Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

РОЗДІЛ IV

ІСТОРІЯ КОРЕНІЗАЦІЇ В ДОЛЯХ

«Національні справи» та їхній вплив на життя нацменгромад України

31 липня 1937 р. політбюро ЦК ВКП(б) затвердило проект оперативного наказу № 00447 НКВС СРСР «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів». У наказі, який одразу набув чинності, зазначалося, що операція в Україні мала розпочатися 5 серпня й тривати чотири місяці. Всі потенційні жертви розбивалися на дві категорії: перша — після арешту й нетривалого «слідства» мала бути страчена; «ліберальніша» друга категорія передбачала «лише» ув’язнення у тюрмах або таборах на термін від восьми до десяти років.

Попри те, що Великий терор кінця 30-х рр. обрушився на радянський народ незбагненною катастрофою величезної руйнівної сили, не можна сказати, що ментально останній був не готовий до такого розвитку подій. Насправді гучні «костюмовані» судові процеси з велелюдними переліками засуджених з 1928 р. міцно увійшли до типового набору інформаційних орієнтирів пересічного обивателя. «Бригади добровільних помічників прокуратури» та сексотів наводили жах на робітників. Народ давно призвичаївся до імовірності (більше того — невідворотності) репресій, як індивідуальних, так і масових. Статті під заголовками «Враги народа приговорены к расстрелу», «Приговор суда — приговор народа» — об’єктивно діагностували хворобливий стан масової свідомості, в якому, за незначними винятками, перебували всі: від школярів до сивочолих старців. Втім, пізніше з’ясувалося, що впевнені у невідворотності та справедливості покарання стосовно «ворогів народу», потенційні жертви тоталітарного режиму виявилися нездатними адаптувати власну свідомість до можливості репресій стосовно себе та членів своїх родин. А між тим в Україні не залишилося жодного національного району чи більш-менш помітного етнічного анклаву, який би оминули наперед визначені і кількісно, і якісно, національні за формою превентивні удари каральних органів.

Відповідно до записки Й. Сталіна до протоколу засідання політбюро ЦК ВКП(б) від 20 липня 1937 р. (п 51/324) на теренах СРСР розпочалася «німецька операція». Частина заарештованих мала бути висланою за кордон, про хід арештів та кількість арештованих щоденно мали надсилати зведення до ЦК. Нарком НКВС в оперативному наказі 25 липня 1937 р. телеграфом розіслав управлінням вказівки щодо упередження шпигунської та диверсійної роботи Генерального штабу Німеччини та гестапо на теренах СРСР. На арешт усіх німецьких громадян, які мешкали в країні, відводилося п’ять діб, починаючи з 29 липня. Матеріали слідств мали відправлятися на розгляд Воєнної колегії Верховного суду чи Особливої наради при НКВС. В ніч на 30 липня 1937 р. розпочалися арешти німецьких підданих. В результаті, згідно з висновками Єжова, були розкриті 19 шпигунсько-диверсійних груп на низці великих промислових підприємств.

Німецька операція розпочалася у вересні з України, звідти стрімко перекинувшись до Москви та Ленінграду, далі — на радянський Схід. Телеграма Єжова (3 листопада 1937 р.) до наркомів внутрішніх справ союзних республік та начальників УНКВС визначила терміни проведення національних операцій: до 10 грудня 1937 р. ставилося завдання завершити всі арешти, всі слідства й розглянути всі слідчі справи(!). Таких «стаханівських» темпів роботи радянські чекісти ще не знали. Зважаючи на кількість арештованих по всіх «лініях» не доводиться дивуватися кричущим порушенням процедур та калькуванню показів підозрюваних.

