Слобідська Україна та формування українсько-російського кордону

Як вирішувалося питання про кордон у 1919-1920 рр.?

Після повалення влади гетьмана Скоропадського з українського боку єдиним репрезентантом у питанні про східний кордон України залишилося керівництво радянської України, яка 6 січня 1919 р. отримала офіційну назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР). Оскільки керівники радянської України завжди відштовхувалися від позиції українських національних урядів, владу яких вони і поборювали, то цілком логічно, що всі вказані вище «нові території» вони вважали українськими, тобто «своїми». Однак у Росії вважали по-іншому. Протягом січня-початку лютого 1919 р. тривали суперечки, які точилися насамперед за Грайворонський та Білгородський повіти.

Рис. 7. Спроба легалізувати в радянському правовому полі українську приналежність Білгородщини

Була навіть ухвалена спеціальна постанова уряду УСРР, якою підтверджувався український статус Білгородського повіту. Це рішення було ініційоване і палко підтримане Білгородським повітревкомом. (див. рис. 7). В одному із його звернень до Курського губревкому відзначалося: «Унаслідок телеграми сповіщаю, що Білгородський повіт, відповідно до постанови робітничо-селянського уряду України, входить до Харківської губернії. Дивуюся вашій непоінформованості».

Однак збереження установленого за часів Української Держави українсько-російського кордону не входило у плани Кремля. Там ініціювали повернення України до означених у III Універсалі меж. Керівництво України отримало пряму вказівку Кремля відмовитися від названих повітів. З огляду на те, що, як наприкінці січня вказував голова уряду УСРР Х.Раковський, «Тимчасовий робітничо-селянський уряд створено постановою ЦК РКП, є його органом і здійснює усі його розпорядження та накази безумовно», можливість відмови виконати пряме розпорядження Кремля навіть не розглядалася. 7 лютого 1919 р. була затверджена постанова РНК УСРР «Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України», за якою північним кордоном Харківської губернії, а, отже, і УСРР, визначалися її довоєнні межі.

Спільною ухвалою з представниками Росії від 25 лютого, яка була ратифікована українським урядом 10 березня під назвою «Договір про кордони з РСФРР», кордон УСРР на північному сході мав проходити за адміністративними межами Харківської губернії. Щоправда, під час перемовин 25 лютого представник українського уряду Іванов заявив про бажання залишити у складі УСРР Білгородський та Грайворонський повіти, відзначивши, що вони економічно та культурно тяжіють до України. Однак представник Росії Давид Гопнер, не заперечуючи цю аргументацію, підкреслив: «У тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому». Цією ж угодою чотири північних повіти Чернігівської губернії, які, згідно даних перепису 1897 р. були неукраїнськими за національним складом, було вирішено передати до новоутворюваної Гомельської губернії РСФРР.

Рис. 8. Донецький кам'яновугільний басейн (Донбас)

На початку 1920 р. ситуація змінилася. Більшовицький режим відчутно зміцнів, а небезпека втратити владу в Україні практично щезла. Натомість вкрай важким було економічне становище, насамперед через проблему з паливними ресурсами, основним джерелом яких був Донбас. Тогочасний Донбас («Донецький вугільний басейн», «Донецький басейн») слід означити як промисловий регіон, що охоплював (у кордонах та адміністративних межах початку XXI ст.) більшу частину Донецької області без Приазов’я та крайньої півночі, південь Луганської області та захід Ростовської області (Росія) (див. рис. 8).

Для відбудови економіки і, зокрема, з метою якнайшвидшого вирішення паливної проблеми, на початку 1920 р. увесь Донбас Кремль вирішив об’єднати у межах однієї губернії. Для цього були значно розширені межі вперше утвореної ще на початку 1919 р. (тоді — у складі Бахмутського та Слов’яносербського (Луганського) повітів як тимчасова адміністративна одиниця) Донецької губернії. Тепер до її складу було долучено і ту частину Донбасу, що до революції була складовою Області Війська Донського, а також, з метою кращого забезпечення продовольством, приєднано низку сільськогосподарських регіонів. Оскільки більша частина Донбасу, який в межах дореволюційної Катеринославської губернії охоплював Слов’яносербський (Луганський) та Бахмутський повіти, входила до складу УСРР і була переважно українською за етнічним складом населення, то новостворена губернія стала складовою частиною радянської України. Це рішення було легалізоване узгодженою з Кремлем постановою ВУЦВК від 16 квітня 1920 р. (див. рис. 9)

Рис. 9. Постанова ВУЦВК від 16 квітня 1920 р. «Про усталення меж і складу Донецької губернії»

Окрім збільшення території на сході, зі складу Харківської губернії до Донецької передавався увесь Старобільский повіт та деякі волості Купянського та Ізюмського повітів, які були органічною складовою Слобожанщини. Таким чином, частина Слобожанщини увійшла до складу Донецької губернії. У березні 1920 р. Президія ВУЦВК спробувала ініціювати питання про передачу Білгородського повіту до УСРР. Спроба виявилася безрезультатною.

У серпні 1920 р. до складу Донецької губернії була додана станиця Луганська (територія відповідного дореволюційного юрту). Основною підставою слугував адміністративно-географічний критерій: станиця була в безпосередній близькості від тогочасного центру Донецької губернії міста Луганська (рішення про перенесення центру губернії до Бахмута остаточно було ухвалене наприкінці 1920 року). Національний чинник у цьому випадку не враховувався, адже на цій території більшість населення становили донські козаки. Цікаво, що ініціативу у цьому питанні виявило керівництво Донської області. Прирощення території України у 1920 р. показано на рис. 11.

Саме у таких кордонах РСФРР уперше на державному рівні визнала незалежність радянської України. Дещо раніше, наприкінці 1919 — на початку 1920 р., з Кремля неодноразово лунали заяви з визнанням права на незалежність УСРР. Однак жодного державного акту такого роду ухвалено не було. І навіть згадане вище рішення від 25 лютого 1919 р. про територіальне розмежування між радянськими Росією та Україною, яке уряд УСРР ратифікував як «Договір про кордони з РСФРР», в радянській Росії подібної процедури не пройшло — ймовірно, саме тому, що розглядалося як внутрішнє російське питання.

Визнання незалежності УСРР відбулося у «Союзному Робітниче-Селянському договорі між РСФРР та УСРР», укладеному 28 грудня 1920 р. У його перших рядках йшлося про те, що уряди РСФРР та УСРР визнають «незалежність і суверенність кожної зі сторін, що домовляються». Примірники Договору були написані двома мовами, а сам Договір вступив у дію після ратифікації вищими органами влади — республіканськими з’їздами рад.

Вже 29 грудня цей документ було ратифіковано X Всеросійським з’їздом рад. В Україні аналогічна процедура відбулася 2 березня 1921 р. на V Всеукраїнському з’їзді рад. У преамбулі до цього рішення йшлося про «передбачену договором підставу повної рівності поміж обома Республіками». Вкрай важливим є п.2 Договору, у якому, зокрема, йшлося таке: «з самого факту старої приналежності УСРР до бувшої Російської Імперії для УСРР не витікає ніяких зобов’язань до кого б то не було». Таким чином, цей Договір вказував на відсутність будь-яких претензій, в тому числі і територіальних, між республіками.

Незабаром Українська СРР саме в цих кордонах, тобто з Шахтами та Таганрогом, увійшла до складу Радянського Союзу, офіційне рішення про створення якого було затверджено 6 липня 1923 р. Низка заселених переважно українцями регіонів Воронежчини, Курщини та Кубані залишалися у складі радянської Росії.