Слобідська Україна та формування українсько-російського кордону

Як лінія східного кордону набула сучасних обрисів?

Незабаром після створення СРСР проблема кордонів постала знову. Це здавалося логічним кроком, оскільки національний склад населення при територіальному розмежуванні між УСРР та РСФРР був врахований лише на губернському рівні. Як відзначалося у одному із звернень до керівництва СРСР за підписами Афанасія Буценка та Михайла Полоза (представники УСРР в спеціально утвореній влітку 1924 р. комісії ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів між УСРР та РСФРР), «ще при створенні Української Соціалістичної Радянської Республіки постало питання про неспівпадіння етнографічних кордонів України з кордонами 9-ти губерній, у яких українці становили більшість і через це віднесених до складу УСРР. Але в той гострий період громадянської війни, що відбувалася на території УСРР, було не до уточнення кордонів. Було вирішено це питання перенести на пізніший час, коли, по закінченню війни та зміцненню радянського ладу, його можна бути вирішити в усій повноті після детального і спокійного висвітлення збоку етнографічних та економічних даних».

Рис. 10. Пропозиції української сторони щодо зміни північного українсько-російського кордону. Фрагмент карта з матеріалів представників УСРР в комісії ЦБК СРСР

Такий час, здавалося б, настав після утворення СРСР. Формальних заперечень з цього приводу не було. Так, голова згаданої комісії з питання про зміну кордонів Олександр Черв’яков у написаному наприкінці 1924 р. листі до політбюро ЦК РКП(б) визнав, що комісія одноголосно вирішила «в основі урегулювання кордонів між УСРР та РСФРР покласти принцип етнографічний у розумінні приєднання до республіки території, що безпосередньо межує з нею і заселеної в абсолютній або відносній більшості населенням відповідної республіки». Саме на цей критерій і орієнтувалися пропозиції УСРР (див рис. 10)

Серед експертних довідок, якими оперували представники України у тій комісії, був допис академіка Дмитра Баталія «Історико-етнографичні і лінгвістичні матеріали про північний кордон УСРР і РСФРР». У ньому харківський науковець вказував, що наявний кордон «не має під собою раціонального господарського і економічного грунту». Він наголосив, що «по числу українського населення на першому місці стоять такі повіти Воронезької і Курської губерній 1) Острогожський; 2) Богучарський; 3) Бирюченський; 4) Білгородський; 5) Трайворонський; 6) Путивльський; в них в усіх українців далеко більше за 50%». Російська сторона погоджувалася лише на Путивльский повіт.

Рис. 11. Формування кордону між УСРР та РСФРР в 1919-1928 рр.

Рішення комісії було компромісним — до України мало приєднатися менше половини тих територій з українською більшістю населення, на які претендувала УСРР. Інакше кажучи, «основний принцип» було враховано лише частково. Однак Кремлю і цього виявилося забагато. Там виявили прихильність до інших принципів, декларувати публічно які було ще політично невигідно.

Більшовицьке керівництво вчинило всупереч рішенню комісії та рекомендаціям її голови. Були враховані пропозиції лише російської сторони, тобто ті, які, як зауважував той же Черв’яков «на відміну від українських, жодного принципового обгрунтування не мають». Інакше кажучи, формально начебто не заперечуючи етнографічний критерій, підтримка якому пролунала навіть в резолюції Комінтерну від 24 грудня 1924 р., компартійне керівництво СРСР відмовилося його застосовувати. Насправді на північному сході відбулося лише часткове випрямлення кордону на користь УСРР.

Цього Кремлю здалося замало. В України було забрано більшу частину Шахтинської та Таганрозької округ (в останній українці становили абсолютну більшість). Формальна крапка в питанні про кордон була поставлена ухвалою ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. До складу Росії зі сходу України було передано територію з населенням в 478,9 тис. осіб. Підсумкові результати як «східного», так і інших територіальних розмежувань 1919-1928 рр. відображені на рис. 11.