Радянські органи державної безпеки в Україні (1918–1991 рр.)

IV. ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ БЕЗПЕКИ У ЛІКВІДАЦІЇ ЦЕРКВИ

«...Церковну політику розвалу повинна вести ВНК...»: релігійний напрямок діяльності органів державної безпеки в Україні (1920—1930-ті pp.).

У статті досліджується роль органів державної безпеки у структурі державно-церковних взаємовідносин у 1920-1930-х pp.

Ключові слова: церква, державно-церковні взаємовідносини, НК, ДПУ, НКВС, політичні репресії.

Радянські каральні органи стали, без перебільшення, «системо-утворюючим стрижнем радянського типу держави», що сформувалася впродовж 1920-1930-х pp. Завдяки всевладдю каральних інституцій, проникненню їх у всі сфери життєдіяльності тогочасного суспільства, налагодженню системи тотального контролю, спостереження за всім і всіма, збиранню інформації про настрої та навіть думки громадян, донесення такої інформації до відома радянської номенклатури, залякування суспільства репресіями і терором, застосуванням системи підневільної праці більшовицька партія, водночас вправно використовуючи соціально-демагогічні лозунги і позірні прояви демократії, змогла утримати владу на початку 1920-х pp. і створити СРСР як супер тоталітарну державу; у 1930-х pp. поставити й утримати біля її керма спеціально виховану номенклатурну верству.

Якщо вирішальна роль у визначенні основного курсу і політичної лінії щодо релігії і Церкви належала партійній ланці (перш за все - Антирелігійній комісії), то ключові позиції в реалізації цієї політики займало ДПУ. Саме радянські «органи державної безпеки» стали головним інструментом держави у справі ліквідації Церкви. Ще в грудні 1921 р. Ф. Дзержинський чітко визначив перед каральними органами завдання розколу і розвалу Церкви, особливо наголосивши:

«[...] Церковну політику розвалу повинна вести ВЧК, а не хтось [...] інший. Офіційні чи напівофіційні зносини партії з попами неприпустимі. Наша ставка на комунізм, а не на релігію. Лавірувати може лише ВЧК для єдиної мети - розкладання попів. Зв'язок будь-який з попами інших органів кидатиме на партію підозру-це небезпечна річ».

Функціонування органів НК-ДПУ-НКВС неможливо розглядати поза контекстом повноважень компартійних органів. Партійні комітети різного рівня не лише здійснювали позірний контроль за роботою створеною і вихованою ними репресивно-каральної системи. Партійні комітети існували і всередині органів НК-ДПУ-НКВС; саме через них компартійна номенклатура відповідно до норм партійного статуту здійснювала повсякденне керівництво роботою репресивно-каральної системи в СРСР.

Відтак компетенція НК-ДПУ-НКВС знаходилася в прямій залежності від рішень вищих партійних і радянських інстанцій. Водночас важливим видається той факт, що відповідні партійні директиви з’являлися на підставі інформації, наданої органами НК-ДПУ-НКВС.

Органами ДПУ УСРР на місцях стали відділи ДПУ при губвиконкомах, особливі відділи корпусів і дивізій в межах Українського військового округу, транспортні відділи ДПУ на залізничних і водних комунікаціях.

Духовенством, «церковниками всіх течій», які антирадянськими партіями, «куркульськими» контрреволюційними організаціями, сільською інтелігенцією, студентською молоддю, займалися співробітники секретних служб. Інформаційні підрозділи узагальнювали матеріали про політичну ситуацію, повідомляли про хитання в настроях різноманітних соціальних груп, попереджали про поведінку піднаглядних громадян, «протестні тенденції» тощо. Всю роботу, пов’язану з діяльністю релігійних громаді церковних організацій, контролювала секретно-оперативна частина ДПУ, що мала відповідні структури на губернському (пізніше - окружному і обласному) рівні.

Участь ВУНК-ДПУ в церковній політиці передбачалася на кількох рівнях: збір інформації, ініціювання тих чи інших рішень і контроль за їх виконанням, нагляд за політичними настроями та вподобаннями, в тому числі - за поглядами віруючих; аналіз і обробка зібраної інформації та подання свідчень у вищі партійно-державні органи; регулювання внутрішньо-церковних процесів; контроль за поточною діяльністю релігійних організацій і громад; організація «розколу» Церкви тощо. Із органами ДПУ необхідно було узгоджувати всі питання, пов’язані з реєстрацією релігійних громад, зміною складу їх керівних органів, скликанням церковних зібрань, переміщенням духовних осіб тощо.

