Первісна історія України

Розділ 15. Первісна Україна між Європою та Азією

Історичні долі людності будь-якого регіону завжди значною мірою визначалися розташуванням та природним ландшафтом. Україна — одна з найбільших країн Європи. Її землі належать до різних природних зон і здавна контактують з різними культурно-історичними центрами Євразії. Тому на українських теренах з первісних часів вирізнялися три різноспрямовані за своїми етногенетичними зв'язками регіони. Північно-західний (Полісся та прилеглі регіони Волині й Поділля) розвивався в тісних контактах з Південною Балтією; Південно-Західна Україна перебувала під балканським впливом, а степи Південного Сходу та частково Півдня нашої батьківщини довго являли собою західну периферію великого азійського світу скотарів-номадів.

Спробуємо прослідкувати за даними археології, коли почали формуватися ці культурно-історичні регіони України.

Поліська низина, що займає північ України та південь Білорусії, у природно-географічному плані є східною частиною Великої Європейської низини. Остання простяглася від Англії до Середньоруської височини на 2,5 тис. км. і характеризується специфічними, досить однорідними природними умовами: помірним, відносно вологим кліматом, плоским рельєфом з піщанистими грунтами, численними ріками та болотами, суцільними змішаними лісами. Археологічні матеріали свідчать про міцні культурні зв'язки первісного населення Полісся зі своїми західними сусідами згаданих вище низин Південної Балтії, починаючи з кінця льодовикової доби.

Найдавніші стоянки Полісся залишені неандертальцями у мустьєрську добу (100—35 тис. років тому), відомі на Житомирщині (Ріхта, Житомирська). Більш численні стоянки мисливців на мамонтів, які датуються 20—14 тис. років тому, поширені у Київському, Житомирському, Чернігівському Поліссях (Мезін, Пушкарі, Радомишль, Кирилівська). Вони входили до мамонтової зони Європи, що простяглася від Моравії, через Південну Польщу, Волинь, Середнє Подніпров'я до Середнього Дону [236].

Різке похолодання близько 11 тис. років тому привело до розселення мисливців на північного оленя культури Лінгби Ютландії та Північної Німеччини далеко на схід, у басейни Вісли, Німану, Прип'яті, Верхнього Дніпра. На цьому грунті 10 тис. років до н. е. постала величезна етнокультурна спільнота споріднених культур мисливців на північного оленя. До неї входили генетично споріднені культури Лінгбі Ютландії, Аренсбург Північної Німеччини, Свідер Польщі, Північної України, Білорусі та Литви і Красносілля Полісся та Верхнього Дніпра [70]. Ця мисливська людність фінального палеоліту проживала на згаданих низинних просторах, просуваючись за їхні межі на південь лише у виняткових ситуаціях.

Відступ льодовика та різке потепління близько 10 тис. років тому призвели до відходу свідерської людності слідом за північними оленями з Полісся далеко на північ Східної Європи. Нащадки свідерців заселили безлюдні після відходу льодовика лісові простори від Естонії до Північного Уралу. Лісотундри, що в часи зледеніння вкривали європейські низини, заросли березово-сосновими лісами з нестадною лісовою фауною (лось, тур, благородний олень, кабан). До Полісся із заходу приходять лісові мисливці культурної спільноти Дювенсі. 8—10 тис. років тому остання охоплювала величезні обшири від Темзи на заході до Десни на сході. У Поліссі ця людність відома за стоянками кудлаївської археологічної культури.

Близько 8 тис. років тому через трансгресію Балтії з Ютландії та Північної Німеччини у східному напрямку почала розселятися людність так званої маглемезької культури. На її генетичному підґрунті у басейнах Вісли, Німану і Прип'яті постала яніславицька культура лісових мисливців. На сході вона досягла Сіверського Дінця, а на півдні — Нижнього Дніпра та Криму [68, с. 28—41; 61, с. 89, 97, 98]. Саме це північноєвропеоїдне населення було підґрунтям найдавнішої індоєвропейської спільноти — середньостогівської культури IV тис. до н. е. лісостепового Лівобережжя Дніпра.

Характерно, що до згаданого вище прориву мисливської людності Полісся в південно-східному напрямку на Лівобережжя Дніпра у VI—V тис. до н. е. південний кордон балтських спільнот кам'яної доби X—V тис. до н. е. точно збігався з південним кордоном Північнонімецької, Польської та Поліської низовин.

Три хвилі мігрантів із заходу прокотилися землями Північно-Західної України у неоліті. Через Південну Польщу на Волинь та Поділля в V тис. до н. е. прийшли носії центральноєвропейської культури лінійно-стрічкової кераміки Подунав'я. У IV тис. до н. е. у Полісся із заходу докотилася хвиля культури лійчастого посуду, а у III тис. до н. е. — кулястих амфор. Носії останніх вже були індоєвропейцями. Саме на їх основі у Центральній Європі постали культури кераміки зі шнуровим орнаментом — пращури індоєвропейців: кельтів, германців, балтів, слов'ян. У III—II тис. до н. е., рухаючись на схід, ця людність зайняла Полісся, Волинь, басейн Німану, Верхнього Дніпра і досягла верхів'їв Волги.

Пізніше на базі культур шнурової кераміки у Центральній Європі постають культури курганних поховань та полів поховальних урн. Науковці називають їх давньоєвропейськими і вважають безпосередніми пращурами згаданих індоєвропейських народів. Так звана тшинецько- комарівська культура Південного Полісся та Волині середини II тис. до н. е. була фактично східною периферією названих давньоєвропейських культур Центральної Європи. Тшинецько-комарівську культуру багато вчених вважають попередником слов'ян. В етногенезі останніх, що проходив між Віслою та Середнім Дніпром, брали участь також нащадки давньоєвропейців з Північної Польщі — людність підкльошової та поморської культур, що близько 2 тис. років тому просунулася в Північну Україну тим самим північно-західним шляхом.

Міграційні процеси Із заходу в українське Полісся, на Волинь та Поділля простежуються І пізніше. Зокрема, близько 2 тис. років тому сюди прийшли східні германці — пшеворська культура та готи — вельбарська культура.

У добу середньовіччя Південно-Західна Україна також розвивалася під впливом Балтії. Мається на увазі військово-політична експансія спочатку варягів Скандинавії IX—XI ст., а пізніше Литви та Польщі. Лише у XVII ст.

Петро І та інші російські імператори насильницьки переривають традиційні північно-західні зв'язки України і поступово переорієнтовують її на схід, інкорпоруючи в тіло Російської імперії [54, с. 397—403].

Отже, за останні 12 тис. років археологічно простежуються тісні етно-культурні зв'язки стародавнього населення Полісся з Південною і Західною Балтією та Середньою Європою. За цей час не менше 12 міграційних хвиль прокотилося із заходу на Полісся та Волинь. Такий напрямок міграційних процесів пояснюється приналежністю Полісся до єдиної природно-ландшафтної зони Великих Європейських низин, яка охоплює Англійську, Північнонімецьку, Польську та Поліську низини. І це визначало етнокультурні процеси в Північно-Західній Україні, починаючи з кінця льодовикової доби. Саме ці землі були прабатьківщиною слов'янства в цілому та українців зокрема. Отже, є підстави говорити про переважно західні етно-генетичні корені згаданих народів. Недаремно найближчими родичами слов'ян за мовою та культурою є їхні північно-західні сусіди — балти та германці.

Культурно-історичні зв'язки українського степу зі скотарським світом Азії почали формуватися з виокремленням скотарства в самостійну галузь економіки, що сталося на півдні України у IV тис. до н. е.

Північно-європейська людність, яка у VI-V тис. до н. е. заселила Лівобережжя Дніпра та Надпорожжя, в умовах аридизації клімату, під впливом Трипілля поступово опановує навички скотарства. З постанням у IV тис. до н. е. у лісостепах та степах між Дністром та Дінцем найдавніших скотарських суспільств індоєвропейців (Середній Стіг, Нижня Михайлівка тощо) та їхнім поширенням степовою зоною далеко на схід (ямна культура) Південно-Східна Україна розвивалася в тісних контактах з євразійським степом.

У добу бронзи (III—II тис. до н. е.) в українських степах послідовно змінювали один одного найдавніші індоєвропейські степовики з архаїчною відгонною формою скотарства (середньостогівці, ямники, катакомбники, зрубники), які лишили після себе тисячі курганів на півдні України. З початком доби заліза (І тис. до н. е.) Надазов'ям та Північним Надчорномор'ям зі сходу котилися хвилі скотарів-кочовиків (кіммерійці, скіфи, сармати), які належали до східної іранської, або арійської, гілки індоєвропейців.

З IV до XVIII ст. з Азії українським степом на захід через кожні 100— 200 років котилися нові хвилі азійських номадів, але вже не індоєвропейців, а монголоїдів — тюрків. Перша тюркська орда гунів форсувала Дон 370 р. Після розгрому гунів римлянами та германцями в середині V ст. з півдня України їх витіснили тюрки — болгари. 558 р. зі сходу приходять авари. Тюрки — болгари були остаточно витіснені з Надазов'я та Надчорномор'я у Волзьку Булгарію та Західне Надчорномор'я у 670 р. хозарами. Після розгрому останніх київським князем Святославом в 965 р. в українські степи зі сходу вдерлися печеніги. Останні близько 1036 р. поступилися новій тюркській орді — половцям. Кипчаків — половців практично знищили монголи у першій половині XIII ст. Кримські татари, які панували на території Півдня України до кінця XVIII ст., були уламком татаро-монгольської імперії Чингізидів. Останньою хвилею кочовиків зі сходу були калмики, які у XVIII ст. просунулися на захід до Кубані.

Усі ці хвилі войовничих номадів зі сходу справляли помітний вплив на культурно-історичний процес у степовій та лісостеповій Україні, хоча не слід перебільшувати його роль в етногенезі українців. Антропологічні дослідження свідчать, що монголоїдні елементи в антропології українців представлені значно менше, ніж риси центрально українського (динарського) антропологічного типу їх південно-східних тюркських сусідів, зокрема кримських татар. Це свідчить про давній і потужний вплив осілих землеробів — праукраїнців на тюркських скотарів Північного Надчорномор'я.

Отже, Південно-Східна Україна, починаючи з постання тут у IV тис. до н. е. скотарства, розвивалася в умовах тісних культурно-історичних контактів з рухливими й агресивними скотарськими суспільствами євразійського степу. Як українські степи вважаються західною провінцією степової зони, що простяглася на 3 тис. км на схід від Надчорномор'я до Монголії та Китаю, так і скотарські суспільства Півдня України слід вважати західною периферією азійського світу степових номадів. Останні неодноразово нищили надбання невойовничих землеробів — українців.

Традиційна агресивність кочовиків історично закладена в їхній економіці. Великі гурти худоби швидко поїдали і витоптували траву, а тому вимагали постійної зміни пасовиськ. Це зумовлювало перманентні конфлікти із сусідами за місця випасу худоби. До того ж кочове скотарство було настільки ефективною галуззю господарства, що один чабан випасав стадо, яке могло прогодувати кілька сімей. Надлишок чоловіків при постійній загрозі воєнних сутичок перетворювався на армію воїнів, а продуктивна скотарська економіка давала змогу кочовим суспільствам утримувати численні збройні сили.

Крім того, рухливий спосіб життя не давав змоги номадам мати постійні ремісничі й культурні центри, які забезпечували б їх досконалою зброєю, предметами розкоші, продуктами землеробства (зерном, вином тощо). Але останні є обов'язковою складовою раціону всіх скотарів світу. Тому вони були змушені тісно контактувати з осілими, як правило, розвинутішими землеробськими суспільствами. Ці контакти далеко не завжди були мирними, а часто набували форми грабіжницьких збройних нападів войовничих степовиків на миролюбних землеробів, ремісників, торговців. Досить пригадати стосунки скіфів з грецькими колоніями Надчорномор'я, гунів та аварів — з Європою, печенігів, половців, татаро-монголів — з Україною-Руссю, кримських татар — з козацькою Україною.

Географічне положення Північно-Західного Надчорномор'я та Подністров'я зумовило тісні й дуже давні контакти з Центральною Європою, Балканами, а через них з Близьким Сходом. Археологічно цей зв'язок простежується вже з кінця льодовикової доби. В цей час на Одещині з'являються пам'ятки типу Білолісся, які датуються близько 10 тис. років тому і мають паралелі в матеріалах Середнього Подунав'я та Півдня Європи. З Подунав'я та Балкан походять неолітичні культури Південно-Західної України: гребениківська (VI ст. до н. є), буго-дністровська (IV—V тис. до н. є ), лінійно-стрічкової кераміки (V тис. до н. е.), а також трипільська (V—IV тис. до н. е.). Саме під прогресивним впливом останніх відбулося формування скотарської економіки у пращурів індоєвропейців — північноєвропейської спільноти низинних просторів між Ютландією та Сіверським Дінцем VI—V тис. до н. е.

Південно-західні впливи на територію України відчувалися в бронзову добу й особливо посилилися у І тис. до н. е., коли, починаючи з VII ст. до н. е., на північному узбережжі Чорного моря були засновані колонії греків. На рубежі нашої ери тут з'явилися римські військові гарнізони. У III—IV ст. усю Правобережну Україну до південного кордону Полісся і частково лівобережний лісостеп займала провінційно-римська черняхівська культура. На думку дослідників, це було переддержавне утворення, де праслов'яни вперше засвоїли ідею державності.

Слід особливо підкреслити важливість прогресивного впливу на українські терени греко-римської цивілізації. Завдяки їй праукраїнці скіфсько-сарматської доби не лише дізналися про державність, а й були включені в європейський історичний процес, адже сучасна європейська цивілізація постала на культурному підґрунті античного світу і є його безпосереднім нащадком. Недаремно північно-східні сусіди праукраїнців фінно-угри, які здавна населяли величезні лісові простори від Верхньої Десни до Уралу, не маючи контактів з античною цивілізацією, затрималися на стадії первісності. Саме тому вони не створили власної держави, так і не трансформувавшись в націю.

У скіфсько-сарматську добу впродовж І тис. до н. е. та на початку І тис. н. е. мала місце експансія фракійських племен з Трансільванії та Нижнього Подунав'я у північно-східному напрямку. На початку І тис. до н. е. фракійські впливи простежуються у лісостепах Правобережної України від Карпат на заході до Дніпра на сході. Мається на увазі чорноліська культура, в якій фракійські елементи простежувалися багатьма археологами. Тому нащадки латинизованих римлянами фракійців — румуни та молдавани — здавна просунулися із Трансільванії на схід і нині межують з українцями по Дністру.

Особливо помітно впливав балканський світ на Україну у середньовіччя. Візантійська імперія великою мірою сприяла становленню в першій українській державі Русі писемності, літератури, християнського світогляду. З XV ст. характер впливів на Україну з південного заходу різко змінюється у зв'язку із завоюванням Константинополя турками. Агресія Османської імперії на українські землі тривала до кінця XVIII ст. Південно-західні впливи на українські терени закарбувалися на сучасній етнополітичній мапі Східної Європи.

Отже, маємо наукові підстави говорити про три культурно-історичні регіони на теренах України (північно-західний, південно-західний та південно-східний), які здавна мали постійний напрям культурно-генетичних зв'язків. Останні були детерміновані природно-географічними факторами, насамперед належністю цих регіонів до певних природних зон та розміщенням на географічній карті Євразії. Судячи з археологічних матеріалів, напрям згаданих культурно-історичних контактів визначився дуже рано, у первісну добу, і впливає на історичні долі українців навіть нині. Трьом культурно-історичним регіонам первісної України відповідають три головні геополітичні провінції України — Русі, козацької та сучасної України.

Українська історія значною мірою зумовлена геополітичним місцем України на карті Євразії. Етногенез українців був складним історичним синтезом культурних надбань згаданих цивілізацій, в результаті чого постала органічна й унікальна єдність, відома як українська культура.

Традиційні західні зв'язки північно-західного регіону, який територіально збігається з прабатьківщиною слов'ян та українців (землі між Верхньою Віслою та Середнім Дніпром), дають підстави говорити про значні західні впливи на етногенез останніх. На цей центрально-європейсько-балтський праукраїнський субстрат І тис. н. е. сильно впливала антична, а потім візантійська цивілізація Балкан, що значною мірою зумовило своєрідність української культури, ментальності та ранніх форм української державності IX—XII ст.

Південно-східна степова Україна понад 5 тис. років є західною периферією азійського світу войовничих номадів. У пізньому середньовіччі останній виокремив кілька над централізованих, агресивних деспотій східного типу (Золота Орда, Кримське ханство, Османська та Російська імперії). Впродовж української історії вони неодноразово нищили українську державність, створюючи також умови для агресії на українські землі з боку західних сусідів (Польщі, Угорщини, Румунії).

Отже, український етнос та його державність формувалися в лоні культурних традицій європейської цивілізації, але на межі з агресивним азійським степом. Водночас середньовічний світ Європи не був однорідним. Це латино — католицький захід та греко-православний схід. Важливо, що в цьому розмежуванні конфесійний аспект був вторинний, похідний від мовного. Західна Європа разом з латиною Стародавнього Риму успадкувала не лише Святе Письмо, а й усю античну літературу. Біблія у слов'янському світі Східної Європи поширилася з Константинополя староболгарською мовою. Багата антична література у Візантії збереглася мовою класичної Греції, якою розмовляв константинопольський двір.

Отже, церковнослов'янська (староболгарська) мова певною мірою відгородила східне слов'янство від джерел античної культури. Водночас латина зв'язала ранньосередньовічну Західну Європу з античною спадщиною. Остання надавала великої переваги європейському Заходу порівняно зі Сходом, який постійно відставав у темпах розвитку. Згадаймо лише, що у Західній Європі перші університети з'явилися у XII ст., а у Східній — лише на початку XVII (Києво-Могилянська академія), причому остання створювалася за західними зразками і виникла в ході "латинізації" України. Мається на увазі процес поступового входження України до кола західноєвропейської цивілізації у XVI—XVII ст. шляхом поширення латини, західноєвропейської культури (ренесанс, бароко, державні інститути, магдебурзьке право тощо). Без цих новацій неможливо уявити козацьку Україну. Отже, вони є важливими, навіть визначальними, органічними складовими української національної культури, ментальності, історії, на відміну від культури та історії наших східних сусідів.

Крім церковнослов'янської мови, яка фактично була перепоною на шляху засвоєння Східною Європою культурно-історичиої спадщини античного світу, Візантія прищепила східному слов'янству деякі негативні риси свого державного устрою. Маються на увазі елементи східного деспотизму, що здавна були властиві Східноримській імперії у вигляді беззастережної монополії константинопольського басилевса на всі види влади. Золототканний одяг православних священиків походить від царських риз константинопольського патріарха, які дарував йому візантійський імператор із свого плеча під час призначення главою православної церкви. З царським одягом православних патріархів, що символізує залежність духовної влади від централізованої держави, контрастує скромний одяг католицьких церковників, що підкорялися папі римському і прямо не залежали від світських правителів. Отже, традиційна залежність церкви від деспотичної держави, властива Російській імперії, глибоко закорінена у візантійському цезаропапизмі. Ця негативна спадщина Візантійської імперії створила у Східній Європі певні передумови для утвердження тут після навали монголо-татар деспотії східного типу, суттєві елементи якої збереглися у Російській імперії до нашого часу (22; 195).

Економічною базою східних деспотій був так званий азійський спосіб виробництва, якому невластива приватна власність. Відсутність приватної власності на землю, за словами Ф. Енгельса, є ключем до розуміння всього Сходу. Цей спосіб виробництва зародився 5 тис. років тому в Шумері та Єгипті, в умовах концентрації всіх людських ресурсів під єдиним началом. Це було необхідно для побудови іригаційних споруд, власником яких ставали найдавніші держави, персоніфіковані особою верховного володаря. Земля як основа будь-якої власності була загальнонародною, державною, тобто також належала володарю. Відповідно все, що росло на ній і вироблялося, було власністю фараона, імператора чи царя. Відбувалося одержавлення суспільства. Всі піддані, не маючи власних джерел існування, перебували у рабській залежності від володаря і вважалися його холопами. За античним визначенням, раб — це людина, позбавлена майна.

Без приватної власності економічні стимули слабкі, тому східні деспотії трималися на примусовій праці. Праця ж раба ніколи не була продуктивною, тому азійський спосіб виробництва неефективний. Однак надцентралізація влади давала змогу мобілізувати значні матеріальні та людські ресурси для створення сильної армії. Тому східні деспотії при неефективній економіці, як правило, мають потужну армію, а їх зовнішня політика відзначається агресивністю. Експансіонізм призводить до утворення імперій — конгломератів завойованих народів, які підкоряються агресивній метрополії — завойовниці [61, с. 228—247].

Саме такий тип азійської імперії принесли в Східну Європу татаро-монголи у XIII ст. Його головні принципи були засвоєні монголами у ході завоювання Китайської Імперії, яка належала до числа найдавніших деспотій східного типу. Спадщина Візантійської імперії стала сприятливим грунтом для закорінення азійських традицій державотворення у східних слов'ян. Спочатку вони реалізувалися в Московському князівстві, яке постало у XIV ст. як васал Золотої Орди. Пізніше в процесі експансії Російської імперії на захід азійський тип державності поширився на всю Східну, частково на Центральну Європу, в тому числі Україну [61; 64].

Поширення східного способу виробництва у формі азійського імперського деспотизму відбувалося на сході Європи в середні віки, коли на заході континенту утверджувався європейський спосіб. Він грунтується на економічній незалежності виробника, основою якої є приватна власність на землю, засоби та продукти виробництва. Економічна самостійність людини сприяє відносній політичній незалежності її, духовній свободі і заважає узурпації влади верхівкою. Якщо азійським деспотіям властива монополізація, одержавлення всіх сфер життя, то у країнах європейського шляху розвитку мав місце розподіл влади. Адміністративна та військова влада належала монарху, економічна — виробникові (феодалу — землевласнику), судова — незалежному суду, духовна — папі римському. Сучасні правові демократичні держави своїм історичним корінням сягають ринкової економіки та розподілу влади середньовічної Європи.

Європейський спосіб виробництва незалежністю і конкурентністю приватних виробників створює ефективну економіку. Відсутність необмеженої влади володаря зумовлює меншу мілітаризацію європейських суспільств порівняно зі східними деспотіями.

Приватна власність як основа європейського способу виробництва пройшла чотири головних етапи формування. їм відповідають чотири історичних етапи європейської цивілізації: античний, ранньосередньовічний германський, пізньосередньовічний бюргерський та капіталістичний.

У стародавніх Греції та Римі приватна власність тільки почала формуватися. Якщо землею в античних полісах фактично володіла община, то дім, корабель чи майстерня повністю належали громадянину. В общинах ранньосередньовічних германців (І тис. н. е.) земля належала не громаді, як це було в сусідській російській общині до XX ст., а окремим родинам, що зумовлювало певну економічну незалежність останніх. Пізньосередньовічний бюргерський етап розвитку європейської цивілізації характеризується розвитком ремесла та ринкових відносин у містах, "повітря яких робило людину вільною". Остаточне формування приватної власності, ринкових відносин як основи правового, демократичного суспільства сталося на капіталістичній стадії розвитку Європи.

Геополітично Україна розвивалася на східній периферії європейської цивілізації, в умовах безпосередніх контактів з азійськими деспотіями. Отже, її трагічна історична доля зумовлена насамперед прикордонним положенням між Сходом і Заходом. У наш час це тривале і драматичне протистояння завершується перемогою динамічних суспільств з ефективною ринковою економікою європейського типу. Азійський спосіб виробництва як основа агресивного імперського деспотизму сходить з історичної арени, не витримавши конкуренції ефективної ринкової економіки європейського типу.

Поширення ринкових відносин було причиною розпаду європейських імперій у XIX—XX ст. [23], у тому числі кризи Російської імперії на початку XX ст. і в наш час.

Згадані вище три великі культурно-історичні регіони України перегукуються з окресленими Є. Маланюком трьома складниками (первнями) української культури: варязька мілітарність, антична Еллада та азійський степ [114]. Однак визначальну роль у формуванні української нації відіграли міграційні процеси з Північно-Західної України на південний схід. Тут постійно точилася боротьба українських колоністів із войовничими степовиками.

У межах трьох культурно-історичних регіонів України виділяються 15 земель та численні українські етнографічні групи: гуцули, лемки, бойки, поліщуки, слобожани та ін. Етнографічна строкатість України стала об'єктом спекуляцій деяких проімперськи налаштованих політиків, які використовують це як аргумент на користь федералізації України, поділу її етнічних територій на окремі, відносно незалежні від Києва та одна від одної землі. Чи дійсно культурно-історична своєрідність окремих регіонів національної території одного народу є підставою федеративного устрою держави цього народу?

За даними етнографії, археології, мовознавства, усі народи складаються з етнографічних груп, а їхні мови обов'язково поділяються на діалекти, наріччя, говірки. Більше того, така складна структура є суттєвою ознакою окремішності народу та його мови. Інакше кажучи, якщо окрема етнічна спільнота не ділиться на етнографічні групи, то вона не є окремим народом, а етнографічною складовою якогось іншого етносу. Так само лінгвісти кажуть про мову. Вона повинна поділятися на діалекти. Якщо такий поділ відсутній, то маємо справу не з окремою мовою, а діалектними складовими якоїсь мови.

Стародавні народи лишили після себе групи поселень та поховань з однотипними речовими рештками, тобто з єдиною матеріальною культурою. Археологи називають ці сліди стародавніх етносів археологічними культурами. Однією з визначальних рис археологічної культури є наявність в її межах так званих локальних варіантів, тобто за відносної однотипності речових решток однієї культури в її межах виділяються групи археологічних пам'яток, що вирізняються певною специфікою знахідок. Є всі підстави вважати локальні варіанти археологічних культур слідами діалектних груп у межах стародавніх етносів, тобто з моменту виникнення етнічного поділу людства окремі народи складалися з діалектних груп.

Отже, поділ України на культурно-історичні регіони чи діалектні групи (лемки, гуцули, поліщуки, слобожанці та ін.) не є чимось унікальним. Це нормальний стан будь-якого великого, розвиненого етносу.

Великі етноси сучасної Європи, до числа яких належать українці, обов'язково поділяються на етнографічні групи, а їхні мови мають чіткий діалектний поділ. Польський етнос складається з мазурів, підголян, краків'яків, кашубів; французький — з бретонців, провансальців, нормандців; італійський — з флорентійців, генуезців, сицилійців та ін.

