Слобідська Україна та формування українсько-російського кордону

Слобідські козацькі полки

Описуючи «колонізаційні зміни» другої половини XVII ст., можна побачити низку особливостей у заснуванні чи відтворенні населених пунктів. Колонізаційний рух та сезонні промисли з прикордонних козацьких земель були поширені уже на початку XVII ст. Звичайно, основним каталізатором для заселення слугувала велика війна на прикордонні, що спалахнула 1648 р.

На старих городищах чи поблизу них виникли Харків (1654), Зміїв та Суми (1655), у покинутих чи запустілих укріпленнях на прикордонні оселялися українські переселенці: в Острогозьку (1652), Цареборисові (1654), Охтирці (1655), Лебедині (Возний городок) (1655), Валках (Можеський острог з переносом на інше місце) (1665) тощо. Значно вагоміший процес почався у 60-х рр. XVII ст. — оселення по середній течії Сіверського Дінця, де за колонізаційних ініціатив балаклійського осадчого, а потім і полковника Якова Чернігівця протягом 60-х — поч. 70-х рр. XVII ст. виникли Балаклія, Андрієві лози (Андріївка), Савинці, Ізюм.

Рис. 5. Ю. Грабілін. Зміївська фортеця. Зміївський краєзнавчий музей.

Процес колонізації відбувався у різний спосіб. Так, наприклад, охтирські козаки в 1658 р. осіли на Богодуховій гаті (Богодухів), а мешканець прикордонного міста Нижегольська український козак Мартин Старочудний 1674 р. закликав переселенців на річку Вовчу (Вовчанськ). Ще у 1666 р. «черкашенин» (українець) з міста по Білгородській лінії Василь Бакаринський отримав дозвіл на побудову фортеці і закликав українських поселенців на місцевість Дворічна на Осколі, де й виникло однойменне і досить велике поселення. А вже 1675 р. вочевидь мешканець Дворічної Роман Трохимов отримав від білгородського воєводи (який опікував нові поселення) листа з дозволом закликати жителів з «малоросійських міст» та селити біля Осинового перелазу на Осколі. Проте Трохимов не прийняв цієї локації і самочинно почав будувати поселення північніше, біля гирла річки Куп’янки (Куп’янськ). Тобто упродовж 50-х — 70-х рр. виникли основні населені пункти Слобідської України, опановані «колонізаторами» із «заходу».

Рис. 6. Слобідські полки, середина XVIII ст.

Уже на середину XVII ст. на основі покозачених переселенців почали формуватися козацькі полки, які використовувалися для захисту прикордоння від татар та для походів на Гетьманщину. Кількість таких полків на перших порах була різною: від трьох до шести. Однак на 80-ті рр. XVII ст. закріплюються чотири слобідські полки: Сумський, Охтирський, Харківський і Острогозький. Наприкінці XVII ст. з південних слобід Харківського полку понад новою укріпленою лінією виокремився Ізюмський полк. Тобто, на початку XVIII ст. маємо п’ять слобідських полків, що проіснували до кінця 1764 р.

Слобідські полки були за своїм внутрішнім устроєм подібні до гетьманських, єдине, що основне правління над ними здійснював не гетьман, а білгородський воєвода, а з початку 1700-х рр. — бригадир чи командування «Української дивізії». Слобожанщину не оминув й неспокій Руїни, особливо в 60-ті рр. XVII ст., та події, пов’язані з виступом гетьмана Мазепи 1708 — 1709 рр. і Великою Північною війною. Однак після 1711 р., чи радше від часу спорудження Української лінії, політичні колізії та великі війни аж до XX ст. обходили ці землі стороною. Слобідські полки брали участь у зовнішніх війнах Московської та Російської держави: Чигиринських, Кримських та Азовських походах, Північній війні, Гилянському поході у Прикаспій, російсько-турецькій війні 1734 — 1739 рр., Семирічній війні. Однак для продовження експансії та модернізації імперія потребувала регулярного війська і скасування козацьких автономій, уніфікації управління.

Рис. 7. Покровська церква у Харкові. Фото 90-х рр. XX ст.

На середину XVIII ст. у слобідських полках можна було спостерігати певну кризу управління, загострення соціальних конфліктів між козацькою старшиною (новими поміщиками) та рядовим козацтвом й селянами. Ця криза була не лише наслідком внутрішніх процесів, але і частого втручання російського уряду, невдалих реформ та кадрової політики. З приходом до влади імператриці Катерини II одним із перших її заходів стало створення великої комісії з розслідування негараздів у слобідських полках. Врешті це лише унаочнило проблеми і призвело до скасування своєрідного внутрішнього устрою козацьких автономій. На базі слобідських полків було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові, а з військових формувань — гусарські полки з назвами, аналогічними попереднім — козацьким (Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький).

Доволі важливим фактом видається те, що попри те, що слободи виникли поза межами Речі Посполитої (держави, куди входили українські землі протягом тривалого часу), однак серед місцевої знаті підкреслення саме свого річпосполитського походження та певна риторика з цього приводу були досить таки помітними. Це й поширення прізвищ із закінченням на «ський», «цький» (Донець-Захаржевський, Самборський, Лесевицький) тощо; навіть російський воєвода Федір Шилов, одружившись з донькою могутнього харківського полковника Григорія Донець-Захаржевського, згадав своє «коріння» і став Федором Шидловським. Ще одна риса у тому ж руслі — це відшукування гербів та складання генеалогій.

Іншими суттєвими відмінностями устрою Слобожанщини від «загальноросійського» буде перенесений із заходу устрій з елементами магдебурзького права (міських громад на чолі з війтом, існування цехів), своєрідна церковна організація, значна роль громади у церковних справах, вибір священиків, існування церковних братств, «шкіл» та «шпиталів» при церквах, поширеність книжок київського та львівського друку, особливе іконописання та поважання певних святих.

Рис. 8. Будівництво Сумської фортеці. Сумський обласний краєзнавчий музей. Діорама.

Рис. 9. Аерофотозйомка залишків фортеці св. Парасковії Української лінії (Нововодолазький район Харківської обл.)

Рис. 10. Сумський осадчий Герасим Кондратьев. Сучасне зображення.

Нові церкви підпорядкували Білгородській єпархії, незрідка очолюваної вихідцями з Києво-Могилянської академії. Білгородський єпископ Єпифаній Тихорський у 1726 р. заснував у центрі єпархії навчальний заклад — колегіум, однак дуже швидко перевів цю школу південніше, — в слобідське полкове місто Харків. Переведення колегіуму мало велике значення для Слобожанщини і зокрема для Харкова, який упродовж XVIII ст. дуже поволі набував рис основного слобідського міста, конкуруючи з Сумами та Охтиркою. Харківський колегіум, переживши різні часи, став основою для багатьох просвітніх новацій. Уже у 1768 р. у Харкові виник й світський навчальний заклад — «додаткові класи» (училище), а дещо пізніше унаслідок великої навчальної реформи — університет 1805 р.