Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу

Єврейське містечко — життя між містом і селом

Попри радянську інформаційну блокаду, переформатування соціально-економічної структури, номінальну зміну адміністративного статусу єврейське містечко, як відповідний етнокультурний феномен, існувати не перестало. Історіографія містечкової проблеми та основ вирішення єврейського питання часів великого штурму не є різноманітною, переважна більшість праць хронологічно охоплює початок 30-х рр., коли ще відбувалися окремі теоретичні дискусії у вузькому колі єврейських радянських інтелектуалів, чи — післявоєнну добу, коли ідеологічне протистояння світових систем та трагедія Голокосту докорінним чином змінили акценти проблематики. — Серед найбільш помітних праць слід відзначити книгу Гершнбойма «Щедрін, а штетл ін реконструктівн період» (1931 р.), популярно-наукові праці Л. Зінгера «Дос банайте фолк» (1941 р.) та «Дос уфгерихте фолк» (1948 р.), узагальнені згодом у дисертації «Социально-экономические основы разрешения еврейского вопроса в СССР» (1947 р.), змістовні роботи І. Вейцбліта164. Матеріали, що стосуються досліджуваної епохи, містила також праця колишнього співробітника ЦКНМ Якова Кантора «Национальное строительство среди евреев в СССР» (М., 1934 р.).

На жаль, розпорошеність архівних матеріалів та відсутність систематичного опрацювання документальних джерел мовою їдиш, гальмують скільки-небудь вагоме просування українських істориків у справі вивчення дотичної проблематики. Значний фактичний матеріал зберігається в наразі недоступних для планового дослідження російських установах: Державному Архіві Російської Федерації (ГАРФ), Архіві Російського Етнографічного Музею (РЭМ) у Санкт-Петербурзі. Це, зокрема, фонди Комітету й Спілки по земельному облаштуванню трудящих євреїв (КОМЗЕТ і ОЗЕТ). Щоправда в НБУВ також збереглася частина матеріалів обстежень, здійснених у 1934–1935 рр. бригадою студентів єврейського сектору Комуністичного Університету Нацменшин Заходу (КУНМЗ) по програмі, розробленій Евкомісією Інституту Національностей («Переселенческие контингенты среди еврейского населения Киевской области и Белорусской ССР»), а також етнографічні та мовознавчі дослідження, здійснювані впродовж 20-30-х рр. у єврейських колгоспах та містечках України165. Загалом студенти спромоглися обстежити 16 населених пунктів у 1934 р. (234 200 мешканців, серед яких 112 100 євреїв) та 31 поселення в 1935 р. (людність останніх становила 316 400 осіб, з яких — 106 600 були євреями). До числа обстежених потрапили 11 містечок Київської області, 13 — Вінницької та 15 — Білоруської РСР. Окремі матеріали з дотичної проблематики зберігаються в фонді Єврейської секції Державного Музею Етнографії і народів СРСР» (створена 1924 р.) — серед них, зокрема, польові матеріали та нотатки керівника секції І.М. Пульнера, хоча вони стосуються передовсім містечок Білорусії.

Широкий спектр інформативних матеріалів містить радянська преса, як україномовна, так і мовою їдиш. Серед періодичних видань, що регулярно висвітлювали життя єврейського населення містечок слід назвати «Дер Кустар» (Харків), «Дер Арбетер» (Бердичів), друкований орган ОЗЕТу «Трибуна еврейской советской общественности» (Москва), «Штурм» (Златопіль), «Соціалістичний шлях» (Бершадь), «Шляхом Леніна» (Крижопіль), «За соціалістичну перемогу» (Жмеринка), «Колгоспна правда» (Умань), «Торфоробітник» та «За соціалістичну перебудову» (Деражня) та інш.

Нагадаємо, що єврейське містечко, як своєрідний соціально-економічний організм, сформувалося впродовж ХІХ ст. у так званій смузі єврейської осілості, яка охоплювала 10 губерній Царства Польського та 15 губерній сучасних України, Білорусі, Молдови та Литви. Імперське законодавство забороняло євреям оселятися на землі. Відсутність достатньої кількості міст у смузі осілості привела до виникнення низки поселень міського типу: українською «містечок», на їдиш — «штетл». До 1844 р. єврейські громади штетлів існували в умовах самоізоляції, урядування в них здійснювалося виборними громадськими радами — кагалами. Після поширення на євреїв загальних законів, зокрема, й рекрутської повинності, общинні принципи самоорганізації продовжували діяти в штетлах, але вже на громадських засадах. Стандартизація законодавства та ліквідація самоуправління нацменгромад, однак, не привела до ліквідації станової нерівності. До скасування смуги осілості містечка залишалися єдиним можливим місцем розселення євреїв у імперії.

Внаслідок цієї обставини містечка перетворилися на осередки перенаселення, в яких віднайдення засобів існування стало справою надзвичайної складності. Чоловіки працездатного віку вимушено надовго лишали свої родини, заробляючи на життя відхожими промислами. Не випадково радянський демограф Ілля Вейцбліт визначав штетл кінця ХІХ — початку ХХ ст. як «вже не живе економічне тіло, а труп»166. Закономірним наслідком замкненості євреїв у штетлах стало формування містечкової субкультури, ґрунтованої на незмінно нужденній господарській підоснові. Харчувалися євреї, за одностайною думкою дореволюційних етнологів, надзвичайно погано, що провокувало фізичне виродження громади, широке розповсюдження туберкульозу. М’яса практично не споживали, хліб випікали раз на тиждень, переважно чорний. На сніданок готували крупник з перловки та картоплі (з додаванням масла чи молока), на обід подавали борщ зі шматком оселедця чи масла, на вечерю — кльоцки, локшину з молоком.

Життя віруючих євреїв йшло своєю чергою за релігійним календарем і оберталося навколо синагог, молитовних будинків («штібл» у хасидів, «клойз» — у міснагетів) та будинків вчення Тори («бейс-мідрошів»). Релігійна община мала розгалужену мережу громадських релігійних установ, які опікувалися повсякденними турботами. Вона складалася з правління синагоги, рабина, релігійного суду, старости синагоги («габе»), кантора, ритуальних різників худоби і птиці («шойхетів»), власників кошерних м’ясних лавок, утримувача ритуальної бані («мікве»), поховального братства («хевра кадіша»). При синагозі створювалися благодійні товариства («хеврос»), які опікувалися нужденними, збирали посаг для бідних дівчат, забезпечували бідних євреїв мацою, утримували богодільні, сиротинці, нічліжки тощо за рахунок коробочного збору. З плином часу, по мірі економічної деградації містечок, хевроси почали відігравати більшу роль у житті штетлів, оскільки за рахунок внесків заможних общинників виживала єврейська біднота.

Початкову релігійну освіту (до реформ другої половини ХІХ ст., власне, єдину можливу для юдея) діти отримували в хедерах. Вчителі («меламед») працювали за мізерну платню і вважалися невдахами, які не змогли стати кимсь значущим, тобто, рабином чи торговцем. Їхнє становище влучно характеризувала приказка: «Вмерти й народитися меламедом ти завжди встигнеш». До хедеру хлопчиків віддавали у віці 3–4 років. Знавці Тори, особливо ж ті, що походили з відомих рабинських родів, користувалися цілковитою підтримкою і глибокою повагою общини.

Для дітей з бідних родин існували Талмуд-Тори, де діти навчалися безкоштовно. Незважаючи на те, що ці школи знаходилися під протекторатом місцевих властей, віддавати до них дітей вважалося ганебним. Там, окрім Тори, вивчали російську мову та загальні предмети.

Епіцентром та першоклітинкою повсякденності штетлу була традиційна єврейська сім’я. Врешті, в смисловій послідовності «сім’я–община–штетл– юдаїзм–єврейство» не було понять другого плану, всі вони були рівноцінними, і лише спільними зусиллями забезпечували відтворення духовної та культурної традиції нації в розсіянні. Навіть найбідніші єврейські родини забезпечували виховання наступних поколінь у освячених Торою заповідях. Втім, величезну допомогу і підтримку їм у цьому надавала община.

У містечку життя кожної єврейської родини проходило на виду, вся громада знала, яким чином у ній відбуваються найбільші сімейні події (народження, обрізання, бар-міцве, весілля, розлучення, похорон). Всі негаразди відданих юдеїв не просто обговорювалися громадою, а вирішувалися з її допомогою. Водночас, відхилення від норм традиційної моралі та релігійних приписів (порушення суботи, втрата цноти, перехід в іншу релігію) означали щонайменше громадський осуд, у крайньому випадку — вигнання.

