Слобідська Україна та формування українсько-російського кордону

Володимир Маслійчук

Слобідська Україна

Утворення Слобідської України

Слобідська Україна — великий український історико-географічний регіон; за площею він перевищує чимало європейських країн і ледь більший, наприклад, за Болгарію чи Данію. Основна особливість цього регіону — прикордонне розташування. Ця територія розділена між Україною та Російською Федерацією (частково Курська, Білгородська, Воронезька області). В своїй історичній основі це залюднені землі так званого Дикого поля, на які протягом століть претендували кілька державних утворень. На середину XVII ст. це були землі, що номінально належали Московській державі. Час-від-часу це викликає хвилі політичних і навколополітичних спекуляцій та претензій.

Хоча, звичайно, ця велика територія тривалий час була жвавою контактною зоною, про що свідчать як археологічні знахідки, так і збереження тюркських назв у топоніміці різних народів (Охтирка, Суджа, Чугуїв, Балаклія, Ізюм тощо). Ці контакти містять найрізноманітніші складові від засвоєння і взаємодії, асиміляції до конфліктів та непорозумінь.

Назва «Слобідська Україна» доволі пізня; уперше термін «слободские города» з’являється в документації під час повстання гетьмана Івана Брюховецького 1668 р., до якого долучилася і частина населення слобід. Термін же «слобідські полки» — військово-адміністративні одиниці на базі оселених слобід — входить до широкого використання на початку XVIII ст. і остаточно утверджується під час великого перепису 1732 р. Слово «слобода» походить від видозміненого «свобода», відповідно це — поселення чи частина поселення, осаджене на певній території, звільненій від повинностей і податків. Аби привабити переселенців у певні місцевості, їм надавали свободу та пільговий режим на певний час.

Початок Слобідської України поклав процес колонізації. У сучасному світі уявлення про держави і залюднені простори сформовано мапою і чіткою визначеністю кордонів. Та колонізаційні рухи важко окреслити кордонами, а процес залюднення просторів не відбувався з однаковою швидкістю: він то набирав силу, то згасав. Крім того, можна було спостерігати два основні колонізаційні потоки: з боку козацької України та з боку Московської держави. Наслідки зустрічі цих потоків — наявність анклавів населення інакшого походження та потужна міжкультурна взаємодія, але у той же час і конфлікти між ними.

Рис. 1. Частина Білгородської укріпленої лінії біля с. Вільне (Великописарівського р-ну Сумської обл.)

Необжиті простори приваблювали мешканців прикордонних спільнот, спочатку для сезонних промислів (пасічництво, гуральництво, випас худоби), а незрідка й для грабування купецьких валок. З часом із тимчасових виникали стабільні поселення. Особливо переселення на землі майбутньої Слобожанщини прискорили козацькі повстання 30-х рр. XVII ст., а справжнім каталізатором до переселення послужив виступ козацтва на чолі з Богданом Хмельницьким та перші невдачі у війні з Річчю Посполитою.

Претензії Московської держави на цей простір були окреслені спорудженням у 1599-1600 рр. фортеці Цареборисів на р. Оскіл (щоправда, як приватної ініціативи) та підтримкою Святогірського монастиря (відомий з 1624 р.), який розташований ще далі на південь на Сіверському Донці. Поступове просування меж Московської держави на південь було наслідком спорудження оборонних ліній усе далі на південь від столиці, що особливо пожвавилося за царя Івана Грозного у другій половині XVI ст. Однак для повноцінного залюднення бракувало як людей, так і коштів, тому від того часу у тодішні прикордонні фортеці (зокрема у Тулу, Єлець та Курськ) залучалися українські козаки.

Втім, суперечки з Річчю Посполитою та українським козацтвом за прикордоння виникають вже у XVI ст. Вони підтверджені розписом сторож із Путивля на півдні Московської держави 1571 р. Тоді українські добичники побили і вигнали московські сторожі на Коломаку, і треба було шукати нові місця для варти. Події початку XVII ст., а саме запустіння прикордонних фортець під час «Смути» (того ж Цареборисова) підкреслили потребу розмежувати кордон у Дикому полі для колонізаційних зусиль у подальшому.

