Слобідська Україна та формування українсько-російського кордону

Останні спроби України повноцінно втілити етнічний критерій

Українська сторона певний час не вважала рішення від 16 жовтня 1925 р. остаточними. Апелюючи до формально визнаного Кремлем основним етнографічного критерію, вона і після цієї ухвали ставила територіальне питання. Тези червневого (1.926 р.) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» закінчувалися адресованим політбюро ЦК дорученням такого змісту: «Провадити далі роботу в справі об’єднання в складі УСРР всіх межуючих з нею територій з українською більшістю населення, що входять до складу Радянського Союзу».

У грудні 1926 року відбувся Всесоюзний перепис населення. Опитувані відповідали на запитання про народність, тобто йшлося не стільки про національне самовизначення, скільки про походження. Українці, які тривалий час проживали в інших регіонах, при відповіді на сформульоване таким чином запитання в анкеті підтверджували свою національність. Виявилося, зокрема, що в Таганрозькій окрузі, яка на той час вже була у складі РСФРР, українці становили 71,5% населення.

У травні 1928 р. Микола Скрипник звернувся в політбюро ЦК КП(б)У з офіційним поданням з приводу зміни кордонів. 18 травня 1928 р. його було розглянуто на політбюро ЦК КП(б)У Л.Кагановичу, В.Чубарю і М.Скрипнику було доручено остаточно її відредагувати і адресувати до ЦК ВКП(б). Редагування звелося, головним чином, до відмови від згадок про українські претензії на Північний Кавказ, і, насамперед, на Таганрожчину. Але навіть обмежене клопотання Л.Кагановича, що прозвучало у вигляді прохання поставити на закрите засідання секретаріату ЦК ВКП(б) питання «Про передачу УСРР повітів з більшістю українського населення Курської і Воронезької губерній, у зв’язку з районуванням Центрально-Чорноземної області», виявилося безрезультатним. Кордони не зазнали змін.

В лютому 1929 р. Андрій Хвиля, керівник делегації українських письменників на зустрічі з генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Й.Сталіним, наважився поставити питання про кордони. Відповідь була такою: «Ми в ЦК двічі вивчали питання і залишили без наслідків. Ми повинні бути особливо обережні, тому що такі зміни провокують величезний спротив з боку деяких росіян». Тобто основну роль в невиконані вимог України зіграла відмова від етнографічного критерію на користь політико-ідеологічному — Сталіну потрібно було показати свою лояльність росіянам. Питання вважалося остаточно вирішеним.

Рис. 12. Микола Скрипник, у 1928 р. — член політбюро ЦК КП(б)У та Нарком освіти УСРР

Підсумки

Попри усі відхилення, основоположним при формуванні російсько-українського кордону у 1919-1928 рр. став все-таки етнічний критерій. Таким його було формально визнано не лише в СРСР, а і в міжнародній організації комуністів — Комінтерні. Однак саме на Слобожанщині етнічний критерій був врахований найменшою мірою. В результаті за межами України залишилися майже усі повіти з українською більшістю населення з колишніх Курської та Воронезької губерній. Тоді як зі складу України ще в 1919 р. було влучено усі повіти з неукраїнською більшістю населення із Таврійської (Крим) та Чернігівської губерній (чотири північні повіти).

Радянська Росія нічого не «дарувала» Україні. Щоб щось «подарувати», треба те «щось» мати. Тоді як ленінський Раднарком — і він сам офіційно це визнав — був урядом лише одного з державних утворень, що, як і УНР, виникли на території колишньої Росії після повалення Тимчасового уряду. Мало того, радянська Росія здобула міжнародне визнання пізніше від Української Народної Республіки. Радянська ж Україна у територіальному питанні позиціонувала себе як правонаступника українських державних утворень. Вона лише уточнювала вже задані параметри російсько-українського кордону. Але корекція кордону загалом відбулася на користь Росії. Інакше кажучи, якщо вживати слово «подарунки», то це радянська Україна «подарувала» РСФРР (щоправда, її примусили це зробити) частину своєї території.