Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

Ян Саулевич (1897–1937): від заступника голови Центральної комісії нацменшин при ВУЦВК до «польського шпигуна»

Прізвище Я. Саулевича, по майже 60 роках забуття, стало з’являтися більш-менш регулярно у вітчизняній та польській історіографії історії польської людності УССР міжвоєнної доби з початку 1990-х років. Насамперед варто згадати піонерську розвідку Г. Стронського 1992 р. про Мархлевський національний польський район, ґрунтовну монографію професора Вроцлавського університету Януша Купчака 1994 р. та деякі ін. Першопрохідцям завжди найважче. Тому, наприклад, у дослідженні Я. Купчака про Саулевича лише лаконічно зазначено — «czołowy polski komunista z Ukrainy», хоча у самій праці діяльність «чільного польського комуніста з України» висвітлюється доволі докладно. Значно розлогішу біографічну інформацію про Я. Саулевича (на підставі його архівно-слідчої справи з Галузевого державного архіву Служби безпеки України) подано у статті О. Рубльова та В. Репринцева 1995 р.

За десятиліття, що минуло з середини 1990-х років, проведена значна пошукова робота як у царині вивчення національної політики ВКП(б) — КП(б)У в УССР міжвоєнного двадцятиліття, так і в сфері дослідження тогочасного становища польської людності республіки й більшовицьких експериментів щодо неї.

Показовим у цьому відношенні є масштабний проект Південно-Східного Наукового Інституту у Перемишлі (директор д-р Ст. Стемпень) щодо публікації документів і матеріалів з історії польського населення України 1917–1990-х рр. Примітка у першому томі видання зазначає:

«Jan Saulewicz — jeden z czołowych polskich działaczy komunistycznych, członek Centralnego Biura Polskiego na Ukrainie, przedstawiciel ludności polskiej w Centralnej Komisji Mniejszości Narodowych». Стосовно тієї ж особи у другому томі «Поляків на Україні» подається виразніша, але все ще далеко не повна інформація: «Jan Saulewicz (? — 1936) — zastępca przewodniczącego Centralnego Komitetu Mniejszości Narodowych przy Wszechukraińskim Centralnym Komitecie Wykonawczym. W 1936 r. rozstrzelany przez NKWD». У третьому ж томі видання — як результат плідної співпраці учених Польщі та України щодо виявлення архівних документів — вміщений цікавий автентичний матеріал від самого Яна Саулевича — його життєпис від 9 жовтня 1924 р.

2005 р. — рік 80-ліття створення й 70-ліття ліквідації Мархлевського польського національного району — був відзначений в Україні проведенням двох (до певної міри альтернативних) наукових форумів. 7– 9 жовтня у м. Житомирі заходами Польського наукового товариства у Житомирі, Інституту підприємництва і сучасних технологій й Товариства поляків ім. Івана-Павла II у Довбиші (колишньому Мархлевську) було проведено III Міжнародну наукову конференцію «Поляки і політика: З нагоди 80-ліття створення й 70-ліття ліквідації польського національного району ім. Юліана Мархлевського на Житомирщині». 28–30 жовтня 2005 р. у м. Хмельницькому відбулася Міжнародна наукова конференція «Поляки в Україні у ХІХ–ХХ ст.: До 80-ї річниці організації й 70-ї річниці ліквідації Мархлевщини» з циклу конференцій «Політика іноземних держав і урядів щодо поляків на сході (ХІХ–ХХ ст.)».

Під час проведення конференції у Житомирі було виокремлено спеціальну секцію, присвячену історії «совєтської Мархлевщини», засідання якої відбувалися 8 жовтня 2005 р. у Довбиші — колишній столиці Мархлевського району. Серед виступів на цій конференції була заслухана й доповідь О. Рубльова «Ян Саулевич (1897–1937) — до біографії «хрещеного батька» Мархлевського району» (на розвиток біографічних фрагментів про цього чільного діяча польської комуністичної роботи в УССР, які відображені у статті О. Рубльова та В. Репринцева 1995 р.).

Ян Саулевич народився 20 березня 1897 р. у садибі Огородники, Двінського повіту, Вітебської губернії, у родині дрібного польського шляхтича, який у 1908 р. на спілку з братом придбав фільварок Гаспарі у Курляндській губ. (Латвія). Згодом, вже після арешту, в анкетних матеріалах зазначав, що походить з родини фермера (за іншою версією, — «син великого латвійського фермера»).

1907 р. за порадою місцевого ксьондза батьки віддали десятирічного Яна до Двінського реального училища, маючи на меті у подальшому підготувати його до кар’єри священносужителя РКЦ. Одначе після закінчення училища 1914 р. юнак обрав для себе іншу стезю — агрономічну. Навчався у Харківському сільськогосподарському інституті (з перервою: 1914–1922 рр.). У травні 1917 р. увійшов до «Польського соціалістичного об’єднання» у Харкові, з серпня 1917 р. належав до ППС-лівиці. Наприкінці 1917 р. повернувся до Курляндії, брав участь в маріонеткових органах совєтської влади. Упродовж 1919–1920 рр. служив у Червоній армії. Після демобілізації у листопаді 1920 р. відновився у Харківському сільгоспінституті, який закінчив 1922 р., а наступного року став аспірантом. 1924 р. вступив у члени КП(б)У.

Я. Саулевич був одним із зачинателів й безперечних лідерів роботи з етнічними меншинами, насамперед поляками, підсовєтської України: з 1923 р. — співробітник відділу національних меншин НКВС УСРР, у 1924–1930 рр. — член, згодом (з 1926 р.) заступник голови Центральної Комісії Національних Меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК.

29 серпня 1924 р. РНК УСРР ухвалила постанову «Про виділення національних районів та рад», що була підтверджена відповідними рішеннями 4-ї сесії ВУЦВК VІІІ скликання (15–19 лютого 1925 р.). По доповіді Центральної адміністративно-територіальної комісії (ЦАТК) сесія ВУЦВК ухвалила резолюцію «Про низове районування» (19 лютого 1925 р.).

Практично паралельно розпочалася підготовка до виділення польських національно-адміністративних одиниць. ЦКНМ дала вказівку на місця нагромаджувати статистику щодо польського населення України й визначити населені пункти для організації майбутніх національних сільрад. Значний резонанс серед польської людності УССР мало Звернення делегатів-поляків ІХ Всеукраїнського з’їзду Совєтів (3–10 травня 1925 р.), що закликало до повсюдного утворення польських адміністративних одиниць як важливого чинника реалізації національних прав та інтересів, активної участі у радянському будівництві. Цим закликам і зверненням передувала копітка робота співробітників ЦКНМ. На польській ділянці цю роботу очолював Ян Саулевич. До речі, він також був делегатом IХ Всеукраїнського з’їзду Совєтів. Комуністичний польськомовний тижневик «Sierp» 24 травня 1925 р. помістив фото групи поляків — делегатів з’їзду. Увічнений на цьому груповому знімку й Я. Саулевич.

Рішення про створення польського національного району було прийняте ще у 1924 р., але реалізація задуму й підготовча робота зайняли чимало часу. Вибір місця втілення задуму припав на прикордонну Житомирську округу, де компактними групами проживало польське населення. У червні 1926 р. Польбюро ЦК КП(б)У зауважувало, що синхронні проекти організації інших польських районів в УСРР (у Проскурівській та Волинській округах) після перевірки виявилися невідповідними за кількістю населення та економічними умовами.

1 квітня 1925 р. за двома підписами — заступника Голови ЦКНМ І. Сударського та члена ЦКНМ Я. Саулевича — на адресу керівника Волинського губернського бюро нацменшин (копії — голові Волинської губернської АТК й завідувачу Польбюро Волинського губкому КП(б)У) було спрямовано директивне повідомлення: «ЦКНМ при ВУЦВК повідомляє, що у засіданні її від 23-го лютого ц. р. було розглянуто орієнтовний проект утворення польського району з центром у Довбиші з частин Н[овоград]-Волинського, Баранівського, Пулинського, Чуднівського й Миропільського районів, Житомирської округи, й передано до ЦАТКи [Центральної Адміністративно-територіальної комісії. — Авт.] для розгляду й подальшого опрацювання у встановленому порядку». У листі наголошувалося, що виокремлення польського національного району має «важливе політичне значення», а відтак Волинське губернське бюро нацмен має негайно розпочати, за погодженням з губернською (Волинською) й округовою (Житомирською) АТК й у щільному контакті з Польбюро Волинського губкому КП(б)У, роботу щодо складання обґрунтованого проекту виділення цього району.

У пояснювальній записці до проекту мали бути висвітлені такі питання: 1) національний склад населених пунктів майбутнього району; взаємини польського населення з українським; 2) національний склад сільрад та КНС по окремих сільрадах; 3) місцезнаходження, чисельність та національний склад організацій КП(б)У та ЛКСМУ; 4) економічна характеристика району, що проектується (наявні промислові підприємства; заклади торгівлі; розвиток споживчої й сільськогосподарської кооперації; площа придатних для землеробства земель й приблизний їхній розподіл за угіддями; пересічне землезабезпечення; тип поселення; стан скотарства; стан землеустрою; головні ринкові продукти селянського господарства, види додаткових заробітків селян; перспективи побудови районного бюджету); 5) характеристика майбутнього райцентру; 6) інфраструктура (стан доріг, поштовий, телеграфний й телефонний зв’язок); 7) загальний стан шкільної та культурно-освітньої справи (школи польські, українські й змішані, хати-читальні, клуби тощо); 8) кількість релігійних громад, розташування костьолів, каплиць, церков.

Вважаючи, що з’ясування вищенаведених питань мало відбутися на місці, ЦКНМ, водночас, вважала за доцільне попередньо скликати у Житомирі спеціальну нараду з питання утворення польського району, запросивши на неї райуповноважених з польської роботи. До листа ЦКНМ долучався орієнтовний проект виділення польського району, який пропонувалося — у разі потреби — коригувати відповідно до місцевих обставин.

Наприкінці квітня 1925 р. виникла несподівана загроза становищу Я. Саулевича як «хрещеного батька» створюваного польського національного району. Конкурентом виступив колишній колега Саулевича по НКВС заступник наркома М. Черлюнчакевич. Принаймні так виглядала ситуація у повідомленні (за офіційною пресою УСРР) Генерального консула ІІ Річіпосполитої у Харкові К. Заремби-Скшинського. 5 травня 1925 р. він повідомляв МЗС у Варшаві: «Київська совєтська преса дня 25/IV п. р. подає відомість щодо утворення на Волині (Житомирська округа) польського району. Організація вищезгаданого району відбувається згідно з планом відомого комуністичного діяча з польських справ поляка [sic!] ЧЕРЛЮНЧАКЕВИЧА, заступника Народного комісара внутрішніх справ УССР. Преса зауважує, що місцева польська людність дуже прихильно налаштована до реалізації того нового задуму, ксьондзи ж католицькі проводять агітацію проти цього проекту, маючи на увазі послаблення власних впливів серед польської людності. Черлюнчакевич в інтерв’ю зі співробітниками київських часописів повідомив наступне […]».

