної колективізації стали репресії. Найменш податливими виявилися польська і німецька громади. Підосновою їхньої світоглядної стійкості була церковна організація: католики і протестанти проявили найбільшу готовність до мучеництва за віру. Вичерпавши весь арсенал адміністративного і політичного тиску на громади, уряд з 1935 р. перейшов до масових репресій щодо поляків і німців України. Депортації стали вирішальним аргументом на користь «радянізації» решти меншин, їхнього показного переходу на засади інтернаціоналізму в його тоталітарній версії.

Культурна політика в цілому та її етнічна складова, зокрема, посідали непересічне місце в більшовицькій доктрині формаційного стрибка. Незважаючи на привабливу обгортку так званого «розвитку національних культур», генеральний зміст названого етапу історії полягав у прискоренні переходу від традиційного до модерного суспільства, який досягався антигуманними заходами. Критичне пришвидшення соціально-економічних, культурних та етнонаціональних процесів заклало підвалини розмивання (асиміляції) окремих етнічних груп. За півтора десятиліття відбулося те, на що при еволюційному розвиткові мали піти десятиліття, а то й століття.

З перших кроків колективізації етнологи й мовознавці відзначали стрімку деформацію народних традицій під впливом більшовицької соціальної і культурної практики, закликали колег фіксувати останні, допоки вони не зникли. Видатний лінгвіст В. Жирмунський у розпал суцільної колективізації німецьких колоній писав: «У ділянці духовного побуту вплив культурних обставин, оточення призводить не стільки до змішування, скільки до повного витискання реліктових ознак старовинної селянської культури. Народні свята, поєднані з давнім християнським календарем і пережитками давнішого поганства — Різдво, Водохрещі, Великодень, Троїця, Храмове або жнивне свято тощо, різноманітні весільні обряди тощо, через те, що мають громадський характер, руйнуються особливо швидко і почали зникати з кону вже під час імперіалістичної і громадянської війни; старовинні звичаї і забобони інтимнішого характеру ще держаться, але поширення освіти і новий побутовий лад революційної доби з успіхом витискають і досить швидко витиснуть ці характерні ознаки колишньої культурної відокремленості німецького села»7. На щастя, припущення радянських науковців не справдилися. Тим не менш розмивання автентичних етнокультурних організмів чимдалі пришвидшувалося: свята і обрядовість суспільного значення все більше «радянізувалися», царина ж сімейного, особистісного побуту і повсякденного життя виявилася значно більш резистентною і залишалася осередком етнозбереження.

Етнокультурної гомогенності суспільства більшовики не домоглися ані в досліджуваний період, ані пізніше. Проте нав’язані тоді норми і стереотипи поведінки запустили механізм поступового руйнування традиційного духовного світу етнічних громад. Останній трансформувався впродовж усієї радянської історії, але, як показали часи незалежності, зберіг могутній потенціал самовідтворення в нових історичних обставинах.

Часом карколомних змін у матеріальній та духовній культурі всіх селянських етнічних громад України став голодомор. Власне, без перебільшення можна стверджувати, що до- і післяголодне село — це два неспівставні світи. Знищення одноосібного селянського господарства стало першим, але не єдиним наслідком суцільної колективізації. Позбавлене можливості жити й працювати, відтворюючи життя в звичних зрозумілих формах, селянство стало на шлях саботажу державних господарських кампаній, а згодом — і сільськогосподарських робіт як таких. Відсторонення виробника від землі, як засобу виробництва, запустило механізм розселянювання, який включав низку складових ментального плану: нівелювання традицій господарності, міжпоколінного розподілу праці та родинних обов’язків, бережливого ставлення до природних ресурсів тощо. Перші роки колективізації стали часом небувалої ментальної дисплазії селянського соціуму, внаслідок якої тип селянина-господаря зник як такий. Радянська преса тих часів навіть не намагалася створювати імідж господаря соціалістичної епохи. Натомість шпальти рясніють повідомленнями іншого ґатунку: селяни кинули землю і худобу напризволяще, селом шириться руїна, пиятика, дармоїдство, перелюб, жінки відмовляються народжувати дітей.