Не пройде й року, як газетні шпальта розмістять привітання А. Гітлера, Й. фон-Рібентропа та О. Куусінена з нагоди шістдесятиріччя Й. Сталіна, в яких, А. Гітлер писатиме буквально наступне: «Ко дню Вашего шестидесятилетия прошу Вас принять мои самые искренние поздравления. С этим я связываю свои наилучшие пожелания, желаю доброго здоровья Вам лично, а также счастливого будущего народам дружественного Советского Союза». Та це буде згодом, поки що репресії проти німців набирають обертів, а взаємини між СРСР та закордонням позбавлені вітальності 1939 р.

Впродовж 1937–1938 рр. левова частина заарештованих німецьких підданих після слідства висилалася до Німеччини. Радянських громадян німецького походження чекала страшна доля: смерть чи заслання. Не можна не погодитися з думкою Н. Охотіна та А. Рогінського, що «національні операції, зокрема й німецька, були орієнтовані в першу чергу на чистку у сферах державного життя, безпосередньо пов’язаних з обороноспроможністю країни, — у воєнних та воєнізованих структурах (армія, НКВС і т. і.), в оборонній, машинобудівній, вугільній, нафтодобувній, хімічній промисловості, чорній та кольоровій металургії, на транспорті, в енергетиці та деяких інших галузях». Центральними фігурантами польської та латиської операцій спочатку стали висопоставлені чекісти і тільки згодом — широкий загал власне етнічних поляків та латишів.

Завданням другої широкомасштабної операції, розбитої на окремі національні напрямки, була ліквідація «шпигунсько-диверсійної бази» країн капіталістичного оточення. Колишні іноземні колонії та інші етнічні спільноти, безпосередньо чи опосередковано пов’язані з закордонням — тобто, національні меншини, як такі, перетворилися на першочерговий об’єкт репресій. Найбільш послідовно розроблюваними, і від того найбільш кривавими, в масштабах СРСР стали три лінії: польська, харбінська (харбіно-японська) та німецька.

5 серпня почалася так звана куркульська операція (наказ 00447), 15 серпня — польська операція (наказ 00485), далі — операція, спрямована проти дружин та дітей ворогів народу (00486), 20 вересня — харбінців (00593). До 31 серпня по куркульській операції були заарештовані близько 150 тис. осіб, понад 30 тис. із них — розстріляні.

Активна самодіяльність працівників НКВС на місцях привела до створення віртуальної картини тотального контрреволюційно-диверсійного шпигунського заколоту етнічних громад. У загальних рисах вона підсумована в оглядовій довідці по справах 1936 р.: «Практика показала, що всі ці форми ворожої роботи в дійсності не відокремлені одна від одної. А, навпаки, перетинаються найтіснішим чином. Більшість ліквідованих німецьких диверсійних резидентур та організацій займалися паралельно організацією терористичної роботи, всі проводили розвідувальну роботу, а в районах, де є скільки-небудь значні групи німецького населення, водночас готували повстанські кадри. Німецькі терористи, диверсанти, шпигуни й організатори масової фашистської роботи виступають майже всюди в одній особі».

Під приціл чекістських операцій першими підпали стратегічно важливі регіони, де етнічні громади розміщувалися компактними групами — Україна (Донбас, Краматорськ, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Житомир, Одеса, Харків), Москва та Ленінград, Західно-Сибірський край з прилеглими районами Казахстану, Саратовська область, Азово-Чорноморський край та Крим. Не важко помітити, що ленінська теорія збройного повстання послужила ідеологічною матрицею для розробки чекістами широкомасштабної превентивної операції. Як показало майбутнє, у Києві, Харкові, Москві та Ленінграді «було встановлене» існування великих терористичних шпигунських та диверсійних організацій, у решті міст і містечок формувалися антирадянські та повстанські справи регіонального рівня. Принцип демократичного централізму виявився в своїй найодіознішій ганебній інтерпретації. Власне, він не мав нічого спільного з реальним життям, у такий спосіб влада тоталітарного зразка реалізувала власні стереотипи мислення та утаємничені моделі знищення уявного ворога. «Розконспіровані» осередки антирадянського опору з «призначеними» республіканськими центрами, міськими (селищними) філіями, колгоспними, фабричними, заводськими та управлінськими осередками були нічим іншим, як матеріалізованою матрицею, власне, кремлівської диверсійної роботи за кордоном.