Наприкінці 1920 р. на підставі постанови політбюро ЦКРКП(б) та наказу № 150 ВНК на постійний оперативний облік по лінії секретного відділу були взяті всі виявлені учасники антирадянських партій і організацій (есери, меншовики, бундівці, народні соціалісти, сіоністи, анархісти), їх видання. Паралельно, згідно загальної лінії, обраної лідерами РКП(б) щодо «розвалу церкви», на оперативний облік передбачалося поставити представників духовенства та активних віруючих. Таким чином, центральний та місцеві апарати ВНК-ВУНК концентрували значний об’єм облікової інформації стосовно «соціально чужих елементів». Уже в 1920 р. органи НК-ДПУ почали брати на облік усе духовенство, мотивуючи такі дії тим, що «серед духовенства почала спостерігатися діяльність, яка мала явно політичний характер». У липні 1920 р. Ф. Дзержинський запропонував взяти на облік усіх ксьондзів. «Повний облік духовенства всіх релігійних культів» був проведений у 1920-1921 pp. органами ВУНК Катеринославщини; на березень 1922 р. облік духовенства завершив Чернігівський губвідділ ДПУ, пізніше - інші губернії.

Узгодження з органами ДПУ потребували всі питання, пов’язані з реєстрацією релігійних громад, хоча офіційно такі обов’язки покладалися на центральну та губернську міжвідомчі комісії у справах товариств і спілок (російська абревіатура - МЕКОСО), що почали діяти згідно з постановою ВУЦВК від 1 листопада 1922 р. Спочатку вони існували при відділ ах управління губвиконкомів, а після адміністративної реформи 1925 року - при окрадмін відділах. 1930 року зі скасуванням окружної системи поділу в Україні реєстрація релігійних громад була ввірена адміністративним підрозділам райвиконкомів.

Підготовкою зведень займалися губернські, а згодом - окружні відділи ДПУ. Інформаційні довідки (щоденні, щотижневі, двотижневі, щомісячні) фіксували основні події, явища і тенденції соціально-економічного та політичного життя, настрої суспільних груп тощо. Із початку 1920-х pp. в інформаційних бюлетенях окремо виділявся підрозділ «Духовенство». Так, «Інформаційний бюлетень станом з 1 вересня по 15 вересня 1921 року» губНК Полтавському губкому КП(б)У в розділі «Духовенство і сектанти» повідомляв про настрої священства, його ставлення до радянської влади, розкол у середовищі духовенства (на три групи, котрі борються між собою), подавав характеристику сект, що діяли в Полтаві. Подання завершувалося висновком:

«Усі вище зазначені угруповання і секти взято на облік і встановлено нагляд».

Російський релігієзнавець М. Одінцов зазначає:

«Зміст і характер "церковної політики" безпосередньо залежали від співвідношення основних сил - ВЦВК, НКВС і ОДПУ, яке для 1924- 1927 pp. було приблизно однаковим щодо впливу на "церковну політику"».

Водночас, зауважимо: фактично з початку 20-хроків XX сторіччя НК-ДПУ отримала реальну повноту влади в справі регулювання церковних процесів, діючи за безпосередніми вказівками партійного керівництва, відповідно інформуючи останнє та звітуючи перед ним.

Приводом до здійснення репресивної політики щодо священнослужителів та втілення плану розколу церкви стала кампанія з вилучення церковних цінностей на початку 1920-х pp. На думку російської дослідниці Н. Кривової, фактично ця кампанія започаткувала новий розділ у державно-церковних відносинах, пов’язаний із діяльністю в Росії VI відділення Секретного відділу ДПУ, що на довгі роки став визначальним органом у боротьбі з церквою. Складовими успіху чекістів дослідниця називає тотальне стеження і численну агентуру, володіння повною інформацією і наявність карального апарату.

Саме представники ДПУ сформулювали і подали цілу низку пропозицій щодо розгортання антирелігійної агітації і пропаганди, суголосних останнім названим документам. У циркулярі «Короткий огляд. Духовенство», поданому 2 січня 1922 р. уповноваженим секретного відділу ДПУ УСРР А. Соколовським до ЦК КП(б)У, констатувалося:

«Розпочата нами робота по розколу православної церкви увінчалася успіхом [...]. Кінцева мета наша в цій роботі полягає в остаточному розкладі духовенства і повному розколі церкви [...]».