Два довгих роки село існувало в режимі страшної катастрофи, врешті остання перетворилася на норму життя. В небуття пішли пишні святкові наїдки національних кухонь, домоткані килими, гаптовані сорочки, рушники й серветки, домашнє начиння й обереги. За копійки продані в розпал голодомору, вони осіли в приватних і музейних колекціях. Натомість село накрили злидні в найжахливішій формі: опухлі напівживі селяни безсило куталися в брудне смердюче лахміття. Фото вошивих людожерів у свитках на голе тіло, листи з каяттями та прокльонами до ЦК КП(б)У — візитка епохи. Голодомор перетворився на катастрофу ментального плану і водночас добре прислужився як універсальний засіб масового перевиховання. На довгі роки етнічне селянство перестало перейматися питанням, хто первинний — народ чи влада. Впродовж наступних десятиліть радянської історії воно намагалося стерти з пам’яті голодомор і той жах, який тоді оселився в душах перед всесильною і безжальною більшовицькою державою. Повторно закріпачені селянські етнічні анклави надалі існували замкненими територіальними спільнотами, які до кінця 30-х рр. ще мали можливості зберігати свою мовну специфіку. Решта складових культурного життя з року в рік уніфікувалися, загалом уже з середини 30-х рр. повсякденне існування етнічних громад практичного не відрізнялося ані за змістом ані за формою. Тільки за прізвищами та територіальною ознакою доводиться ідентифікувати факти з життя певних етнічних громад України. Низка соціальних та культурних процесів набувають рис універсальності.

За якихось чотири роки світ селянства змінився до невпізнанності. Часи відносно мирного співіснування патріархального і комунарського побуту, діаметрально протилежних зразків поведінки, ментального розколу поколінь та статей змінила епоха глобальних і особистісних катастроф. Зміни відбувалися під зовнішньо привабливими ідеологемами, зокрема, послідовно впроваджувалася думка, що «радянська жінка — вільний, рівноправний член соціалістичного суспільства, активний будівничий соціалізму, велика політична сила»8. Влада із задоволенням констатувала, що за роки сталінських п’ятирічок армія робітниць і службовців зросла до 9,4 млн., а в колгоспах були задіяні 19 млн. жінок. Це був колосальний трудовий потенціал.

У післяголодні роки докорінним чином змінилася гендерна політика на селі. Фактичне закріпачення селянства в сукупності з необхідністю кількісного відновлення селянської, тепер вже колгоспної, популяції викликало до життя стратегію заохочення народжуваності, запровадження системи пільг для багатодітних матерів, розбудови мережі установ охорони жіночого та дитячого здоров’я. По селах розбудовувалася мережа дитячих ясел та садочків. Водночас неформального розвитку набули процеси маскулінізації. Починаючи з 1935 р. держава взяла на жорсткий облік всі робочі руки на селі, переслідуючи традиційний погляд на те, що жінка в полі не працює. Повідомлення про відмову жінок працювати в колгоспах стають чимдалі рідшими, натомість масового характеру набувають вістки про ударництво колгоспниць.

Наслідки виснажливої праці ударниць перших п’ятирічок досі не оцінені. В місцевій пресі тиражувалася їхня трудова звитяга. Перевиконання норм принаймні на 30–40%, а то і вдвічі вважалося нормою стаханівського життя. Над тим, якою ціною давалися ці перемоги, і чого вони коштували жінкам, влада не розмірковувала; а між тим вони приводили до непоправних втрат здоров’я, оскільки умови праці були надзвичайно тяжкими. Не випадково чоловіки не тільки ігнорували трудові ініціативи жінок, а й створювали перешкоди на їхньому шляху. Держава ж натомість йшла шляхом ужорсточення трудового законодавства та виробничої дисципліни. Як норма життя застосовується низка прихованих методик визискування робочої сили, зокрема, дитячої та жіночої.

Незважаючи на супротив поборників традиціоналізму, під ударами модерної епохи повсякденне життя етнічного селянства стрімко трансформувалося. Разом із технікою в село прийшов новий ритм трудових процесів, який прискорював навколо себе всі інші ритми життєдіяльності. Ударники масово пересідали на велосипеди, за ними тяглися решта. З дива на звичайне явище перетворилися автомобіль та мотоцикл. Літак — вже не пекельний пристрій, а прекрасна червона машина, на який улюбленець народу В. Чкалов творить великі подвиги.