Технологія фабрикування «національних справ» відчеканювалася на українських поляках. Яким чином це відбувалося, можна прослідкувати на прикладі радянської Вінниччини. Ліміт, доведений репресивно-чекістському апарату Вінницької області, за наказом № 00447, попервах передбачав ув’язнення й покарання 4 000 осіб, з них за першою категорією — 1 000, за другою — 3 000 осіб. На догоду центру вінницькі енкаведисти взяли на себе підвищені зобов’язання. Відтак ліміти збільшилися до 6 300 осіб (за категоріями відповідно — 2 200 та 4 100 осіб). Станом на 7 листопада 1937 р. за ґрати потрапило 5 502 особи (загалом обласна «Трійка» засудила 4 633 особи, з яких згідно з позасудовим рішенням розстріляли 1 592 особи). За національністю арештанти розподілялися так: українці — 3 965 осіб (72%), поляки — 517 (9,4%), росіяни — 51 особа (0,9%), решта — євреї, німці, чехи, китайці, угорці.

Тотальні зачистки решток Вінницької полонії відбувалися відповідно до «Оперативного наказу наркома внутрішніх справ СРСР № 00485» (11 серпня 1937 р., підписаний генеральним комісаром держбезпеки М. Єжовим) та долученого до нього закритого листа «Про фашистсько-повстанську, шпигунську, диверсійну, пораженську й терористичну діяльність польської розвідки в СРСР» (№ 59098 від 11 серпня 1937 р.). Наказ зобов’язував місцеві органи держбезпеки упродовж 20 серпня — 20 листопада 1937 р. здійснити операцію щодо цілковитої ліквідації місцевих організацій «ПОВ». Арешту підлягали: «а) виявлені в процесі слідства й до цього часу не розшукані найактивніші члени ПОВ […]; б) всі військовополонені польської армії, які залишилися в СРСР; в) перебіжчики із Польщі, незалежно від часу переходу їх в СРСР; г) політемігранти та політобміняні з Польщі; д) колишні члени ППС та інших польських антирадянських політичних партій; е) найактивніша частина місцевих антирадянських націоналістичних елементів польських районів».

Наказ НКВС СРСР № 00485 містив і такий пункт: «Припинити звільнення з в’язниць і таборів засуджених за ознаками польського шпигунства, у яких закінчується термін ув’язнення. Про кожного із них подати матеріал для розгляду на Особливу нараду НКВС СРСР». Відповідно до нього раніше засуджені поляки отримали нові терміни ув’язнення, або були позбавлені життя.

Оскільки переважна більшість представників інтелектуальної еліти обох провідних національностей регіону була фізично знищена, депортована чи опинилася в ГУЛАГу в попередні роки, об’єктом Великого терору 1937–1938 рр. стали пересічні обивателі: колгоспники, робітники, службовці, які у «вмілих руках» слідчих зізнавалися у фантастичних злочинах. Для прикладу можна навести «виявлений» органами НКВС у Погребищенському районі Вінницької області у листопаді 1937 р. осередок «ПОВ» з дев’яти сільських мешканців. Одним із «польських контрреволюціонерів» був Семен Андрійович Крупник, українець, колгоспник з містечка Погребище, неписьменний, хлібороб за професією. На другий день після арешту він підписав покаянний протокол про те, що є членом польської контрреволюційної організації, за завданнями якої «проводив злочинну діяльність, спрямовану проти радянської влади, сприяв розкраданню колгоспного добра, сіяв пшеницю дуже рідко з тим, щоб був поганий урожай». Наріжним каменем сфабрикованої справи стало звинувачення в сепаратизмі — «відрив України від СРСР і приєднання її до фашистської Польщі». За таким звинуваченням дев’ятеро напівписьменних «сепаратистів» на підставі оперативного наказу № 00485 були страчені через місяць після арешту — 15 грудня 1937 р.