Постановою політбюро ЦК РКП(б) від 13 березня 1922 р. фактично було санкціоновано діяльність репресивно-каральних органів на розкол Церкви. Зі свого боку політбюро ЦК КП(б)У ухвалив рішення щодо посилення роботи органів ДПУ в «церковній політиці».

Відповідно до стратегічної мети й указівок партійного керівництва щодо релігії і Церкви органи ДПУ визначали своє завдання так:

«Залякувати чорносотенні елементи "священства", сприяти священикам, які визнали радвладу, проводити тенденцію (обережно) про виборність єпископів на патріархальних з'їздах, дозволяючи такі лише за наявності співчуваючого нам елементу і, найголовніше, посилене вербування інформаторів серед духовенства, матеріально зацікавлювати його, але твердо усвідомлюючи, що ніякого радянського духовенства ми не створюємо, а тільки використовуємо взаємні чвари між різними частинами духовенства для того, щоб вони самі себе знищували».

Для реалізації поставлених завдань спеціальними підрозділами територіальних відділів ДПУ-НКВС створювалася відповідна мережа інформаторів і освідомлювачів. На колегії ВНК 1921 р. вказувалося:

«Питання освідомлювальної агентури по духовенству найбільш болюче в НК як за складністю його виконання, так і тому, що на нього до цього часу НК мало звертала уваги».

Із метою вербування агентів чекістами використовувалися різноманітні методи - залякування, шантаж, матеріальна винагорода тощо. Вдамося до просторого цитування документу 1921 p., який промовисто показує механізм діяльності спецслужб у вирішенні «церковного питання». Щодо освідомлювачів і агентів серед духовенства чекісти мали такі завдання: «1. Використовувати в своїх цілях саме духовенство, особливо те, яке посідає важливе службове в церковному житті становище, а саме архієреїв, митрополитів та ін., змушуючи їх під страхом відповідальності видавати щодо духовенства ті чи інші розпорядження, які можуть бути нам корисними, наприклад, припинення забороненої агітації з приводу декретів про закриття монастирів та ін.

2. З'ясувати характер окремих єпископів, вікаріїв, аби на рисах честолюбства розігрувати різного роду варіанти, заохочуючи їх побажання та замисли.

3. Вербувати інформаторів по духовенству пропонується після певного знайомства з духовним світом і з'ясування детальних рис характеру по кожному службовцю культу окремо. Матеріали можуть добуватися різними шляхами, головним чином через вилучення листування при обшуках і через особисте знайомство з духовним оточенням.

Матеріальне зацікавлення того чи іншого інформатора серед духовенства потрібне, оскільки на цьому ґрунті ще можна домовитися з попом, але сподіватися на його доброзичливе ставлення до радянської влади не можна. При цьому субсидії - грошові та натурою - без сумніву, його будуть зв'язувати з нами і в іншому відношенні, а саме в тому, що він буде вічним рабом НК (підкреслення наше. -А. К.), який боїться розконспірувати свою діяльність.

Повинне практикуватися вербування інформаторів і через залякування в'язницею та таборами за незначними приводами - за спекуляцію, порушення розпоряджень влади тощо [...]».

Протоієрей Г. Митрофанов підкреслив, що ця система базувалася на тому, щоб якомога більшу кількість духовенства пов’язати хоча б формальними зобов’язаннями щодо служби безпеки і, «навіть нічого не діючи, нічого не повідомляючи їм (органам безпеки. -А. К.), ці священики вже будуть психологічно, духовно надломлені. Далі, ведучи спостереження за їх життям і виявляючи їх вади, можна було ще більше підкоряти органам, даючи їм якісь доручення, а потім просуваючи їх на якісь церковні посади».

Відповідно до наказу ДПУ № 291 (від 14 листопада 1922 р.) було запроваджено класифікацію секретних співробітників і встановлювалися три їх категорії: агент зовнішнього спостереження (лінія оперативного відділу, який займався стеженням, арештами, обшуками), інформатор - особа, яка завербована або введена в організацію, установу чи квартиру для «висвітлення» ситуації (лінія інформаційного відділу) й «освідомлювач» - особа, яка завербована або введена до «антирадянської, контрреволюційної, шпигунської чи злочинної організації» для висвітлення й добування відомостей про неї (підпорядкування секретного, контррозвідувального відділу). За певних обставин працівники, які надавали матеріали загального характеру, переводилися до категорії інформаторів з підпорядкуванням інформаційному відділу, а ті, кому вдалося проникнути у «злочинну організацію», передавалися з інформаційного до секретного чи контррозвідувального відділів.

