Слобідська Україна та формування українсько-російського кордону

Як вирішувалося питання про кордони у 1918 р.?

Пропозиції та ухвала УЦР не були чимось принципово новим. Етнічний склад населення вказаних губерній та прилеглих до них територій був добре відомими широкому загалу. Мало того, невдовзі після перепису 1897 р., у пошуках оптимального варіанту подальшого устрою Росії, серед інших пролунала і пропозиція російського вченого Костянтина Фортунатова, який у праці «Национальные области России» пропонував розділити Росію на 16 штатів. Основними критеріями мали стати кількість населення (7-10 млн.) та його етнічний склад. Зокрема, планувалося створити три «малоросійських» штати, тобто таких, де українці становлять більшість, сім — «великоросійських». Щоправда, особливості розміщення українців зумовили ту обставину, що до одного з українських штатів (Новоросійського) мала бути включена також вся Бессарабська губернія, в тому числі і повіти з переважно молдавським населенням, та Крим, де українці не становили більшості. Щодо Слобожанщини, то уся вона, в тому числі і ті, заселені переважно українцями повіти, які нині перебувають у складі Росії, мала увійти до складу Малоросійського штату з центром у Харкові, (див. рис. 3).

З пропозиціями К.Фортунатова був добре ознайомлений керівник більшовиків Володимир Ленін. Він використовував цей проект при плануванні майбутнього устрою Росії ще задовго до Російської (лютневої) революції. Тому проголошені III Універсалом УЦР кордони України були для нього та його соратників цілком закономірні.

Керівництво радянської Росії вже через 10 днів після ухвалення III Універсалу фактично визнало Україну в окреслених ним межах. Нарком у справах національностей радянської Росії Й.Сталін від імені Раднаркому у розмові з представником Київської організації більшовиків С.Бакинським заявив про потребу скликати Всеукраїнський з’їзд рад, при цьому підкресливши: «Взятися до скликання з'їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін., звичайно з Центральною Українською радою».

Навіть у внутрішньому листуванні керівництва радянської Росії зі своєю делегацією на Брестських переговорах про мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною (кінець грудня 1917 р.) Харківщина, Катеринославщина і, зокрема, Донбас, як і південь України з усіма чорноморськими портами, неодноразово означалися як територія України. 6 лютого (за діючим тоді старим стилем то було 24 січня) 1918 р. у центральних російських газетах була надрукована стаття за підписом голови Раднаркому Володимира Леніна, у якій, серед іншого, зазначалася і територія України. Серед названих територій були і східні губернії, в тому числі і Донбас та Харків (див рис.4).

Рис. 3. Українські штати за проектом К.Фортунатова (1906)

Це вочевидь заперечує поширені в сучасній російській пропаганді міфи про те, що схід України був у якийсь спосіб їй «подарований» під час буремних подій 1918-1920-х рр. більшовицькими вождями — чи то Леніним, чи то Сталіним. Щоб щось дарувати, треба те «щось» мати. У дописах сучасних російських пропагандистів нерідко лунає теза про те, що Україна відокремилася від більшовицької Росії. Це не відповідає дійсності. Українська Центральна Рада, проголосивши створення Української Народної Республіки у складі Росії, у тому ж таки III Універсалі зазначила: «Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя та руїна».

Інакше кажучи, УЦР ніколи не визнавала посталий в результаті Жовтневого перевороту ленінський Раднарком загальноросійським урядом. Це зазначалося у низці різного роду рішень кінця 1917 р., зокрема, у ноті українського уряду від 11 грудня 1917 р. до усіх воюючих та нейтральних держав: «Влада Ради народних комісарів не поширюється на всю Росію, а в тім числі не поширюється й на Українську Народну Республіку». Керівництво більшовиків, яке національне питання використало при захопленні та зміцненні своєї влади, не мало формальних підстав заперечувати такий підхід хоча б тому, що в ухваленій ленінським Раднаркомом 15(2) листопада «Декларації прав народів Росії» йшлося про «Право народів на самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави».

Рис. 4. Опубліковане 6 лютого (24 січня) в газеті «Правда» звернення голови російського Раднаркому із зазначенням територій, які Росія визнавала належними Україні.

Таким чином, УЦР, аж до проголошення у січні 1918 р. незалежності, означаючи Україну частиною федеративної Росії та залишаючись прихильником створення загальноросійського уряду, ніколи не була підвладною більшовицькому уряду. Саме через це вона надіслала окрему делегацію до Бресту на перемовини з країнами Четверного союзу та пропонувала це зробити урядам «всіх республік і країв, що виникли на території колишньої Російської імперії». Мало того, делегація радянської Росії на цих переговорах, яку очолював Лев Троцький, 10 січня 1918 р. (28 грудня 1917 р.) офіційно визнала повноваження української делегації, тим самим погодившись із визначенням себе як лише одного з урядів Росії. І лише наступом на Україну радянська Росія змусила УЦР проголосити незалежність України. Таким чином, ідея створення загальноросійського уряду вмерла, так і не втілившись в життя. Її поховала агресія радянської Росії.

Рис. 5. Територіальні претензії керівництва ДКР

9 лютого (27 січня) 1918 р. у Бресті між УНР і державами Четверного союзу було укладено мирний договір. А вже 12 лютого (30 січня) 1918 р. у Харкові було проголошено Донецько-Криворізьку Республіку (ДКР). Ленінський Раднарком певний час до ДКР ставився доволі лояльно, не виявляючи свого несприйняття цього утворення. У Кремлі були сподівання, що наявність цього утворення може завадити зайняттю сходу України військами УНР та її нових союзників. Зрозуміло, що керівники ДКР планували підпорядкувати собі певну територію. В основу їхніх територіальних фантазій було покладено економічний фактор при повній і свідомій відмові від національного. Керманичі ДКР претендували на промислово розвинуті регіони Південного сходу України та промислової частини Області війська Донського (див. рис. 5). Однак жодна країна, в тому числі і радянська Росія, не визнали ні саму ДКР, ні, зрозуміло, її кордонів. Та й вказану територію керівництво ДКР ніколи не контролювало. Тобто то було лише бачення проблеми верхівкою ДКР.

Ставлення Кремля до ДКР чітко визначилося після підписання самою радянською Росією Брестського мирного договору (3 березня 1918 р.). Однією із його умов було виведення російських військ з території України і укладення миру з УНР. Потурання ДКР могло вилізти Кремлю боком. ЦК РКП(б) на засіданні від 15 березня 1918 р. дав чітку директиву: Донецький басейн входить до складу України. Це рішення за участі голови уряду ДКР Артема (Ф.Сергєєва) було затверджено на II Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі (17-19 березня 1918 р.). Тоді ж була проголошена і незалежність радянської України.

Вже у квітні 1918 р. радянська влада на території України була остаточно ліквідована. Пізніше ДКР не була і не могла бути відновлена, оскільки підставою для утворення тих чи інших державних об’єднань у Кремлі визнавали лише національний чинник. Таку настанову було закріплено в ст.2 ухваленої в липні 1918 р. Конституції РСФРР: «Російська Радянська Республіка засновується на основі вільного союзу вільних націй, як федерація радянських національних Республік». Це прямо заперечувало позицію керівництва ДКР, яке проголошення своєї республіки обумовлювало твердженням про те, що «федерації Російської Соціалістичної Республіки будуть будуватися не за національною ознакою, а за особливостями економічно-господарського побуту».

Після встановлення у березні-квітні 1918 р. на усій території України влади УНР постало питання формування українсько-російського кордону. З огляду на існування на Дону формально відокремлених від більшовицької Росії державних утворень (Донська радянська республіка, Всевелике військо Донське), представники яких не були підписантами мирного договору у Бресті, керівники України не намагалися розширити межі України на сході за рахунок території з українською більшістю населення.

Проте, при територіальному розмежуванні з радянською Росією (північ Харківської губернії) такі претензії висувалися. Вони навіть були картографічно оформлені (див рис. 6). При цьому поряд з етнографічними були враховані економічні та адміністративні критерії, внаслідок чого (у порівнянні з тим же проектом Фортунатова) лінія кордону мала бути вирівняна на користь України, тобто до її складу мали бути включені і деякі території з російською більшістю населення.

Реалізувати повною мірою визначені наміри у територіальному питанні не змогла ні УНР, ні Українська Держава на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським (який прийшов до влади наприкінці квітня 1918 р.). Угоду про кордони, щодо укладення якої велися перемовини між Українською Державою та РСФРР в травні-жовтні 1918 р., так і не було укладено. Однак фактична територія України була збільшена.

Рис. 6. Північно-східний кордон УНР у баченні її керівництва. Фрагмент оригінальної карти 1918 р.

Згідно з постановою Ради Міністрів від 14 серпня 1918 р. українська влада розповсюдилася на Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскільський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії. На цих землях була створена українська адміністрація. При цьому Путивльський та Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта — до Харківської губерній. За межами України залишилася більшість українських регіонів Воронезької губернії.