Було б неправильним твердження, що такий порядок речей задовольняв усіх. Пильний розгляд історії євреїв Російської імперії засвідчує, що штетл виявляв очевидні ознаки кризи вже в ХІХ ст. Причин тому було декілька, виникали вони внаслідок дії внутрішніх і зовнішніх факторів. Низка заборонних законів, що регулювали відносини єврейських громад з оточуючим, переважно слов’янським населенням (а, фактично, були покликані мінімізувати ризики поміщицького стану), вже в першій половині ХІХ ст. поставила єврейські містечка та їхніх громадян перед проблемою пошуку адекватних шляхів економічного виживання. Монтування етнічного єврея до соціально-станової конструкції Російської імперії могло відбуватися двома шляхами: через вихрещення, або перетворення на колоніста. І перший і другий шлях були доступні і, що значно важливіше, — прийнятні, для невеликої частки населення. Тим не менше, хронічне регресування та господарський занепад низки містечок на фоні загальної атмосфери суспільного бродіння, що охопила імперські простори після наполеонівської навали, пришвидшила процеси осмислення «єврейської проблеми», як такої, та пошук шляхів її вирішення у суспільно-політичній думці єврейської спільноти. Так з’явилися й набули свого теоретичного оформлення ідеї єврейської Гаскали.

Не менш закономірно виникла і далі кількісно приростала та частка єврейської громади, що асоціювала подальші обрії нації з інтеграцією євреїв до оточуючих культурних організмів і виникненням інтегральних культур новітнього часу. Так звані «прогресисти» не приховували бажання звільнитися від нормативного впливу Тори та регулюючої ролі громади. Опиняючись поза впливом родини та громади у великих містах, вони переставали дотримуватись релігійного регламенту, вступали в змішані шлюби, народжували дітей і виховували їх поза єврейською релігійною та мовною традиціями, найчастіше намагаючись вписати їх до загальноєвропейського культурного контексту.

Наприкінці ХІХ ст. з’явилася третя, в майбутньому найбільш впливова складова новітнього єврейського культурного руху, — революційна. Проявлялася вона в широкому спектрі політичних партій від ліво- до праворадикальних. Ліве політичне крило єврейської політичної думки народило ідею про створення нової єврейської культури, ґрунтованої на демократичних засадах та мові їдиш.

Нагадаємо, що єврейські просвітителі («маскилім») ставилися до їдишу зневажливо, як до спотвореної німецької167. На перших порах свого виникнення література на їдиш призначалася для жінок (останні не вивчали священне письмо в тому обсязі, який дозволяв би їм здійснювати письмове спілкування за допомогою івриту), однак доволі скоро її суспільна вага вийшла за межі першопризначення, а політичні обрії стали далекосяжними. Причини цього блискавичного і переможного сходження тонко окреслив М. Бейзер: «... В черте оседлости именно идиш являлся языком дома и улицы. На нем еврейская мать пела колыбельную своему младенцу, на нем бадхен (свадебный конферансье) развлекал гостей на свадьбе, на нем говорили на рынке и в мастерской, на нем люди любили и проклинали (между прочим, очень виртуозно) друг друга. Недаром ивритским писателям пришлось заново создавать повседневный иврит, ведь среди ортодоксов не было принято разговаривать о будничных вещах на «святом языке « (лойшен койдеш). Газеты и книги на идиш шире распространялись, а авторы, писавшие на этом языке, лучше зарабатывали. Еврейским

«народникам», стремившимся «нести культуру в массы», было ясно, что это легче делать на идише»168. Перспективи перетворення «мови для жінок» на мову революційної боротьби були визначені тоді, коли заснований у 1897 р. Бунд проголосив, що масова пропаганда в єврейському середовищі можлива тільки материнською мовою («маме-лойшн»).

Сіоністи зробили ставку на сакральну мову юдаїзму і проголосили її знаменом етнічної консолідації єврейства та оформлення сучасної єврейської нації, об’єднаної метою створення незалежної єврейської держави в Землі Обітованій. Іврит і надалі зберігав статус мови богослужіння, «мови чоловіків», таким чином штучно культивувався свого роду культурно-гендерний конфлікт, який вдалося пом’якшити вже в новітні часи169.

Попри фундаментальні — на той час переважно — стратегічні цілі єврейської духовної та інтелектуальної еліти, пересічні мешканці штетлів у своїй величезній масі мали вирішувати завдання повсякденного виживання в умовах адміністративного руйнування єврейського самоуправління. Реформи другої половини ХІХ ст. окреслили якісно нові обставини буття штетлу, зробивши декілька помітних брешів у кількасотлітньому мурі традиційної єврейської громади, відкривши її зовнішнім впливам і розширивши межі її щоденних контактів з оточуючими (поки ще — також традиційними за змістом свого життя) етнічними громадами. Найбільшу з них пробив закон про загальну військову повинність (1874 р.), який надавав чималі пільги при проходженні служби особам з відповідним рівнем світської освіти: при загальному терміні служби в 6 років, громадяни, що закінчили гімназію, мали відбути в армії 1,5 роки; ті ж, хто мав вищу освіту, — 6 місяців. Тільки введення процентної норми на прийом євреїв до гімназій та університетів технічно запобігло неконтрольованому зростанню питомої ваги представників громади у командному складі російської армії. Офіційне скасування кагалів, монополізація державою судових та фіскальних функцій пришвидшили розмивання традиційного середовища штетлу. В переддень революційних потрясінь він вже суттєво відрізнявся від свого прототипу ХІХ ст.

Більшовицький переворот, воєнний комунізм та неп стали епохою доленосних потрясінь для єврейського містечка, яке в умовах господарського занепаду та масового зубожіння170, розривалося між дилемою консервації традиційності (як методу етнозбереження в умовах більшовицької диктатури) та переходу на позиції їдишистської (певною мірою штучно створюваної десакралізованої) офіційної культури. Міграція євреїв у внутрішні райони СРСР та на схід України відбувалася, власне, вже в контексті другої культурологічної концепції.

Нерівномірність економічного розвитку міст і містечок України проявлялася як у нерівномірності їхнього територіального розміщення, так і в тім, що питома вага самодіяльного населення, задіяного в державному секторі економіки різко зменшувалася в напрямку з Південного Сходу (Донбас) на Північний Захід (Полісся). Перетворення Донбасу та Подніпров’я на регіони стратегічних інтересів союзного керівництва при одночасному занедбанні економіки міст Правобережжя в умовах його аграрного перенаселення перетворювало перші два на регіони активної міграції, а останній — на регіон перманентної соціальної та міжетнічної напруженості.

Названа тенденція виявилася доволі гостро і відігравала помітну роль в суспільно-політичному житті республіки впродовж непу. В офіційних радянських і партійних документах вона отримала назву «містечкової проблеми»171. Протягом 1925–1927 рр. більшовицьке керівництво встановило систематичний контроль за діяльністю місцевих органів влади по сприянню традиційному економічному життю містечок. Вживалися заходи, що мали на меті розширити економічні обрії мешканців містечок, забезпечити їх засобами існування завдяки втягненню в кооперацію, переходу до сільськогосподарської праці. Значно знизити рівень суспільної конфліктності в регіонах покликані були єврейські ради і райони, заклади національної культури та освіти. Як наслідок, умови життя містечкового населення дещо поліпшились. Цей факт відзначався офіційною владою на І Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин (1927 р.) і підтверджується великою кількістю документів місцевого рівня.

Однак, період відносної стабілізації соціально-економічних процесів у містечках Правобережжя був нетривалим. Хронологічно він охопив 1925–1928 рр.

«Великий Стрибок» межі 20–30-х рр. унеможливив збереження традиційних форм господарського життя містечок. За нових умов, несумісних з приватною торгівлею і виробництвом, єврейські містечка в їх традиційному соціальному значенні, не могли існувати і настала їхня остання криза. Її сутність доволі точно сформульована у висновках Проскурівського окружного статистичного бюро від 10 червня 1928 р.: «Вирішення містечкової проблеми по суті є вирішенням питання про перспективи господарського життя єврейського населення». Наведені в них міркування були одними з багатьох інформаційних матеріалів про стан містечок, які передували проведеній 23–25 червня 1928 р. при ЦК КП(б)У широкій за представництвом нараді з питань економічного становища єврейських містечок і переселення єврейської бідноти на землю. В нараді взяли участь уповноважені окружкомів КП(б)У, ЦКНМ при ВУЦВК, наркоматів, держплану, кооперації, ОЗЕТ і ТПП. У матеріалах наради в узагальненому вигляді відображена містечкова проблема перед тим, як вона стала надбанням історії.