У пояснювальній записці до кошторису витрат на «обслуговування» релігійних угруповань, базуючись на практичному досвіді, представник ДПУ констатував:

«Жодна область чекістської роботи не потребує так багато матеріальних витрат, як релігійні угруповання».

При цьому зазначалося:

«Попів різних мастей не важко вербувати, але досить важко використовувати, не купуючи їх грішми».

Пояснюючи важливість саме матеріальної зацікавленості священнослужителів, автор документу зауважував:

«У комуністичну ідеологію вони не вірять; у партію знають, що навіть за умови зречення сану не приймуть, застосування у [19]26 р. репресій попи не допускають, у надання їм служби (державної. -А. К.) після зняття сану не вірять».

Тож «єдиним солідним для них аргументом є гроші». Начальник секретного відділу ДПУ В. Горожанин 1928 р. зазначав:

«Вербування попів особливих складностей не становить, але використання їх можливе лише за умови виплати грошової компенсації».

Однак, попри дійсно складне матеріальне становище духовенства і об’єктивну їх матеріальну зацікавленість, мотиви співпраці з чекістами були ширшими. Показовим є факт зменшення асигнувань на роботу ДПУ серед релігійних угруповань наприкінці 1920-х pp. Так, якщо в середині десятиріччя (6 місяців 1926 р.) планувалося затрат на 81 540 карбованців, то перша половина 1928 р. обійшлася вже 58 480 (за планом), а фактично 50 000 карбованців. Одним із пояснень може слугувати якнайактивніше застосування репресивних заходів та посилення адміністративного тиску щодо релігійних громад та їх представників наприкінці 1920-х років. Слід урахувати й становлення на той час доволі налагодженої системи контролю над життєдіяльністю релігійних організацій.

З метою забезпечення постійного керівництва процесом отримання відомостей органами ДПУ передбачалося утримувати освідомлювачів і в керівних органах релігійних утворень.

Як зазначив В. Силантьев, розгалужена мережа агентури забезпечувала постачання необхідної органам ДПУ УСРР інформації і давала можливість вживати потрібних заходів як щодо окремих релігійних об’єднань, так і щодо їхніх вищих керівних органів.

Наркомат внутрішніх справ, звертаючись до керівників адмінвідділів з обіжниками, мусив кількаразово нагадувати про необхідність «при погодженні з органами ДПУ тих чи інших справ по відокремленню церкви від держави притримуватись суворої конспіративності».

На ДПУ покладалися збирання, обробка та доведення до керівних структур матеріалів про поширення релігійного руху, «контрреволюційну» діяльність духовенства, а також «робота» з церковними кадрами, репресії до непокірних з використанням матеріальних, фінансових і адміністративних засобів впливу задля реалізації політики «розкладання» церкви.

В. Ченцов підкреслює:

«Слід визнати, що політичні репресії у першій половині 20-х років щодо представників релігійного культу не мали широкого характеру».

У цей час набули поширення різноманітні адміністративні методи тиску та різні форми атеїстичної пропаганди. Користуючись важелями керівництва, держава надавала чи не надавала дозвіл на реєстрацію громад, статутів, проведення з’їздів, регламентувала пересування священиків, заохочувала діяльність одних конфесій і протидіяла іншим, передавала в розпорядження Церков майно, здійснювала відповідне оподаткування тощо.

Каральна політика щодо духовенства застосовувалася в поєднанні з іншими можливостями компрометації, дискредитації служителів віри, створення «прорадянських» релігійних об’єднань і т. п. ДПУ вдалося сформувати сепаратистські течії не тільки в середовищі найбільш представницьких церков (РПЦ, УАПЦ, лютеранської церкви), але і в «сектах». Використовуючи розкольницьку діяльність, весь арсенал засобів поліцейського механізму, влада змогла до 1927 р. перебрати впливу більшості релігійних об’єднань через «своїх» представників, спрямовувати, контролювати процеси в церковному середовищі.