Реальний ініціатор створення Мархлевського національного району не був такою релятивно публічною особою, як керівний енкаведист. Останній, утім, і справді був причетний до складання таємної етнографічної мапи УССР та специфічно-енкаведистської роботи з етнічними меншинами республіки. Невдовзі, для особистого вивчення ситуації й настроїв підсовєтських поляків до майбутнього польського району виїхав і член ЦКНМ Ян Саулевич. Це було, вірогідно, найтриваліше у його житті відрядження — з 2 по 21 червня 1925 р. Загалом, за часів його урядування у ЦКНМ Саулевич чотири рази відвідував Мархлевський район з інструктивно-ревізійною метою.

Під час червневого вояжу по теренах майбутнього району Я. Саулевич обстежив майже 150 населених пунктів цих «ведмежих кутків», вивчаючи настрої місцевого населення, роз’яснюючи національну політику ВКП(б) — КП(б)У, зокрема й мету створення польського національного району. У його звіті містилася цікава й різнопланова інформація про волинських поляків.

Так, Я. Саулевич зауважував, що за походженням польська людність на теренах цього майбутнього району є переважно дрібною шляхтою, проте вирізняють серед неї й «хлопів» (у селах Соболівка й Віли). Одначе економічна різниця між цими групами практично відсутня, відтак стороння людина самотужки навряд чи виокремила б ці «стани» серед місцевих поляків. Щоправда, якщо біднота забувала про цей поділ, то заможніші верстви зберігали традиційне почуття станової зверхності й корпоративної солідарності. Саме верхівка польської громади спілкувалася доволі правильною польською мовою, наголошуючи на власній культурній вищості (мова, етикет, чистота й порядок у домі) у порівнянні з «хлопами» чи тими, які «похлопилися», й застосовуючи у спілкуванні з собі подібними звертання «пан/пані». Представник ЦКНМ відзначив, що населення низки шляхетських колоній російська адміністрація (на його думку, за царювання Олександра II) обманним шляхом позбавила відповідних документів й силоміць переписала у міщанський або селянський стан. Це старша генерація волинських поляків слушно характеризувала як одну з форм національного гноблення. Інші ж населені пункти, що їхні мешканці не піддалися на владне ошуканство, хоча й не мали засобів, аби заносити своїх нащадків до родовідних книг, зберегли власні шляхетські інсигнії (грамоти, герби) й нікому сторонньому їх не показують.

Цікавими були міркування Я. Саулевича щодо етноконфесійної й мовно-культурної ситуації та рівня національної самосвідомості у майбутньому польському районі: «Мої відвідини низки сіл остаточно переконали мене у відсутності у цій місцевості (й, вірогідно, по всій Волині) питання щодо т. зв. українців-католиків. Національна самосвідомість дуже сильна; найпереконливішим доказом, крім вимоги польських шкіл, виявилося ставлення населення щодо організації сільрад й району з польською мовою органів влади. Українську мову вживають у побуті поряд з польською у бідніших родинах, що змушені під час відходу на сторонні заробітки залишати домівку й втрачати чистоту мови; проте навіть у цих родинах з дітьми намагаються розмовляти польською. Цікаво, що є села (Мар’янівка), де жінки погано знають навіть українську мову. Російську мову погано розуміють усі. В усіх селах з більшістю польського населення українські селяни та євреї володіють польською мовою […]. Населення зберігає не лише мову, а й відповідну фонетику у найменуваннях населених пунктів (Чуднів — Цуднць, Віли — Відли, Жовтий Брід — Жулты Бруд й т. п.)». «Національної ворожнечі з українцями немає зовсім, — наголошував Я. Саулевич, — хоча зіткнення на шкільному ґрунті мають місце; навіть релігія не перешкоджає зближенню цих народностей (напр., змішані шлюби) у бідняцьких родинах. З іншого боку, проте, українці й поляки поводяться однаково відчужено щодо росіян (старообрядницькі села — поза районом) та німців, до останніх — внаслідок не лише національно-релігійних відмінностей, а й через розташування німколоній на кращих, багатших землях».

14 червня 1925 р. у с. Биківці відбулася нарада представників сільрад й населених пунктів (134 делегати), які репрезентували людність проектованої владою польської національно-адміністративної одиниці й у кінцевому результаті одностайно підтримали цю ідею. Підсумки оглядин теренів майбутнього польського національного району Я. Саулевич резюмував таким чином: «На підставі даних праці комісій Биківської наради, Житомирською АТКою [Адміністративно-територіальною комісією. — Авт.], за моєї участі опрацьований проект району у складі 34-х Сільрад, що з них 2 українські (Прутківська й Костянтинівська) й одна німецька (Прутівська) […]. У межах цього проекту перебуває 109 населених пунктів з 42.161 душею населення, що з них 30.907 (73,3%) поляків, 7.579 (17,9%) українців, 3.154 (7,4%) німців й 476 (1,1%) євреїв.

Обрахований бюджет району у сучасному його стані дефіцитний.

Район розташований далеко від залізниць (посередині трикутника, що його утворюють залізниці Бердичів–Шепетівка, Шепетівка–Н[овоград]-Волинськ й шосе Н[овоград]-Волинськ–Житомир). Немає ні телефонного, ні телеграфного зв’язку. Місцевість занедбана щодо благоустрою й економічних заходів, навіть на тлі загальної відсталості Волині у порівнянні з іншими губерніями.

Найтяжча обставина для молодого району, спроможна особливо загальмувати його роботу, — це відсутність приміщень для районних установ. Довбиш являє собою поселення хутірського типу, що його центром є порцеляновий завод. Без екстреної допомоги для спорудження найнеобхідніших будівель ні району, ні окрузі власними силами не обійтися. За умови відпуску потрібних коштів на вільній ділянці землі біля заводу можна вбачати центр майбутнього містечка».

2 липня 1925 р. відбулося засідання ЦКНМ при ВУЦВК, під час якого, зокрема, було заслухано звіт Я. Саулевича про відрядження до Житомирської округи. Інформацію взяли до відома, ухваливши: «Погодитися з проектом виокремлення польського району, що його склала Житомирська Окр[угова] АТКа за даними опитування зацікавленого населення. Просити Оргвідділ ВУЦВКу про проведення підготовчої роботи щодо організації польського району у Житомирській окрузі […]. Просити НКОс про вжиття заходів щодо встановлення й організації належної шкільної мережі у межах польського району, що виокремлюється.

Доручити т. Саулевичу скласти доповідну записку до ВУЦВК щодо сільськогосп[одарського] податку в умовах Полісся».

Водночас пропонувалося довести до відома Центральної Адміністративно-територіальної комісії про невдоволення населення національних меншин зволіканням з проходженням проектів виокремлення національних сільрад.

19 березня 1926 р. до ЦКНМ було спрямоване цілком таємне звернення харківського Уповноваженого Наркомату закордонних справ СССР. Підписав його заступник Уповноваженого Григорій Петренко (1890– 1951). У документі йшлося: «Для можливости точної інформації нашого представника у Польщі про стан польської меншости на Україні та для припинення ріжних провокаційних чуток, які розповсюджуються у Польщі нашими ворогами, прохаємо, якомога скоріш, надіслати нам матеріяли про утворення польських районів та окремих адміністративних одиниць на території УСРР. Також просимо сповістити, які заходи передбачаються на майбутнє для забезпечення розвитку польської меншости». На зверненні резолюція: «Дати відповідь по одержанні та розробці всіх матеріалів. 22/III. Я.С.[аулевич]».

У підготовлених невдовзі «Коротких відомостях щодо стану польського населення в УССР», не лише підписаних, а й вочевидь відредагованих (чи особисто підготовлених?) Яном Саулевичем, зауважувалося׃ «Польське населення в УССР у своїй більшості походить від переселених у ХVIII столітті в Україну польськими магнатами селян з Мазовша й дрібної шляхти, яка колонізувала тоді спустошені війнами «креси». Деяка частина теперішньої так зв. дрібної шляхти походження українського, що колонізувалася разом зі своїми панами. Майже усе сільське польське населення вважає себе шляхетським, за винятком мазурів (вихідців з Мазовша), протиставляючи себе «хлопам», тобто українцям й полякам-мазурам. Попри «шляхетську» й особливу релігійну різницю, ворожого ставлення до українців (і навпаки, українців до поляків) майже не спостерігається. Понад півторастолітнє співжиття селянської частини цих народів за спільності класових умов не спричиняло виникнення гострих національних антагонізмів, й, навпаки, зв’язок цих національностей зміцнювався шляхом змішаних подружжів […] й завдяки українській мові, до більш або менш повного використання якої у побуті значна частина поляків-селян перейшла (особливо у змішаних селах) внаслідок свого проживання з українцями, а згодом внаслідок мовного гоніння царату».

Щодо політичного стану польської людності УССР та еволюції її ставлення до більшовицької адміністрації республіки у матеріалі йшлося׃

«У перші роки зміцнення совєтської влади на Правобережжі польське населення ставилося доволі стримано до совєтської влади. Це засвідчувала дуже слабка участь поляків у совєтах, невходження до КНС, цілковита відсутність комсомолу у сільосередках й навіть у містах. Якщо робітники-поляки брали з самого початку діяльну участь у будівництві совєтської влади, то селянська частина — лише в останній час, у зв’язку зі здійсненням низки заходів (школи, совєти польською мовою) стала втягуватися у совєтське будівництво, попри всіляку протидію з боку шовіністичного куркульства, й, головним чином, польського духовенства. Гарним випробуванням настроїв польського населення стало виокремлення польських совєтів, польського району й останні вибори до совєтів».

Насамкінець автор таємного меморандуму формулював головніші завдання у ділянці роботи з польським населенням УСРР: 1) організація провладного активу, який би протидіяв антисовєтській роботі кліру й куркульства, з подальшим втягуванням цього активу у совєтське будівництво; 2) зміцнення роботи польських совєтів, а також забезпечення національних прав польського населення у змішаних совєтах; 3) обслуговування населення польськими школами у мережі соціального виховання й професійної освіти, розгортання мережі національних політосвітніх закладів. Підготовка відповідних учительських кадрів, активізація роботи щодо створення в УСРР польського Інституту народної освіти й належне забезпечення польської людності навчальною, політичною, правничою, сільськогосподарською й художньою літературою рідною мовою; 4) сприяння економічному розвитку польського селянства шляхом залучення його до кооперації, розвиток місцевої промисловості, переселення й землеустрою.