Виступаючи на нараді, голова Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У Каттель змалював картину глибокої економічної руїни, що охопила містечка. Вивчивши сутність проблеми, республіканське керівництво передбачало здійснити соціальну реконструкцію містечок на основі переведення містечкового єврейства до виробничої праці. Після нетривалого пожвавлення життя містечок за умов непу, відзначалося в доповіді, вже в першому півріччі 1928 р., у зв’язку з хлібозаготівлями та іншими кампаніями приватна торгівля в містечках скоротилася на 25–40 і більше відсотків. Відповідно зменшилася кількість дрібних крамарів і посередників у містечковому населенні з 50% до 15–20%. Найчисельніші торговці І та ІІ розрядів заробляли 10–15 руб. на місяць і жили гірше за кустарів. Останні своєю чергою складали 30–40% містечкового населення і в більшості (на 90%) були малокваліфікованими бідняками з заробітками 15–25 руб. на місяць на сім’ю в 4–6 і більше осіб172. 25–30% містечкового населення декласувалися і поповнили лави безробітних. Але в цих умовах, відзначив доповідач, місцевий фінансовий апарат обкладав містечкових жителів непомірними, довільно визначеними податками, які ще більше загострювали ситуацію. При цьому фінансова інспекція посилалася на рішення ХV з’їзду ВКП(б) про наступ на приватних власників-торговців.

Представник Наркомату соціального забезпечення у своєму виступі навів відомості про склад міської бідноти і безробітних в УСРР. Біднота загалом становила 4,5% міського населення і на 80% була єврейською. Зі 100 тис. членів благодійних товариств «Допомога» та «Взаємодопомога» євреями були 80% складу.

Наприкінці 1929 р. — на початку 1930 р. ЦКНМ при ВУЦВК здійснила комплексне обстеження 20 містечок Правобережної України. В підсумковому документі відзначалося певне покращення соціальних умов життя (санітарно-гігієнічних, культурних) людності. Середня зарплата на сім’ю зросла до 30 і більше рублів на місяць. Лише 4% сімей не мали заробітків. Водночас, більш як 77% єврейського населення містечок були утриманцями 20,5% працюючих членів сімей, що свідчило про разючі демографічні диспропорції в структурі громади.

Проблема пошуку соціально-економічних перспектив містечка була на той час великою адміністративною та науковою проблемою173. Оскільки вона надзвичайно гостро позначалася на повсякденному існуванні сотень тисяч людей низки регіонів, вирішення її хоча б у загальних рисах правило за приоритетний напрямок діяльності місцевих органів влади. Бачення причин і можливих варіантів її розв’язання надто відрізнялося залежно від рівня установ і урядовців, народжуючи низку програм, що виключали одна одну. Беззаперечно, містечко, як специфічний соціально-економічний феномен, було незатребуване в умовах форсованого комуністичного штурму. Що ж до інших імовірних соціально-економічних обставин, то воно могло виявити неймовірну життєздатність.

Історія здійснення індустріалізації підтвердила доречність наукових висновків І. Вейцбліта, який відводив їй непересічну роль у трансформуванні соціальної структури єврейства й вирішенні містечкової проблеми. Названа ліквідаторською на ІІ Всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин, його думка, однак, підтверджується фактичним матеріалом доповіді А. Глинського. Останній зауважував, що тільки в 1931 р. планувалося видати в централізованому порядку 29 тис. нарядів для євреїв, що становило населення 9 середньостатистичних єврейських містечок174.

У статті «Єврейське містечко тепер (За попередніми даними вибіркового обстеження)» тодішній голова єврейської секції ЦКНМ Д. Мац доводив, що в контексті індустріалізації відбулася докорінна перебудова соціальної структури єврейського містечка. За рахунок відходу чоловіків у промислові центри населення містечок зменшилося порівняно з 1926 р. на 31,4%. 92,6% мешканців містечок були самодіяльними, тобто існували за рахунок трудових доходів, і лише 4,5% становили нетрудові елементи, 0,1% складали безробітні, 3% займалися торгівлею. 38% були кустарями, з них 48,8% вже були кооперовані. 51% самодіяльних становили наймані працівники, 49,5% були службовцями175.

Те, що радянські функціонери проголошували прикметами вирішення містечкової проблеми, на повірку виявилося не таким очевидним. Згортання непу спричинило руйнування тієї галузі економіки, яка, хоча й не була вагомою, забезпечувала яке не яке, але існування містечок. Кустарна промисловість та ручний труд наприкінці 20-х рр. занепадали, водночас суттєво обмежилися й можливості виїхати з містечок і, відповідно, змінити свій соціальний статус. Індустріалізація не лишила альтернатив — час кустарів, як соціального прошарку, добігав кінця. Нові господарські тенденції видозмінили обличчя містечка. Питома вага промислових робітників в їхньому населенні зросла в 1930 р. порівняно з 1926 р. з 16,5 до 18%. Втім, не ця тенденція визначала господарський поступ штетлів у майбутнє. Містечка залишалися передовсім адміністративними центрами сільської округи: питома вага службовців у Вінницькій області в півтора рази, а в Київській області вдвічі перевищувала кількість робітників.

На середину 30-х рр. чисельність кустарів значно скорочується (1/5 частина працездатного населення), хоча вони ще лишаються прикметною рисою соціального обличчя містечок Київщини та Вінничини. Галузі застосування робочої сили — традиційні, хоча потроху поширюються й нові професії — хіміки, металісти, збирачі утилю. Виробничі артілі «Допомоги» збереглися на той час лише на Вінниччині: заробітки вона забезпечувала мізерні. У Деражні та Дунаївцях трикотажні артілі «Допомоги» об’єднували 60 кустарів, 29 осіб працювали в деревообробній майстерні в Славуті, в решті містечок налічувалося тільки 10– 20 осіб. У Деражні «Допомога» утримувала в дитячих садках 30 дітей бідноти, 20 бідняків забезпечувалися щоденними обідами, 18 виплачувалася пенсія. Отож, майнове становище ремісників залишалося нужденним і вимагало постійної турботи органів соціального забезпечення. Останні намагалися, як і раніше, спрямувати надлишок робочої сили в аграрний сектор, а саме, — в невеликі примістечкові колгоспи. Та це був тупиковий напрямок радянського дороговказу. Якщо в 1930 р. у примістечкових колгоспах працювали 90 600 євреїв, на 1935 р. їхня кількість скоротилася до 24 800. У відносних показниках вони становили близько 10% самодіяльного єврейського населення Вінницької області176. Крамарі в містечках з кінця 20-х рр. перетворилися на зникаючий вид. Ця обставина унаочнювала докорінні зміни в соціально-економічному обличчі містечка і, відповідно, структурі його повсякденності. (Для порівняння: в дореволюційному містечку торговці становили до 40% населення, в 1926 р. — 16%.)

Вочевидь більш сприятливими були перспективи пролетарської верстви. На 1930 р. чисельність робітників та службовців (євреїв за походженням) зросла до 562 тис. (394 тис. у 1926 р.177). В 1935 р. в союзних масштабах вона сягнула 1 млн. осіб178. Забігаючи наперед, зазначимо, що до 1939 р. соціальна структура єврейської спільноти зазнала докорінної реконструкції: 71,2% становили робітники та службовці, 16,1% — кооперовані ремісники, 4% — некооперовані кустарі, 5,8% — були задіяні в сільському господарстві179.

Бурхлива соціальна маргіналізація стала визначальним фактором радянської історії містечка. Упродовж 30-х рр. населення містечок проявляло сталу тенденцію до скорочення в абсолютних та відносних показниках. Відбувалося воно не рівномірно: загалом населення містечок Київщини в 1935 р. порівняно з 1926 р. зменшилося на 44,6%, єврейське — на 56,9%; Вінничини — на 29 та 21% відповідно. На середину 30-х рр. людність містечок (хоча такий термін не вживався в офіційних документах) помітно варіювалася (від 851 особи в Плискові до 13 909 у Козятині). Доволі суттєво коливався й розмір єврейських громад у них: 397 осіб у Освєї, 736 — у Плискові, 852 — у Златополі, 4 574 — Дунаївцях, 3 254 — Шепетівці, 5 344 — Славуті. Пересічно питома вага євреїв у містечках сягала 40–49%, у двох третинах містечок євреї становили менше половини населення. Однак у низці містечок Київщини (Шпола, Тальне, Плисків) та Вінничини (Нова Ушиця, Деражня, Томашпіль) вона коливалася у рамках 63–84%. У Меджибожі сягала 92,6%.

Перманентний відтік працездатного населення містечок спричинив різкі диспропорції в їхньому населенні. Дослідження демографів свідчать про те, що переважну більшість тут становили люди похилого віку та батьки з маленькими дітьми. Питома вага молоді в структурі містечкового населення постійно скорочувалася.

Окреслилися ознаки трансформації містечок відповідно до загальних соціально-економічних тенденцій та контексту господарського розвитку регіонів. Незначна частина містечок180 впевнено дрейфувала в напрямку перетворення на сільськогосподарські поселення. Прикладом може слугувати Щедрін, в якому в 1935 р. селяни становили 65,2% працездатних євреїв. Решта соціальних груп у відносних показниках визначалася наступним чином: 11,6% — службовці, 9% — кустарі, 4,6% — робітники.

В самодіяльному населенні низки містечок переважали промислові робітники: у Козятині вони становили 48,7% (службовці — 21%). Зрозуміло, що для зростання питомої ваги таких містечок потрібна була відповідна господарська підоснова, скажімо, у Козятині зайнятість забезпечували кілька промислових підприємств, залізнична станція, депо, два цукропереробні заводи.

Містечка — адміністративні центри виділялися переважаючими показниками питомої ваги службовців: у Шполі — 57,5% (робітники — 20%, кустарі — 12,5%, селяни — 12%), Дрисі — службовці — 43,5% (робітники — 23,5%). У таких містечках доволі розвинена інфраструктура, невеликі підприємства забезпечують зайнятість населення, що робить їх найбільш економічно стабільними й створює позитивні перспективи соціальної реалізації етнічних громад. (Так, приміром, у Шполі 1935 р. діяли меблева фабрика, металообробна майстерня, млин, пекарня, електростанція, МТС, елеватор, цукровий завод, 3 промартілі.)

Втім, дослідження радянських демографів зафіксували й існування містечок, позбавлених перспектив розвитку. Провідною галуззю виробництва в них залишалася кустарна промисловість: у Плискові кустарі складали 48% працездатних євреїв, Узді — 46%181. Майже чверть євреїв були задіяні на державній службі. Такі містечка своєю чергою складали чверть (!) обстежених населених пунктів, саме вони були постачальниками робочої сили на великі будівлі 30-х рр.

Суцільна колективізація, централізація державних заготівель сільськогосподарської продукції, голод і карткова система знищили не лише посередницьку торгівлю, а й систему торгівлі, як таку. На довгі п’ять років ринок (базар) утратив свою економічну підоснову. Невеликий хлібний ларьок, в якому видавалися за картками лімітовані продукти харчування, «задовольняв» усі споживчі потреби сільськогосподарської округи та її адміністративного центру. Запанувала натуралізація. Власне, проміжне становище містечка між містом та селом рятувало його людність у ті страшні роки: містечкові мешканці вижили за рахунок городів.

Оскільки переважна частка містечок розміщувалася в сільськогосподарських регіонах і за змістом господарської діяльності відносилася до аграрно-адміністративних поселень, державна служба правила за основний і найбільш гарантований (!) спосіб зайнятості — вона приносила не тільки регулярний заробіток, а й певний рівень соціального захисту. Радянська преса епохи багато писала про несвідомість містечкового населення, яке перетворювало державні установи на «теплі місця», що формувалися на сімейних засадах. — У Деражні артіллю керувала родина: голова артілі призначив своїх братів завідувачами, дружину — касиром; голова Летичівської ради поставив брата головою артілі; в Шаргороді чистка виявила в артілі 20 «спекулянтів» — друзів колишнього голови; у Фелштинській артілі заправляла родина, яка «обрала» голову зі свого середовища, причому бухгалтер та управитель були позбавленцями [тобто, не мали права обіймати керівні посади — Л.Я.]; керівний склад Коростенської артілі «Промхарч» сформувався з колишніх торговців, що були позбавленцями до 1934 р., їхніх дружин та дітей. Прийом до артілей відбувався за хабарі182.

Аномальні обставини виживання, жорсткий адміністративний прес викликали ментальний злам, унаслідок якого порушувалися вікові заборони, вироблялися нові механізми регулювання міжособистісних взаємин. Причини цього явища були меркантильними. Торговці та ремісники обкладалися непомірними податками, їхня праця втрачала сенс, врешті за більш-менш сталий прибуток вони погоджувалися на все. «Знаете что? Обеспечьте мне службу на 10 рублей в месяц, и я таки вам буду самым превосходным большевиком […] предамся большевизму душой и телом», — у відвертій бесіді казав торговець. Не менш податливими до принад масової ідеології ставали і його діти, які зростали в ненависті до батьків та традиційного насліддя, що заважали їм відігравати бажані соціальні ролі в новій країні. Тавро сина чи дочки позбавленця спотворювало життя, спричиняло низку проблем. Доволі красномовно ставлення до проблеми відображене в єврейському фольклорі: «Он ведь грешник, трефной. Отец у него — буржуй»183.

Здавалося, непорушний храм єврейської ідентичності хитався під ударами більшовицького штурму. Безкомпромісна боротьба євсекцій проти духовних засад відтворення культури штетлів почала приносити свої плоди. Якщо в 1929 р. більшовики дозволили ввезти обмежену кількість маци, яку пожертвували західноєвропейські євреї, то в подальшому атеїстичний наступ не знав випадків відступу. В 1930 р. виготовлення та завезення маци було офіційно заборонене. Решту радянської історії маца перетворилася на надскладну проблему, особливо в часи карткової системи. Релігійне життя, як таке, обмежилося службами у синагогах. Традиційна діяльність релігійних громад вимушено пішла в підпілля, сакральні звичаї (обрізання, ритуальний забій худоби), хоча й не заборонялися законодавством, унеможливлювалися адміністративними заходами. Ряди членів релігійних громад танули, священики відмовлялися від сану чи ледь животіли в умовах фактичного безправ’я та нужденності.

Старше покоління з болем споглядало відхід молоді від віковічних стандартів повсякденного життя. Тепер єврейська громада була в меншості, у фактичному підпіллі і не мала сили впливати на процеси маргіналізації. «Особенно круто приходится еврейской молодежи [...]. Торговлю за это последнее время все возненавидели. Торговля не кормит. Мечтают о физическом труде, хотя бы о грубой работе. Но работы нигде не находят. Ссорятся с отцами за каждый кусок [...]. Таким образом, вражда поколений имеет экономическую базу [...]. Пустеют синагоги. Дети перестают читать кадиш по умершим родителям [...]. Еврейский молодняк братается и смешивается с русскими»184, — так описував ті часи Мордехай Альтшулєр. Красномовні замальовки епохи, відображені в частівках, піснях, римованих слоганах навів у своїй праці Михаэль Гейзер. Друковані в офіційній радянській пресі на їдиш (зокрема, в журналі «Безбожник» — «Апікойрес»), вони слугували шаблоном для низки агітаційно-пропагандистських заходів межі 20–30-х рр. Таким був, зокрема, сценарій «антирелігійного хедера» (1929 р.), головні герої якого — непмани — намагаються втекти від фінінспектора.

У привабливій обгортці дійства, розрахованого на свідомість єврейської молоді, висловлюються думки, які п’ятдесят років тому годі було й уявити проголошеними вголос: «Маца, марор, карпас и хрен — это дурные вещи, а красивый набожный ребе — поросенок в тфилине»185, «Может быть мы будем поняты как дети-хулиганы. Мы посылаем вам большую фигу в честь праздника Песах!»186.

Типово радянські думки тиражувалися в низці частівок, які, щоправда, ще мали доволі виразний етнічний підтекст. Ось декілька з них:

«Дороже нам товарищ Сталин,

Чем отец родной, и вся наша страна выбирает его в депутаты. И товарищ Каганович — наш депутат,

Больше нет у нас попов, больше нет раввинов»187.

«Жить стало лучше, жить стало веселей.

Я иду на танцульки с моей тройкой девочек!»188

«Вовсе нет у нас раввинов, мы не верим в Бога. Сильна наша армия, силен наш флот!»189

Ментальна дистанція між батьками та дітьми з року в рік зростала, втім, єврейська сім’я не була в цьому виключенням — такій самій руйнації в цей час піддавалася традиційна сім’я в усіх етнічних громадах України.

«Почему ты грустен, сынок?»

— «Я люблю красивую девушку, мамочка»

— «Кто же эта девушка, сынок?»

— «Молодая комсомолка, мамочка»

— «Есть ли у нее приданое, сынок?»

— «Пара золотых рук, мамочка»

— «Есть ли у нее украшения, сынок?»

— «Комсомольский значок на блузке, мамочка?»190

Старше покоління було більш стійким до віянь суспільної моди та настирливої агітаційно-пропагандистської діяльності держави, впродовж 30-х рр. воно ще дотримувалося юдейських традицій та ритуалів, тим більше, що неквапливе життя депресивних містечок з постійною проблемою зайнятості та переважанням самодіяльних кустарів сприяло цьому. Молодь, що масово мігрувала до промислових центрів, часто-густо вступаючи до ФЗУ в 13–14-річному віці, далі потрапляла на заводи-фабрики (і водночас утримувала чи, принаймні, підтримувала матеріально старших членів родини), змушено підлаштовувалася під загальнореспубліканський виробничий цикл — їй доводилося працювати в Суботу та на релігійні свята. Безпрецедентні можливості соціального зростання, що отримали євреї (зокрема, службовці) ставили їх перед важким морально-етичним вибором і впродовж 30-х рр. він переважно робився не на користь етнічної ідентифікації.

Таким чином, індустріалізація вирішувала містечкову проблему лише економічно, генеруючи натомість проблеми соціального, побутового й культурного характеру. Радянська практика вирішення містечкової проблеми механістичним шляхом через виведення надлишкової людності з однієї галузі виробництва чи регіону до іншої галузі й іншого регіону при одночасному ігноруванні супроводжуючих соціальних, побутових, культурних і світоглядних проблем, вела до подальших болючих трансформацій у середовищі єврейської громади, заводила її в стан хронічної маргіналізації, створювала критичні умови етноекономічного виживання. Натомість поставала проблема адекватної соціалізації єврейських мігрантів у великих містах.

Якщо загальні напрямки соціальної трансформації (мається на увазі подальша урбанізація) в громаді не змінилися (на 1939 р. 87% євреїв мешкали в містах), то обставини буття впродовж індустріалізації зазнали докорінної переорієнтації. Суттєво видозмінилося співвідношення етнічних та соціальних шарів у структурі радянського міста та містечка. Залишаючи поза критикою загальні показники перепису 1939 р., слід зазначити, що порівняно з 1926 р. питома частка євреїв у населенні українських міст упала з 22,7 до 11,7%.

У першій половині 30-х років проблема єврейського містечка номінально зникає з архівних документів. У звітах ВУЦВК про роботу серед національних меншин, які розглядалися Радою Національностей ЦВК СРСР у 1935 р., говориться лише про залучення сотень тисяч трудящих національних меншин, особливо трудящої єврейської бідноти, до соціалістичної індустрії. В статті керівника єврейської секції ЦКНМ Д. Маца «На высоком подъеме» (1935 р.) знаходимо приклад загальноприйнятої на той час фальсифікації реальних соціальних процесів. У ній, зокрема, зазначається, що обстеження єврейських містечок ЦКНМ у 1931 р. виявило, що 92% самодіяльного населення містечка жило за рахунок суспільно-корисної праці. Відповідні зміни в соціальній структурі містечкового єврейства, що були наслідком примусової кооперації кустарів та експропріації дрібнобуржуазних шарів, були названі «величезним історичним досягненням [...] партії, що ліквідує залишки мерзенного спадку царату стосовно нерівності національностей»191. Отже, проблема економічного реанімування містечка перестала турбувати більшовиків у середині 30-х рр., оскільки, здавалося, зникла разом з її відтворювачем — дрібнобуржуазними міськими верствами. Втім, самозаспокоєння радянських управлінців з приводу вирішення єврейської проблеми було передчасним.

——————

1 Стаття опублікована в журналі «Плановое хозяйство». — 1930. — № 4. — С. 5–25.

2 Ларін Ю. (Лур’є Іхіл-Міхоел Залманович) (1882–1932) — учасник революційного руху, літератор, радянський партійний і державний діяч, економіст. Член РСДРП з 1900 р., РСДРП (м) з 1904 р., РСДРП (б) з 1917 р. Один із провідних керівників ВРНГ, з 1921 р. — член президії Держплану. Соавтор проекту переселення євреїв до Криму та на південь України, впливова фігура «Комзету», перший голова ОЗЕТ (1925–1926), ініціатор кампанії проти антисемітизму в СРСР (1926–1931).

Став відомим завдяки дослідженням германського досвіду воєнно-планового господарювання. Працював у ВРНГ у комітетах і комісіях по керівництву фінансами, націоналізації торгівлі, створенню радгоспів тощо. Дійсний член Комакадемії. В роки непу залишався непохитним прихильником «героїчного періоду» громадянської війни і воєнного комунізму. В 1926 р. виступив проти коренізації в УСРР. Вважав, що українізація та євреїзація мають примусовий характер і потурають націоналізму. В 1929 р. в газеті «Правда» виступив на захист національно-культурних прав українців ЦЧО, що сприяло розгортанню там політики українізації.

3 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 353. 4 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 354. 5 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 355. 6 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 356. 7 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 356. 8 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 357. 9 Ленин В.И. // Полн. собр. соч. — Т. 33. — С. 101.

10 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 360.

11 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 363.

12 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 364. 13 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 365. 14 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 366. 15 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 367.

16 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 369–370.

17 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 371. 18 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 373. 19 Маркс К., Энгельс Ф. // Соч. — Т. 4. — С. 336.

20 Квиринг Э. Проблемы генерального плана // Избранные сочинения. — С. 375.

21 Макс Урьєвич Шац (Шац-Анін) — (22.06.1885, м. Фрідріхштадт (Най Рига) — 10.01.1975, Рига ) — політичний, громадський діяч, юрист, науковець — дослідник історії права, культури, автор майже двохсот праць з історії права, суспільного руху, зокрема, єврейського, літературознавства, культури, музики. Співробітничав з легальною та нелегальною соціалістичною пресою Латвії, Росії, Німеччини, України тощо. Друкувався під псевдонімами: Авінов, М-Н, Фанетті, М. Анін, М. Аладін, М. Борин, Шин, Янус, Уриель, Нал, М. Най-рин, Дитис, Руткис, Дирут, Осеков, Янус-юниор, Я-С, О-1, Осеков, Осековец, Авинов М-Н, Эмша та інш.

В 1905 — 1918 рр. — член об’єднаної Єврейської соціалістичної робітничої партії (Єврейської робітничої партії соціалістів-територіалістів) (СЕРП). В 1908 р. захистив дисертацію з права, опубліковану в 1910 р. під назвою «Національна проблема сучасності» (під псевдонімом — Максим Анін). В 1906–1911 рр. — в еміграції в Західній Європі. З 1911 р. — у Петербурзі, співробітничає з журналом «Еврейская нива». Тут зустрічається й дискутує з ідеологами сіонізму Симоном Дубновим, Володимиром Жаботинським, представниками російської та єврейської культурних еліт. У першій половині 1913 р. у Ярославлі працює над дисертацією на пошукання наукового ступеню кандидата права «Вирішення національного питання в Австро-Угорщині». З осені 1913 р. — у Ризі, займається адвокатською практикою, перекладає російською мовою книги по державному праву. Наприкінці 1915 р. разом з судовими установами Риги евакуйований до Петрограду. Там співробітничає в журналі «Вестник трудовой помощи», що здійснював юридичну підтримку біженців.

Був учасником нелегальної конференції СЕРП у Пінську (1915 р.). Під час лютневої революції 1917 р. — у складі Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів як представник ЦК єврейської робітничої партії соціалістів-територіалістів, під впливом якої Петросовєт ухвалив резолюцію про надання народам Росії права політичного та культурного самовизначення. Співробітничає з журналом «Еврейский пролетарий» (виходив у Петрограді з 31 березня по 10 травня 1917 р.).

Навесні 1917 р. у Москві відбулося об`єднання партій соціалістів-територіалістів та сеймістів, вироблена програма об’єднаної Єврейської соціалістичної партії (СЕРП), обраний ЦК. Оскільки більшість його членів мешкали в Києві, туди перенесли редакції партійної преси — щотижневика «Еврейский пролетарий» та щоденної газети «Найє цайт» («Новий час»). Влітку 1917 р. М. Шац, як член їхніх редколегій, переїздить до Києва.

Обраний до Тимчасових установчих єврейських національних зборів. З осені 1918 р. — у підпіллі. Мав безпосередній зв’язок з керівником більшовицького підпілля в Україні — Є. Бош. Виїхав з Києва у листопаді 1918 р., виступав з доповідями в підпільних організаціях Мінська, Гомеля, Мозиря, Білостока, Вільно. В уряді С. Петлюри обіймав посаду заступника міністра по єврейських справах (М. Зільберфарба).

Після відновлення радянської влади повернувся до Києва, працював юрисконсультом в Раді народного господарства України. Учасник Гомельської партконференції СЕРП (весна 1919 р.), яка підтримала програму більшовиків по індустріально-аграрному оздоровленню єврейських мас і створенню соціально-економічної бази для розвитку єврейської соціалістичної культури. Впродовж 1919–1922 р. — організатор та ідейний натхненник так званого «Арбетергейм» («Дом рабочих») у Ризі, ректор і лектор Народного університету, організації Культурліга. В березні–червні 1921 р. в ув’язненні в Центральній тюрмі Риги, де частково втратив зір.

Після ліквідації в 1928 р. «Культурліги» — активний учасник «Общества здравоохранения среди евреев» (ОЗЕ), учасник Всесвітнього конгресу ОЗЕ в Берліні (1924 р.). Впродовж життя залишався переконаним прибічником створення єврейських адміністративно-територіальних утворень соціалістичного ґатунку під гаслом: «Без землі і праці нема національної культури». Учасник Московського з`їзду ОЗЕТ (листопад 1926 р.), на якому М. Калінін виголосив загальновідому програму землевлаштування євреїв в СРСР. Був гарячим прибічником ідеї національного адміністративно-територіального будівництва в Україні, створення автономної єврейської області в Біробіджані. В якості одного з лідерів ОСЕК Латвії займався пропагуванням ідеї переселення прогресивної єврейської молоді до Біробіджану та збору коштів на матеріальну підтримку діяльності КОМЗЕТ.

З 1930 р. — постійний юристконсультант радянських повпредства, торгпредства та консульства. Після ліквідації в 1934 р. латвійського осередку ОСЕК (Общество содействия еврейской колонизации в Биробиджане) та заборони журналу «Найерд» займався приватною адвокатською практикою, викладав юриспруденцію. В 30-і рр. — помітна фігура антифашистського руху, брав участь у Паризькому Всесвітньому антифашистському конгресі єврейської культури (1937).

Після встановлення радянської влади в Латвії — в редколегії періодичних видань на єврейській мові (г. «Камф», ж. «Уфбой»), співробітничав з київським журналом «Совєтіше літератур».

Обидва брати Макса Урьєвича вислані у віддалені райони СРСР.

З 27 червня 1941 р. в евакуації у Росії, Татарії, Казахстані, де продовжує літературну діяльність, працює викладачем 1-го Державного юридичного інституту, Алма-Атинського юридичного інституту, читає лекції на призовних пунктах і в госпіталях.

З вересня 1943 р. за викликом Академії наук у Москві. На третьому пленумі Єврейського антифашистського комітету (квітень 1944 р.) обраний до його складу. Під час війни публікує сотні статей у радянській пресі (зокрема, в Совінфрмбюро та г. «Ейникайт»), десятки наукових праць — за кордоном. Загальна спрямованість публікацій — викриття ідеологічної та наукової неспроможності нацизму, його людоненависницької сутності.

У березні 1945 р. повертається до Риги.

У післявоєнні роки активно займається громадською та педагогічною діяльністю (викладає історію політичних вчень, державного устрою), публікує більше сотні статей про класиків західноєвропейської, російської, латиської, єврейської літератури.

Неопублікованими залишилися велика праця «Борьба вокруг Палестины» (1947), збірка літературно-критичних статей (1960), «Путь к человечеству», «Ритм в природе и обществе», «Романтика в жизни и романтизм в литературе».

18 лютого 1953 р. заарештований разом з дружиною по звинуваченню в здійсненні антирадянської діяльності. Звільнені 25 квітня 1953 р.

За виразом поета Л.А. Озерова — «связист культур».

Нагороди: «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.» (1946).

Лауреат премії ім. Х. Житловського за внесок у прогресивну єврейську культуру

(Нью-Йорк, 1972).

22 Марьяш Рута Максовна. Быль, явь и мечта. Книга об отце / © Copyright Марьяш Рута Максовна (rutol@latnet.lv). Обновлено: 27/01/2010. — С. 43–44.

23 Радянська Волинь. — 1930. — 13 серпня.

24 Через розпочате влітку 1929 р. масове знищення худоби її поголів’я 1930 р. у грецьких селах знизилося до рівня післяголодних 1922–1923 рр. Наприклад, у с. Урзуф залишилося 95% коней, 7,3% волів, 85% корів, 18% овець, 30,5 % свиней від рівня 1929 р. [ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 512, арк. 153 зв.]. Весняна та осіння сівби 1930 р. були зірвані як малопродуктивними колгоспами, так і одноосібниками. В результаті селянство, незважаючи на врожайний рік, ледве забезпечило себе продовольством на зиму.

25 Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. — К., 2008. — С. 155.

26 Герман А.А. Немецкая автономия на Волге. 1918–1941. — М.: МСНК — Пресс, 2007. — С. 252.

27 Автономна Республіка німців Поволжя.

28 Журба М.А. Етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності громадських об’єднань українського села (20–30 рр. ХХ ст.). — К.: Науковий світ, 2002. — С. 182.

29 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5167, арк. 15.

30 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5167, арк. 23.

31 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5167, арк. 61.

32 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5167, арк. 67.

33 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5128, арк. 81.

34 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5128, арк. 84.

35 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5165, арк. 140.

36 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5165, арк. 141.

37 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5165, арк. 141.

38 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5165, арк. 40.

39 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5165, арк. 47.

40 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5165, арк. 79.

41 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5165, арк. 40.

42 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5165, арк. 95.

43 Радянська Волинь. — 1930. — 13 серпня.

44 Радянська Волинь. — 1930. — 11 червня, 5 липня.

45 Одноосібники виконали план на 50,6% по хлібу та 58% — по фуражу.

46 Ленінський шлях (Великий Янисоль). — 1931 р. — 29 листопада.

47 Ю.А. Хліб заскочив апаратників розполохом // Радянська Волинь. — 1930. — 13 серпня.

48 Л. «Знущання з громадського харчування — припинити» // Ленінський шлях. — 1931. — 4 грудня.

49 А.М. Спинити конвеєр бридот // Ленінський шлях. — 1931. — 13 грудня.

50 Ю. Хаджінов. Не харчування, а знущання // Ленінський шлях. — 1931. — 22 грудня.

51 Можна зробитись інвалідом // Комунар степу. — 1931. — 20 вересня.

52 Ке. Відвести загрозу загибелі скота // Ленінський шлях. — 1931. — 4 грудня.

53 Соціалістичний шлях. (Бершадь) — 1931. — 27 листопада.

54 Комунар степу. — 1931. — 25 жовтня.

55 Комунар степу. — 1931. — 25 жовтня.

56 До права п’яницю // Соціалістичний шлях. — 1931. — 3 грудня.

57 Уповноважений РВК. Вісіля головніше ніж хлібозаготівля // Соціалістичний шлях. — 1931. — 3 грудня.

58 Розважаються // Соціалістичний шлях. — 1931. — 20 грудня.

59 Геть п’яниць з хлібозаготівельного фронту // Соціалістичний шлях. –1931. — 27 грудня.

60 Замість хліба самогон // Соціалістичний шлях. — 1931. — 27 грудня.

61 Бригадір. Олійник замість важливої роботи п’янствує // Соціалістичний шлях. — 1931. — 27 грудня.

62 Щур. Не голова, а безголовля // Соціалістичний шлях. — 1931. — 27 грудня.

63 Соціалістичний шлях. — 1931. — 25 грудня.

64 По ленинскому пути (Мангуш). — 1932. — 27 января.

65 По ленинскому пути. — 1932. — 27 февраля.

66 Отвечайте за общественное питание // По ленинскому пути. — 1932. — 27 января; Оса. Не проэктировать — а работать // По ленинскому пути. — 1932. — 2 февраля; Больше ответственности за общественное питание // По ленинскому пути. — 1932. — 2 февраля; Где же санком?// По ленинскому пути. — 1932. — 21 февраля; Еще об общественном питании // По ленинскому пути. — 1932. — 2 февраля.

67 М.К. Терпіти надалі такого стану неможливо // Ленінський шлях. — 1931. — 4 грудня.

68 Соціалістичний шлях. — 1931. — 25 грудня.

69 По ленинскому пути. — 1932. — 24 января.

70 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 578, арк. 117.

71 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 578, арк. 123.

72 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 578, арк. 169.

73 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 578, арк. 169.

74 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 578, арк. 216.

75 Соціалістичний шлях. — 1931. — 25 грудня.

76 Крекотень. Ганьба відсталим // Ленінський шлях. — 1931. — 22 жовтня.

77 Ленінський шлях. — 1931. — 13 грудня.

78 Комунар степу. — 1931. — 15 серпня.

79 Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. — К., 2008. — С. 156.

80 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5165, арк. 1.

81 Плахоткін А.І. Зрікаюсь батька // Ленінський шлях. — 1931. — 22 жовтня.

82 Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. — К., 2008. — С. 173–174.

83 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5165, арк. 79.

84 Ленінський шлях. — 1931. — 22 жовтня.

85 Йшлося при письменність російською мовою.

86 Нові адміністративні райони УСРР. Статистичний довідник. — Х., 1930. — С. 34–51.

87 В Спартаківському (Грос-Лібентальському) районі найнижчою серед німецьких районів України був також рівень писемності чоловіків — 50,9%.

88 Див. приміром: «На Різдво напився добре, прийшов уночі додому і ледве не забив її. Після того лежала вона хвора, так опухла, що нічого не бачила», «5 січня напивя і почав душити її. Був би задушив, якби мала дівчина не зняла галас» і т. д. Див.: Кати знущаються. Судити Золотаренка // Радянська Волинь. — 1930. — 12 березня.

Типова історія описана в статті «Нещадно покарати негідників». В ній йдеться про те, що родина Пінчуків, поклавши око на посаг Насті Семенчукової, взяли її за невістку, знущалися з неї, били під час вагітності та відразу після пологів. Врешті жінка захворіла і без медичної допомоги померла. — Див.: Четвертий. Нещадно покарати негідників // Радянська Волинь. — 1930. — 12 березня.

89 Ленінський шлях. — 1931. — 22 жовтня.

90 Ленінський шлях. — 1931. — 22 жовтня.

91 Ленінський шлях. — 1931. — 22 жовтня.

92 Ленінський шлях. — 1931. — 22 жовтня.

93 Ленінський шлях. — 1931. — 22 жовтня.

94 Дати ударникам крам // Комунар степу. — 1931. — 30 вересня.

95 Комунар степу. — 1931. — 30 вересня.

96 Ленінський шлях. — 1931. — 22 жовтня.

97 Перо. Неприпустимо розбазарювати колгоспного хліба // Ленінський шлях. — 1931. — 22 жовтня.

98 Колективно поле (Коларовка). — 1932. — 6 февруари.

99 Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні в 20–30-ті рр. ХХ ст. (Історичні зошити Ін-ту історії України НАНУ). — К., 1994. — С. 28.

100 1928 р. по Волинській окрузі були подані 72 заяви на виїзд поляків, з них відмовлено у виїзді 6 особам. 1929 р. з 25 заяв були задоволені лише 5. — Див.: ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2930, арк. 41.

101 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2931, арк. 3.

102 Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні в 20–30-ті рр. ХХ ст. (Історичні зошити Ін-ту історії України НАНУ). — К., 1994. — С. 28–29.

103 Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. 2-е. 1930 г. Стенографический отчет и постановления. — Москва–Харьков–Минск, 1931. — С. 45.

104 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 485, арк. 69.

105 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 485, арк. 70.

106 Преступная бесхозяйственность // Ленинский путь (Путивль). — 1931. — 20 декабря.

107 Вредителей — вон из колхоза // Ленинский путь. — 1931. — 20 декабря.

108 Бригада «Л.П». Кулацкая попытка // Ленинский путь. — 1931. — 20 декабря.

109 Ленинский путь. — 1931. — 20 декабря.

110 Колхозник. Включились в штурмовой двенадцатидневник // Ленинский путь. — 1931. — 20 декабря.

111 Оппортунистическому отношению к пенькосдаче положить конец // Ленинский путь. — 1931. — 20 декабря.

112 Ч-к. Хищников под суд // Ленинский путь. — 1931. — 25 декабря.

113 Ленинский путь. — 1931. — 28 декабря.

114 Карпов разбазаривает товары // Ленинский путь. — 1931. — 28 декабря.

115 Соціалістичний шлях. — 1931. — 25 грудня.

116 Ленинский путь. — 1931. — 31 декабря.

117 Колективно поле (Коларовка). — 1932. — 11 януари.

118 Ударница. Вызов // По ленинскому пути (Мангуш). — 1932. — 27 января.

119 Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст./ Пер. з англ. — К.: Основи, 1997. — С. 169–170.

120 Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість ... — С. 157.

121 Для порівняння: на той час у великих містах Англії проживало 40% її єврейської громади, Америки — 27,3%, Німеччини — 26,7%, Польщі — 7%, СРСР — 6,5%. — Див.: Вейцбліт І.І. Рух єврейської людності на Україні періоду 1897–1926 років. — Кременчук, Державне видавництво «Пролетар», 1930. — С. 109.

122 Вейцбліт І.І. Рух єврейської людності ... — С. 101.

123 Вейцбліт І.І. Рух єврейської людності ... — С. 110.

124 Воронко О.Г. Розвиток етнодемографічних процесів і формування соціальної структури суспільства в Україні 20-х рр. ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук. — Чернігів, 1998. — Арк. 79–80.

125 Вейцбліт І.І. Рух єврейської людності ... — С. 137.

126 Вейцбліт І.І. Рух єврейської людності ... — С. 142.

127 З інструкції НК РСІ СРСР. — Див.: За новий побут (Ілюстрована побутова газета. Орган Всеукраїнської спілки житлової кооперації.) — 1931. — № 1. — 8–15 січня.

128 Шахтер. — 1931. — 1 января.

129 О своей работе слово имеет коммуна им. Котовского // Шахтер. — 1931. — 1 января.

130 Превратить казармы в культурные общежития // Шахтер. — 1931. — 1 января. 131 Превратить казармы в культурные общежития // Шахтер. — 1931. — 1 января. 132 Шахтер. — 1931. — 15 февраля.

133 Как провести декаду подземной революции // Шахтер. — 1931. — 19 марта.

134 Б. О. За такі форми праці треба карати // Шахтер. — 1931. — 19 марта.

135 Видящий. Беспощадная война разбазариванию // Шахтер. — 1931. — 15 февраля.

136 Товариші робкори! // За новий побут. — 1931. — № 1. — 8–15 січня.

137 ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 4177, арк. 170–171.

138 ЦДАВО України, ф. 413, оп. 1, спр. 571, арк. 69.

139 За новий побут. — 1931. — № 19. — 5 вересня.

140 За новий побут. — 1931. — № 1. — 8-15 січня.

141 За новий побут. — 1931. — № 6. — 16 травня.

142 За новий побут. — 1931. — № 22. — 30 вересня.

143 Військовими гуртками охопили 10 000 осіб.

144 Круповецька. До лав робітничої армії // За новий побут. — 1931. — № 1. — 8– 15 січня.

145 Круповецька. До лав робітничої армії // За новий побут. — 1931. — № 1. — 8– 15 січня.

146 За новий побут. — 1931. — № 6. — 16 травня.

147 Єрмоленко. Дитина, як член сім’ї і товариш // За новий побут. — 1931. — № 1. — 8–15 січня.

148 За новий побут. — 1931. — № 6. — 16 травня.

149 За новий побут. — 1931. — № 19. — 5 вересня.

150 За новий побут. — 1931. — № 19. — 5 вересня.

151 За новий побут. — 1931. — № 22. — 30 вересня.

152 Зав. ясел. Дітей Зельдовича в яслах немає, йому нічого турбуватись за ясла // Житлокооператор. — 1931. — 18 вересня.

153 За новий побут. — 1931. — № 14. — 20 липня.

154 Там само.

155 За новий побут. — 1931. — № 19. — 5 вересня.

156 Лангман. Філії Укржитлокоопснабу — на допомогу житлокоопам // За новий побут. — 1931. — № 19. — 5 вересня.

157 За новий побут. — 1931. — № 6. — 16 травня.

158 За новий побут. — 1931. — № 22. — 30 вересня.

159 Робітник. Доки чекати // За новий побут. — 1931. — № 1. — 8–15 січня.

160 За новий побут. — 1931. — № 19. — 5 вересня.

161 Санітарний мінімум для жилих приміщень // Житлокооператор. — 1931. — 28 жовтня.

162 Ломовська. Реконструювати наш побут // Житлокооператор. — 1931. — 7 листопада.

163 Бруцкус Б.Д. Еврейское население под коммунистической властью // Евреи и русская революция. — М., 1999. — С. 296–297.

164 Вейцблит И. Деражня. Современное еврейское местечко. — М.-Л.: Гиз., 1929; Вейцбліт І.І. Рух єврейської людності на Україні періоду 1897–1926 років / Інститут єврейської культури при Всеукраїнській Академії Наук, соціально-економічна секція. — Кременчук, Державне видавництво «Пролетар», 1930.

165 ІР НБУВ. Ф. 190, И. 157. Еврейские народные песни, собранные Купершмидтом А., Шейниным Я., Шаргородской И., Келером Н. 1930–1948 гг. Москва, Калининдорф, Львов, Белая Церковь, Фастов, Коломия и др. Машинопись на евр., рус., укр. яз.; Ф. 190. И. 203. Ярошевич Егуша. Этнографические материалы. Рассказы, пословицы, поговорки 1938–1941 гг. Г. Одесса. Рукопись на евр. языке.

166 Вейцблит И. Вегн алтн ун найем штетл. — Москва; Харьков; Минск: Централер фарлаг фар ди фелкер фун ФССР, 1932. — С. 6.

167 В окреслену історичну епоху таке ставлення до народної повсякденної мовної практики і визначення материнської мови, як «жаргону», було характерним для всіх етнічних громад.

168 Михаэль Гейзер. «Майн штэтэлэ Бэлц...» // newswe.com/index.php?go= Pages&in=vi…

169 Сутність цього ментального конфлікту доволі прикметно унаочнилася в най більш відомій єврейській пісні «Тум-балалайка». В ній хлопець питає дівчину: «Що може горіти та не згоряти?» (Вос кон бренєн ун ніт ойфhерн?) Відповідно до юдейської традиції вона б мала відповісти: «Неопалима купина — Господь, який постав перед Мойсеєм у вигляді палаючого куща». Однак, дівчина з притаманною їй жіночою логікою відповідає так: «Любов може горіти й не сгорати». — «Провалилась ли она на экзамене или предложила парню другую жизнь, далёкую от религии? Петь «Тум-балалайку», зная только идиш и не зная ТАНАХа, — значит не понимать её», — цілком слушно зауважує М. Гейзер .... Втім, це не ефемерна «дівчина», це саме життя поставило не ефемерного «хлопця», а цілий народ на роздоріжжі перед історичним дороговказом, де потрібно було обирати сучасний вектор руху й відповідного культурного поступу.

170 Прикладом може слугувати містечко Сиротин. В 1923–1924 рр. тут мешкала 181 єврейська родина, з них 32 відносилися до ремісників та кустарів, 32 — торговців, решта — 117 сімей — віднесли жартома до членів «Воздухотреста». «Мы пашем воздух и пожинаем ветер… Хватаемся за всё. Не на чем хоть грош заработать», — казали вони про себе. — Див.: Михаэль Гейзер. «Майн штэтэлэ Бэлц...» // newswe.com/index.php?go= Pages&in=vi…

171 Загалом згідно з переписом 1926 р. в СРСР мешкало 2 672 тис. євреїв, із них — 60,3% припадало на українську громаду, 15,7% жили в Білорусі, 24% — на решті території СРСР. В УСРР євреями під час Загальносоюзного перепису назвалися 1 574,4 тис. громадян (5,4% від загального населення). Близько ¾ громади мешкало на Правобережжі і в Степу (з яких 43,4% — на Правобережжі). [Див.: Всесоюзная перепись населения 1926 года, УССР. Итоги по республике. — М., 1930. — Т. 28. — С. 20, 27–29.] Єврейська громада УСРР мала високий показник урбанізації: жителями міст були майже 4/5 євреїв. На 1/3 вони були задіяні в дрібній промисловості, третина займалася торгівлею, 16,9% були службовцями. Сумарна частка ремісників і крамарів визначала дрібнобуржуазне обличчя єврейського містечка, яке перебувало в стані господарського занепаду. Самодіяльні серед єврейства на ¼ складалися з одинаків, трохи менше 20% — з хазяїв та членів їхніх родин, на 1/3 — з осіб найманої праці, 7,3% — безробітних. [Див.: Воронко О.Г. Розвиток етнодемографічних процесів і формування соціальної структури суспільства в Україні 20-х рр. ХХ ст.: Дис... канд. іст. наук. — Чернігів, 1998. — Арк. 126–127.] Величезну частку єврейської громади складали міські дрібнобуржуазні та декласовані верстви, які перебували на межі соціального виживання. За спільною думкою радянських ідеологів завдання влади полягало в «... своєчасному виводі євреїв з містечкового «Єгипта». [Див.: Кантор Я. Национальное строительство среди евреев в СССР. — М., 1934. — С. 156–157.]

172 Горбань В. Проблема єврейського містечка в радянській Україні 20-х рр. / Єврейська історія та культура в Україні. Матеріали конференції. — К., 1994. — С. 42–43.

173 Згідно з дослідженням В. Подгаєцького, в 1923 р. містечка (визначені ним як міста сільськогосподарсько-адміністративного типу) становили другу за чисельністю самодіяльного населення групу міст УСРР. Особливістю містечок було специфічне співвідношення соціальних шарів у міській економіці. Робітники становили менше 1/5 населення міста (з них лише половина була задіяна в державному секторі економіки), ¼ частка населення займалася сільськогосподарським виробництвом (тобто переважна більшість городян виживала за рахунок обробки городів), а сумарна частка господарів перевищувала кількість робітників і службовців. — Див.: Подгаецкий В.В. Города Украины в годы НЭПа (вариант клиометрического подхода к анализу социальных структур). Монография. — Дніпропетровськ: Видавництво ДДУ, 1994. — С. 119. — Проблема забезпечення економічного відтворення містечок як поселень міського, а не сільського типу виходила за рамки проблем лише єврейської людності внаслідок їхньої великої питомої ваги серед поселень міського типу. Проте саме в єврейському середовищі названа проблема набрала великої політичної й суспільної ваги.

174 Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. 2-е. 1930 г. Стенографический отчет и постановления. — Москва–Харьков–Минск, 1931. — С. 56.

175 Мац Д. Єврейське містечко тепер (За попередніми даними вибіркового обстеження) // Вісті. — 1932. — 12 серпня.

176 Школьникова Э. Трансформация еврейского местечка в СССР в 1930-е годы (по материалам Государственного Архива Российской Федерации и еврейской прессы на идиш и русском). Общество «Еврейское наследие» // http://jhistory.nfurman.com/lessons9/ 1930.htm

177 В 1926 р. єврейський пролетаріат нараховував 40 149 осіб, задіяних у традиційно єврейських виробництвах (текстильній, швейній та шкіряній галузях) — показник, відверто кажучи непоказний. Втім, це була найбільша в СРСР когорта. В Білорусі євреями були 10 639 промислових робітників, Москві — 3 768, Ленінграді — 3 692. — Див.: Вaron S. The Russian Jew under Tsars and Soviets... — p. 214.

178 Там само. — р. 215.

179 Школьникова Э. Трансформация еврейского местечка в СССР в 1930-е годы (по материалам Государственного Архива Российской Федерации и еврейской прессы на идиш и русском). Общество «Еврейское наследие» // http://jhistory.nfurman.com/lessons9/ 1930.htm

180 Згідно з тогочасними дослідженнями вони складали 5–7% обстежених містечок.

181 Школьникова Э. Трансформация еврейского местечка в СССР в 1930-е годы (по материалам Государственного Архива Российской Федерации и еврейской прессы на идиш и русском). Общество «Еврейское наследие» // http://jhistory.nfurman.com/lessons9/ 1930.htm

182 Школьникова Э. Трансформация еврейского местечка в СССР в 1930-е годы (по материалам Государственного Архива Российской Федерации и еврейской прессы на идиш и русском). Общество «Еврейское наследие» // http://jhistory.nfurman.com/lessons9/ 1930.htm

183 Михаэль Гейзер. «Майн штэтэлэ Бэлц...» // newswe.com/index.php?go= Pages&in=vi…

184 Цит. за: Михаэль Гейзер. «Майн штэтэлэ Бэлц...» // newswe.com/index.php?go= Pages&in=vi…

185 Маца, майрес, карпес хрейн — C’з дем бойрес вильн,

Из дер ребе фрум ун шейн — а хазерл ин тфилн. — Див.: Михаэль Гейзер. «Майн штэтэлэ Бэлц...» //

186 Эфшер зайнен мир фарштейт Ви штифер ун киндерейсим.

Мир шикн айх а гройсе файг Лековед йойм-тов Пейсах!

187 Хавер Сталин из ба ундз тайерер фар а татэ Ундзер ганцеер ланд клаибт им ин депутатн.

Дер хавер Каганович из ундзер депутат, Арунтер митн голех, арунтер митн рав!

188 Дос лебен из геворн бесер, дос лебн из геворн фрейлех, Гей их мир а тенцл мит майн тройке мейдлех!

189 Мир хобт кейн рабоним нит, мир глойбн нит ин Гот, Штарк из ундзер армие, штарк из ундзер флот!

190 Вас зисту азой бацорн, зуненю? Их хоб либ а шейн мейдл, маменю. Вер же из дос мейделе, зуненю?

А юнге комсомолочке, маменю! Ци хот зи епес надн, зуненю?

Цвей голдене хенд, маменю! Ци хот зи епес цирунг, зуненю? А «КИМ» афн блузке, маменю!

191 Мац Д. На высоком подъеме: О работе среди национальных меньшинств Украины // Революция и национальности. — 1935. — № 6 (64). — С. 59.