Поступово від поодиноких арештів каральні органи перейшли до масових операцій проти служителів культу, цілеспрямованого винищення цілих релігійних течій. За статистикою секретного відділу ДПУ, лише 1927 р. було репресовано 266 представників духовенства і 37 «сектантів», вислано з України 33 особи. Наступного року репресували 253 служителів культу, з них 52 вислали, 84 примусили подати листи про лояльність до радянської влади. А вже протягом першої половини 1929 р. до в’язниць ДПУ потрапило 3 74 представники духовенства і 389 сектантів, вислали за межі республіки, відповідно, 90 і 270 чоловік, 88 служителів культу зобов’язалися залишатися поза політикою. Мета подібних акцій полягала у «викритті» антирадянської діяльності священиків. Про це свідчить і тенденція «включення» церковників до вигаданих контрреволюційних груп і організацій, чим виправдовувалися репресії та суворі судові вироки щодо священнослужителів.

Поштовхом до активізації діяльності органів держбезпеки щодо наступу на релігійно-церковні об’єднання став лист ЦК ВКП(б) «Про заходи по посиленню антирелігійної роботи» (від 24 січня 1929 p.).У ньому, зокрема, зазначалося, що НКВС та ОДПУ належить «[...] не допускати будь-яких порушень радянського законодавства релігійними об'єднаннями», оскільки релігійні структури «є єдиною легально діючою контрреволюційною організацією, яка має вплив на маси».

Відтак, своєрідний підсумок 1920-м pp. щодо боротьби з церковниками і віруючими ОДПУ підвело циркулярним листом «Про стан і перспективи церковного руху та чергові завдання органів ОДПУ» (березень 1930 p.). Як про «досягнення», згадувалося, що в період утворення «обновленців» органи ОДПУ прискорювали їх виникнення і сприяли розколу Церкви, дрібнили її на групи, що взаємно ворогують між собою, тим самим підриваючи єдність і міць церкви. ОДПУ наголошувало, що наприкінці 1920-х pp. жоден захід церковників не проходив без «негласного керівництва та відання».

«Ми виявилися господарями становища в церкві настільки,-вказувалося в циркулярі,-що примусили церковників провести ряд заходів явно їм невигідних (укази про церковні покарання за контрреволюційну діяльність, переведення і призначення церковників за нашими вказівками, запевнення урядів іноземних держав у відсутності будь-яких утисків релігії в СРСР, продовження непримиренної політики стосовно інших течій)».

Спеціальні щоденні зведення ДПУ до ЦК КП(б)У початку 1930 р. свідчать про стурбованість зростанням кількості «антирадянських проявів» в Україні, у тому числі на релігійному ґрунті. Зокрема, там найчастіше фіксувалися вимоги відкриття церков та звільнення заарештованих священнослужителів. Хоча станом на квітень 1932 р. в Українській СРР залишалося 9 000 молитовних будинків, 10 500 релігійних громад, 9200 служителів культу всіх напрямків, протягом 1932-1934 pp. хвиля судових процесів щодо духовенства в Україні дещо вщухла. В. Пащенко найбільш імовірною причиною цього вважає голодомор та рішення листопадового (1934 р.) пленуму ЦК ВКП(б) про певне обмеження застосування надзвичайних заходів. Автор наводить припущення окремих дослідників про причини «затишшя» у зв’язку з перегрупуванням сил у вищих ешелонах влади, потребою політичного та юридичного обґрунтування подальших репресій. Саме на той час припадає й реорганізація правоохоронних організацій.

10 липня 1934 р. ОДПУ СРСР було ліквідовано, натомість створили загальносоюзний Наркомат внутрішніх справ (НКВС). Постановою ВУЦВК від 11 липня 1934 р. було створено НКВС УСРР із включенням до його складу ДПУ республіки. На український Наркомат покладалися такі завдання:

«а) забезпечення революційного порядку і державної безпеки; б) охорона суспільної (соціалістичної) власності; в) запис актів громадянського стану...; г) прикордонна охорона».

5 листопада 1934 р. ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про Особливу нараду при Народному комісаріаті Союзу РСР» - позасудовий орган, якому надавалися широкі повноваження в адміністративному порядку застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення, ув’язнення до таборів на термін до п’яти років, вислання за межі країни. Надзвичайні повноваження цього утворення постійно розширювалися. Вищезгадані міри покарання застосовувалися до осіб, які визнавалися «суспільно-небезпечними». До цієї категорії («неблагонадійні», «контрреволюційні елементи») потрапляли і священнослужителі.

Наказом НКВС СРСР від 2 7 травня 1935 р. в Україні та в інших республіках створювалися «Особливі трійки» з правами Особливої наради НКВС, що ухвалювали рішення про вислання, заслання чи ув’язнення до таборів на термін до п’яти років. Через кілька місяців «трійки» функціонували в більшості областей республіки і в Молдавській АСРР. Згідно з наказами НКВС СРСР від 11 серпня та 20 вересня 1937 р. участь секретарів обкомів партії в діяльності «трійок» визнавалася необов’язковою, вироки виносили «двійки» (начальнику правління НКВС і обласний прокурор). Було введено порядок розгляду справ без виклику звинувачуваних та свідків до суду «вищою двійкою» - Головою Верховного Суду СРСР та Прокурором СРСР. Їхні постанови міг скасувати лише Пленум Верховного Суду країни.

«Ряд заходів по реалізації правоохоронних органів середини 1930-х pp. дозволив приступити до фізичної ліквідації духовенства», - пише В. Пащенко. Посилення репресій проти останнього в Україні зумовлювалося, крім загальних постанов щодо «ворожих елементів», ще й вказівкою республіканського НКВС від 5 жовтня 1937 p., в якій наголошувалося на необхідності «у найкоротший термін провести широку операцію з метою рішучого розгрому церковно-сектантських контрреволюційних кадрів».

Про результати операції пропонувалося доповісти протягом однієї декади. Як правило, діячі церкви обвинувачувалися в контрреволюційній діяльності, належності до антирадянських організацій, контрреволюційній агітації, а з 1938 р. обвинувачення доповнювали участю у «фашистсько-націоналістичних повстанських» організаціях.

Так, у записці прокурора УРСР Г. Желєзногорського до секретаря ЦК КП(б)У М. Хатаєвичавід 5 травня 1937 р. повідомлялося про «пожвавлення релігійної пропаганди і антирадянської контрреволюційної роботи з боку церковників» (особливо виокремлювалися Чернігівська, Вінницька і Харківська області). Прокурор республіки звертав увагу на активізацію «національних релігійних груп та сект», пропаганду «пораженських настроїв на випадок війни та намагання цих груп і сект встановити контакт з офіціальними представниками фашистських держав», «розпуск різних провокаційних контрреволюційних чуток» тощо. Як наслідок, лише на Чернігівщині протягом 1936- 1937 pp. «репресовано за активну контрреволюційну роботу 148 осіб». У Новоград-Волинському районі тоді ж заарештували 330 контрреволюціонерів, причому лише в одному селі 37 осіб.

Про складне релігійне становище в Житомирському окрузі, активізацію «церковного елементу» і відповідні репресії йшлося в листі відділу НКВС до Окружкому КП(б)У, у ряді інформаційних повідомлень з інших округ.

5 жовтня 1937 р. нарком внутрішніх справ УРСР І. Леплевський дає директиву начальникам УНКВД щодо проведення операції по церковниках і сектантах. Простежимо динаміку арештів за звинуваченнями в контрреволюційних злочинах за категорією «духовенство та сектантство».

Таблиця 1

Кількість заарештованих за обвинуваченнями в контрреволюційних злочинах за категорією «духовенство та сектантство»

Рік	Заарештовано (осіб)	% від загалу по всіх групах
1928	282	1,5
1929	1374	4,6
1933	646	1,4
1934	191	3,8
1935	530	4,2
1936	544	4,8
1937	5380	3,1
1938	1810	1,5

У роки «Великого терору» було практично завершено розправу над духовенством. Пройшли масові арешти священнослужителів, причому «брали» як діючих, так і тих, хто покінчив з церковною службою. Зокрема, на Дніпропетровщині чекісти викрили «антирадянську фашистську організацію церковників», яку нібито очолював архієпископ Дніпропетровський Г. Делієв. Члени організації, за версією НКВС, вербували до неї служителів культу, парафіян, вели ворожу агітацію, поширювали провокаційні чутки, ставили своїм завданням здійснення терористичних актів проти керівників партії і держави. Велика група «учасників» організації була засуджена до смертної кари. У ці ж роки на Житомирщині заарештовано понад 397 священнослужителів, церковного активу та віруючих, з яких 261 засуджено до розстрілу, 127 відправлено у ВТТ на різні терміни.

В. Нікольський подає дані про чисельність репресованих 1937 р. представників «церковників і сектантства» за областями.

Таблиця 2

Чисельність репресованих «церковників і сектантів» за областями (1937 р.)