Восени 1926 р. набуло виразніших форм прагнення Я. Саулевича залишити клопотливий пост нацменпрацівника й перейти на спокійнішу посаду за спеціальністю. 9 листопада 1926 р. бюро комуністичної фракції президії ВУЦВК розглянуло подання Оргрозподілу ЦК КП(б)У щодо «відрядження тов. Саулевича в розпорядження НКЗему». Ухвалили:

«Погодитись на відкомандирування тов. Саулевича в розпорядження НКЗемсправ для використання його по спеціальности, про що сповістити Оргрозподіл ЦК КП(б)У». Одначе інший структурний підрозділ партапарату — Підвідділ нацмен Агітпропвідділу (АПВ) ЦК КП(б)У (його Польбюро на чолі з С. Лазовертом) — заблокував ініціативу «відряджуваного», не бажаючи втрачати цінного працівника на ділянці роботи з етнічними меншинами. Отож, останньому не лишалося нічого іншого, аніж цілком віддатися роботі.

Чудово розуміючи недосконалість урядової совєтської статистики й зокрема заплутаний стан з обліком польської людності УССР та її національною самоідентифікацією, Я. Саулевич прагнув максимального уточнення показників чисельності поляків республіки. Відповідаючи у квітні 1926 р. на вищезгаданий запит апарату Уповноваженого Наркомату закордонних справ СССР в УССР щодо «утворення польських районів та окремих адміністративних одиниць на території УСРР», аби уможливити точне інформування «нашого представника у Польщі про стан польської меншості на Україні та для припинення ріжних провокаційних чуток, які розповсюджуються у Польщі нашими ворогами», він висловлював такі міркування: «Усього польського населення в Україні, за даними ЦСУ за 1923 й 1924 р., 222.877, або 0,8% до всього населення УССР. Ця цифра значно применшує дійсну кількість поляків, оскільки отримана з матеріалів того ще недавнього часу, коли польське населення, особливо по селах, приховувало свою національну приналежність, або коли більшу його частину зараховували до так званих українців-католиків. За відомостями (не цілком точними) округових бюро нацменшин при ОВК, поляків нараховується 410.368».

Як відомо, грудневий (1926 р.) перепис населення СССР зафіксував в УССР 449.553 особи польської національності. Попри те, що був це чи не найкоректніший перепис тоталітарної доби, одначе і в ньому польська людність України була представлена не цілком адекватно, що викликало численні нарікання. Відтак, 25 березня 1927 р. до всіх округових бюро національних меншин за підписом заступника голови ЦКНМ Я. Саулевича було надіслано обіжник такого змісту: «До польської газети «Серп» надходять кореспонденції, особливо з Поділля, зі скаргами на неправильности, що їх було допущено під час загального перепису людности (віднесення поляків до українців) […]. З метою доведення до відому Президії ВУЦВКу задля виправлення всіх хиб перепису в справі визначення національности та рідної мови, ЦКНМ пропонує Вам, не переводячи окремої кампанії, зібрати факти таких неправильностей під час перепису та надіслати їх до ЦКНМ. Одночасно, ЦКНМ пропонує Вам взяти участь в переведенні місцевими ОкрСтатБюро обслідування випадків таких неправильностей».

В результаті були виявлені численні помилки й неточності в обліку людності у польських селах. Кам’янецька округа: с. Млаки — перепис не зафіксував жодного поляка, ревізія виявила 73,58% поляків; с. Ксаверовка — відповідно 1,3% й 81,25%; с. Калатури — 41,3% й 62,82%; с. Рехтова — 24,06% й 40,82%; с. Гута Яцковецька — 41,3% й 71,1%; с. Липини — 54,67% й 65,14%; с. Янчини — 60,72% й 62,4%; с. Завадівка — усі поляки записані українцями. Волинська округа: с. Тевелівка — за переписом 7 польських господарств, при 403 душах у 14 селянських господарствах. Бердичівська округа: с. Чернявка — 16 поляків, у дійсності — 880 осіб. Вінницька округа: с. Терешпіль й хутори — 5 господарств, у дійсності 116 польських господарств. У примітці ЦКНМ стосовно ревізії зауважувалося, що у розпорядженні Комісії є «й інші скарги щодо неправильного обрахунку польського населення».

У випадку наявності скарг населення відбувалася перевірка й повторний перепис. За наслідками ревізії у 48 населених пунктах чисельність поляків збільшилася на 60%, а загалом по республіці — до 476 435 осіб. Можна припустити, що «зоряним» часом Я. Саулевича під час його праці у ЦКНМ стала організація й проведення Першої всеукраїнської наради по роботі серед національних меншин 8–11 січня 1927 р. Ян Домінікович проголосив на ній доповідь від ЦКНМ (9 січня) й виступав із заключним словом (10 січня) на цьому форумі активістів й функціонерів роботи з етнічними меншинами УССР.

Звітну доповідь про роботу ЦКНМ Я. Саулевич розпочав із короткої передісторії установи та її попередника — відділу національних меншин НКВС УСРР. Доповідач зауважив, що одночасно з НКВС справами національних меншин республіки активно займався з 1921 р. й Наркомат освіти УСРР, створивши для обслуговування освітньо-культурних потреб етнічних меншин спеціальний апарат на місцях. Коли ж 1923 р. відбувся ХII з’їзд РКП(б), що переглянув попередні більшовицькі директиви в галузі національної політики й національного будівництва, проголосивши курс на «коренізацію», відповідні зміни відбулися й у республіці, де розпочалася урядова політика «українізації». Ці зміни, за словами Я. Саулевича, спричинили вилучення роботи з обслуговування національних меншин з компетенції Наркомвнусправ й зосередження її у віданні ЦКНМ (хоча вочевидь енкаведисти/чекісти ніколи не припиняли паралельного відстежування цієї роботи, негласно контролюючи діяльність ЦКНМ та її органів на місцях, а також перманентно зондували стан справ й настрої у місцях компактного проживання нацменшин). Перше засідання ЦКНМ відбулося 3 травня 1924 р.

На початковому етапі ЦКНМ мала у своєму складі працівників по єврейській, німецькій, польській, болгарській та молдавській лініях. Після утворення Молдавської АСРР молдавський працівник вибув зі складу ЦКНМ, натомість до Комісії, після обстеження ситуації серед грецького населення УССР, було введено грецького працівника.

Характеризуючи стан справ у національних адміністративних районах республіки й роботу щодо їхнього виокремлення, Ян Домінікович згадав і польський Мархлевський: «Що стосується національних районів, то, хоча вони виділялися нібито не за економічними ознаками, а за національними, тим не менше, робота їх дуже швидко зміцніла. Навіть такі райони, як польський, який, здавалося, не мав перспектив належного економічного розвитку, одначе внаслідок виявлення ініціативи місцевого населення показав, що, за наявності належної допомоги з боку округи й з боку уряду, його робота розвиватиметься належним чином».

Завершувалася доповідь звичним проголошенням трирічних досягнень ЦКНМ й дещо штучною, але необхідною прив’язкою їх до десятиріччя більшовицького перевороту: «Таким чином, товариші, менш ніж 3-річна діяльність Центральної комісії національних меншин спричинила розв’язання низки великих практичних питань. Здійснення національної політики серед населення нацменшин уможливило подолання національної ворожнечі; воно привело до залучення участі (sic!) населення нацменшин до совєтського будівництва». Промовець наголошував: «Досягнення у нашій роботі можна вимірювати не в їхньому формальному вираженні, у кількості національних совєтів чи національних шкіл, а в тому, що нині великі маси трудящих національних меншин беруть участь у совєтському будівництві й поряд із трудящими інших національностей будують у нас соціалізм. І ця робота, що її провела ЦКНацмен, має велике значення, вона стане невеликим, але цінним внеском у ті досягнення пролетаріату, що їх він має на десятому році існування совєтської влади».

У своїй промові 10 січня 1927 р. Ян Саулевич подав власне бачення здійснення політики «українізації» у середовищі національних меншин республіки (насамперед поляків) на загальному тлі реалізації урядового курсу на «коренізацію»׃ «Питання про українізацію нашого нацменапарату Центральна Комісія Нацменшин розбила на два. Перший — це українізація нашого нацменапарату, ЦКНацмен і місцевих комісій. Друге — це питання про українізацію працівників, які трудяться в нац[іональних] одиницях».

У своєму заключному виступі на нараді працівників національних меншин 10 січня 1927 р. Я. Саулевич зосередився на найголовніших питаннях, які жваво обговорювалися присутніми у зв’язку з його основною доповіддю. Йшлося зокрема й про побіжно згадану вище контроверсійну проблему українців-католиків. У своєму заключному слові під час Першої всеукраїнської наради по роботі з нацменшинами 10 січня 1927 р. Ян Саулевич роз’яснював, дотримуючись зваженої позиції, назагал притаманної усій його діяльності у ЦКНМ: «Взагалі ставити питання так, що немає українців, які належать до католицького віросповідання — неправильно. Такі українці є, але є «українці» й такі, котрі себе вважають українцями лише тому, що вони народилися в Україні, — так само як «поляки», тому що вони за віросповіданням католики. Це питання дуже складне, тим більше, що національні відносини на ґрунті так зв. «українців-католиків» не є усталеними, а становлять собою цілий процес — переплетення асиміляційних й дезасиміляційних явищ під різним впливом».

Промовець у черговий раз роз’яснював позицію комісії щодо роботи з українцями-католиками: «Стосовно частини католицького населення, яка національно себе не усвідомила, вживає у побуті українську мову, але вимагає обслуговування школою польською мовою, — ми давали директиви, що такому населенню слід роз’яснювати недоцільність навчання дітей тією мовою, що нею вони не розмовляють; якщо такі роз’яснення не задовольняли населення, тоді відкривати їм українські школи, але з польською мовою як предметом навчання, й у випадку незадоволення навіть цим — відкривати польські школи. Ось, товариші, та лінія, що проводиться у життя у царині побудови роботи рідною мовою у зв’язку з питанням про так зв. українців-католиків».

10–12 липня 1928 р. ЦКНМ провела Другу всеукраїнську організаційну нараду по роботі серед національних меншин. У доповіді Яна Саулевича «Про радянське будівництво серед національних меншин» наголос був зроблений на завданнях досягнення соціального розламу в етнічних громадах, зменшення представництва заможних прошарків нацменселянства у совєтах (на той час у совєтах українського села УССР вони складали пересічно 11,4%, болгарського — 23%, німецького — 30%, грецького — 37%, чеського — 46%). У прикінцевому слові Я. Саулевича подавалася неоднозначна оцінка організаційних проблем ЦКНМ, що фактично ізолювали її й підтинали на корінні спроби інституції вивести роботу з національними меншинами республіки на якісно новий рівень, а саме: «Не всі ще ОВКи належно оцінюють важливість нацполітики. Це видно хоча б з того, що за останні два роки лише 14 Окрвиконкомів [з 42-х округ, включно з АМССР, тобто лише третина — Авт.] слухали доповіді про роботу серед національних меншин, а оргнаради в цій справі скликали лише 12 Окрвиконкомів. На пленумах лише Коростенський та Шевченківський ОВК слухали доповідь про роботу серед національних меншин».