Більше того, такі великі європейські етноси, як французи, німці, поляки та ін., за деякими показниками ще строкатіші, ніж українці. Так, більшість українців, за даними антропології, належать до одного динарського типу [132, с. 88, 101 — 103], тоді як північ Франції та Німеччини заселені переважно північними європеоїдами, а південь цих держав — південними. Значно більшим розмаїттям антропології відзначаються поляки та росіяни.

Однак, незважаючи на етнографічну, мовну, антропологічну строкатість, переважна більшість народів Європи створили не федеративні, а унітарні держави. То чому ж етнографічна неоднорідність українських земель повинна бути підставою для їхнього федеративного устрою? Така логіка суперечить європейським принципам державотворення.

За взірець для наслідування українцям пропонується конфедеративний устрій Швейцарії або федеральний Німеччини. Обидві моделі не є прийнятними для України через їхню національну та історичну специфічність. За федеральним принципом були влаштовані багатонаціональні держави Європи, які виникали на уламках колишніх імперій, і в свою чергу в насильницький спосіб об'єднували під орудою провідної нації етнічні території кількох народів (Росія, Югославія).

Переважна більшість європейських держав є національними, межі яких в цілому збігаються з етнічними землями розселення певного народу (Франція, Італія, Швеція, Чехія, Угорщина, Польща тощо). За сталою європейською традицією національні держави є унітарними. До них належить і Україна, яка розміщується в межах етнічних земель одного українського етносу. Отже, за європейською традицією Україна повинна будуватися як унітарна, а не федеративна держава. Численні російська, болгарська чи єврейська національні меншини на українських землях не є підставою для федералізації України, адже ні численна арабська меншина у Франції, ні українська у Польщі не висувають на порядок денний питання федералізації цих європейських держав.

Федеральний устрій Німецької держави заснований не стільки на її історичній традиції, скільки на побоюванні сусідів перед Великою Німеччиною. Саме так берлінські історики пояснюють витоки німецького федералізму. Протягом середньовіччя німецькі землі були в стані феодальної роздрібненості. Число незалежних герцогств сягало 365. їхнє об'єднання 1871 р. в єдину державу настільки посилило німців, що на порядок денний стало питання переділу світу. Дві світові війни, розв'язані Великою Німеччиною, змусили міжнародне співтовариство федералізувати країну, щоб зменшити загрозу з її боку.

Українська історія свідчить, що спроби федералізувати Україну здійснювалися вороже налаштованими до неї зовнішніми силами або їхніми агентами всередині країни з метою її ослаблення та розшматування. Виняток становить хіба що перша федералізація України — Русі XII ст. Мається на увазі феодальна роздрібненість, яка не була нав'язана праукраїнцям із зовні, а виникла як закономірний результат розвитку середньовічного суспільства. Так чи інакше вона ослабила першу українську державу настільки, що татарська навала змела її з арени історії.

Андрусівський поділ України 1667 р. між Росією та Польщею по Дніпру теж був своєрідною федералізацією, численні негативні наслідки якої даються взнаки й нині. Зокрема, мається на увазі трагічний для українців поділ на "східняків" та "західняків".

Більшовицька Росія федералізувала Україну, створивши на її землях маріонеткові Донецько-Криворізьку та Кримську автономії. Спираючись на них, Москва придушила спробу українців відродити власну незалежну державу на початку XX ст. У міжвоєнний час Польща "федералізувала" загарбані західноукраїнські землі шляхом заміни української літературної мови на лемківський діалект в школах Лемківщини. Українським федералістом був також Гітлср. Він поділив Україну на чотири частини, приєднавши Галичину до Польського генерал-губернаторства, а Буковину та Одещину подарувавши союзній Румунії. Тому всі спроби федералізації України були накинуті ззовні за принципом "поділяй і владарюй".

Отже, ні складна культурно-історична структура українських етнічних земель, ні історичні перипетії не дають підстав для федеративного устрою Української держави. Етнографічна строкатість українських земель та діалектне розмаїття нашої мови є нормою великого європейського етносу і відображає його складну і тривалу історію.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.