Область	Репресовано (осіб)	% від загалу по всіх групах
Вінницька	1188	29,9
Житомирська	540	13,6
Одеська	497	12,5
Чернігівська	450	11,3
Донецька	421	10,6
Полтавська	281	7,1
Миколаївська	146	3,7
Дніпропетровська	114	2,9
Харківська	60	1,5
Київська	44	1,1
Кам'янець-Подільська	8	0,2

Затвердженням протоієрея Г. Митрофанова, «широкомасштабна політика гонінь на Російську Православну церкву з 1924 по 1936 рік привела до репресій щодо майже 50000 представників духовенства», причому з них розстріляно від 5 000 до 7 000 осіб. Наголошуючи на «особливому характері репресій проти Православної церкви» 1937 p., автор заявляє, що протягом того року було розстріляно найбільшу кількість православних церковників - 85 300 чоловік. Протягом 1938-1941 pp. загальна чисельність жертв дещо зменшилася, тоді було знищено 25 400 представників православного духовенства.

«Загальний кривавий підсумок політики церковного геноциду, яку здійснював більшовицький режим з 1917 по 1941 рік, -констатує автор, - знищення майже 130 тисяч представників духовенства».

Масштабність втрат стає зрозумілою, коли згадати, що станом на 1915 р. в РПЦ налічувалося всього близько 140 тисяч служителів: 140 єпископів, 112 629 священиків, дияконів і псаломщиків, 29128 черниць і ченців.

Таким чином, наприкінці 1930-х pp. безкомпромісно винищувалося все пов’язане з християнським світоглядом, відбувалася фізична ліквідація служителів культу, які разом із тисячами інших громадян потрапили в жорна комуністичної репресивно-каральної системи, котра, відзначає І. Білас:

«діяла за власними законами, які переносила на поневолене суспільство, що все глибше занурювалося у безпроглядну ортодоксальну комуністичну ідеологію, підминало під себе правову систему, перетворюючи закон на знаряддя автократичного режиму».

Це набуло найжахливіших рис у кримінальному правій процесі, виправно-трудовому праві, де повністю переважали тенденції до посилення політичних репресій, принцип справедливості витіснявся ідеалом доцільності. У Кримінальному кодексі УСРР, затвердженому 1927 p., розділ перший «Особливої частини» передбачав тлумачення і нормативне регулювання контрреволюційних злочинів. Зокрема, стаття 54 з наступними пунктами (від 1 до 14) і додатковими підпунктами деталізувала сутність контрреволюційних злочинів та відповідальність за них.

Починаючи з 1930 p., до прийняття Конституції УРСР 1937 р, за підрахунками О. Бенька, з’явилося майже 60 нових статей у Кримінальному кодексі, визначилося понад 80 нових складів злочинів, було внесено близько 100 змін до чинних санкцій і диспозицій.

Отже, вся структура більшовицької держави та налагоджений нею механізм «регулювання взаємин» із Церквою іманентно відповідали природі і характеру самої влади. Від невизначеності і пошуку щодо «відповідальних по церковному питанню» на початку 1920-х pp. до різно-структурованості ієрархії в середині-другій половині 1920-х pp. і, врешті решт, - до пріоритету силових методів у вирішенні проблем - так партійно-державне керівництво втілювало програму розбудови «безрелігійного» суспільства шляхом знищення церкви. На зламі 1920-1930-х pp. влада почала все активніше використовувати адміністративний натиск і репресивно-каральні методи щодо «церковників і сектантів». У ході різноманітних реорганізацій державних структур до середини 1930-х pp. утвердилася централізована однопартійна адміністративна вертикаль, що силою диктату забезпечувала ефективність виконання прийнятих рішень. Одна з ключових ролей у цьому процесі належала радянським органам державної безпеки.

«...Церковную политику развала должна вести ВЧК...»: религиозное направление деятельности органов государственной безопасности в Украине (1920-1930-е гг.)

В статье исследуется роль органов государственной безопасности в структуре государственно-церковных взаимоотношений в 1920-1930-х гг.

Ключевые слова: церковь, государственно-церковные взаимоотношения, ЧК, ГПУ, НКВД, политические репрессии.

«...The collapse of church policy should lead VCheka...»: religious activity of public safety in Ukraine (1920-1930)

The article examines the role of state security in the structure of church-state relations in 1920-1930.

Keywords: church, state-church relations, ChK, GPU, NKVD, political repression.