Слобідська Україна та формування українсько-російського кордону

Геннадій Єфіменко

Формування російсько-українського кордону. Слобожанщина

Анексія Криму та окупація Росією частини Луганської та Донецької областей актуалізували питання про українсько-російський кордон. Збройній агресії передувала інформаційна, у якій «територіальний» напрямок став одним із найважливіших. 17 квітня 2014 р., невдовзі після анексії Криму, Володимир Путін фактично висловив нові територіальні претензії до України, заявивши, що «...Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України в царські часи. Це всі території, які були передані Україні в 20-ті роки радянським урядом». Тобто, поміж іншого йшлося й про Слобожанщину.

Звісно, що це твердження Путіна є характерним відбитком сформованої у Росії пам’яті про минуле, але воно не має нічого спільного з історичними реаліями «царських часів», а тим більше — 1920-х років. Що ж насправді відбулося після 1917 року? Коли сформувався сучасний східний російсько-український кордон? Які критерії враховувалися при вирішенні територіальних суперечок між Україною та Росією? Як кордони України на Слобожанщині набули сучасних обрисів? Ці питання потребують аргументованої відповіді.

Як постало питання про кордони України в XX ст.?

До революції 1917 року не існувало «проблеми українсько-російського кордону». Керівні кола Російської імперії, не визнавали існування українців як окремого народу. Під назвою «малороси» владні структури визначали українців як складову частину російського («русского») народу, до якого зараховували також «великоросів» та «білорусів». До 1905 р. під забороною була й українська мова, тобто заперечувалася сама можливість національно-культурного розвитку українців. Як наслідок, в адміністративно-територіальному поділі тогочасної Російської імперії «Україна» («країна малоросів»), втім, як і «Росія» («країна великоросів»), не була і не могла бути представлена. Таким чином, будь-які заяви про невходження тієї чи іншої, заселеної переважно українцями, території до складу України в останні роки існування російського самодержавства є свідомою чи несвідомою маніпуляцією. Адже на той час «Україною» називали «край, заселений поспіль українським народом», а не якесь державне чи адміністративне утворення.

Рис. 1. Українське населення Слобожанщини за переписом 1897 р.

У XIX — на початку XX століття у Європі відбувалося становлення національних держав, пробуджувалися національні рухи в середовищі недержавних народів. Не стала винятком і Україна. Спроба керівних кіл Російської імперії заперечити окремішність українців змогла лише загальмувати, але не зупинити природні процеси, які відчутно прискорилися з початком Першої світової війни. З розвитком українського національно-визвольного руху постало питання про територіальне наповнення поняття «Україна». Єдиним об’єктивним критерієм для визначення його меж міг бути національний (етнічний) склад населення.

Наявну на початок XX ст. картину розселення українців допоміг уточнити Перший загальний перепис населення Російської імперії (1897 р.). Одним із його показників була рідна мова, за якою і визначався національний склад населення. Його результати на північному сході України відображені на рис. 1, де окремо подані результати населення великих міст та губернських і повітових центрів.

Рис. 2. Українська Народна Республіка за III Універсалом

Саме результати цього перепису і взяла за основу утворена в березні 1917 р. Українська Центральна Рада (УЦР), яка очолила український національно-визвольний рух. У травні 1917 р. з метою переконати нове керівництво Росії у доцільності створення української автономії до Петрограда була спрямована делегація УЦР на чолі з В.Бинниченком. Територіальне наповнення планованої автономії було обґрунтоване в спеціальній декларації, яку делегація і пред’явила Тимчасовому уряду. У цьому документі Україна визначалася в межах «губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської Катеринославської, Херсонської і Таврійської». Водночас наголошувалось, що «виділення неукраїнських частин з цих губерній і, навпаки, включення в склад української області українських частин із суміжних губерній, якими є Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Воронезька, Кубанська область та ін., надається Крайовій Раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом та населенням цих територій». Таким чином, у цій пропозиції було закріплено перелік 9 губерній, які визнавалися «українськими» та відзначено, що це ще не є остаточним розв’язанням територіального питання.

Для української сторони було загальноприйнятим вже згадане вище визначення, яке пролунало у квітні 1917 р. під час роботи Всеукраїнського національного конгресу: «Україною ми називаємо край, заселений поспіль нашим українським народом». Передбачалося, що прилеглі до вказаних 9 губерній території з українською більшістю населення згодом теж увійдуть до складу України. Ці ж принципи були застосовані в проголошеному 20(7) листопада 1917 р.

III Універсалі Української Центральної Ради (див. рис. 2). Щоправда, на відміну від згаданої вище весняної декларації, Таврійська губернія там була названа вже без Криму. Зазначені у III Універсалі межі стали основним орієнтиром при подальшому вирішенні питання про кордони України. У ньому також наголошувалося на потребі включення у майбутньому до складу України частин «сумежних губерен і областей, де більшість населення українське».