Воєнний конфлікт між Річчю Посполитою та Московською державою 1632- 1634 рр., у який були втягнуті і прикордонні землі, унаочнив цю потребу. Поляновський мир, що оформляв закінчення цього конфлікту, передбачав межування кордонів, однак ця справа затягнулася на довгі роки. П’ять комісій з обох сторін за той час не могли дійти згоди. Поступово, аби уникнути конфліктних ситуацій, відбувся «обмін Сули на Ворсклу». Тобто басейн Сули відійшов до Чернігівського староства Речі Посполитої, а більша частина територій понад Ворсклою мала контролювати Московська держава. Через це Річ Посполита покинула осаджену щойно фортецю Охтирку, а Москва — терени над Сулою.

Після тривалих конфліктів та переговорів напередодні «Козацької революції» у 1647 р. кордон врешті було окреслено і описано. У пізніші часи той кордон було у Москві названо «малоросійським». Його орієнтирами були річки, яри, «татарські» шляхи (прокладені по річковим вододілам), городища: горішня течія Терну (правий притік р. Сули) — частина р. Сули до впадіння р. Недригайлівки — р. Недригайлівка — р. Грунь — р. Псел — р. Бобрик — р. Грунь-Ташанська — Скельні гори (Скелька) — р. Котельва — Колонтаєва гать на р. Мерлі — Муравський шлях (частина південного відрізку р. Коломак і р. Орчик). На сьогодні це частина Сумської, невеликі території Полтавської та Харківської областей України.

Досить істотна проблема, позначена багатьма конфліктами в другій половині XVII ст., — це напрям на схід від прикордонного міста Путивль з колонізованим надалі простором. Напевно, ця межа певною мірою пролягала в районі допливів р. Сейм (р. Вир) і була, як зазначено, конфліктною зоною між козаками та путивльськими служилими людьми.

Однак колонізаційні процеси спричинили до того, що самі населені пункти неподалік Путивля залюднювалися українськими переселенцями, або ті ж служилі люди чи місцеві церкви та монастирі засновували поселення (часто — на городищах), наповнюючи їх знову ж українцями. Яскравий приклад — велике село Буринь, засноване як село путивльської Миколаївської церкви. Слід визнати, що й цей кордон був доволі нетривалим і у подальшому змінювався.

Однак, саме західна межа Слобожанщини виявиться найбільш чітко окресленою, бо інші кордони були складені «стихійно» і зі значними суперечностями. Можна лише приблизно окреслити лише північну межу, на якій зустрілися колонізаційні потоки. Це — частково західна і центральна частина оборонної Білгородської лінії, спорудженої протягом 1640-х рр. — 1658 р. Але тут слід зробити низку застережень і бути досить обережним із цим кордоном, бо згадані нижче міста з околицями (за винятком Острогозька) були заселені переважно російськими служилими людьми.

Рис. 2. Самокиш М. Харківська фортеця XVIII ст. Ескіз 1936 р., М.Самокиш

Отже, кордон проходив через Вольний (село Вільне Великописарівсього району Сумської області), Хотмизьк, Карпов, Болховець, Бєлгород, Нижегольськ, Короча, Яблонов, Новий Оскол, Верхньососенськ, Усерд, Ольшанськ, Острогозьк. Якщо західний край цих теренів можна окреслити лінією через Суджу та Глушкове до околиць Путивля, то зі східним виникнуть певні проблеми.

Українська людність колонізувала тут простори разом з російським населенням, часто займаючи запустілі фортеці чи будуючи нові, та й оселяючись поруч. У 1660 р. пропонувався проект створити «черкаський» (український) козацький потис у самому Воронежі (тепер обласний центр РФ), бо поруч було населене українськими переселенцями село Єндовище, а ще на північно-захід — містечко Землянськ. Унаслідок низки реформ українське населення, що жило на північ від Острогозька, протягом 1702 — 1724 рр. переводилося на південь до річок Айдару, Білої, Чорної Калитви, Богучару. Врешті українських переселенців майже не залишилося в Землянську чи Старому Осколі.