Як зауважувалося вище, важливим напрямком радянської роботи в середовищі полонії була протидія впливові римо-католицького духовенства на це населення, а також одновірних «українців-католиків». По суті йшлося про розкладницько-провокативну роботу більшовицької адміністрації підсовєтської України та її репресивно-карального апарату в особі ДПУ — НКВС щодо кліру й вірних РКЦ. На середину 1920-х років більшовики вже могли пожинати плоди антирелігійної політики. Газети рясніли оголошеннями «служителів культу» про зречення від сану. Лише упродовж року (з травня 1924 р. по квітень 1925 р.) кам’янець-подільська газета «Червоний кордон» принаймні 22 рази публікувала антирелігійні заяви колишніх священиків, дияконів, дяків, церковних старост. Для цього запровадили спеціальну рубрику — «Втікають з табору чорних». Систематично друкувалися матеріали, спрямовані проти душпастирів Римо-католицької церкви регіону. Тогочасний газетяр-початківець, співробітник «Червоного кордону» Владімір Бєляєв (псевдонім; 1907–1990) згадував в «Автобіографії-сповіді» 1977 р., принагідно демаскуючи замовників своїх «антиватиканських» репортажів — сумнозвісні «віслючі вуха ДПУ»: «По заданию Каменец-Подольского погранотряда ДПУ, ведущего борьбу с опорными пунктами Ватикана вдоль западной границы, печатаю целую серию статей «Контрреволюция под маской ксендза» […]».

НКВС УССР ретельно обліковував священнослужителів-відступників. За його даними, упродовж 1925 р. у республіці зреклися сану 226 «служителів культу» — назагал православних дяків і дияконів. Серед них зрідка траплялися й католики — церковні старости, органісти, проте не було жодного ксьондза, а це означало для ДПУ — НКВС УССР, що вони «пасуть задніх», порівняно з колегами з сусідньої совєтської Білорусії, які на той час вже мали на власному рахунку римо-католицького душпастиря — зреченця.

Всупереч похвальбі ДПУ УССР щодо тісної «співпраці» з багатьма ксьондзами, ті у своєму вимушеному угодовстві все ж усіляко уникали переступати межу святотатства. Першим зробив безповоротний крок вікарний ксьондз Проскурівського костьолу Євген Перкович (1875–1938), до душі якого спромоглися підібрати ключі «психологи» з ДПУ. Відкритого листа про зречення від духовного сану й релігії він підписав 3 січня 1927 р., два дні по тому зречення оприлюднив все той же

«Червоний кордон». Невдовзі, 16 січня 1927 р. декларація Є. Перковича за вказівкою невидимого, але всюдисущого режисера з’явилася друком. Цього разу, розтиражована республіканським польськомовним комуністичним часописом «Sierp», вона стала відомою по всій УССР.

Спаливши за собою мости, колишній священнослужитель цілком віддався на милість своїх комуністичних патронів, а ті, побоюючись гніву обурених парафіян (інакше як Іудою Перковича на Поділлі не називали) й маючи на меті подальше використання зреченця, вивезли його до тогочасної столиці — Харкова. Там відступник затримався недовго — владі недоцільно було тримати козирну карту в антикатолицькій пропаганді на віддалі від Правобережної України з її компактними масами поляків та німців — католиків. Відтак напровесні 1927 р. Є. Перкович за направленням завідувача Польбюро ЦК КП(б)У С. Лазоверта з’явився у Києві, у редакції «Sierpa». Керівництво часопису заопікувалося новим співробітником, його влаштували до готелю «Новая Россия», де він, після місячного відпочинку, з квітня приступив до роботи. Працював він старанно й ініціативно. До кінця 1927 р. з-під його пера вийшли антирелігійна брошура й кілька статей, опублікованих газетами «Sierp», «Głos młodzieży» та журналом «Безвірник».

Докладаючи зусиль на новому для себе поприщі, Є. Перкович прагнув уникати прямолінійності войовничого атеїзму. Досконало знаючи особливості римо-католицької релігії й психологію пастви РКЦ, новоспечений атеїст рекомендував впливати на її свідомість витонченими методами, уникаючи гострих кутів й голобельних формулювань. Усвідомлюючи двозначність свого становища, екс-ксьондз власні твори назагал підписував вигаданими іменами, а їхній антикатолицький зміст маскував цікавими сюжетами.

З огляду на вищенаведене, значний інтерес становить спрямований Я. Саулевичу лист Є. Перковича від 12 вересня 1928 р., що у ньому адресант з’ясовує особливості й техніку власної антикатолицької (лекційно-словесної й друкованої) риторики: «Шановний тов. Саулевич! Сьогодні отримав листовну пропозицію тов. Кеніга: підготувати брошуру (2 арк.)

«Про терціаріїв та інші релігійні братства» за Вашою редакцією. Термін — 15 грудня. Отже, як свого редактора, прошу про кілька слів вказівки щодо загального плану або напряму брошури? Можливо, була вже про те мова?»

І далі йшли розлогі міркування колишнього священнослужителя РКЦ щодо форми подачі віруючому читачеві безбожницької «пігулки»: «Щодо мене, вважаю, оскільки брошура має бути призначена, власне кажучи, для тих самих терціаріїв й ружанцових братів, то primo — належить, враховуючи особливо роздмуханий фанатизм тих читачів, потрактувати релігію у «делікатний» спосіб, то значить згладжувати кути, наприклад, вести мову, заперечуючи «таїнства й догмати», не гостро й беззастережно, а наголос наразі робити на непевності, на великій сумнівності догматів, великій «правдоподібності» шкідливості, що випливає з усіх отих речей для суспільства й для самого віруючого.

Secundo — знаю з досвіду, що терціарії й ружанці не читатимуть брошури, як тільки побачать, що «святі» імена надруковано з малої літери — отже, чи з огляду на те не варто було б у цій брошурі відступити від загального звичаю. Здається мені, що можна було би, принаймні, якщо є закон, що забороняє під страхом покарання друкування тих імен з великої літери, вживати лапок й друкувати, наприклад, так: коли мова про «Пана Ісуса» й про «Бога»? Але все ж таки хіба такого закону немає.

Tertio — брошуру видати не під моїм ім’ям, а, наприклад, під Вашим або під якимсь псевдонімом. Бо і про те пам’ятати треба, що і терціарії й члени ружанця мають втовкмаченим до голів духовенством, аби моїх книжечок навіть не торкалися!

Костьольний закон є таким: католики не мають права (навіть ксьондзи!) читати книжок, які трактують релігійні справи ex professo (спеціально), оскільки книжка не має єпископської «ліцензії», хоча б у ній й не було нічого антирелігійного. Тому я, думаючи про щось для такої, власне, публіки, завжди зупиняюся на задумі, аби створити не спеціальну брошуру (ex professo!!), але якусь — чи то повість чи щось таке, де би ті справи порушити ПОБІЖНО — ПРИНАГІДНО, якби йшлося цілком не про терціаріїв чи ружанці, а лише про цікаву фабулу.

Та правда й те, що ця публіка взагалі нічого, окрім набожних костьольних книжок не читає? Таким чином — є то люди, здається, втрачені для вищої культури! Принаймні, поскільки йдеться про терціаріїв!

Часом спадає мені на думку, що для тих жертв старих забобонів, можливо, була б відповідною цілком інша метода, а саме — ad absurdum! Тобто — якщо ти терціарій, ступив на шлях досконалості, йди ним і тільки ним. Віддай все, що маєш, убогим — хату, землю, коней та ін., працюй як найманий працівник [...]».

1929 р. — рік сталінського «Великого перелому» — започаткував, з одного боку, відкат до воєнно-комуністичної політики перших років більшовицького владарювання, з іншого — дав старт новим тоталітарним трансформаціям і у суспільстві, і у державі. Помітні кадрово-господарські й фінансові труднощі на тлі загального «суцільноколективізаційного» штурму переживав Мархлевський польський національний район. Про це йшлося в передмові до звіту Мархлевського райвиконкому за 1927/28 господарський рік, яку Ян Домінікович написав за «пізньонепівської» доби.

У березні 1929 р., у меморандумі АПВ ЦК КП(б)У щодо обстеження Волинської округи зауважувалося з приводу «совєтської Мархлевщини»:

«Виконання директив ЦК по Мархлевському району дуже слабе: у районі (створено 34 машинних т[оварист]ва, усі решта директив не виконані) й цілком незадовільне в окрузі (надіслано декілька учителів й наполовину закінчено шосе, у решті галузей роботи Мархлевський район не отримав від округи жодної допомоги). Що ж стосується центральних установ, то вони директиви ЦК не виконали взагалі жодним чином, попри те, що деякі з них (Наркомос і ВРНГ) отримали спеціальні й цілком конкретні завдання. Увага центрів до Мархлевського району знаходить свій вираз лише в обстеженнях, яких забагато й які нічого не дають району, що потребує реальної допомоги».

У квітні 1930 р. у матеріалах апарату ЦК КП(б)У неодноразово відзначався «буквально катастрофічний стан справ з кадрами для всіх ділянок роботи серед польського населення». Як вихід пропонувалася необхідність «зняття» з партійно-совєтських і господарських посад і «перекидання» на польську роботу у республіці комуністів-поляків й позапартійних, які володіли польською мовою. Попри це, навіть ЦКНМ саме у цей час втратила свого найдосвідченішого польського працівника — Я. Саулевича.

Втім, й сама робота з національними меншинами республіки втрачала сенс для компартійного керівництва СРСР/УСРР — за доби «великого перелому» колишня політика «коренізації» й «українізації» ставала зайвим баластом для відверто великодержавницького курсу Кремля. Прикметно, що 8 травня 1933 р. у рефераті щодо національного питання в УССР керівник Генерального консульства II Речіпосполитої у Харкові Ян Каршо-Сєдлевський, згадавши «Положення про Центральну комісію у справах національних меншин при ВУЦВК та про місцеві органи у справах національних меншин», проект якого схвалила Перша всеукраїнська нарада по роботі серед нацменшин у січні 1927 р., принагідно зауважив: «Про діяльність тієї Комісії якось нічого не чути».

Зміну тактики «більшовицьких національних геометрів» (Д. Донцов) щодо національних меншин УССР виразно змалював на прикладі польської людності республіки віце-консул II Речіпосполитої у Києві Пйотр Курніцький (1899–1975) у листі до Посла Польщі у Москві від 13 жовтня 1933 р. П. Курніцький вирізняв два етапи у реалізації більшовицької політики щодо поляків підсовєтської України. Перший з них, приблизно з 1923 р., мав на меті створення поза межами II Речіпосполитої «сильного польського осередка, організованого на комуністичний манер». Завдання такого осередка, на думку дипломата, полягало, по-перше, у створенні потужного центру комуністичної пропаганди. По-друге, малося на увазі створення на совєтському боці своєрідного П’ємонту польського комуністичного руху, виховання польських революційних кадрів, які мали б привнести й керувати комуністичною революцією у Польщі.

Після кількарічних спроб з’ясувалося, одначе, що подібна концепція була хибною, оскільки польська меншість виявилася несподівано набагато відпорнішою на комуністичну науку й гасла, й не висунула зі своїх лав видатніших революційних особистостей, а розвиток та економічне й культурне зміцнення Польщі і впливи Костьолу стали непереборними перешкодами. Розпочата більшовиками примусова колективізація у жодному випадку не могла стати внутрішньополітичним чи зовнішньополітичним пропагандистським козирем СССР.

Відтак була опрацьована нова концепція, згідно з якою вогнище польського революційного руху мало перебувати усередині Польщі, а роль Совєтів обмежувалася до підтримування цього руху. З цієї точки зору, польська меншість в Україні цілковито втрачала в очах більшовицької адміністрації своє первісне значення. З іншого боку, з урахуванням владних зусиль щодо пробудження у совєтському суспільстві державного патріотизму, польський чинник, на підставі наявного досвіду, було визнано за шкідливий, такий, що містить у собі радше відцентрові тенденції й не перестає гравітувати до Відродженої Вітчизни. Отже, зникали усі мотиви, які промовляли б за підтримування польської національної окремішності, натомість виразнішими стали ґанджі, що виникали з факту її існування.

На початку 1930 р. Я. Саулевич був відкликаний ЦК КП(б)У з роботи у ЦКНМ й спрямований до апарату Наркомзему УСРР, де очолив відділ скотарства. У листопаді 1930 р. його призначили членом Колегії Наркомзему. На цій посаді він перебував до травня 1934 р., коли Колегію ліквідували, а його призначили заступником начальника Управління скотарства НКЗ УСРР. Тут він затримався на якихось два тижні, оскільки 13 червня 1934 р. був позбавлений не лише партійного квитка під час чергової «чистки» лав КП(б)У «за втрату більшовицької пильності» й недонесення на колег-«контрреволюціонерів», а й посади. Особисте знайомство з начальником Саратовського крайового земельного управління дозволило Я. Саулевичу з 26 жовтня 1934 р. обійняти посаду начальника відділу скотарства Саратовського КрайЗУ.

Хвиля арештів у контексті сфабрикованої ДПУ — НКВС УСРР «справі» так званої «Польської Військової Організації» (ПОВ) «накрила» Яна Саулевича у відносно віддаленому від репресивного виру поволзькому місті. 13 грудня 1934 р. оперуповноважений Особливого відділу Управління НКВС по Саратовському краю Ширгін, розглянувши телеграму Особливого відділу НКВС УСРР з проханням здійснити арешт громадянина Саулевича Яна Домініковича й відправити спецконвоєм до м. Києва у розпорядження НКВС УСРР.

16 грудня 1934 р., уже у Києві, оперуповноважений 1-го відділення Особливого відділу УГБ НКВС УСРР С. Бренер, розглянувши матеріали щодо обвинувачення громадянина Я. Саулевича, якому інкримінувалося передавання «відомостей розвідувального характеру польській розвідці» й належність до «ПОВ», ухвалив тримати його під вартою у Спецкорпусі НКВС до з’ясування обставин справи. 13 січня 1935 р. в’язень капітулював (на тогочасному компартійно-чекістському слензі — «роззброївся») й звернувся до наркома внутрішніх справ УСРР В. Балицького з «покаянною» заявою: «З великим запізненням, але твердо й щиро, я вирішив покаятися перед Комуністичною партією й Совєтською владою щодо своєї контрреволюційної шкідницької роботи польського націоналіста, спрямованої проти Совєтської влади. З 1921 р. й до мого арешту я перебував членом Польської Організації Військової (ПОВ), що у лавах цієї організації провадив активну роботу, починаючи з 1925 р. […]. До діяльності контрреволюціонера, польського націоналіста я був підготовлений усіма умовами й середовищем, що у них я зростав й виховувався. Батьки мої, польські шляхтичі, великі фермери у Латгалії, готуючи мене у ксьондзи, виховали мене у суворо релігійному дусі […]. Сформованим націоналістом я став у лавах польської організації націоналістичної молоді у Харкові […]».

Далі йшлося про стратегічну мету української «ПОВ» та конкретизувався персональний внесок заявника у «контрреволюційну» й «шкідницьку» діяльність означеної організації: «Метою й завданням «ПОВ» була підготовка інтервенції з боку Польщі, створення для цього міцних форпостів з метою захоплення України, створення великої Речі Посполитої […]. Висунуте переді мною завдання полягало, виходячи з суто дворушницьких методів, в оволодінні лінією ВУЦВК й місцевих органів усіма галузями совєтської роботи з метою недопущення асиміляції польського населення, полонізації українців-католиків задля розширення націоналістичних форпостів в Україні, просування у совєтські органи польських націоналістичних елементів […]. Практична моя контрреволюційна робота у ЦК нацмен втілилася у таких напрямах: а) організація польських рад у селах з українсько-католицьким населенням; б) переведення роботи на польську мову уповноважених с[іль]рад у селах, хуторах й кутках з українсько-католицьким населенням, або польським, що асимілюється; в) підготовка перепису 1926 р. з метою обліку українсько-католицького населення як польського; г) закріплення полонізації шляхом організації польських судових камер, постачання бланками польською мовою; д) підготовка націоналістичних кадрів працівників польсільрад; е) просування до РВК, ОВК й ВУЦВК націоналістичних польських елементів; ж) використання польських клубів як засобу відволікання робітників-поляків від політико-громадського життя заводів й націоналістичного їх виховання».

Ув’язнений, не обмежуючись самовикриттям по «польській лінії», інкримінував собі й низку суміжних «злочинів», що їх він, мовляв, здійснив, перебуваючи на посаді заступника голови ЦКНМ: не боровся з «політикою євреїзації», з «безкласовою лінією» у німецькій роботі; допомагав у справі «насильницької еллінізації й татаризації грецького населення»; затушковував «насильницьку українізацію школи» для дітей зайшлих з Росії робітників заводу ім. Марті у Миколаєві. І найтяжчий злочин — на нараді по роботі з національними меншинами у ЦВК РСФРР «вимагав українізації асимільованого населення» Північного Кавказу, Центрально-Чорноземної області, Нижньої Волги та інших країв РСФРР, цим самим «пішовши на руку петлюрівсько-скрипниківським поборникам Соборної України».

Завершувався документ типово: «Повинен відзначити, що під впливом зміцнення Совєтського Союзу, кризи, що вибухнула у капіталістичних країнах, розчарування у термінах інтервенції, що все відкладалися — у мене з 1932 р. виникло велике роздвоєння, я все більше й більше відчував, у якому мерзенному болоті я загруз […]. Докладніше про власну й інших контрреволюційну роботу я викладу додатково. Приносячи своє каяття у найтяжчих злочинах проти Партії й Совєтської влади, я готовий зараз понести заслужене покарання. Моїм останнім проханням до Вас є — надати мені можливість на будь-якій роботі й будь-якій найважчій ділянці роботи довести на ділі своє каяття й спокутувати чесною працею заподіяну мною шкоду справі побудови безкласового соціалістичного суспільства».

Протокол допиту Я. Саулевича від 21 січня 1935 р. став розгорнутою відповіддю на питання слідчого: «За чиєю ініціативою й коли було організовано як самостійний адміністративний район Мархлевський польський національний район?». Відповідь Яна Домініковича за своєю суттю була напівправдою — тобто реальна історія створення польського національного району й діяльної участі самого оскаржуваного у цій урядовій акції, що, безперечно, цілком вписувалася у загальний контекст більшовицької політики «коренізації», а відтак й «полонізації» асимільованого або напівасимільованого польського етносу Правобережжя України, подавалася у бажаному для слідства відповідному «контрреволюційному» забарвленні: «Ініціатива щодо організації Мархлевського польського національного району у самостійний адміністративний район належить особисто мені й здійснена була мною за вказівками керівництва «ПОВ» наступним чином:

Думка щодо створення самостійного адміністративного польського національного району, як ширшої бази для ведення націоналістичної роботи, виникла у мене під час скликаної Польбюро ЦК КП(б)У у березні 1925 р. наради по польроботі у м. Харкові за участю польнацменпрацівників на місцях.

Під час бесіди з учасником цієї наради — уповноваженим з польської роботи у Баранівському районі, Житомирської округи, Богушевським, який був членом «ПОВ», я виявив доволі широку зону польських й змішаних польсько-українських сіл у прилеглих один до одного населених пунктах Новоград-Волинського, Баранівського, Пулинського й Чуднівського районів.

Маючи за мету, за завданням керівництва «ПОВ», створити широку базу для загарбницьких планів Польщі й для підготовки цього — проведення великої націоналістичної роботи щодо полонізації польського населення, я вирішив адміністративно об’єднати вищезазначені населені пункти в один адміністративний польський національний район, враховуючи, що за відповідного насадження членів «ПОВ» на керівні посади управління районом можна буде на усю широчінь проводити у життя завдання «ПОВ».

Склавши відповідний проект, я його запропонував керівництву «ПОВ» в особі Скарбека, Вишневського, Політура й Теодора, які були учасниками цієї наради. Проект цей був докладно обговорений керівництвом «ПОВ» на Україні в одній із кімнат польклубу у Харкові й схвалений.

Керівництво «ПОВ» доручило мені, як членові ЦК Нацмену при ВУЦВК, внести від свого імені цей проект на обговорення наради Польбюро ЦК КП(б)У, а вони, зі свого боку, наполягатимуть на затвердженні й ухваленні рішення Польбюро щодо створення польського національного району на Правобережжі України».

Саме 1935 р. було ліквідовано «радянську Мархлевщину» — польський національний район в Україні. Ця адміністративно-територіальна і водночас культурно-національна одиниця, вчорашня агітпропівська гордість, існування якої всіляко експлуатувала совєтська пропаганда, викликала щораз більше роздратування владних структур. Мотиви цієї акції НКВС УРСР і партійно-державного керівництва республіки можна до певної міри зрозуміти (але, звичайно, не виправдати), якщо звернутися до матеріалів чергової сфабрикованої справи «пеовяків» — так званого «Волинського центру ПОВ» (липень 1935 р. — лютий 1936 р.). У них, зокрема, зазначалося, що внаслідок підривної діяльності «шкідницьких елементів» Мархлевський район доведений до становища найвідсталішого у політичному та економічному відношенні, найбільш враженого «контрреволюційною активністю куркульських елементів й діяльністю закордонної розвідувальної і диверсійної агентури». Знову ж таки акцент робився на низькому (у порівнянні з іншими місцевостями) відсотку колективізації сільського господарства: наприкінці 1932 р. район був колективізований лише на 14,9%; 1933 р. — 28; 1934 р. — на 47,6%. Рівночасно наголошувалося, що у районі діяв ряд шпигунських груп (до сотні «активних агентів розвідки»); нарешті, у різний час тут сформувалися чотири «міцно збитих» повстанських загони, котрі об’єднували до 150 осіб. Внаслідок цих диверсійних, шпигунських й повстанських проявів трапилося кілька організованих групових переходів за кордон, не рахуючи тих випадків, коли спроби збройних проривів у Польшу були вчасно попереджені ДПУ й прикордонниками.

«Гранична засміченість усіх ланок радянського апарату» у Мархлевському районі вимагала, зрозуміло, низки чисток, що не вщухали із 1930 р. Внаслідок них з радянських установ та організацій району було «вичищено» 678 осіб «контрреволюційного, націоналістичного й соціально чужого елементу», у тому числі 1932 р. — 121, 1933 р. — 303 й упродовж 1934–1935 рр. — 254 особи. З тих же мотивів з 40 голів сільрад 1935 р. було знято з посад 34 (85%) і з 80 голів колгоспів відкликано 76 осіб (95%). За зняттям і відкликанням з посад, за законами воєнного часу (нагадаємо — керівництво тоталітарного СССР штучно створило й підтримувало у державі перманентний стан «фортеці в облозі»), на «штрафника» чатувала сувора догана або ж виключення з партії, цілком ймовірний арешт тощо. Ця кадрова чехарда стала причиною фактичного паралічу влади на місцях. На додачу, внаслідок «особливої враженості» Мархлевського району із нього за останні п’ять років його існування вислали й переселили 1658 родин.

Характерна в цьому відношенні адресована секретарям ЦК КП(б)У С. Косіору та П. Постишеву доповідна записка голови Київського облвиконкому М. Василенка та секретаря обкому партії М. Налімова від 26 липня 1935 р. Починався документ фразою, що вже перетворилася на загальник у таємному листуванні владних структур УССР: «Мархлевський національно-польський район Київської області є одним з найбільш засмічених прикордонних районів області антирадянським елементом». Керівництво інформувалося, що навесні поточного року (згідно із постановою ЦК) у східні, глибинні райони України було переселено 1188 господарств «ненадійних елементів», на звільненому ж місці розташувалися 754 родини «перевірених колгоспників-ударників».

Проте, наголошувалося у документі, вжиті заходи не дозволили остаточно очистити район від антисовєтських елементів. Адже в 11-ти сільрадах переселення взагалі не відбулося, в решті — «взяли» лише по 3–5 господарств. Спеціальна перевірка виявила у цих місцевостях значну кількість колишніх учасників банд, білих армій, польських легіонерів, контрабандистів, осіб, які мали зв’язок із раніше викритими шпигунськими організаціями, а також куркулів і розкуркулених. Попереднім «пророблюванням» по лінії НКВС по двадцяти населених пунктах додатково відшукали 357 господарств, які варто було переселити. Серед них, зокрема, 129 господарств куркулів і розкуркулених, колишніх дворян — 14, бандитів та учасників білих армій і польських легіонерів — 75, колишніх контрабандистів — 45, осіб, котрі підозрювалися (!) у шпигунстві, — 37, тощо.

Навівши ці дані, керівництво Київської області просило дозволу ЦК КП(б)У на додаткове відселення з Мархлевського району до східних областей України 300 родин «ненадійних елементів», а 50 господарств найнебезпечніших «антисовєтчиків» пропонувалося спрямувати у віддалені місцевості СССР. Водночас висувалася пропозиція виселити з району і членів тих родин, глави яких вже були засуджені за антирадянську й шкідницьку діяльність.

Копітка й напружена «праця» Управління держбезпеки НКВС УСРР принесла бажані результати: «слідчі органи» й компартійна верхівка республіки одержали «неспростовні» аргументи й «докази», що Мархлевський національний польський район створений із шкідницькою метою, а його засміченість антисовєтським елементом і концентрація влади в руках відвертих або прихованих «контрреволюціонерів» — явища генетичного порядку. Важливим «теоретичним обґрунтуванням» репресивних заходів щодо людності «радянської Мархлевщини» й слугували «свідчення» Я. Саулевича, його покійного колеги по «польській роботі» Б. Скарбека, страченого 1934 р., першого голови РВК Мархлевського району Є. Олдаковського та ін.

17 серпня 1935 р. члени політбюро ЦК КП(б)У опитом (отже, питання було настільки очевидним, що не заслуговувало на нормальний розгляд) ухвалили постанову ЦК «Про Мархлевський і Пулинський райони». Польський Мархлевський і німецький Пулинський райони Київської області розформовувалися «в зв’язку з економічною слабкістю», «незручністю обслуговування МТС колгоспів, а також адміністративною черезполосицею». 3 жовтня 1935 р. це рішення «провели у совєтському порядкові» — постанову з аналогічною назвою («Про Мархлевський та Пулинський райони Київської області») та ідентичного змісту ухвалила слухняна Президія ВУЦВК.

8 червня 1935 р. на судовому засіданні Спецколегії Київського обласного суду Я. Саулевич був визнаний винним й засуджений до десяти років таборів «віддалених місць СССР». Але до місця відбування покарання його не поспішали допровадити. 31 серпня 1935 р., все ще у Києві, оперуповноважений 1-го відділення Особливого відділу УГБ НКВС УСРР і КВО Домбровський, взявши під увагу отримані з Москви директиви, ухвалив відправити засудженого у супроводі спецконвою й разом із його слідчою справою до Москви, у розпорядження начальника Особливого відділу ГУГБ НКВС СРСР М. Гая.

22 лютого 1936 р. керівник НКВС УСРР В. Балицький поставив свій підпис під вступними настановами до «Орієнтування по польській роботі», яке із залученими матеріалами по справі «Волинського центру ПОВ» надсилалося керівникам обласних управлінь НКВС УСРР, начальникам особливих відділів корпусів Київського й Харківського військових округів, командирам прикордонних загонів НКВС. Серед цілком таємних матеріалів, виготовлених друкарським способом й зброшурованих у невелику книжечку, вміщена й датована 5 лютого 1936 р. заява Я. Саулевича на ім’я В. Балицького, що починалася словами: «Я після суду залишений під арештом у Києві для дачі свідчень у справі Олдаковського та інших моїх спільників по «ПОВ». Я хочу остаточно покінчити із своїм злочинним минулим й тому пишу свідчення, що викладаються нижче, котрі зможуть допомогти органам НКВС в їхній подальшій боротьбі з польською контрреволюцією в Україні».

Колишній чільний функціонер ЦКНМ при ВУЦВК, особливо наголошував «підривну мету» наймасштабнішого, мовляв, задуму української «ПОВ» — створення польського національного району ім. Юліана Мархлевського: «Найбільшим заходом «ПОВ» контрреволюційного характеру, що мав на меті як зовнішньополітичні цілі, так і полонізацію значного масиву населення, стала організація Мархлевського польського району у Житомирській окрузі, проведена за дорученням «ПОВ» мною й Олдаковським. Вже самий факт організації польського району, як самостійної адм.[іністративно-]територіальної одиниці, на кордоні Польщі, повинен був, на думку «ПОВ», зміцнити у зовнішній політиці буржуазної Польщі не лише непорушність її східних кордонів (а, відтак, й безапеляційне право на володіння Західною Україною), а й показати усьому світу, що кордони Польщі можуть бути посунуті ще значно далі на схід. Мархлевський район являв собою ще один, штучно створений, доказ пілсудчиків задля захоплення Правобережжя України.

Але, разом з тим, за задумом «ПОВ», Мархлевський район мав стати потужним форпостом Польщі у справі підготовки інтервенції проти Совєтського Союзу, де можна було зосереджувати сили «ПОВ», розгорнути націоналістичне, антисовєтське виховання населення».

Одначе, підступні задуми «пеовяків» в УССР й, зокрема, зміцнення ними «націоналістичного форпосту» — польського Мархлевського району — зазнали фіаско з незалежних від них причин: «Незважаючи на цілковиту підготовленість «ПОВ» на Україні до інтервенції проти Совєтського Союзу у 1930–32 рр. — інтервенція все ж таки не відбулася […]. Світова криза, що охопила усі країни й особливо різко ударила по господарству Польщі, викликала наростання нової революційної хвилі. Тил, у фашистів вдома, виявився незабезпеченим […]. Це не значить, що відпала думка щодо збройної інтервенції проти Совєтського Союзу».

Аналізуючи п’ятнадцятирічну еволюцію табору пілсудчиків, заявник стверджував, що він [табір Ю. Пілсудського — Авт.] втратив чари «всенародного» руху, продемонструвавши своє класове обличчя «захисника інтересів великої промисловості й земельних магнатів» й перейшовши «на службу германському фашизму», в ім’я єдиної мети — розгрому Совєтського Союзу — мовляв, «єдиної надії й притягального центру усього, що є кращого й чесного у людстві». Я. Саулевич, принаймні у друкованій заяві, вважав також, що «пілсудчиківський фашизм переходить до відвертої фашистської диктатури, позбавляючи Польшу останніх примарних демократичних свобод». Й це відбувається з тим більшою силою, чим далі більше пілсудчиківський режим втрачає масову підтримку населення.

Вищенаведене, своєю чергою, істотно вплинуло на діяльність й стан «ПОВ» в УСРР. З одного боку, почали наростати агресивніші «терористичні тенденції» у окремих членів підпільної організації; з іншого — окремі члени «ПОВ», які мріяли про «Велику Польщу», все ж уявляли її як трудову народну республіку й «не могли не бачити велетенських успіхів соціалістичного будівництва в СССР». Мовляв, «зміцнення колгоспів, рішуча боротьба з класовим ворогом на всіх ділянках соціалістичного будівництва підірвали масову базу роботи «ПОВ».

Завершуючи своє розлоге звернення до керівника НКВС УРСР, заявник Я. Саулевич дещо несподівано (можливо, й для нього самого) трансформовувався з оскаржуваного на прокурора, ледь не представника державного обвинувачення, тавруючи своїх колишніх товаришів по віртуальній «пеовяцькій» діяльності устами й формулюваннями чи то Лева Романовича Шейніна, чи то Андрія Януаровича Вишинського, чи когось з їхніх молодших «українських» колег: «Це не значить, що підла робота «ПОВ» на Україні припинила своє існування. Її агенти знаходять собі підтримку з боку фашистської Польщі й натхнення у все більш виразному окресленні антисовєтського блоку найагресивніших імперіалістичних держав, в особі Німеччини, Японії, Польщі. Втративши масову базу, ці агенти, дрібними групами й поодинці, неодмінно переходять до терористичних й більш різко виражених диверсійних методів боротьби. Треба знати усю єзуїтську виучку пеовяків, які не гребують жодними засобами боротьби для досягнення своїх цілей.

На цьому етапі відвертої фашизації Польщі, у блоці з фашистською Німеччиною, форми роботи пілсудчиків на Україні будуть ще витонченішими. «ПОВ» продовжуватиме свою боротьбу з Совєтською владою, не лише використовуючи рештки своєї організації на Україні, а й залучаючи нові сили як усередині України, так і ззовні. Безперечно, що поряд з терористичними формами боротьби, «ПОВ», з тією ж метою тероризму й диверсії, намагатиметься, як і раніше, проникати, вміло маскуючись, до совєтських й партійних органів».

15 лютого 1936 р. у Києві відбулося закрите судове засідання Військового трибуналу Київського військового округу, що у ньому розглядалася справа по обвинуваченню Євгена Олдаковського, Болеслава Беганського, Станіслава Мая, Адама Калиновського. Усі вони були колишніми функціонерами роботи з польською етнічною меншиною УСРР. Є. Олдаковський був першим (1925–1927 рр.) головою райвиконкому Мархлевського польського національного району; Б. Беганський — завідувачем польбюро Житомирського окружкому КП(б)У, секретарем парткому мархлевського фаянсового заводу; С. Май — завідувачем польської секції Житомирського відділу народної освіти; А. Калиновський керував польським бюро Шепетівської й Коростенської округ (1923–1925), був секретарем Мархлевського РПК КП(б)У (1927–1929).

Яна Саулевича енкаведисти змусили виступити свідком на цьому процесі. Зрештою, це було нескладно — свідок вже мав за плечима вищезгадану заяву на ім’я В. Балицького від 5 лютого 1936 р. й міг послуговуватися нею як конспектом, коментуючи й доповнюючи окремі її «невиразні місця», тобто імпровізуючи на власний розсуд. Від заданої йому енкаведистами схеми Я. Саулевич не відступив.

Наголос у своєму виступі колишній заступник голови ЦКНМ робив на «шкідницькій діяльності» «ПОВ» в УССР, зокрема на «контрреволюційній» мотивації створення Мархлевського польського національного району, захопленні керівних посад у цій національній адміністративно-територіальній одиниці представниками пеовяцького підпілля. За його словами, одразу після організації району розпочалася у ньому «націоналістична робота» серед польської людності й українського католицького населення, відбувалася цілеспрямована полонізація, створювалися польські школи, польські сільради у селах, де українці становили половину або й більше мешканців. Свідок таврував «контрреволюційну» діяльність римо-католицького кліру Мархлевського району: «Упродовж 1925– 1926 рр. були розгромлені к.[онтр]р.[еволюційні] організації ксьондзів, що на них до певної міри розраховувала «ПОВ» у своїй роботі. «ПОВ» робота ксьондзів загалом не задовольняла, оскільки їхня багаторічна праця не мала своїм наслідком полонізації населення. Після розгрому організації ксьондзів «ПОВ» сперлася на релігійні гуртки: «ружанца», що у них були переважно жінки й молодь, «терціари», у яких були чоловіки, й інші релігійні організації. Ці гуртки «ПОВ» прагнула легалізувати. Гуртки ці провадили польську націоналістичну роботу. Олдаковський [голова Мархлевського РВК. — Авт.] навіть притягував за переслідування цих гуртків до відповідальності голів сільрад. Молитовники, образки для цих гуртків іноді доставлялися нелегально з-за кордону. Головним засобом полонізації Мархлевського району «ПОВ» вважала школу».

Особливий наголос свідок Я. Саулевич робив на стратегічній важливості прикордонного польського району УСРР як плацдарму, мовляв, прийдешньої агресії «буржуазно-поміщицької» II Речіпосполитої й відповідних заходів «пеовяцької» агентури, спрямованих на торування шляхів цієї інтервенції: «Польський район був плацдармом для інтервенції. Там намагалися зберегти куркуля. Там менше було позбавлених прав, аніж в інших районах. Там провадилася особлива політика щодо куркульства. Для того, аби замаскувати усю свою роботу у цьому районі, «ПОВ» іноді видавала владі на розправу окремих націоналістів».

Травневий переворот 1926 р. у Польщі пожвавив діяльність «ПОВ» у підсовєтській Україні, оскільки прихід до влади Ю. Пілсудського знаменував відродження ідеї «Великої Польщі»: «Уся робота була переключена на підготовку до інтервенції, на створення кадрів, які б могли повести боротьбу на допомогу польським інтервентам. Була посилена мережа польських шкіл й провадився ретельний відбір вступників туди. 1929 р. діяльність «ПОВ» сягнула апогею свого розвитку. У зв’язку з проведенням колективізації на селі — пожвавилася діяльність контрреволюційних куркульських елементів. «ПОВ» наприкінці 1929 р., задля зв’язку з іншими контрреволюційними організаціями, перебудовує свої сили, кидаючи їх до загальних совєтських органів: до Наркомзему, МТС, совхозів, лісництв та ін. Мета перекидання — опинитися під час інтервенції на найвідповідальніших ділянках […]. Контрреволюційна робота у Мархлевському районі тривала. Там «ПОВ», що під її впливом перебувало совєтське й партійне керівництво району, провадила успішно роботу, поклавши своїм завданням зберегти кадри для повстання на випадок інтервенції й чинити опір заходам совєтської влади щодо соціалістичної перебудови села. Я, як член колегії Наркомзему України, враховував у своїй роботі шкідницькі заходи по Мархлевському району. Ці заходи мали за мету на прикладі розвалювання колгоспів дискредитувати колгоспний рух й викликати заворушення серед населення […]. Нашими заходами були викликані заворушення серед робітників скляного заводу у Мархлевському районі […]».

Відповідаючи на запитання одного з членів суду, Я. Саулевич свідчив про узгодженність дій «ПОВ» та українських контрреволюційних організацій. Вони, мовляв, «усі орієнтувалися на інтервенцію».

Важко стверджувати, чи усвідомлював Ян Домінікович подібність власного становища оскаржуваного — засудженого — свідка у справі міфічної «Польської військової організації» в УССР з ситуацією свого вищезгаданого кореспондента — ксьондза-розстриги Є. Перковича.

Послугами останнього, після його добровільно-примусового зречення сану, більшовицька адміністрація республіки сповна скористалася: його возили по містах і селах з католицьким населенням, перед яким він виголошував антирелігійні лекції. Лише 1927 р. Є. Перкович зробив 57 таких виступів у 52 населених пунктах, а 1928 р. ще понад 60 разів виступав перед публікою з розповіддю про свій «шлях від Бога». Майже в аналогічній іпостасі опинився й Я. Саулевич, ставши автором вищезгаданої розлогої заяви на ім’я В. Балицького від 5 лютого 1936 р., неодноразово виступаючи свідком під час судового й позасудового розгляду/фабрикації «справ» своїх «колег» по віртуальній республіканській «ПОВ».

Вірогідно, навесні 1936 р. Я. Саулевича нарешті відправили до місця відбування покарання — Ухто-Печорського виправно-трудового табору НКВС СРСР (Ухтпечлагу).

Чи не остання документальна звістка про Я. Саулевича, що її вдалося виявити на сьогодні, — це супровідний лист Управління Ухто-Печорського виправно-трудового табору до начальника Чернігівського обласного управління НКВС Ю. Кривця від 28 січня 1937 р. й долучений при цьому протокол допиту в’язня Я. Саулевича щодо його контактів по «контрреволюційній діяльності» з утримуваним у чернігівській тюрмі колишнім секретарем Мархлевського райвиконкому Михайлом Йосиповичем Шемелевським (1890–1937).

У своїх показах Ян Домінікович не був аж надто переконливим, змальовуючи «контрреволюційну діяльність» М. Шемелевського — зрештою, й реально він знав дуже небагато про цього колишнього функціонера Мархлевського польського району. Отже, потрібної слідству конкретики у його показах не було. За характеристикою Є. Олдаковського, пригадував Я. Саулевич, Шемелевський був «своєю людиною», тобто членом «ПОВ»; начальник адмінвідділу польського району відповідав за «примусову полонізацію українського населення». Крім того, за перебування Шемелевського керівником адмінвідділу, почалося виконання «іншої директиви «ПОВ» щодо легалізації польських релігійних гуртків терціарів й ружанцових гуртків». Мовляв, керівництво «ПОВ» прагнуло цією акцією забезпечити легалізацію «масових націоналістичних організацій» як майбутньої бази власної «контрреволюційної діяльності». Також М. Шемелевський нібито наклав адміністративне стягнення на якогось голову сільради (прізвища Я. Саулевич не пригадував) за відмову зареєструвати ці гуртки.

Далі пригадувати/вигадувати було нічого. Відтак, відповідаючи на чергове запитання сержанта держбезпеки Грундіна, Ян Саулевич відверто «пішов по колу»: «Прямого контрреволюційного зв’язку з Шемелевським я особисто не мав, а заходи по контрреволюційній організації «ПОВ» я здійснював через Олдаковського Євгена, який керував роботою «ПОВ» по Волині й особливо по Мархлевському району, що з нього «ПОВ» мало на увазі утворити плацдарм для боротьби з Соввладою […]. Повторюю, що з розмов з Олдаковським, Шемелевський був вказаний мені, як «своя людина». Це слід розуміти з прийнятої умовної мови у керівництві «ПОВ» — своєї людини, як члена організації «ПОВ»…»

У судовому засіданні Спецколегії Чернігівського обласного суду 7– 8 березня 1937 р. оскаржуваний М. Шемелевський не лише вперто заперечував інкриміновані йому «злочини», не лише відвів офіційного захисника «тов. Лаптьова», самовпевнено взявши на себе його функції — «підсудний Шемелевський заявив, що від оборонця, який приймає участь в справі, відмовляється і приймає оборону на себе», а й рішуче відкинув покази проти нього свідка Я. Саулевича, зауваживши: «Покази свідка Саулевича неправдиві. Я з ним ніколи ніяких розмов не вів». Очевидно, йшлося про «контрреволюційні» розмови.

У написаній 15 березня 1937 р. у Чернігівській в’язниці касаційній скарзі на вирок спецколегії Чернігівського облсуду від 7–8 березня, згідно з яким його засудили до семи років таборів з конфіскацією майна й поразкою у правах на три роки, Михайло Шемелевський, серед іншого, спростовував й свідчення проти нього Я. Саулевича.

Союзником М. Шемелевського в оскаржуванні вироку Спецколегії Чернігівського облсуду від 7–8 березня 1937 р. виступив член цієї Спецколегії Мостовий, який в особливій думці від 8 березня того ж року висловив власну незгоду з колегами.

23 квітня 1937 р. Спецколегія Верховного Суду УРСР розглянула у касаційному порядку вирок Спецколегії Чернігівського облсуду від 8 березня того ж року у «справі» М. Шемелевського, якого засудили на сім років таборів за те, що він «провадив к. р. агітацію націоналістичного змісту, вихваляючи польський націоналізм, і провадив к. р. агітацію проти Радвлади, маючи близькі стосунки з засудженими тепер к.[онтр]р.[еволюціонерами] націоналістами Олдаковським, Саулевичем та ін.». Ухвалили: «Касскаргу частково задоволити та вирок скасувати, а справу передати на новий розгляд зі стадії досудового слідства в іншому складі суду. Захід запобігання залишити утримання ШЕМЕЛЕВСЬКОГО під вартою. Ухвала остаточна».

29 серпня 1937 р. Спецколегія Верховного Суду УРСР спрямувала заступнику наркома юстиції республіки інформаційне повідомлення, що справа по обвинуваченню громадянина М. Й. Шемелевського 7 серпня 1937 р. за № 834 відправлена до Спецколегії Чернігівського обласного суду для розгляду у судовому засіданні. Висловимо припущення, що цей черговий судовий розгляд таки не відбувся — «небільшовицькі» темпи здійснення «революційної законності» за доби «загострення класової боротьби» не влаштовували «кремлівського горця». На думку Й. Сталіна, режим потребував спрощених юридичних процедур …

Для розуміння механізму репресій проти польської людності в Україні (як і в цілому по СССР) принципове значення має «Оперативний наказ наркома внутрішніх справ СССР № 00485» від 11 серпня 1937 р., підписаний Генеральним комісаром держбезпеки М. Єжовим. Наказ, а також долучений до нього закритий лист «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну, пораженську й терористичну діяльність польської розвідки в СССР» (№ 59098 від 11 серпня 1937 р.) ініціювали масові репресії проти польського населення України.

Наказ зобов’язував місцеві органи держбезпеки упродовж 20 серпня — 20 листопада 1937 р. здійснити операцію щодо цілковитої ліквідації місцевих організацій «ПОВ». Арешту підлягали: «А) виявлені в процесі слідства й до цього часу не розшукані найактивніші члени ПОВ […]; б) всі військовополонені польської армії, які залишилися в СРСР; в) перебіжчики із Польщі, незалежно від часу переходу їх в СРСР; г) політемігранти та політобміняні з Польщі; д) колишні члени ППС та інших польських антирадянських політичних партій; е) найактивніша частина місцевих антисовєтських націоналістичних елементів польських районів».

Наказ НКВС СРСР № 00485 містив і такий пункт: «Припинити звільнення із в’язниць і таборів засуджених за ознаками польського шпигунства, у яких закінчується термін ув’язнення. Про кожного із них подати матеріал для розгляду на Особливу нараду НКВС СРСР». Це означало новий термін позбавлення волі, а часто й розстріл.

Так, наприклад, звітуючи Москві про викорінення «агентури іноземних розвідок» на території Чернігівської області, тамтешнє управління державної безпеки доповідало про арешт 860 осіб внаслідок операції «Поляки», що тривала у другій половині 1937 р. Причинами арешту слугували такі: націоналістична діяльність й підозра у шпигунстві (425 осіб); перебіжчики (134); реемігранти (108); зв’язки з польськими консульствами (85); костьольно-куркульський елемент (77); контрабандисти (19); тощо. Національний склад заарештованих у цій операції був доволі різноманітний: українців — 400, українців-галичан (sic!) — 31, поляків — 233, росіян — 23, представників інших національностей — 173. Переважання українців серед ув’язнених пояснюється наявністю серед них численних перебіжчиків та реемігрантів. 1937 р. «з’ясувалося», що українці, які легально чи нелегально перетнули совєтсько-польський кордон, підписали собі ледь не стовідсотково смертний вирок.

На початок 1937 р. у Чернігівській області нараховувалося 2.224 поляки, включно з дітьми. Отже, за друге півріччя чекісти репресували на Чернігівщині кожного десятого поляка.

Під виконання злочинного наказу № 00485 потрапив й ув’язнений Ян Саулевич. 22 вересня 1937 р. позасудовим рішенням наркома внутрішніх справ М. Єжова та Прокурора СССР А. Вишинського (протокол № 34) Я. Саулевич у групі 44 «польських контрреволюціонерів» — на підставі відповідного подання центрального апарату НКВС УРСР — був засуджений до вищої міри покарання й невдовзі убитий.

Дата виконання вироку здогадна. Якщо припустити, що бранець, за тогочасною практикою енкаведистів, був повернутий до Києва з таборів для «дослідування» його «справи» й з’ясування додаткових подробиць «контрреволюційної діяльності», що їх, мовляв, він приховав від «слідства» у 1934–1935 рр., то, вірогідно, його розстріляли у Києві уночі 25 вересня 1937 р. Принаймні саме тоді (за виявленими нами даними) у Київській внутрішній тюрмі НКВС убили щонайменше двох осіб з розстрільного списку 44-х «польських контрреволюціонерів», страчених за вищезгаданим позасудовим рішенням М. Єжова–А. Вишинського, а саме: Лева Михайловича Копанського (1888–1937), етнічного росіянина, колишнього дворянина, «учасника контрреволюційної націоналістичної й шпигунської організації у Києві», а також останнього київського ксьондза 1930-х років, настоятеля костьолів св. Олександра та св. Миколая Сигізмунда Квасневського (1877–1937). Похований Я. Саулевич, як і тисячі інших жертв комуністичного терору, у безіменній могилі — здогадно у київському передмісті Биківні.

На користь такої версії побіжно свідчить документ, яким постфактум легітимізувалася крадіжка майна сталінською державою невинно убієнних жертв її політичного режиму. Йдеться про протокол № 205 засідання особливої Трійки УНКВС Київської області від 23 березня 1938 р. з єдиним пунктом порядку денного — «О конфискации имущества, принадлежащего осужденным по приговору НКВС Союза РСР и прокурора Союза ССР по первой категории» (тобто розстріляних) — й лаконічною у своїй простоті ухвалою: «Имущество, лично принадлежащее осужденным, конфисковать». У цьому переліку (тільки по цьому протоколу) лише (!) 654 прізвища страчених Управлінням НКВС по Київській області. Ян Домінікович Саулевич майже завершує список під № 647...

Наказ № 00485 ще раз фатально-примхливо й востаннє поєднав долі колишнього секретаря Мархлевського райвиконкому М. Шемелевського та його колишнього керівника — заступника голови ЦКНМ Я. Саулевича: убивству Я. Саулевича передував розстріл М. Шемелевського.

Набридливого й впертого в’язня «органи» прирекли на страту позасудовим рішенням тих самих осіб — очільника НКВС СРСР М. Єжова й Прокурора СРСР А. Вишинського — від 13 вересня 1937 р. (протокол № 19).

20 вересня 1937 р. у Чернігові був складений акт, вартий наведення як виразний документ того страшного часу: «Я, комендант Черниговского Областного Управления НКВС — Сержант Государственной Безопасности — ФИЛЕНКО, в присутствии Черниговского Областного Прокурора — тов. САВРАНСКОГО, Начальника Черниговской Оперативной Группы УГБ — тов. ГОВЗМАНА — и Начальника Внутренней Тюрьмы УГБ ЧОУ НКВС — тов. ДРОБОТИ, сего числа, на основании решения Народного Комиссара Внутренних Дел Союза ССР — Генерального Комиссара Государственной Безопасности тов. ЕЖОВА, Прокурора Союза ССР — тов. ВЫШИНСКОГО, предписания Народного Комиссара Внутренних Дел УССР — Комиссара Государственной Безопасности II-го ранга — тов. ЛЕПЛЕВСКОГО от 19 сентября 1937 г. № 10778 — и приказания Начальника Черниговского Облуправления НКВД — Капитана Государственной Безопасности — тов. КОРНЕВА от 20/IХ-37 г.

№ 36982 — привел в исполнение приговор над осужденным к Высшей Мере Наказания — РАССТРЕЛУ — ШЕМЕЛЕВСКИМ Михаилом Иосифовичем, 1890 г. рождения, в чем и составлен настоящий акт в 3-х экземплярах». Подібний акт київські енкаведисти мали скласти й про страту Я. Саулевича.

Реабілітований Ян Саулевич значно пізніше решти головних «фігурантів» так званої справи «Польської Військової Організації» в УРСР 1933–1935 рр. — Б. Скарбека-Шацького (реабілітованого 27 лютого 1958 р.), С. Лазоверта (21 липня 1956 р.), сокурсника Саулевича 1915– 1916 рр. по Харківському сільськогосподарському інституту й згодом «подільника» по «ПОВ» Костянтина-Теофіла Вишневського (17 січня 1958 р.) та ін.; а також і колишнього колеги по роботі у ЦКНМ С. Г. Ялі (реабілітованого 10 лютого 1959 р.). Сталося це, очевидно, за браком близьких (чи навіть і далеких) родичів, які б вчасно заопікувалися його реабілітацією: на момент арешту Я. Саулевич був уже розлучений зі своєю дружиною (лікарем Олександрою Татарською). дітей від шлюбу у нього не було. Його мати, за деякими відомостями, як і раніше, мешкала 1934 р. у власній садибі Гаспарі у «буржуазній» Латвії. Щоправда, зв’язок із нею син втратив ще 1927 р. — за сім років до власного ув’язнення й засудження.

26 квітня 1990 р. Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду УССР розглянула у судовому засіданні кримінальну справу за протестом першого заступника Прокурора УРСР на вирок Спецколегії Київського обласного суду від 8 червня 1935 р., згідно з яким колишній начальник відділу Саратовського крайового земельного управління Ян Домінікович Саулевич, 1897 р. народження, член КП(б)У з 1924 р. по 1934 р. (виключений внаслідок «чистки»), був засуджений до десяти років позбавлення волі з поразкою у правах на п’ять років. Протест був задоволений, вирок від 8 червня 1935 р. стосовно Саулевича скасовий, а справу щодо нього припинено «за відсутністю у його діях складу злочину».