Радянська преса віддзеркалює низку суперечностей у повсякденному житті етнічних спільнот. Та чи могло бути інакше в умовах модернізаційного стрибка «по-радянському», який відбувався в жорстких лабетах псевдо-комуністичної доктрини? Нагадаємо, що до середини 30-х рр. у республіці фактично співіснували декілька соціально-економічних укладів. Попри те, що були проголошені відмерлими, залишалася не менш життєвими рештки становості, що тісно змикалися з етнічною стратифікацією. Оскільки керівне ядро СРСР не знало, яким чином без шкоди державній стабільності (читай — без загрози власній владі) соціалізувати величезний надлишок потенційно небезпечного населення (за приблизними оцінками в масштабах СРСР — більше 10 млн. куркулів, кустарів та непманів), автоматично реанімувалася неодноразово апробована ідея масових репресій, як методу хірургічного «видалення» станів, які не могли (у визначений більшовицькою державою термін) інтегруватися в новостворюване суспільство природним шляхом. Врешті, ментальні особливості ранньорадянського суспільства надали цій суто соціальній чистці прикмет антинаціонального заходу. — Так, а не інакше, маргіналізоване селянство та робітництво в звичних стереотипах інтерпретувало складні суспільні процеси.

Під патетичними гаслами соціальної реконструкції приховувалася брутально цинічна політика «перевиховання» дрібнобуржуазних верств населення, переорієнтації їхньої свідомості, як проголошувалося, на комуністичних, фактично ж — тоталітарних засадах. У повсякденне життя колгоспів і радгоспів, промислових об’єктів і установ запроваджується, як явище цілком легальне й офіційне, система «добровільних» громадських контролерів і «сексотів», які працюють на зміцнення тоталітаризму. За для формування атмосфери попередження й придушення будь-яких проявів інакомислення зрощується відповідна суспільна думка, до співпраці з каральними органами та спецслужбами масово рекрутується молодь.

Подвійні стандарти буття і мислення — певний феномен роздвоєння — охоплюють радянське суспільство зверху до низу. Як реагувала особистість та етнічні громади на життя в режимі стиснутої пружини, коли не можна було вголос говорити про очевидне, коли кожні день і ніч могли виявитися останніми? — Це запитання є предметом окремого наукового дослідження. На кінець 30-х рр. етнічні громади з умовно повноцінних суб’єктів політичної історії УСРР перетворилися на паріїв режиму, які існували в цинічно фальсифікованій системі координат. З одного боку, офіційні джерела та газетні шпальти галасували про братерське співробітництво народів та торжество принципів пролетарського інтернаціоналізму. З іншого, — не перший рік тривали масові депортації поляків та німців, які були проголошені агентами світового фашизму.

Великий Терор з його «національними» та «альбомними» справами, немотивованими смертними вироками став логічним етапом становлення сталінської моделі державного управління. Політтехнологи «батька народів» уміло маніпулювали свідомістю етнічних громад, балансуючи між ідеологемами «ворожого оточення» та внутрішньої, зокрема й націоналістичної, загрози капіталістичної реставрації. Переселяючи за межі республіки цілі етнічні громади, знищуючи сотні тисяч радянських громадян, Кремль твердив, що бореться не з народами, а з ворогами радянської влади. Попри абсурдність та цинізм «національних» операцій їхній зміст залишався невідомим широкому загалу — розлога 58-ма стаття і ремарка «без права листування» камуфлювали репресії за національною ознакою.

Масові репресії добре прислужилися як суспільно-політична технологія унормування бурхливих суспільних процесів, зменшення управлінських ризиків. Фатальну роль у міжвоєнній історії низки етнічних громад відіграла та обставина, що ВКП(б) та її іноземні «близнюки» зі складу Комінтерну, наприкінці 30-х рр. складали єдине політичне ціле й були націлені на вирішення зовнішньополітичної стратегії Кремля. Політичні чистки в середовищі іноземних політемігрантів та керівництві КІ носили не випадковий чи персональний характер. На часі стояла Друга світова війна. Кремль готувався до неї з не меншою затятістю, аніж Берлін. У межах майбутнього плацдарму воєнних дій методами терору та шпигунства формувалося потужне комуністичне підпілля, яке мало нарешті в ході чергової світової війни втілити мрію знищеного сталінського опонента про світову революцію. Тоталітарний режим, нехтуючи черговими колосальними жертвами, по трупах крокував до реалізації своєї стратегічної мети — перетворення партії та її закордонних філій на згуртовану бойову організацію.

Не варто применшувати досягнення тоталітарної пропагандистської машини в опануванні масовою свідомістю широких верств населення радянської України. Слід визнати, що традиційність етнічних громад з притаманною їй солідаризацією навколо питань громадської ваги, відіграла на руку більшовицькій пропагандистській системі. Почавши з голосних політичних процесів межі 20–30-х рр., державна машина трансформувала власну доктрину відповідно до трагедії голодомору та масових депортацій, і використавши останні з метою зміцнення власних позицій, підійшла до епохи Великого Терору з гаслами, які в масовій свідомості тиражували ідеї виправданості й справедливості репресій, зокрема й за національною ознакою. Власне, ідея чергового революційного Термідору була не новою, втім більшовики, використовуючи на загал низький рівень суспільної свідомості, скористалися з її потенціалу з найвищим ККД. Цим і пояснювався небачений розмах репресій на тлі відсутності відкритого протестного руху.