Так само з оборонними лініями та історичним розмежуванням пов’язана і південна межа слобідської колонізації та розмежуванням між Московською державою і Річчю Посполитою. Ця межа проходить за 15-20 кілометрів, а подекуди й менше на північ від Української лінії, спорудженої на початку 1730-х рр. (див. карту). Неподалік від меж слобідських полків стояли її фортеці: Більовська (теперішній Красноград), Іоанівська (с. Покровське (Жовтневе, Красноградського району), Орловська (Дев’ята або с. Дячківка), св. Параскеви (Парасковія) (Нововодолазький район), Єфремівська (Єфремівка), Олексіївська (поблизу теперішнього Первомайська Харківської обл.), Михайлівська (Михайлівна, Первомайський район), Слобідська (Павлівка Друга, Лозівський район), Тамбовська (Мар’ївка, Барвінківський район), Петрівська (Петрівське, Балаклійський район) (Усі — Харківська область.)

Рис. 3. Схема пасік і місць над Ворсклою поч. XVIII ст.

Нові фортеці заселялися ландміліцією (однодворцями) — росіянами, переведеними з південного прикордоння, часто з-під Курська та Воронежа. Після 1734 р. далі за цією лінією на схід (на південь від Ізюму) відбулося розмежування з Вольностями Війська Запорозького.

«Проблемною» виявиться визначення саме південно-східної межі. Передусім, важливими орієнтирами при проведенні цієї межі стануть Торські соляні варниці (Тор) та частина сучасної Донецької області понад річкою Торець (Слов’янськ, Бахмут, Краматорськ). За ці місцевості на початку XVIII ст. спалахнула запекла боротьба між донським козацтвом та Ізюмським слобідським полком; спроби царського уряду залагодити конфлікт на користь Ізюмського полку призвели до відомого повстання Кіндрата Булавіна. Придушення цього повстання призвело до освоєння Ізюмським полком земель по річках Красній та Жеребцю поблизу Сватового та Кремінної. У той же час з початку XVIII ст. цей колонізаційний потік зустрівся з іншим — переселенням на р. Білу Острогозького полку (майбутній Старобільський повіт).

Найважчим для визначення виявиться саме східний кордон Слобожанщини: на його південній ділянці переселенці натрапили на Всевелике військо Донське, яке, між тим, охоче приймало і українських переселенців. На вимогу урядовців було зроблено великий перепис «черкас в Войске Донском» 1763-1764 рр., в якому зафіксовано більше двадцяти тисяч переселенців на землі донців. Однак східна межа визначалася, напевно, поселеннями Острогозького полку у південній частині сучасної Воронезької області по лінії Богучар — Калач — Острогозьк.

Тут слід визнати, що зустріч колонізацій, крім оселень уздовж оборонних ліній мала наслідком появу низки російських прикордонних анклавів «усередині» слобідських полків. Це — не лише залишки оселень біля Бєлгородської лінії (окремі російські села сучасного Великописарівського р-ну Сумської області, Золочівського, Дергачівського, Харківського та Вовчанського районів Харківської області). Це, наприклад, і досить значні поселення Недригайлів (у Сумській області), Чугуїв та Верхній Салтів з околицями (у Харківській області), залюднені в 1640-х — 1660-х рр. Населення тут змішувалося, асимілювалося більш чисельною групою, відбувалася як «русифікація», так і «українізація» окремих територій.

Рис. 4. Українські козацькі автономії, близько 1750 р.

Врешті, межі Слобожанщини більш-менш оформилися лише у 1730-ті рр. Вони дуже зрідка співпадають з сучасними адміністративними та міждержавними кордонами України і Росії. Однак при тому Слобідська Україна, хоч і була новосформованою територією із частково мішаним населенням, відіграла визначну роль щодо зародження саме українського національного руху.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст