Слобідська Україна та формування українсько-російського кордону

Осередок просвіти та українофільства

Університет та й місцеве дворянство Слобожанщини відіграли дуже важливу роль в історії України XIX ст. Перші публікації народною українською мовою (П. Гулак-Артемовський), модерна українська проза (нащадок вагомого шляхетського слобідського роду Григорій Квітка), драматургія та літературна критика (син дворянина і українки-селянки з-під Острогозька Микола Костомаров), — усе це має своє коріння у Харкові. Але крім того, Харків виявився важливим і для низки емансипаційних думок про рівність статей і свободу жінки (власне, перший великий освітній заклад для навчання жіноцтва виник саме в Харкові у 1812 р.). Відкритість до новацій та відкриттів, широкий міжкультурний діалог і пошук традицій до сьогодні роблять колишню Слобідську Україну вкрай цікавою для досліджень.

Рис. 11. Харківський імператорський університет

Скасування козацьких автономій поволі призвело і до великих адміністративних змін, що наклали вагомий відбиток на подальшу історію. Проведення губернської реформи і утворення Харківського намісництва розділили колишні слобідські полки. Велика Острогозька провінція з частиною Ізюмської (з Куп’янською округою) відійшла до Воронезького намісництва. Уже 1797 р. Слобідсько-Українську губернію було відтворено, однак 1802 р., основна частина земель колишнього Острогозького полку відійшла знову до Воронезької губернії. З південних слобід колишнього Острогозького полку було оформлено великий Старобільський повіт, що 1824 р. віддано до Слобідсько-Української губернії. Доки зберігалися станові перекази, потреби місцевої еліти довести свої політичні і соціальні права, окремі пільги, допускалося звичаєве право, а назва «Слобідсько-Українська» була важливим наголосом на корінні та місцевих звичаях. Але під час чергових уніфікаційних реформ в підімперській Україні у 1835 р. Слобідсько-Українська губернія була перейменованою на Харківську за назвою губернського центру.

Етнічний склад населення яскраво видно за офіційним переписом 1897 р., коли у Харківській губернії мешкало 80,6 % «малоросів» (українців), та 17,7 % «великорусів» (росіян). Невеликий відсоток мали білоруси та німецькі колоністи на півдні губернії. Найбільше українців мешкало у Валківському повіті (97,1 %), у Харківському повіті — лише 54,9% (через низький відсоток українців у губернському центрі).

Зростання ролі Харкова порівняно з іншими слобідськими містами призводило і до певних змін у населенні міста і зростанні його інакшості у порівнянні із слобідським оточенням. Поступово українська мова була витісненою у Харкові на околиці. А після проведення залізниці у 1869 р., початками індустріального розвитку та міграцією з центральних російських областей у самому місті стало переважати російське населення. На 1897 р. Харків був найрусифікованішим губернським центром підімперської України (українці становили там лише 25, 9 % ).

Однак міська ситуація доволі стрімко змінилася після подій 1917 — 1919 р. Харків тоді став столицею Української Соціалістичної Радянської Республіки (до 1934 р.), новим адміністративним центром, притягальним для вихідців з українського села. Тому вже на середину 20-х рр. XX ст. українці знову, як і до середини XIX ст., становили більшість населення міста. Створення промислової зони, будівництво нових та розширення старих заводів призвело до швидкого збільшення Харкова та створення космополітичного міського середовища.

Із часу перейменування Слобідсько-Української губернії на Харківську поволі можна спостерігати і важливий процес усвідомлення регіону як частини більшого простору власне України, зі своїми певними регіональними особливостями, але й з важливістю і цінністю для національного руху. Схильність до новацій губернського центру, нові відносини та відкриття Донецького басейну витворили зі Слобожанщини регіон із вражаючою сумішшю традицій і трансформацій, з великим центром — Харковом.