Яким було на той час світосприйняття обивателя можна тільки здогадуватися. Кінець 30-х рр. — період, коли життя пересічної людини відбувалося в стані певного роздвоєння особистості: життя в катастрофі, про яку все навкруг славить як про царство справедливості і рівності; терор — масовий та індивідуальний — з паралельним втлумачуванням батьківської турботи Сталіна, партії, держави; нічні очікування «чорних воронків» і денне горіння на роботі; звеличення і підтримка генеральної лінії партії, відсутність (чи приховування) власного погляду на життя. Тоталітарне суспільство — хворе суспільство.

На певному етапі страх втратити життя чи волю внаслідок «неблагонадійного» національного походження перетворюється на універсальну параною радянського нацмена, де б він не був і яку посаду б не обіймав. Польські й німецькі націоналісти — як унаочнення повержених ворогів радянської влади — гнані зі стратегічних та звичайних підприємств у містах, депортовані за межі традиційних місць розселення в сільськогосподарських регіонах, були у всіх на виду. Решта національних районів — в уніфікованому виробничому поступі — чекають на свою чергу. Не випадково греки складають народні оповідки про те, що тільки заступництво улюблениці Й. Сталіна Паші Ангеліної вберегло їх від сумної долі менонітів. Стаханівська праця, праця до кривавого поту — єдина можливість уникнути масових депортацій. У 1938–1939 рр. всі виявляють цілковиту підтримку партії та владі, вітають закриття національних шкіл та ліквідацію національних районів.

Досить ... Набавилися.

Впродовж років більшовицький тоталітарний режим доклав безліч зусиль для опанування масовою, корпоративною та етнічною свідомістю, не гребуючи такими важелями впливу, як голодомор, масові репресії, депортації за національною ознакою, превентивні удари по політичній опозиції та культурній еліті, створення атмосфери тотального стеження та страху. Не за всіма напрямами життєдіяльності суспільства досягнення цієї мети були беззастережними. Втім, у тому, що стосувалося традиційного способу життя та відтворення національних культурних цінностей і стереотипів етнокультурної поведінки, режим мав багато перемог. Традиційна етнорелігійна громада в своєму колишньому вигляді перестала існувати. Центр етнозбереження, передачі культурної та мовної традиції перемістився до сім’ї. Вона, звісно, не мала того потенціалу етнозбереження, яким послуговувалася етнокультурна (етнорелігійна) громада. Етнокультурні обміни, асиміляція, маргіналізація тощо могли відбуватися тепер безперешкодно, в тому сенсі, наскільки вони могли бути вільними в тоталітарній політичній системі. На шляху природних процесів асиміляції, які відбувалися на виробництві та в сфері сімейно-шлюбних відносин був зламаний останній формальний бар’єр соціального характеру — етноконфесійна спільнота — громада.

Досягши цієї, як тоді здавалося стратегічної перемоги, усунувши в масштабах СРСР зайві 10 мільйонів потенційно небезпечних опонентів, уніфікувавши виробничі процеси та соціально-класову структуру, наводнивши країну однотипним «ширпотребом» і такою ж само «ширпотребною» культурою, тоталітарний режим вже відраховував хвилини до кінця національного періоду в історії людства.

1 Доволі яскраво це підтверджується спогадами І. Стріонова.

2 Пиневич П. Историко-этнографический очерк населения Мариупольского округа // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. — К., 2006. — Вип. IV. — Кн. 2. — С. 93.

3 Лісовий П. Революція в побуті (Думки вголос) // Культура і побут. — 1927. — 10 листопада.

4 Ялі С. Грецький Відділ виставки нацменшостей на IV сесії ВУЦВК // Краєзнавство. — 1928. — № 6–10. — С. 76.

5 Ялі С. Греки в УСРР. — Харків, 1931. — С. 175–176.

6 Етнос і соціум. — К., 1993. — С. 11.

7 Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Ф.Х., № 1059; Жирмунський В. Підсумки і завдання діалектологічного і етнографічного вивчення німецьких колоній на Україні. (Стаття). (1930 р.). — Арк. 40.

8 Вперед. — 1939. — 8 марта.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст