Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу

Суцільна колективізація: кінець традиційного селянського світу

«Когда после спада революции в России активная часть юных революционеров попала в эмиграцию, в ряде городов Западной Европы — в Берне, Вене, Париже — образовались кружки-сообщества, которые стремились продолжать дело революции, дело коммуны на чужбине», — згадував один з найбільш яскравих представників єврейського соціалістичного руху Росії та України Макс Шац-Анін21, — «Эти сообщества вели свое хозяйство в складчину, была общая касса, сообща питались и во время еды вели нескончаемые споры на тему «вчера-сегодня-завтра». Когда не было денег, то обед состоял из сосисок и супа — воды, в которой сосиски были сварены. Закуска — черный хлеб. И это было вкусно. Коммунары верили в то, что в своих спорах, а затем и в делах решат все наболевшие социальные и национальные проблемы. Эта вера составляла содержание, смысл и пафос их жизни тогда и на многие десятилетия вперед.

У нашей коммуны был свой нелегальный печатный орган. Редакция была в одном городе, типография — в другом. Все мы были уверены, что именно наш нелегальный орган — вестник Коммуны. Кипела дискуссия о путях и средствах реализации нашей мечты о Коммуне, но сомнений в ее реализации не было. Мы выпускали и свой гектографический орган юмора и сатиры «Де профундис коммуне» («Из глубин коммуны»), в котором самокритически освещали «бытие и сознание» членов коммуны.

Общая мечта определяла и нравы нашей коммуны. Подлинная дружба, тесное товарищество объединяли очень различных, разнородных молодых людей. Стирались грани возраста, интеллекта, темперамента и эмоций. Мы стремились к тому, чтобы коммуна стала нашей семьей в подлинном смысле. Если среди членов этой семьи оказывалась обаятельная девушка или женщина, то она, естественно, становилась объектом мечты, увлечения многих членов нашей коммуны, но с условием: без дуэлей, без ревности и пересудов. Таково было правило, и его соблюдали. Кончилась эмиграция. Коммуна ушла в прошлое, и на смену ей пришла суровая действительность»22.

Овіяні напівдитячою романтикою рядки викликають доволі суперечливі емоції. Спогади сліпої на той час людини, видатного інтелектуала і незламного борця, який до останнього подиху залишався натхненним романтиком-революціонером, могли б захопити своїми піднесеними образами і прилучити до кола симпатиків комуністичної ідеї, якби ... якби не знати, яких відразливих, нелюдських форм набула ця ідея під час її реалізації, яких непоправних, смертельних ран вона завдала народові, на яку катастрофу вона врешті перетворилася.

Ця висока і світла ідея... Ця ненависна «комунія» з нелюдським принизливим побутом, тотальною зневірою, роботою з-під палиці, пустою юшкою з хробаками, спільним безладом, вошами і тифом, неодмінною стінною газетою, що висміювала і принижувала комунарів, які не відповідали високим стандартам будівничого комунізму.

* * *

Для нацменівського села, як і для суспільства загалом, не було секретом, що кінцевою метою більшовиків було цілковите усуспільнення виробництва та особистого життя, перетворення постімперських просторів на велику комуну. Втім, мало хто сприймав це серйозно, певне, з селянською метикуватістю розмірковуючи: «Подуркують і забудуть». Невдовзі з’ясувалося, якими далекими від страшної реальності виявилися химерні уявлення селян про комуну, в якій «і худоба і жінки — все буде спільним». У 1929 р. більшовики поставили суспільство перед фактом надшвидкої модернізації, відмови від традиційного алгоритму життя впродовж року (рівно стільки відводилося на завершення колективізації в Степу).

В напружених лиховісних обставинах наприкінці 1929 р. розпочався 1-й етап суцільної колективізації. До березня 1930 р. у низці сільрад Південної України вона сягнула 80%. Побіжний перегляд тогочасної преси вводить в інший світ. Якихось два тижні — і — перегорнута сторінка іншого — доколгоспного мирного життя. Замітка за заміткою — репортажі з полів бойових дій — у прямому (стосовно власного народу) і переносному (за хліб) сенсі. Гасла епохи задають настрій комуністичної вакханалії: «Червоні валки нового хліба — вкладка бідняцько-середняцького села наіндустріалізацію села. Бюрократи та «алілуйники» непідготованістю шкодять хлібозаготівлі»23.

Механіка переорієнтації ментальності селянства на комуністичні рейки була невибагливою: доволі скоро сільрадівські активісти й районні уповноважені перестали робити вигляд, що вони будують суспільство тотальної свідомості. В грецьких селах на загал замість полум’яних агітаційних промов, селян брали на змор. Про те, яким чином це відбувалося в с. Комар, писав пізніше маріупольський грек-комуніст І. Стріонов: «Місцеві власті, що безпосередньо займалися колективізацією, почали тиснути на селян, застосовуючи різні форми насилля. Однією з таких форм примусу було продовження загальних зборів до 10–11 години вечора. В дверях приміщень, де проводилися збори, стояли ломуси з сільських активів і не випускали з приміщення нікого без дозволу президії зборів.

Селяни, а особливо селянки, плакали й благали президію зборів, аби їх відпустили додому хоча б погодувати дітей та худобу. Члени президії на чолі з головою були невблаганними, примовляючи: «Москва сльозам не вірить. Запишіться до колгоспу, а потім ми не будемо вас турбувати».

Так, з безперервними зборами до пізньої ночі, впродовж 12–15 днів селян геть замордували. Вони, не витримавши такого тиску на них, почали просити місцеві власті дати їм декілька днів на роздуми, не турбувати їх зборами. Місцеві власті вирішили піти назустріч просьбам селян [...].

Селяни, певне, давно вже вирішивши вступити до колгоспів, розуміючи, що місцеві власті від них не відступляться, допоки вони не вступлять до колгоспу, отримавши передишку від відвідувань зборів, почали повальний забій худоби, аби не здавати її до колгоспу24 [...]. Селяни, знищивши майже всю дрібну худобу й частково дійних і тільних корів, на перших же зборах почали цілими групами вступати до колгоспів, водночас організовуючи й нові колгоспи»25.

Та обставина, що переважна більшість нацрайонів розміщувалася в Степу (19 з 25, тобто 76% від загальної кількості) — регіоні першочергової колективізації, дала змогу урядовцям маніпулювати показниками колективізації, особливо з єврейських районів, і підносити їх як свідчення досягнень ленінської національної політики. В майбутньому явні невідповідності свідомо перекручувалися чи замовчувалися аби спотворити й міфізувати обставини здійснення суцільної колективізації в нацменселі. Очевидно, що вищі посадовці УСРР були цілком свідомі в своїх діях, достеменно знали про проблеми, реальний стан справ і бачили руйнівний вплив колективізації на виробничі сили села, отож, колективізація перетворилася на катастрофу такої нищівної сили, яку неможливо було відвернути. Одночасно в найвіддаленіших закутках величезної країни селянство було стиснене залізними лещатами, які, здавалося, вичавлювали рештки живого з наївної душі землероба. Методика розбудови комуни на селі, що тиражувалася без вагомих змін на просторах СРСР, була невибагливою, але напрочуд дієвою. А. Діль згадував про те, яким чином проходив запис у колгосп в поволзькому с. Семенівка: «Під час проведення колективізації головою було сказано: «Сьогодні ми маємо урочисту ніч. Справа йде або ж до життя, або ж до смерті. Хто до ранку не вступить до колгоспу, піде через гори до льодяного моря»26.

В низці місцевостей відбулися селянські повстання по типу виступу колоністів Марієнфельда Каменського кантону27 (січень–лютий 1930 р.), які розігнали сільраду, партячейку, декілька разів відбивали спроби міліції захопити село й заарештувати «зачинщиків». Колективізація в низці місцевостей викликала природне підвищення політичної активності і боротьби селянства, які проявлялися й під час виборчих кампаній. З 1930 р. відзначається сплеск виборчої активності селянства, який віддзеркалював його спроби вплинути на хід колективізації парламентськими засобами. Антиколективізаційні виступи на виборчих зборах зафіксовані в політичних зведеннях з усіх національних районів УСРР. Спільними для більшості виборчих зборів були відмова голосувати за райвиконкомівські списки, висування кандидатур від громад. На хвилі селянського невдоволення болгари голосували за ліквідацію національного району, намагаючись у такий спосіб позбавитися від нав’язаного керівництва. Надзвичайно цікавий приклад селянської активності навів М. Журба. — В лютому 1930 р. в польському селі Велика-Радогощ Плужанського району Проскурівщини сільська сходка обрала новий склад сільради, селяни ухвалили розібрати усуспільнене майно, розформувати колгосп, вимагати звільнення заарештованих односельців, а в разі відмови вирішили силою прориватися через кордон до Польщі28. Реанімація сільського сходу, як альтернативного органу влади, свідчила про глибоку кризу радянської влади та створеної нею політичної системи. Криза ця була подолана бузувірськими методами, і вже під час голодомору селянство вочевидь зневірилося в своїй здатності впливати на життя країни. Надалі так званий демократизм радянського суспільства слід кваліфікувати як фіктивний, ґрунтований на зневазі до власного народу та його волі.

Така практика стала універсальною по всьому СРСР. Повсякденність села розчавлювалася, слоїлася, деформувалася під ударами колективізації. Такого масованого «пресування» село не знало. Це був удар такої руйнівної потужності, який завів історико-культурний феномен під назвою «село» в стан тотального ментального шоку. Повсякденність швидко і невпізнанно видозмінювалася в усіх соціальних групах етнічного селянства. В епіцентрі більшовицьких перетворень опинилися селянські партробітники та сільський актив, за якими пильно наглядали відряджені на село городяни (25-тисячники) та співробітники ДПУ. Вмілими діями республіканського проводу вони були зачинені в рамках такого собі шоу «Під склом». Попри бажання зробити найпростіший висновок, що то були безчесні виродки, слід пам’ятати, що останні, як правило, були плоть від плоті власної етнічної громади. Ментально й ідейно вони були неспроможними протистояти більшовицькій доктрині. Влада, ж використовуючи регламентативні можливості каральних органів, адміністративний тиск, залякування та агресивну більшовицьку пропаганду, змогла цілковито підкорити їхню незрілу волю. З початку 1931 р. життя парторганізацій національних районів перетворилося на суцільне пекло: вони повинні були завершити суцільну колективізацію і забезпечити безперебійне надходження хліба до держфондів. Штрафників очікували догани, звільнення, передача матеріалів до слідчих органів та суду29.

Наприкінці зими зламного 1931 р. до районів прибули уповноважені РНК, знову таки, аби прискорити хлібозаготівлі. — В лютому рекомендовано було за необхідності застосовувати примусове вилучення хліба у середняцьких господарств, які не виконували контрактаційні договори; секретарям партосередків та головам сільрад, що мали заборгованість, було заборонено брати участь у районних з’їздах рад; на уповноважених РПК поклали персональну відповідальність за відвантаження хліба з глибинних районів.

Упродовж 1931 р. хлібозаготівлі в південноукраїнських національних районах розгорталися за драматичним сценарієм. У травні секретарів грецьких, німецького та єврейського РПК викликали на нараду в Сталіно. Звідти вони привезли «директиву ЦК, що підлягала безоговорочному виконанню»30. Відтоді стрімко зростають не лише строки виконання директив, а й ужорсточуються методи їхнього досягнення — тверді завдання для куркульських господарств встановлюються в одноденний термін, до «саботажників» з бідняцько-заможних господарств застосовуються заходи репресивного впливу, хлібозаготівлі стають цілковито централізованими, всі партійці та кандидати, військові та фінансові працівники отримують індивідуальні завдання і попередження про особисту адміністративну та кримінальну відповідальність31. На позачергових партійних зборах, що відбулися наступного дня по приїзді керівника Старо-Керменчицького РПК з наради в м. Сталіно, 21 травня 1931 р. всі партійці району в присутності представника ЦК КП(б)У Кулєшова були поголовно мобілізовані на хлібозаготівлі і поставлені перед фактом, що «... оцінка парторганізації та кожного окремого комуніста — буде виходити залежно від виконання покладених на нього контрольних завдань»32.

Місяцем раніше не менш рішучі директиви РПК отримали і, відповідно, спустили вниз, стосовно реалізації контрактаційних договорів на молоко, птицю, яйця, масло. Місцеві органи отримали вказівки «рішуче надавити на куркуля», встановити жорсткий нагляд за роботою заготорганів, водночас видавши останнім тверді завдання. Таким чином влада реагувала на разючий занепад продовольчого постачання промислових міст. Врешті скоротилися й обсяги експорту традиційних сільськогосподарських продуктів, а це боляче било Кремль по гаманцю. Реакція була відвертою й цілковито «альтруїстичною» — «в жодному випадку не припускати вживання продуктів з централізованого постачання на місцеві потреби, встановивши суворий контроль за цим»33. Не лише споживання так званих куркулів було взяте під невсипущий контроль партійних органів, у контексті боротьби зі «споживчими тенденціями та розбазарюванням молочних продуктів» колгоспи також були поставлені перед фактом, що не можуть споживати молоко й молочні продукти раніше, аніж цілковито виконають плани контрактації34.

Аби проілюструвати тогочасний цейтнот адміністрацій національних районів, наведемо лише один приклад з історії колективізації в Старо-Бешевському районі. — 19 серпня 1931 р. закрите засідання Бюро РПК заслухало питання про робітників райапарату ДПУ Кучмистова, Суркова та Макєєва. На загал протоколи таких засідань були небагатослівними. В даному випадку 3 сторінки цупкого тексу протоколу з грифом «цілком таємно» відведені під опис нештатної ситуації. В ньому зафіксоване фактичне двовладдя в районі: з одного боку — районне ДПУ, з іншого — парткомітет: обидва — під пильним наглядом центральних відомств, обидва — на межі здорового глузду. Парткомітет звинуватив районне ДПУ в ігноруванні партійного органу, яке виявлялося «... против последнего тем, что вместо систематической информации, правильного и своевременного освещения Райпартком о политическом настроении масс в связи с проводимыми Райпарткомом компаниями — только путем категорических требований от указанных выше работников — РПК получал несвоевременные, далеко не верные и отвлеченные, формальные информации, а зачастую такая информация ставила в ложное освещение Центральные организации; вместо правдивого освещения действительного положения района (в спецсводке № 2 о выполнении районом годового плана хлебозаготовок на 15/VIII — указано 20%, когда на самом деле план хлебозаготовок на это число был выполнен на 28,8%»35. Далі відзначалося, що працівники ДПУ приховували від парткому відомості про антипартійні та антиколективізаційні настрої та виступи населення, більше того, незважаючи на загострення класової боротьби на селі, останні «... систематически занимались отвлеченным не нужным обезоруживанием членов партии и секретарей п/ячеек под предлогом того, что якобы это оружие не зарегистрировано и др. причинам (!), при условии когда эти т.т. на селе боролись с кулаком, за генеральную линию партии ( Вовколуп, Трифо и др.)»36. Райпартком був обурений також тим, що працівники ДПУ відволікали бюро РПК від політичних кампаній (тобто, хлібозаготівель та колективізації), викликаючи на допити. Там співробітники ДПУ намагалися отримати від членів бюро компромат на сотоваришів, перш за все — секретаря РПК Корженевича, загрожували помстою члену бюро РПК голові профспілки Ломикіну, шантажували арештами низових працівників. Підсумок двохмісячної діяльності співробітників ДПУ Суркова та Ломакіна [в. о. райуповноваженого та його заступника — Л.Я.] звівся, за колективною думкою РПК, до збирання матеріалів проти парткомітету, що було кваліфіковане як «... оппозици[я] члена партии против РПК, к созданию склоки и разложения в организации [...] используя для этого райаппарат ГПУ»37.

Відсутність дотичних джерел не дає можливості судити про справжні причини жорсткої боротьби між двома найбільш впливовими політичними силами району, однак, тиражування подібних ситуацій в матеріалах низки архівних фондів свідчить про те, що повсякденна адміністративна робота в національних районах упродовж першої половини 30-х рр. перетворилася на криваве бойовище. Врешті, партія легалізувала своє безконтрольне й безкарне насилля над суспільством. Маріонеткові виконавча та судова гілки влади беззастережно втілювали в життя ухвали партійних органів на всіх рівнях свого існування. Так, Старобешевський РПК ухвалив неблагонадійних співробітників ДПУ зняти з роботи, заборонити працювати в органах, відкликати в розпорядження РПК й притягти до відповідальності; ОДПУ отримало іншу «рекомендацію» — надіслати інших, більш надійних працівників.

«Демократія по-колективізаційному» набирала одіозних карикатурних форм. Після короткочасного відступу весни — літа 1930 р. партія вигадливо варіювала форми колективізаційного натиску. — З легкістю, як такі, до яких входили куркулі та колишні торговці, що не забезпечили керівництва колгоспним рухом, розпускалися ради національних сільрад і районів (перед тим «вільно» обрані на «вільних» виборах)38. Укрупнювалися й розукрупнювалися колгоспи. Комуни перетворювалися на СОЗи й радгоспи. Усуспільнювалося й перерозподілялося на користь спецбригад майно розкуркулених штрафників. Нове керівництво комплектувалося таким чином, аби не виникало проблем. Парткомітети національних районів перетворилися на вершителів доль етнічного селянства, в таємних протоколах [фактично всі протоколи епохи колективізації мають гриф «цілком таємно» — Л.Я.] вони навіть не імітували дотримання демократичних процедур. Рішення бюро гранично лаконічні та безапеляційні: «Признать, что строительство в колхозах сорвано [...]. Поручить уполномоченному ГПУ немедленно приступить к расследованию и выявлению виновных в срыве строительства в колхозах и допустивших безобразия [...], привлекая последних к ответственности»39.

Партійні комітети взялися за регулювання питань, які, здавалося б, не відносилися до їхньої компетенції — суто господарських. Методи впливу залишалися адміністративно-поліцейськими. Типова постанова часу — рішення партбюро Старо-Бешевського району від 10 квітня 1931 р. стосовно артілі «Доля»:

«1. Констатувати, що внаслідок недостатньої участі рядових членів у господарському житті артілі, остання має через загибель кормових буряків збитків на 55 000 руб.

2. За бездіяльність керівного складу артілі увесь зібраний матеріал передати слідчим органам, а на комуністів до КК.

3. Запропонувати Комчастині правління колгоспу прийняти заходи [так у тексті — Л.Я.] для забезпечення продуктивної худоби соковитими кормами.

4. Маючи в артілі «Доля» великий % худоби, що хворіла на туберкульоз, запропонувати фракції РКС прийняти міри для оздоровлення стада, ізолювавши хворих на туберкульоз корів»40.

На війні як на війні, були свої герої, були свої дезертири. Втеча відряджених на село партробітників та 25-тисячників була справою звичайною — далеко не всі з них виявилися спроможними безоглядно втілювати лінію партії. Такими був й дехто тт. Алєксьохін та Мірошниченко, 25-тисячники Старобешевського району. Перший, не знявшись з обліку, залишив район і перейшов на «відповідальну» роботу в Красногорці, другий зник у невідомому напрямку. Засідання бюро Старо-Бешевського РПК 10 січня 1931 р. ухвалило «за невыполнения постановления бюро РПК о работе на селе и дезертирство тов. Мирошниченко из партии исключить, о чем опубликовать в местной и центральной печати», Алєксьохіна — відрядити на попередню (!) роботу41.

Прийдешні партійці використовували будь-який привід для того, аби виїхати з села — епіцентру нечуваної катастрофи. Відряджений ЦК до Сартанського району Берлін, лишив свій пост після того, як господар квартири (Тодуров) виселив його за допомогою міліції. Бюро Сартанського РПК відзначило «нетактичний (!) поступок» Тодурова й запропонував дезертиру «терміново з’явитися на роботу до району». Водночас бюро заслухало й подання про звільнення з роботи Коровяківського, Бессарабова й Піча, що були залишені без задоволення. Відзначивши масовість залишення партійцями доручених їм партією «постів», РПК ухвалив «проробити» питання на найближчих партійних зборах і «невідкладно викорінити»42 неприпустиме становище в парторганізації.

Попри задушливий кадровий голод, нелюдські навантаження, протиприродні завдання й масові кампанії, позбавлені життєвої підоснови, формально ще національні райони повинні були «тримати марку». Кожна подія в національному районі ставала інформаційним приводом великого значення — перший пленум Пулинського німецького району слав вітальні телеграми радянському урядові та німецькій компартії43, утворення кожного нового району та ювілейні дати вже існуючих висвітлювалися в пресі44. Однак, чимдалі вони перетворювалися на малозначущі епізоди кривавої епопеї боротьби за хліб, за владу над селом.

Місцева преса дає багатий матеріал для розуміння того, що становило вісь повсякденності етнічного селянства. 29 листопада 1931 р. замітка за підписом «Ке» просто-таки волала: «Комарці! За вами борг. Комарська сільрада найганебніше відстала в виконанні хлібозаготівель. Плян виконано лише на 79,2% в той час, як районний виконано на 105%45.

За Комаром хлібний борг перед державою становить 326 цент.

[...] Хлібний борг перед країною Комарська сільрада мусить сплатити і зняти з себе чорну пляму, яку вона носить через свої відверто опортуністичні темпи в хлібозаготівлях»46.

Паралельно з закликами до виконання хлібозаготівель — повідомлення про провальні спроби впровадити принципово нові форми громадського побуту, передовсім харчування. «На ст. Горбаші організовано буфет, культурну чайню та червоний куток. Але буфет ще недостатньо укомплектований. Селяни після гарячої роботи хочуть випити холодного, а в буфеті, крім чаю, нема нічого. Тут-таки біля буфету примостився рундук Черняхівського товариства «Допомога» з червивими яблуками.

Дешевого хліба та булок нема»47.

Величезна кількість публікацій змальовує осередки комуністичного громадського харчування у, м’яко кажучи, непривабливому вигляді. «В їдальні Ч. 1 продовжує панувати бруд, сморід, двохгодинні черги, черви в страві, недоварена страва, холод і що тільки хочете. Продукти, що вступають до їдальні, невідомо куди витрачаються. Обліку немає. Робітники, що харчуються в їдальні — продуктів, визначених для робітничого харчування не одержують»48.

«Їдальня на 1 дільниці зернорадгоспу «Шахтар» знаходиться в надзвичайно антисанітарних умовах. В їдальні побито всі вікна і робітники застужуються. Приміщення їдальні вже кілька місяців не ремонтувалося, і стіни мокрі, покриті павутинням.

Воду робітникам доводиться пити не квартою, а коробками з консервів, бо робкооп не спроможеться купити кварти. Страва видається недоброякісна, іноді недоварена. Робітники одержують смердючу рибу, яка зіпсувалася, лежачи на складі [...]»49. Та ж історія в їдальні електромонтерів, які прокладали лінію Дніпрельстан — Донбас50.

Побіжний огляд місцевих газет унаочнює, як недалекоглядні надії комуністичних фанатиків про усуспільнення селянської праці та побуту рушилися під тиском тотального нерозуміння, відкритого та латентного опору, поголовної безгосподарності та безвідповідальності. Втім, у 1930–1931 рр. вони підносяться як суспільна аномалія і поки що висміюються. — «Про їдальню Апостолівської МТС я чув щось страшне. Днями набрався хоробрості, попрощався з товаришами й ... вирішив зайти туди.

В їдальні натрапив на бруд та гидоту. В кімнаті, де варять їжу, по самим приблизним вираховуванням проживає до 100 тис. мух. Вони задоволено кружляють навколо казана. Невідомо, по яким причинам деякі мухи закінчують самогубством і кидаються прямо в казан, рятувати доводиться робітникам МТС під час обіду. Це вони роблять приладами, що звуться ложками.

Заходю в другу кімнату, де їв робітник. Тут теж така картина. Бідним мухам набридло жити в такім бруді... і вони топляться в борщу, супі і таке інше.

Деякі з них навпаки: дуже люблять воювати. Вони сідають на носа робітникові, залазять у вуха й старанно гризуть їх»51.

Більш промовистими за критику громадських їдалень виглядає тиражування проблем в сільськогосподарському секторі, як такому. Дописи, замітки, фейлетони, статті, листи не приховують величезних виробничих та споживчих труднощів. У низці епізодів і нюансів вони унаочнюють картину небаченої соціально-економічної руїни. В колишній житниці СРСР — масова загибель худоби, тварини в жахливому стані, колгоспники не бажають працювати, трактори та машини занедбані, бригадири виганяють людей в поле лайкою, замість працювати — селяни сплять у лісосмугах, село гине. Дописи описують настрої, які годі було уявити в доколгоспному селі: селян не турбує доля коней та родинних годувальниць — корів.

«В с. Комарі «Радгосп Скотовод» розмістив 325 штук корів, які зараз знаходяться в загрозливому становищі. Догляд за коровами відсутній, корму радгосп не підвозить, коровки по декілька днів стоять голодними, в холодних повних бруду та гною хлівах. Відповідального за догляд скотини немає. Голодні корови починають гинути»52.

Продуктивні сили села стрімко занепадали, винятків не спостерігалося в жодному з національних районів та районах, де етнічні меншини мешкали в значній кількості. Спецкори газет єврейських селищних рад повідомляли, що буряки заховано по льохах та ямах. Сільради нічого не роблять, щоб дістати їх звідти і вивезти на цукроварні. Виробничі товариства заспокоїлись та не борються з приховуванням буряка. Реманент розкиданий у полі та на подвір’ях53.

Несчисленні факти безгосподарності та нехлюйства комунарів і колгоспників кваліфікуються як результат розкладницького куркульського впливу. В дописі «В комуні засіли куркулі» йдеться про нетипову комуну, яка, ймовірно існувала тільки на папері: в комуні ім. Петровського — кожен комунар і голова мають до 100 голів птиці, план засіву не виконаний, кукурудзу беруть, хто скільки хоче, якість обмолоту ганебна, хліб із зерносховищ розкрадають54.

Замітка «Довели господарство до розкладу» повідомляє про недбальство в іншому колективі: поки довезли зерно — розсипали 15 пудів, трактори стоять, норми оранки не виконуються, норм виробітку немає, в поле виїздять об 11 годині, реманент бездоглядний, городина гине55.

Селянство, замість того, щоб перейматися планом хлібозаготівлі, масовими кампаніями, ходом оранки та зяблювання, з решток зерна гонить самогон і п’є. П’є так, як ніколи, — безпросвітно, приречено.

Каратнюк днями пиячить. «23 листопаду у колгоспі повно людей чекають на голову, а він п’є на хрестинах та, обнявшись з попом, кричить вздовж вулиці»56. На тій же сторінці інше повідомлення — «Колгоспівських активістів с. В.-Кирієвки колгоспу «Леніна» Грищенка Міліяна, Бугеру Дмитра та Сергієва мало турбує хлібозаготівля села та господарство колгоспу, вони женять куркульського сина Бугеру Фризона. В розпорядженні вісіля пара колгоспівських коней, та щоб не трусило, Сергієва — ресорник. Вісіля продовжується недовго, всього 1 пятиденку, а тим часом голова колгоспу Лептах бідкається, що немає робочих рук та відсутній завгосподарством Грищенко, а голова сільради Гудименко, що поступає хліб, та немає активу, щоб натиснути на куркуля»57.

Інший приклад: «Голова Яланецького колгоспу Красилін та завідуючий амбулаторією Шевчук А., замість роботи по хлібозаготівлі — розважаються сорокоградусним. Напившись «до щепки» оці два герої, беруть підводу і роз’їзджають по селу, «везіть, мовляв, начальство, а то слизько ходити».

В такому виді, появляються до сільради і починають хуліганити. Добре, що під цей час там був міліціонер, який посадив Красіліна куда слід та відібрав нагана (!)»58.

Бершадьська газета «Соціалістичний шлях» впродовж 1930–1931 рр. оприлюднила стільки прикладів запійного пияцтва управлінців і громади, що складно зрозуміти, як етнічне та українське село не захлинулося й вижило в похмільному угарі. Разюча неписьменність журналістів та набирачів наводить на думку, що це був новий або черговий штат районної газети, ще не обізнаний в тому, що і яким чином можна висвітлювати. Недогляд, безумовно, був виправлений пізніше, та завдяки йому ми маємо красномовні свідчення про моральний стан села в часи колективізації.

«По с. Огузки, як це видиться, працюють бригади. Отже, в одній з таких працює відповідальним бригадиром Шевчук Т. Який замість переведення хлібозаготівлі по своїй дільниці, винайшов другий метод роботи, цебто знищення самогонки через свою власну горлянку»59.

«В час такої важливої кампанії, як хлібозаготівля, де щоденно працюють ударні бригади колгоспників навколо Тиврівської буксирки в с. Лісничому, сельрадовський актив, як то: рахівник с-р Микульський та Луцишен Стратій женуть самогон, псуючи хліб. Міліціонер Линок лише за три дні вилив 120 відер закваски. Навіть у бувшої комсомолки Баголи була закваска»60.

«Голова Рогулянського т-ва Олійник С. відрядився на село по мобілізації коштів. Алеж випадково зайшов до гром. Микульського Н., цебто не випадково, а попередньо на це умовою Микульським. Та цілісінький день мобілізував горілку своєю власною горлянкою забувши про те, що т-во має такий ганебний прорив у виконанні мобкоштів [...]»61.

«Голова виробничого т-ва Бевзюк с. В.Керієвка замість переводимих покладених на т-во кампаній включився на щоденні пиячки. А голова с-р не вживає ніяких заходів, щоб не образити Бевзюка, останній навіть не просипається від п’янки»62.

Зрозуміло, що далі така ситуація без наслідків тривати не могла. Село впевнено крокувало до прірви. В грудні преса зарясніла повідомленнями про економічну руїну, поширення настроїв самозабезпечення.

Гасло часу — «Вогонь по споживацьких настроях та безгосподарності в колгоспах»63. Газетні шпальта репетують заголовками: «Хліб розподіляли по їдцях», «В управлінні колгоспу куркуль», «Спекулянти під маркою колгоспу». Як і в 1918–1920 рр. ідея воєнного комунізму в її практичному втіленні доходила свого логічного кінця — село впало в господарський колапс.

Його прикмети загалом універсальні: «Арт. “Путь Бедноты”» — Свиней заедают вши, коровы тонут в грязи, расстановка сил не произведена — на одного конюха 24 лошади»64. «В арт. “Юный пахарь”» правление совместно с бригадирами и конюхами пьянствует 4-й день. Возле лошадей осталась лишь одна треть конюхов, а две трети “занято” пьянством»65. Кінське поголів’я зменшилося в рази і продовжує скорочуватися. Громадські їдальні в жахливому стані66. Стан продовольчого постачання катастрофічний, учителі голодують.

«Вже скоро 3 місяці, а 45 вчителів, що працюють в Янісолі, не одержують промкраму за встановленими нормами». В той же час на очах гине від морозу 700 пудів картоплі й 300 пудів капусти. «Ніхто, нікому не дозволяв перекручувати і не здійснювати постанов партії, вони мусять бути чітко виконані», — пишуть до газети «сіячі доброго та вічного», та їхнього голосу не чують67.

Чути нема кому. Селяни поголовно недоїдають. Сільський актив, використовуючи службове становище, доїдає рештки колгоспного стада. «В Сумівському к-пі «Нива», член к-пу Шубович усуспільнив корову.

Колгосп витрачав два м-ці корми і трудодні, що вартість цього складала майже 100 карб. Алеж зграя спекулянтів Паскаренко С., Тарківський Т. та Черкасов М. на чолі з головою колгоспу Хомко Р., зарізали цю корову і розділились між собою м’ясом. Про це ні с-р ні рада колгоспу в цілому не знали. Ми вимагаєм втручання органів прокуратури в цю справу, щоб притягти винних до права за знищення тваринництва в колгоспі»68.

Наслідки комунізації не заставили на себе чекати й у соціальній сфері: пияцтво та дармоїдчтво ширилися селом, люди впадали в ступор, розповсюджувався перелюб, жінки відмовлялися народжувати дітей (за повідомленнями преси, приміром, у грецькому селищі Мангуш на декілька десятків народжень припадало декілька сотень абортів69). Почалася епідемія висипного тифу.

Укрупнення та розукрупнення колгоспів (які часто-густо прикривали неспроможність колективних об’єднань прогодувати всіх своїх членів), перманентні розкуркулення, перетрушування управлінських кадрів, необхідність запровадження в життя нелогічних абсурдних розпоряджень місцевого керівництва вкрай дезорієнтували селянство, заводячи його й світоглядний глухий кут. Щоправда в цей час скарги нацменів до ЦКНМ про защемлення національних прав ще не виняток. По інерції, отриманій за часів коренізації, партійцінацмени (навіть вже виключені з партії за «націоналістичні перекручення») пишуть до органу представницької влади, сподіваючись на його оперативне й результативне втручання. Причини звернень тривіальні — методи господарювання колгоспної та сільрадівської верхівки викликають у них думки про «ненависть до німецької нації», бажання знищити німецькі селища як такі70. Не менш радикальні й висновки місцевої влади на непоступливість і принциповість комуністів: «Німецької колонії повинні перетворитися з куркульських фортець на справжню опору інтересів всіх трудящих, в тім числі німців»71.

Низка проблем виплила назовні в польських населених пунктах. Голова Калантирської польської національної артілі ім. Дзержинського Леонард Лучинський, потрапив до бупру, захищаючи рахівника об’єднання, приговореного сільрадівською верхівкою до розкуркулення та виселення за межі України. На зауваження голови артілі про те, що в селі доволі справжніх куркулів, а висилають лише одного активіста-поляка, голова районного відділу ДПУ «посміявся [...] в очі, наказав мовчати і сказав, що він з поляками розправиться [...]. Для більшої переконливості він наніс мені два удари у вухо, чим зовсім оглушив мене. Вичікавши, поки я прийду до тями, він із погрозою подальшого побиття вимагав, аби я підписався, що я не поляк, а українець, говорячи, що на Україні поляків бути не може»72. Скрупульозно виписуючи єврейські та українські прізвища міліціонерів та розкриваючи їхнє підозріле соціальне походження, молодий поляк Леонард, власне, унаочнював застарілий міжетнічний конфлікт, що критично загострився саме в контексті колективізації та розкуркулень, що її супроводжували. Кожна етнічна група пильно приглядалася до перебігу цих карколомних акцій у середовищі сусідів і будь-які відхилення кваліфікувала як дискримінацію за національною ознакою. Правда й те, що тягар репресивних акцій управлінці за можливості перекладали на представників етнічних громад. У останніх цілком умотивовано складалося враження, що в «районі не радянська влада, а пром-партія, здатна на що завгодно, і у них метою було затлумити національне питання, зробити з мене українця і без перешкод розправитися зі мною, як їм сподобається»73.

Величезна кількість архівних джерел та публікацій періодичної преси свідчать про те, що емоційний стан етнічних громад, зокрема й у тому, що стосувалося відчуття громадянської захищеності, набув пограничного характеру. Тотальна наруга над селянством закріплювала настрої тотальної тривоги, яка будь-якого моменту могла набути неочікуваного повороту. Про одну з курйозних ситуацій йдеться в офіційному запиті ЦКНМ до Плисківського РВК та Прокуратури республіки від 13 липня 1931 р. У ньому йшлося про те, що голова сільради Бондарець вирішив заохочувати мешканців містечка Дзюнківка до участі в польових роботах за допомогою штрафів. Бригада молоді без попередження обходила будинки євреїв і вимагали штраф, у рахунок якого забирали подушки та інший домашній крам. Віз, навантажений подушками та майном, у супроводі кінноти просувався містечком. Водночас містечком промайнула чутка: «Грабують жидів». Приголомшені євреї (як видно, ментально цілком готові до нового єврейського погрому) знялися з обійсть, наспіх позачиняли помешкання і втікали до річки (!). Цікаво, що перевірка з’ясувала: наказ голови сільради про штрафування євреїв був безпідставним — по містечку був оголошений санітарний тиждень і євреї мали привести до ладу вулиці, двори й будинки74.

Незважаючи на очевидні ознаки соціально-економічної та моральної деградації села, радянська преса зловтішалася з проблем, які переживав капіталістичний світ. «Фінансова катастрофа, що охопила поруч економічної кризи капіталістичний світ, викликала нове збільшення безробіття, нове нечуване зубожіння трудящих мас. [...] “100 мільйонів зайвої людності” — ось наслідок капіталістичного господарювання»75.

Втім, жодна з подібних заміток не могла відволікти уваги від негараздів в «своїй хаті». Сторінка за сторінкою вимальовується картина жахів радянського народу: криза продовольчого постачання, нестача харчів, масовий падіж худоби. В грудні 1931 р. Укрколгоспцентр поширив у пресі інструкцію «Як доглядати коня?», що регламентувала умови утримання та розмноження коней. Причини тривіальні — кінське поголів’я перебувало на межі існування.

Проголошена кампанія «громадський буксир». На шпальтах друкуються червоні та чорні дошки. По ямах вишукують по декілька пудів зерна, кукурудзи. Кожен пуд — привід для газетного галасу.

Шпальти рясніли рапортами передових колгоспів і радгоспів. Вони брали на себе зобов’язання виконати п’ятирічку в чотири роки і викликали на соцзмагання. Поруч розміщувалися гнівні викриття відстаючих, що чимдалі набирали агресивнішого забарвлення. «... Хто дозволив вам покладатись на самоплив, хто дозволив вам зривати хлібозаготівлі? Вимагаємо негайно зняти правління, що по-опортуністичному ставляться до хлібозаготівель та віддати їх до суду. Ганьбити такими темпами хлібозаготівель В.-Янисольську с-раду — не дозволимо»76.

13 грудня 1931 р. кореспондент Лунін повідомив про взяття с. Комар на буксир. Фінплан IV кварталу був виконаний на 35%77. Практично всі мобілізаційні кампанії перебували в катастрофічному стані. Та цьому не приходилося дивуватися — новими були лише форми колективних об’єднань. По правді сказати, люди, які були загнані в них силою, погрозами та економічним тиском, мислили старими категоріями, вибудовували своє буття відповідно до усталених стереотипів. Якими далекими були ці колгоспи і комуни від ідеальних образчиків комун у західноєвропейській еміграції! Більшовики, що мали дореволюційний досвід і відповідний світогляд, не могли не помічати колосальної прірви, що відділяла колишні мрії від жахливої реальності. Доволі очевидними «темні сторони» радянських колгоспів були й для решти громадян країни рад. Красномовні свідчення зберегла преса епохи:

«Артіль ім. Петровського розгорнувши по справжньому соцзмагання та ударництво, розподіливши вірно сили, застосовуючи на всіх ділянках роботи відрадництво — 1 серпня закінчили молотьбу. Але справа після обмолоту сталась ось яка:

Треба, як то кажуть, після важкої праці погуляти, голова колгоспу, рахівник, коморник, завгоспод. Та ще й закликали голову колгоспу артілі «Комунар» (зробили змичку). Випили гарненько, поспівали, а потім почали битися та доказувати, який колгосп краще «працює»78.

На загал у селянському середовищі переважали не ударницькі настрої. Навпаки, — втрата зацікавленості сільськогосподарського виробника у праці, як такій, стала висхідною точкою широкомасштабної ментальної деградації. Комуністична ідеологема про невідворотне стирання різниці між містом і селом почала втілюватися шляхом відмирання села. Здавши худобу, посівне зерно, інвентар, селяни ухилялися від роботи, примовляючи: «А мы, дураки, еще отказывались от колхозов. Смотри, как хорошо стало — никакой заботы — ходи, гуляй и дурака валяй»79.

Селянство та його підневільні кати, перебували в стані ментального шоку. Чи могло комусь спасти на думку роком-двома раніше дарувати такі неприродні подарунки, висувати такі неприродні ідеї (що, до речі, підносилися як елементи нового мислення). Може, для окремих осіб вони і були органічними. Та проблема полягала в тім, що переважна більшість тиражувала їх вимушено, загнана в світоглядний тупик гаслами епохи «Великого Стрибка». — Делегація артілі

«Червоний Рільник» дарує IV Старо-Бешевській Райпартконференції (20– 22 червня 1931 р.) 50 пудів пшениці. Відразу ж надходить пропозиція пшеницю здати на елеватор, а отримані гроші адресувати у фонд індустріалізації. Пропозиція приймається одноголосно 150 присутніми. Далі більше — делегація від комсомолу Оленівських кар’єрів дарує конференції 200 тон каменю80.

Тотальна маргіналізація набувала чимдалі огидніших форм — до Великого Терору кінця 30-х рр. ще сім років, а найбільш просунуті вже зрікаються своєї крові, аби не втратити опертя під власними ногами. — «Я громадянин Улаклицького посьолка, Улаклицької с-ради Плахоткін А.І. зрікаюсь свого батька і пориваю зв’язки з своєю родиною, через яку позбавлений права»81.

Село деградувало не лише ментально, а й фізично. Здавалося, нерозривною пуповиною прип’ятий до Землі селянин-трудар групами й поодинці знімався з неї і йшов світ за очі. «Колгоспному селянству не лишалося нічого іншого, як навскіс зацвяховувати дошками вікна й двері хат і виїзджати зі своїми родинами в промислові центри шукати роботу, — згадував про ці часи І. Стріонов, — В сілах на всіх вулицях збільшувалася кількість безлюдних будинків і дворів. Більшість селян йшла з сіл не просто, аби згодом повернутись. Вони йшли назавжди, проклинаючи все на світі й даючи зарок більше ніколи не повертатися»82.

Розпочалися планові мобілізації селянства на донецькі шахти та великі будівельні майданчики п’ятирічки. Впродовж 1930–1931 рр. секретарі сільських партосередків неодноразово отримували догани за невиконання планів-рознарядок по вербуванню робітників83. Пройде рік — півтора, і грецькі, єврейські, болгарські та німецькі селяни вважатимуть за щастя потрапити на донецькі копальні — тільки таким способом, за рахунок шахтарської пайки, вони рятуватимуть свої родини від голоду.

В обставинах моральної деградації дорослого населення більшовики застосували, і не без успіху, технології позаекономічного визискування дитячої праці. Під зовні привабливою вивіскою підвищення рівня свідомості підростаючого покоління польові роботи перетворилися на обов’язок школярів. За два дні учні Комарської ШКМ зібрали 670 центнерів буряків84 і закликали решту дітей району ставати до роботи, аби ліквідувати прорив у радгоспах по збиранню пізніх культур.

В епоху суцільної колективізації намітився епохальний за наслідками крок стосовно утилізації жіночої робочої сили. Матеріали 20-х рр. зазначали, що більшість нацменжіноцтва дуже погано спілкувалася російською, або не розуміла її зовсім. Насправді ж відомості про рівень освіченості не дозволяють приймати на віру зауваження радянських функціонерів. Згідно з даними 1930 р. питома вага письменних жінок у грецьких районах варіювалася в межах 42– 54%85. У болгарському Благоївському районі вона сягала 49,8%, Вільшанському — 29,4%, польському Мархлевському — 37%. Російські райони демонстрували середній рівень писемності: 25% в Олексіївському, 32,7% — Путивльському, 35,6% — Велико-Теплівському, 51,5% — Сорокинському86. Найвищі показники письменності відзначалися в німецьких районах: у Пулинському — 40,7%, Зельцьському — 73,5%, Карл-Лібкнехтівському — 74,6%, Високопільському — 77,7%, Молочанському — 79,7%, Люксембурзькому — 81,5%. Однак, серед них був і Спартаківський район, де письменність жінок була найнижчою серед національних районів України — усього 21,8%(!)87. Отож, спостереження радянських службовців стосовно відсталості нацменжіноцтва відображали не стільки дійсний рівень освіченості, скільки відсутність контакту з останніми.

Нагадаємо, що універсальним заходом соціальної мобілізації жіноцтва стала політика утилізації трудового потенціалу домогосподарок. Функція «трудового розкріпачення робітниць і селянок» була покладена на жінвідділи, що діяли впродовж 1919–1930 рр. Їхніми стараннями в жіноче середовище привносилися ідеї просування жінок у ті сфери виробництва, де жіночий труд раніше не застосовувався. Аналогічні завдання виконували неформальні суспільні організації, так звані делегатські збори, створені ще в 1918 р. Делегатки формально обиралися на виробничих зборах і відправлялися на політичне навчання, яке радикально змінювало їхній світогляд. Делегатські збори, як зазначав журнал

«Работница», поєднували партію та маси, тобто полегшували цивілізаційний вплив більшовиків на дрібнобуржуазне середовище. Делегатки мали силою власного прикладу здійснити прорив в уявленнях нацменжіноцтва про те, чим були чоловік і жінка, і те, якими повинні бути взаємини між ними. 20-і рр. стали часом революційного перевороту в шлюбно-сімейних відносинах. Процеси емансипації потужно охопили постімперські простори, різко змінюючи світоглядні орієнтири консервативних етнічних громад.

Зрушення, здійснені більшовиками в сфері духовного життя національного села у досліджуваний період, неможливо охарактеризувати однозначно. З одного боку, вони були наслідком об’єктивних соціально-економічних процесів. З іншого, — спричинили своєрідну моральну порожнечу в суспільстві, роз’єднали «батьків» і «дітей», поставивши їх у різні світоглядні табори, викликали сплеск аморальності, розпусти, власне, все те, що викликає насильницька зміна світоглядних орієнтирів. Відомості про хабарництво, зловживання службовим становищем, пияцтво, розпусту сільрадівської верхівки типові для цього часу. Наївним було б вважати, що процеси маргіналізації та деморалізації охопили лише правлячі кола суспільства, вони спричинили ерозію цілих шарів традиційної селянської свідомості, яка під впливом більшовицької пропаганди створювала власні (часом спотворені) норми і форми поведінки.

Отож, перемоги нового способу життя і мислення в національному селі були суперечливими. Це у великих містах давно був легалізований медичний аборт, люди легко одружувалися і легко розходилися, випробовували різні форми шлюбу, жінки працювали, а в поза робочий час стрибали з парашутом. Селянка виходила за межі господарства лише на сімейні торжества, релігійні та громадські свята, навіть на громадські збори вона з’являлася після фактичного наказу чоловіка. Нові віяння стосовно становища жінки виявлялися хіба що в тім, що сільрадівська верхівка, розглядаючи жінку як об’єкт власної похоті, могла в будь-який час познущатися з неї, незважаючи на вік і соціальне становище. Повідомлення про знущання чоловіків-п’яниць та старших членів родин над жінками були звичайним явищем88. Власне, тільки глибока, віками вкорінена в селянському середовищі, релігійність утримала в той час суспільство від катастрофи обвалу всіх і всяких стереотипів та моральних домінант, який, наважимося стверджувати, приховував колосальний руйнівний потенціал.

Не можна стверджувати, що влада не помічала описаних вище явищ, чи не знала про їхнє поширення. Ні. — Вона намагалася впливати на них, але переважно агітаційно-пропагандистськими методами. Втім, своєрідні «ножиці» морально-етичних орієнтацій селянських етнічних спільнот та більшовицької доктрини були такими значними, що наслідків ці спроби не мали. Терпіли фіаско намагання більшовиків ув’язати в єдине ціле колективну працю та відпочинок. «В МТС працює 80 чол. робітників, серед яких культурно-масової роботи не переводиться. В колгоспах, що їх обслуговує МТС масової роботи по популяризації постанов УКЦ про розподіл натуральної продукції серед колгоспників не переводиться, внаслідок чого чимало колгоспів ці постанови перекручують (Богатирські колгоспи). Громадське харчування для робітників не налагоджено, були випадки, що робітники по декілька день не одержували обідів»89.

У суцільному колективізаційному хаосі культурно-масова робота на селі занепадала, ледь животіла мережа лікнепів. Місцева влада на це не зважала, відверто заявляючи: «Є більш важливі справи»90. Дописи селькорів про те, що робітникам зернорадгоспу «Шахтар» нема де отримати культурного відпочинку після трудового дня91 виглядали безглуздо, адже праця для людей, які постійно недоїдали, потроху перетворювалася на непосильний тягар. Вчителі ледве животіли, грошове утримання та продовольчий пайок затримувалися місяцями.

Вже восени 1931 р. у національних колгоспах і радгоспах Південної України їжа, як така, перетворюється на нав’язливу ідею, — громадське харчування дискредитувало себе цілком і повністю, а інші варіанти його влаштування були зведені нанівець. Знов-таки радгосп «Шахтар»: «Щоденно під час обіду стоять черги, їдальня набита повно людей, що ніде голці впасти. Санітарний стан їдальні надзвичайно кепський, в хлібові і в страві ви знайдете, що тільки хочете: і мухи, і нітки і т. і. Харчі в їдальні надзвичайно кепські, і про поліпшення їх ніхто не дбає. Поруч цієї їдальні знаходиться їдальня комерційна, завжди пуста, про яку тільки й дбають головотеси з СільЕСТ»92.

Розпач голодної людини погано підібраними українськими словами передає замітка студента-грека «Їсти ... заборонено»: «Висить об’ява ... студенти зернотехнікуму не поснідають, не пообідають, нікому їжа відпускатись не буде.

Значить, вдень, крім технікумівців, їсти не відпускають, а вночі їдальня зачинена. А як же з сотнею, другою тих, що, крім технікумівців, харчуються в їдальні. Воно правда, й ці люди теж їдять, але ж, як поглянути на об’яву, що висить на дверях їдальні №1, так аж страх бере»93.

Врешті, не тільки їжа, а й речі першої необхідності перетворюються на страшенний дефіцит. Влітку 1931 р. уряд застосовує ще метод батога й пряника: поряд з легалізованим терором проти злісних зривників хлібозаготівель «ударників» заохочують промисловими товарами. Однак і тут виявляється безліч проблем — на всіх краму, як завжди, не вистачає: «Катеринівська спож. кооперація не виконує того настановлення, що крам у першу чергу треба давати колгоспникам-ударникам. Ввесь крам, призначений комуні «Петровського», комунари не мають змоги одержати через те, що вдень працюють, а ввечері кооперація зачинена. Голова спож. товариства Гіль не чекає нічого й розбазарює цей крам кому завгодно. Артіль «Надія» недавно дала авансом під крам 1 800 карб., але одержала його лише на 700 карб. Останній крам розбазарено кооперацією. К-госпники обурені проти цього злочинства»94.

Преса переповнена повідомленнями про зловживання навколо таких необхідних селу речей. Спецкор під промовистим псевдо «Вухо» повідомляв, що дефіцит розподіляють не по заслугах, а жеребкуванням: «... Через такий “метод” крам припав не ударникам. Його одержали сестра рахівника Шаткова та сестра голови колгоспу Забігайлова.

Комісія, що розподіляла крам, призначила його “своїм людям” — Тараню і Худику [...] колгоспники краму майже не одержали»95.

Дефіцит перетворюється на універсальний важіль впливу на селянську спільноту. Наприкінці 1931 р. держава ще намагається переломити селянський саботаж методами агітації й пропаганди, час від часу запроваджуючи певні мобілізаційні кампанії, втюхуючи більшовицький ідеологічний непотріб з «навантаженням».

«Оголошення. З 15 жовтня до 5 листопаду Велико-Янисольська філія

«ВУКОПКНИГИ» оголошує широкий масовий продаж «Жовтневих бібліотечок». До кожної бібліотечки, вартістю в 1 руб. покупцеві видається лотерейний квиток для участи в розіграші таких речей: 1. Піаніно — 3 шт; 2. 4-х лямпов. приймачів — 2; 3. Велосипедів — 10; 4. Фотоапаратів — 10; 5. Грамофонів — 5; 6. Гармоній — 10; 7. Балалайки — 50; 8. Гітар — 30; 9. Мандолін — 30; 10. Готовалень — 30; 11. Портфелів — 100; 12. Альбомів — 100; 13. Футболів — 300 та багато інших речей»96.

Дефіцит тотальний. У дефіциті все: мануфактура й валянки, зошити й сірники, голки й нитки, відра й кружки. Потроху звичайне людське ставлення, співчуття перетворюються на дефіцит. Країна наповнюється «стуком»: «Перо» повідомляв, що в арт. «Шлях Ілліча» комірник Попов повз правління взяв для своїх свиней 12 пудів ячменю та 4 пуди висівок, облік колгоспного хліба відсутній97, комсомолки наглядають за вагарями, піонери — за вчителями. Всі стучать на всіх, всі наглядають один за одним.

Тим часом, як село хиріло і, захлинаючись у хлібозаготівлях, голодувало, радянський і партійний актив повсюдно виявляв ознаки пристосуванства і намагався убезпечити себе в умовах штучних продовольчих проблем. Про «шкурництво» управлінців писали практично всі газети. Трактувалося воно переважно як куркульське переродження чи відокремлення особистої позиції від партійної98.

Впродовж суцільної колективізації ресурс довіри селянства етнічних меншин до діючої влади вичерпався. Якщо з середини 20-х рр. внаслідок здійснення коренізації та створення національних адміністративно-територіальних одиниць взаємини влади і національного села невпинно покращувалися (зокрема, переважна більшість аналітичних матеріалів ЦКНМ засвідчувала «цілковите співчуття Радянській Владі та Комуністичній партії» з боку нацменівського селянства), то з початку 30-х рр. усюди відзначаються незадоволення населення урядовою програмою соціалістичної перебудови села. Архівні джерела відображають зростання антирадянських настроїв у середовищі етнічних меншин і фіксують окремі спроби гуртування селян на їхній основі. Начальник Волинського окружного відділу ДПУ Шелега в спецдоповіді повідомляв, що українські та польські селяни незадоволені ЄСГП, і, не бажаючи сплачувати податки, приховують дійсні розміри ділянок та худобу, вважаючи, що «хліборобів, зовсім радянська влада бажає придушити, [...] здирають три шкури за один раз»99.

Вихід із ситуації польське селянство пов’язувало з переселенням до історичної батьківщини. Емігрантський рух спеціальні радянські установи кваліфікували як «антирадянський», фактично він таким і був. Основним засобом боротьби з ним стало позбавлення населення права на зміну громадянства і вільний виїзд з країни. Якщо в середовищі польської меншини емігрантські настрої не набрали суттєвого кількісного вираження100 (ймовірно, через можливість несанкціонованого переходу кордону), то німці УСРР, а в особливості меноніти на межі 20–30-х рр., не ховаючись, намагалися емігрувати цілими групами. Потенційні емігранти бралися на особливий облік, внаслідок чого офіційний виїзд за кордон зменшився, водночас масового характеру набули нелегальні втечі родин з прикордоння.

Антирадянські настрої у польському середовищі досить виразно проявилися під час підготовки до першого Всесвітнього з’їзду зарубіжних поляків у Варшаві (мав відбутися 1929 р.)101. Матеріали, що збереглися під грифом «цілком таємно», засвідчили, що на цей час одностайності в полонії не було. Спецзведення 20 липня 1929 р. зазначало, що підготовка до з’їзду викликала пожвавлення антирадянських настроїв серед поляків, а куркульство та духовенство «використали всі моменти, якими можна було б дискредитувати радянську владу в очах поляків», «висловлювались за необхідність відкрито розповісти про бідування селянства, про голод, про те, як тут грабують й руйнують господарства». На зборах у Київському польському клубі дехто Роговська запропонувала відрядити на з’їзд людину, яка б розповіла, до чого більшовики довели Росію, і просила б польську владу врятувати українських поляків від голоду та переслідувань. Решта у своїх виступах говорили про відсутність політичних свобод і безпідставні репресії з боку радянських карних установ. Хлібороб с. Немелянка Новоград-Волинського району Войцехівський висловився наступним чином: «Радянська влада пригнічує поляків, бере великі податки, забирає хліб і не дає жити». Члени релігійних гуртків нарікали на переслідування віруючих, заборону релігійного виховання. І вже цілком вбивчою була думка польських робітників про те, що їхньою батьківщиною може бути лише Польща102.

Поширення антирадянських настроїв у сукупності з недовірою ЦК ВКП(б) до місцевих органів влади і партосередків спонукали державу до застосування безперервних чисток. Тотальні кадрові переміщення стали характерною прикметою 1930–1934 рр. і врешті звели нанівець всі досягнення коренізації в галузі кадрової політики. Наслідки не забарилися: відновилося недоброзичливе ставлення селянства до спущеного «згори» керівництва, яке під впливом колективізації й хлібозаготівель перейшло у відкриту конфронтацію. II Всеукраїнська нарада по роботі серед національних меншин змушена була визнати відродження під впливом колективізації, здавалося, вже переборених міжнаціональних суперечностей. У доповіді О. Глинського «Про стан нацменроботи та її перспективи» зазначалося: «Факти говорять [...] про поширення націоналістичних тенденцій серед нацменшин»103. У грецьких селах не приховували недовіри до прийдешніх [«хазах» — прим. Л.Я.], бійки з сусідніми українськими селами з приводу конфіскації ними земель грецьких спільнот чи розподілу кредитів стали буденною справою; греки конфліктували з підселеними з центральних областей СРСР російськими артілями, частішали виступи проти єврейських колоністів.

Не кращі наслідки давало довільне змішування вихідців з різних етносів у трудових колективах, найбільше сільськогосподарських. — У листопаді 1930 р. представницька комісія (за участю члена ЦКНМ) розслідувала факти антисемітизму в Ново-Іванівському радгоспі, перед тим поповненому через харківську біржу більш як 70-ма позбавленцями-євреями. Попри те, що останні складали лише 60% від 120 нових радгоспних працівників, саме їм у провину ставилися розхлябаність, халатність, умисне шкідництво, за які частина їх була заарештована радгоспною адміністрацією. Дехто з робітників та керівників радгоспу, не криючись, називав новоприбулих «жид», «жидівська морда» тощо, а найбільш заповзяті (Миронов і Шабанов) — напали з ножем на групу євреїв, що прямували до гуртожитку, з криками: «Всіх вирізати жидів»104. Перевіривши обставини колективної скарги на місці, комісія дійшла цілком відповідного часові висновку про «перенесення класової ненависті до групи позбавленців на національний ґрунт», а в якості причини такого ганебного інциденту назвала те, що «робітничий комітет під час літніх робіт не провів серед робітників роз’яснювальну роботу про національну політику партії»105. Формальність висновків комісії не лишає підстав сподіватися, що решта з десятків звернень і скарг представників етнічних менших про переслідування та ущемлення прав на національному ґрунті, набула скільки-небудь вагомого реагування з боку місцевих органів влади та управління.

Звіти ЦКНМ перетворилися на зведення з переднього фронту воєнних дій. Партійно-радянський провід не приховував, що селом котиться хвиля жорсткого вмотивованого терору, йде війна з дрібно-капіталістичною свідомістю, зі старим світом, врешті, з селянством, як таким. Ціна питання — виробничі потужності сільськогосподарського сектору та право вирішувати, куди і яким чином розподіляти валовий продукт колективної селянської праці. Як на будь-якій війні, тут була своя лінія фронту. Щоправда, вона не була відмаркована на республіканських мапах. По одну сторону — неозброєне, чи озброєне вилами селянство, яке затялося у відвертому саботажі, наївно гадаючи, що такий спосіб опору зможе зупинити більшовицький уряд. По іншу сторону — більшовики, які, проводячи превентивні заходи, постійно змінюючи кадри місцевої ланки управління, розпалюючи соціальні конфлікти і тваринні інстинкти, ладні були йти на крайні заходи, аби втлумачити селянству — «Хто не працює, той не їсть» — у буквальному сенсі. Село поволі наближалося до катастрофи.

Замітка під промовистим псевдо «Проезжий» про колгосп «П’ятирічка» Стрельниківської сільради: догляд за конями жахливий, станки не обладнані, корм кидають як попало — коні б’ються, кусаються, рани не лікують, дві скирти сіна стравлюються бродячими (!) кіньми та коровами, що врешті приведе до втрати корму, роботу конюхів не перевіряють, виділяють на цю посаду лише ледарів106. Те саме зі свинями (колгосп «Червона зоря» К.-Козачанської сільради) — на фермах бруд, холод, свиноматки хворі, корму нема, оскільки картопля та буряки замерзли й згнили107.

Поряд — повідомлення про «шалений» опір куркульні: 18 грудня твердоздатчиця Борюховської сільради Денисова здала 12 кг. волокна, у кожній жмені виявилося по завернутому шматку заліза (?!), складений акт, колгоспники вимагають (!) показового й суворого покарання108.

«Удесятерить темпы пенькосдачи. Превратим штурмовой двенадцатидневник в общерайонный поход-борьбу за своевременное выполнение плана первичной обработки конопли и сдачи пеньки. Горковский, Веселовский, Белогалицкий, Яцынский, Бояро-Лежачанский, Бунякинский сельсоветы своими темпами позорят район. Большевистский огонь по оппортунистам, срывающим пенькосдачу»109. — Колгоспники артілі «Перемога» Зінківської сільради звітували: на первинну обробку кинуті всі сили, на найважливіших пунктах закріплені члени правління, організовані бригади по м’яттю, тріпанню, сушці, кожен колгоспник отримав чітке завдання — перебрати до 1 січня 1932 р. не менше 2/3 копиці, крім того кожен має завдання на кожен день, виокремлено преміювальний фонд [у нього включили дефіцитні товари — Л.Я.110. Передовиця зазначала, що кожен комуніст та сільрадівець мають усвідомити, що їхня приналежність до партії буде оцінюватись за результатами боротьби за здачу конопель, виконання плану111.

Причини надривного істеричного галасування місцевої преси зрозумілі — на кінець грудня річний план здавання конопель Путивльський район виконав на 9%, — не зарадили ані штурмові кампанії, ані авторитарні форми управління, ані показові процеси — замість мочити й здавати коноплі, правління роздавали їх селянам на паливо112 або гноїли в мочильнях. Здавалося, колгоспи забули про підготовку до весняної посівної кампанії. Забули також про план здачі шкури. Як передостанній аргумент влади з’являються «червоні дошки» з назвами колгоспів, що виконали річний та зустрічний (!) плани хлібозаготівель та «чорні» — для колгоспів, що здали від 66 до 74 планових відсотків113.

Продавці кооперативних магазинів, не криючись, спекулюють і роздають крам знайомим та родичам, лишаючи на прилавках тільки цілком непотрібні речі. Так зробив і «прикажчик Карпов», який залишив для заохочення «пенькосдатчиков» жіноче пальто вартістю 125 руб.114 [Зважаючи на рівень доходів колгоспників, казково коштовна і цілком недоречна в селі річ — Л.Я.]

З четверга на п’ятницю цілком буденно російський Путивльський район [і не лише він, а вся Україна — Л.Я.] не зустрів, ні, переступив у новий — четвертий — останній рік першої п’ятирічки. На 2 січня призначена районна нарада завсельбудами, секретарів комсомольських осередків, зав. хатами-читальнями, червоними кутками, голів культсекцій. Порядок денний: доповідь про завдання масової роботи під час весняної посівної кампанії, про хід ліквідації неписьменності в районі. Явка всіх політосвітпрацівників — обов’язкова.

У номері газети за 31 грудня — жодного слова про Новий рік, жодного привітання. В селі голод, хаос, суцільний морок. Газети волають: «Не дозволяймо одурманювати себе релігією»115. Важко уявити, з якими відчуттями селянство очікувало Різдво нового 1932 року. Натомість гасла: «Встретим весну подготовленными. Январь — ударный месяц в подготовке к третьей большевистской весне. Ремонтной кампании — ударные темпы. Покончить с безответственностью в подготовке. Долг в пенькосдаче IV квартала за всякую цену перекрыть в первом квартале четвертого, заключительного года пятилетки. 4 квартал задание 200 тон. Выполнено 119 тон». Такі само, як гасла, й назви статей — «Обезличка — враг социалистического животноводства», «За бесхозяйственность к ответственности», «За успешную работу — премии; за бездеятельность — к строжайшей ответственности», «Беспощадная борьба кулацкой уравниловке», «Правления колхоза «Большевик» в плену у кулака»,

«Кулацкая работа», «В оплате труда — кулацкая уравниловка»116. Основний інформаційний привід — запеклі бої в Південній Маньчжурії, а також прояви антикомуністичного явища — спекуляції. Колишній торговець — нині колгоспник І. Плаксін за спекулятивними цінами продав порося та сім пар валянок.

У січні 1932 р. преса різними мовами акцентувала увагу національних районів на головному — болгарською це звучало так: «Борбата за хляб є проверка за нашата большевишка боеспособнос»117.

У таких обставинах гинули кволі рештки колишніх досягнень коренізації. Національне питання за часів колективізації відійшло на задній план і виявлялося у найнеочікуванішому вигляді. Члени артілі ім. ДПУ (!) після низки бесід про важливість національної політики організували групу з 31 особи для ліквідації неписьменності національною [урумською — Л.Я.] мовою. Ударники беруть на буксир відстаючих118.