Упродовж першої половини березня — травня наступного 1938 р. Трійка Управління НКВС по Вінницькій області розглянула «справи» 1 обласної комендатури «ПОВ», 5 міжрайонних комендатур, 11 райкомендатур, 103 »боївок». За матеріалами надуманих справ станом на 11 травня 1938 р. заарештували 877 осіб. Оскільки величезна частка автентичних поляків була депортована з Поділля впродовж 1935–1936 рр., і це не давало можливості місцевим енкаведистам «розгулятися», до лав «польських контрреволюціонерів» з легкістю записували подільських українців. Так, заступник начальника відділу Вінницького обласного Управління НКВС Л. Ширін заявив одному з ув’язнених — К. Кобилянському, що той поляк, й, відправляючи його до камери, вигукнув:

«Йди подумай, ти, поляк!» На репліку у відповідь, що в’язень — українець, Ширін вигукнув: «Націоналіст, молися богу!». До «пеовяків» зараховували й місцевих росіян. Колишнього інженера депо станції Жмеринка Миколу Олександровича Сиклицького (етнічного росіянина) засудили за приналежність до «ПОВ» та намір зіпсувати […] музичний інструмент.

Тільки В. Жезицьким було опрацьовано 485 групових «справ» сфальшованих чекістами Поділля впродовж Великого терору, кожна з яких була подібна до іншої, як копія до матриці. Загалом упродовж 1937– 1938 рр. в Україні органами НКВС по «польській лінії» було заарештовано 56 516 осіб (з них 44 467 поляків), 39 644 особи (70%) — засуджено до різних термінів ув’язнення або ж розстріляно.

Польська операція стала своєрідним дороговказом для всіх наступних «національних» справ. Зважаючи на масовий характер репресій, у практику був запроваджений принципово новий характер осудження — «альбомний». Працівники НКВС, закінчивши слідство, складали довідки на кожного заарештованого і пропонували міру покарання. Довідки, своєю чергою, комплектували в список, завіряли, підтримуючи або, навпаки, заперечуючи пропоновані заходи, начальник УНКВС та місцевий прокурор. У Москві Наркомом Внутрішніх Справ та прокурором СРСР (Єжов і Вишинський) виносилося кінцеве вирішення. Приговори приводилися до виконання після повернення альбомів на місця.

Без зайвої фантазії слідчі КНВС розповсюдили методику формування справ «польської акції» на решту етнічних громад. У вересні 1937 р. на Україні самостійно розпочалася румунська операція. Спеціальні директиви пізніше були сформульовані відповідно до латиської, грецької та афганської операцій. Розробка національних ліній здійснювалася професійно і набула синтетичного характеру: припинилася видача віз на перебування іноземців на теренах СРСР, натомість заохочувався їхній виїзд за кордон; іноземні дипломатичні представництва ізолювалися та поступово згортали свою діяльність у СРСР; пильний нагляд був встановлений не тільки за дипломатами, а й радянськими громадянами, які спілкувалися з ними, або працювали в іноземних представництвах у якості обслуговуючого персоналу, причому останні вносилися до списків неблагонадійних й арештовувалися в першу чергу. В результаті, на середину листопада 1937 р. з семи німецьких консульств залишилося тільки два (в Києві та Новосибірську), а до травня 1938 р. — жодного. Те ж відбувалося з іншими представництвами.

Процес формування закритого суспільства вступив до завершальної стадії. Те, що для закордоння виглядало, як зведення неподоланного ідеологічно-адміністративного муру, для радянського суспільства перетворилося на спланований руйнівний погром, який стосувався не лише євреїв, а й решти етнічних громад.

Розпорядження № 233 (1 лютого 1938 р.), телеграфно розіслане Єжовим на виконання прийнятого напередодні рішення політбюро, пролонгувало строк уже розгорнутих національних операцій до 15 квітня 1938 р. Водночас ініціювалися нові «аналогічні» операції — фінська, естонська, румунська, китайська, болгарська, македонська. (Широкомасштабні арешти в середовищі українських болгар і румун вже тривали з кінця 1937 р.). Катастрофічна нестача «підхожих» для виконання кремлівських рознарядок кандидатур спонукала чекістів до поголовних арештів вихідців з етнічних громад, на яких хоч яким-небудь чином можна було «навісити» справи стосовно шпигунської, диверсійної та антирадянської діяльності відповідно до перерахованих категорій. У телеграмі Єжова заднім числом санкціонувалися фактично вже давно розроблювані «лінії» та визначалися репресовані категорії населення.

Типовою ознакою радянського «правосуддя» стало «перевиконання» розпоряджень московських енкаведистів. Так, приміром, заступник начальника Харківського УНКВС Л. Рейхман (який виконував обов’язки нещодавно арештованого попередника) 19 серпня на додаток до «польського наказу» видав свій особистий, додавши до репресованих груп наступні: колишні розвідупровці та агенти ІНВ [іноземний відділ НКВС — Авт.] по Польщі; поляки — старослужбовці цукрових заводів та інших підприємств; колишні контрабандисти та особи, засуджені в минулому по шпигунських справах та як учасники контрреволюційних націоналістичних організацій; клерикально-націоналістичний елемент; вихідці з Польщі та прикордонної смуги, на яких маються компрометуючі матеріали; відвідувачі польських консульств; особи, які мають родичів та інші зв’язки з Польщею, відносно яких є компрометуючі матеріали; агентура по поляках та інших об’єктах (поляки та Вихідці з Польщі), яка підозрюється в дезінформації або подвійності, або не виправдала себе на роботі (!).

Згідно з відомостями відділу віз та реєстрацій Головного управління міліції на початок 1937 р. у СРСР мешкало 98 840 іноземців, з яких 80% становили піддані Ірану, Греції та Китаю. Вони стали наступним об’єктом чекістських розробок і, на відміну від німецьких підданих, левова частка з них розстрілювалася за такими сміховинними звинуваченнями, які їхні нащадки кваліфікували так: «Бред сивой кобылы». З більш ніж трьох тисяч болгарських емігрантів був репресований кожен третій. Загинули 600 найбільш помітних болгарських комуністів. Тотальний розгром відбувся в лавах комуністів — вихідців з країн Балтики. Загалом, за підрахунками російських дослідників, за роки Великого терору в СРСР було фізично знищено більше комуністів — вихідців з європейських країн, аніж на їхніх батьківщинах під час нацистської окупації. Повністю була ліквідована секція корейських комуністів, практично цілковито — секції компартії Ірану (на чолі з розстріляним лідером Султан-Заде) та Мексики (Гомес). Врешті іноземне походження для пересічного радянського обивателя перетворилося на перепустку до радянських спецтаборів.

З весни 1938 р. розробка «національних ліній» стає основним напрямком масових репресій. З серпня 1938 р. оформляти справи в «альбомному порядку» було заборонено. На той час центральний апарат НКВС СРСР був завалений нерозгляненими справами на 126 тисяч осіб. Відповідно до постанови політбюро від 15 вересня 1938 р. (та спеціального наказу НКВС 00606) терміном на 2 місяці спеціально для їхнього розгляду були створені «особливі трійки». До них входили начальник УНКВС, перший секретар обкому та обласний прокурор. Розгляду спеціальними Трійками підлягали особисті справи осіб, арештованих до 1 серпня 1938 р. (за винятком іноземних підданих). З цього часу хвиля терору потроху вщухає, набираючи більш поміркованих форм: питома вага розстрільних вироків суттєво зменшується, низка уцілілих арештантів виходять на волю за «відсутністю складу злочину». 17 листопада 1938 р. всі «масові операції» були завершені відповідно до рішення політбюро від 16 листопада 1938 р. та постанови РНК СРСР й ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 р. По всіх національних лініях засудили 335 513 осіб, з них 73,66% розстріляли (!).

«Безумовно, масові репресії 1937 — 1938 рр. були не лише безпрецедентно масштабними, але й безпрецедентно жорстокими. Проте в них була своя логіка, своя структура і свої правила, які, незважаючи на множинні порушення, забезпечували доволі високий рівень керованості репресивним процесом». Додамо лишень, що вони забезпечували також високий рівень керованості процесами соціально-економічного розвитку та відтворення суспільства в жорстко визначених тоталітарних рамках. Суспільство в режимі стисненої пружини здійснило модернізаційний ривок, власне, саме завдяки єзуїтським методам оптимізації державного керування суспільством. Втрати часу та ресурсів внаслідок можливих дискусій навколо спрямування державного курсу були зведені до мінімуму, однак, майбутнє показало, що штучне пришвидшення природних процесів «ментального дозрівання» суспільства методами терору та банального «промивання мозків» все ж приречене на поразку. Ефект реставрації множинності пластів суспільного мислення й формування алгоритмів прийнятного майбутнього лише пролонгувався, матеріалізувавшись в епоху «пєрєстройкі».

Водночас не будемо применшувати досягнення тоталітарної пропагандистської машини в опануванні масовою свідомістю широких верств населення Радянської України. Слід визнати, що традиційність етнічних громад з притаманною їм солідаризацією навколо питань громадської ваги, відіграла на руку більшовицькій пропагандистській машині. Почавши з окремих процесів кінця 20 — початку 30-х рр., держава трансформувала власну доктрину відповідно до трагедії Голодомору та масових депортацій, і використавши останні з метою піднесення власного іміджу, підійшла до епохи Великого терору з гаслами, які в масовій свідомості тиражували ідеї виправданості й справедливості репресій, зокрема й за національною ознакою. Власне, ідея чергового революційного Термідору була не новою, втім більшовики, спираючись на низький рівень суспільної свідомості, використали її потенціал з найвищим ККД. Цим і пояснювався небачений розгул репресій на тлі відсутності відкритого протестного руху.

Про те, яким чином етнічні громади реагували на терор, залишив спогади І. Стріонов (на час описуваних подій — відданий комуніст грецького походження, парторг МТС). Його нехитрі нотатки багато прояснюють у ставленні пересічних грецьких колгоспників до обставин часу. Переживши страшний Голодомор і врешті мало-мальськи оклигавши, грецьке село навесні 1937 р. плекало надію на нормальне сите життя. «Техніка була цілком підготовлена до весняної сівби 1937 р. МТС поповнилася новою технікою — тракторами і причіпним інвентарем. Весняна сівба була проведена успішно — якісно і в короткі строки, перспективи на врожай були хороші. Ніхто не думав, що може статися те, що відбулося потім, у 1937 р.».

Потрясіння 1937 — 1938 рр. стали логічним продовженням методики упокорення суспільства методами фізичного й психологічного садизму. Саме в той момент, коли гасло: «Жити стало краще, жити стало веселіше!», здавалося, стало органічною складовою світогляду громад, вони потрапили в нову м’ясорубку. Не меншою мірою виявилися розгубленими місцеві керівники, які отримали рознарядки на арешти «ворогів народу». Начальник НКВС Володарського району по-товариськи жалівся І. Стріонову: «Що робити? Якщо не саджати, мене самого посадять, а безневинних людей саджати як ворогів я не зможу». Зрозуміло, що порада парторга виконувати рознарядку за рахунок бандитів, грабіжників, аферистів, кваліфікованих як ворогів народу, довго спрацьовувати не могла з суто технічних проблем: рознарядки значно перевищували кількість потенційних бандитів-грабіжників-аферистів. «Калькуляція» терору в цілком лояльних до влади грецьких селах вражає, як і вражає співвідношення розстріляних та засуджених до ув’язнення. В згадуваному Володарському районі до розстрілу були приречені 174 греки, ув’язнення — 2 (!), Велико-Янисольському — відповідно 679 та 45 (!), Волноваському — 175 та 16 (!), Маріупольському — 899 та 21 (!), Старо-Бешевському — 623 та 31 (!), Старо-Каранському — 460 та 19 (!), Старо-Керменчицькому — 246 та 11 (!). На решті території УРСР разом з іноземними підданими 3 470 греків розстріляні, 158 засуджені до різних строків ув’язнення.

Неймовірної сили катастрофа вкотре була використана владою для режисування широкомасштабного політичного шоу: країна існувала в єдиному інформаційному полі — на місцях у пошуках ворогів народу нишпорили спецбригади (вони перевіряли характеристики арештованих), преса з номеру в номер публікувала списки викритих ворогів, серед останніх — добре відомі прізвища колишніх «любимих вождів» народу. Народ мовчки читав і мовчки працював. Мовчали й місцеві керівники, які перебували під «ковпаком» спецслужб і чекали на свою чергу. Стан тотального стеження, бойкоту засуджених, заарештованих та їхніх родин, мовчазного жаху глибоко в’ївся в свідомість етнічних громад задовго до Великого терору. Масштаби трагедії 1937 — 1938 рр. були несумісними з можливостями пересічного обивателя стосовно їхнього осмислення. Сторож володарської МТМ, прочитавши в газеті про розстріл Тухачевського, Уборевича, Якіра та інших, запитав парторга: «Що ж ще було потрібно цим людям (маючи на увазі розстріляних полководців)? Адже вони мали можливість жити однією халвою?» Не піддаючи сумніву винуватість партійної, управлінської та військової еліти, селяни, тим не менше, намагалися захистити від спецбригад місцевих керівників, які «їх хлібом нагодували й багате життя створили».

В епоху «чорних воронків» громади існували в режимі щоденної готовності до катастрофи. Так само, як японці живуть із заготовленим пакунком на випадок землетрусу, всі більш-менш помітні фігури етнічних громад жили, маючи під ліжком чи у шафі пакунок на випадок арешту. З часом арешти стали звичними й для цілком пересічних громадян: починаючи від сторожів та посудомийок, завершуючи рахівниками та конюхами. Процедура репресій, власне, була універсальною і мало відрізнялася на теренах СРСР. Уночі приїздив «чорний ворон», до помешкання вривалися енкаведисти, пред’являли постанову прокурора про арешт, учиняли обшук і забирали до тюрми. Арештованих у національних районах звозили до міст чи обласних центрів, де й відбувалося

«слідство». Скажімо, стосовно «греків-контрреволюціонерів» воно проводилося в приміщенні маріупольської обласної партійної школи. В кожній кімнаті сидів слідчий із заздалегідь підготовленими протоколами про приналежність до шпигунських мереж. За відмову підписати «зізнання» тут же били до безтямності. Тих, хто зізнався, відправляли до м. Сталіне на суд Тройки, яка в довільному порядку позбавляла людей права на життя та свободу. Якщо хтось мав сміливість відмовитися від попередніх зізнань, у 1937 р. його відправляли назад у Маріуполь на дослідування, «а там кати убивали його».

У надзвичайно складні обставини відразу ж потрапляли й родини заарештованих, для яких і декілька місяців слідства, і час після винесення вироку перетворювалися на пекло. Слідчі органи були завалені листами підслідних та їхніх родин, які закликали до людяності та партійної совісті прокурорів та наркомів НКВС, змальовуючи непересічні катастрофи пересічних обивателів:

«Прокурору Союза ССР тов. Вышинскому от гражданки Дивиджиевой

Ольги Филипповны проживающей в гор. Киеве, Красноармейская д. № 15, кв. 50.

Заявление

4 марта с. г. по поручению областного отделения НКВД гор. Киева арестовали моего бывшего мужа Дивиджиева А.И. Одновременно с арестом были описаны вещи. С тех пор прошло 6½ месяцев. Последнее время я несколько раз пыталась выяснить в органах НКВД и прокуратуры положение с делом Дивиджиева. Я из рабочей семьи, и поэтому меня волнует вопрос, кем же был мой муж? Был он причастен к шайке троцкистско-бухаринских негодяев? Или же его преступление не вилоко [так у документі — Авт.] […] Или же он невиновен? Или же он изменник нашей пролетарской родине. В первом и последнем случаях я бы, гада, прокляла. В прочих, возможно бы, простила. При обращении в органы НКВД и прокуратуры последние вот уже 3 месяца ищут дело Дивиджиева и не могут найти.

Я работаю. У меня есть маленькая 2-летняя больная девочка. Вещи описаны. Учреждение (Укрлеспромсоюз), которое дало моему бывшему мужу квартиру взамен сданной мною в горсовет в Харькове квартиры, непрерывно требует выселения на улицу меня и ребенка (больного к тому же), буквально терроризирует. Я нервничаю, ребенок тоже.

Я обращаюсь с убедительной просьбой и прошу вмешательства вашего с тем, чтобы оказать возможную помощь в разрешении изложенных в настоящем заявлении интересующих меня вопросов. Документ (справка Горсовета гор. Харькова о сдаче жилплощади мною имеется) […].

P.S. Если виноват Дивиджиев, то почему могут выбросить на улицу меня и тем более больного малолетнего ребенка. Квартира, которую я отдала в Харькове горсовету, была моя, в которой я проживала до замужества со старухой-матерью.

Дивиджиева».

За словами знайомого І. Стріонова О. Юр’єва, засудженого в розпал «грецької операції», більшість «катів, які безжально знущалися над арештованими, були єврейської національності». Тема «єврейського сліду» в Голодоморі та Великому Терорі жваво обговорювалася обивателями. Вона вочевидь дисонувала з гаслами пролетарського інтернаціоналізму і діагностувала чергове загострення хронічних хвороб суспільства. Залишаючи поза увагою місце вихідців з єврейської громади в чекістських структурах та роль, відіграну ними у розробці «національних операцій» (вони є предметом окремого ґрунтовного дослідження), зазначимо, що окремої «єврейської операції» під час Великого терору не проводилося. Це, однак, не означає, що євреї в цей час не репресувалися. Виходячи з несприятливої зовнішньополітичної ситуації, Кремль далекоглядно уникав постановки «єврейського питання» руба. Євреї не рідше за інших нацменів заарештовувалися й засуджувалися, але проходили вони не за «єврейськими», а за партійними (бундівці, сіоністи, троцькісти, меншовики тощо) чи іншими «національними» справами. Таким чином, зокрема, репресували колишнього голову відділу національних меншин при ЦВК УРСР — Давида Маца. Євреєм за походженням був також репресований двома роками раніше колишній член ЦКНМ — Липман Зельманович Урбах. Типовим представником «болгарського націоналістичного підпілля» на Україні став колишній член ЦКНМ — Серафім Міцев.

Побіжний перелік кількох випадкових фігурантів «національних операцій» залишає поза увагою читача безкінечно довгий список сотень тисяч безневинних жертв сталінської технології стерилізації свідомості радянського обивателя, упокорення суспільства тоталітарною державою. Попри розмаїтість імен і прізвищ, неспівставність обсягу справ (одні містять постанову про арешт і довідку про розстріл, інші — мають десятки томів) вони на загал неймовірно одноманітні, неписьменні, шаблонні в слідчих схемах та висловах, за допомогою яких вибудовуються. В пожовтілих палітурках — відлуння однієї на всіх, цілковито інтернаціональної, долі й одного кінця. Щоправда, очі розстріляних вухастих шістнадцятирічних фезеушників та скинутих із п’єдесталів колишніх «любимців народу» викликають різні емоції.

Доволі суперечливі відчуття та роздуми зароджують і слідчі справи колишніх співробітників ЦКНМ, які цілком не випадково потрапили під нищівний каток Великого терору.