Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

Етнополітичний курс більшовиків в Україні на початку 20-х рр.

Етнополітична ситуація в Україні, слід зауважити, була непересічною і складною щодо державного регулювання. Її складність обумовлювалася не стільки вагомістю представництва меншин в етнічній структурі країни, скільки строкатістю ознак етнічних громад. Останні, зокрема, суттєво розрізнялися за адресою міграції (західно- і східноєвропейські, азійські, з союзних республік) і, відповідно, причинами міграції (в цьому сенсі окреме місце посідали політемігранти). За мовними ознаками етнічні меншини складали кілька груп. Найчисленнішими серед них були представники індоєвропейської, слов’янської і тюркської мовних сімей. Держава не могла ігнорувати існування представників китайської, корейської сімей, а також низки народів, які не мали власної літературної мови. Суттєві відмінності існували в соціальній структурі етнічних громад.

Окреме місце посідали колишні колоністи, містечкові євреї, роми. Епоха комуністичного штурму вибила з під-них економічний ґрунт, знищила усталену систему господарювання і традиційні етнічні форми зайнятості. Рівень урбанізації був найвищим у середовищі нечисленних дисперсних громад (вірмени, грузини, литовці, естонці, корейці, китайці тощо) та євреїв. Найбільш урівноваженою була соціальна структура росіян, які майже порівну складалися з селян і городян. Решта етнічних громад були селянськими. Серед меншин, власна історія яких нерозривно була пов’язана з історією України можна було назвати окремі групи старожитнього польського, білоруського, російського селянства. Колишніх іноземних колоністів, які на той час мешкали в Україні близько 150-ти років, пов’язували з новою батьківщиною заплутані відносини, які перейшли в нову фазу після здійснення більшовицької аграрної революції. Значну суспільну проблему становила натуралізація новоприбулих, як біженців, так і політемігрантів.

Названі типологічні особливості етнічних меншин у сукупності з докорінною переорієнтацією виробничого і суспільно-політичного життя на постімперських просторах створили такий «коктейль» етносоціальних та етнонаціональних проблем, який був винятковим явищем тогочасної світової політичної практики.

Слід констатувати пересічне погіршення умов економічного й культурного відтворення етнічних громад в УСРР, порівняно з дореволюційними часами. Декларація прав і свобод народів Росії, на якій будувалася етнополітика радянського уряду, залишалася суто декларацією. Визнаючи рівність народів, уряд на практиці не робив нічого для запровадження дієвої національної політики, що б корегувала й спрямовувала економічну, суспільну й культурну ініціативу не лише етнічних меншин, а й титульної нації. Основними напрямками етнополітики українських більшовиків у часи воєнного комунізму були нагляд, стримування та заборона національних за змістом і формою рухів та організацій. Перебуваючи на позиціях пролетарського інтернаціоналізму, здійснюючи радикальну соціально-економічну політику в місті й на селі, більшовицька диктатура на першому етапі соціалістичного будівництва не бажала помічати, чи, радше, ігнорувала національні прагнення народів України й проблеми у сфері міжнаціональних відносин в очікуванні завершального етапу всесвітньої пролетарської революції.

Такий підхід став причиною накопичення проблем у відносинах між народами України, деформації комплексу етносоціальних та етнокультурних відносин у країні. В умовах докорінної зміни суспільних відносин власності й виробництва, господарського занепаду не достатньо було проголосити рівність і право етносів на самовизначення, треба було здійснювати зважену етнополітику, яка була б здатною утримувати суспільство на межі вибуху за рахунок залагодження міжетнічних суперечностей і попередження міжетнічних конфліктів. До розуміння цього партія підійшла в 1921 р., який став зламним в історії УСРР. Перегляду базових засад внутрішньої політики більшовиків передувала низка невдач на революційних фронтах, що підштовхнули Кремль до усвідомлення неможливості продовження революційної експансії в Європі. 13 серпня 1920 р. радянські війська оволоділи населеним пунктом в 23 км від Варшави, а з іншого боку підійшли до приміської фортеці Модлин. Проте наступного дня поляки перейшли в контрнаступ, армія М. Тухачевського опинилася за Бугом. У жовтні було підписане перемир’я, після чого Раднарком розпочав демобілізацію велетенської радянської армії.

Теоретичне осмислення поточного моменту і перші практичні висновки прозвучали на Х з’їзді РКП(б) у березні 1921 р. Нова ситуація у взаємовідносинах із зовнішнім світом породила термін «капіталістичне оточення». З’їзд заслухав доповідь Л. Каменєва «Радянська республіка в капіталістичному оточенні». Доповідач висловився гранично чітко: «Чи ставив хто-небудь коли-небудь з відповідальних комуністів перед собою завдання створити господарство соціалістичної Росії, не спираючись на все світове господарство в цілому, на його техніку, на його винаходи, на його сировину, на сировину всього світового господарства? Ні, це завдання так поставити не можна».

В. Ленін висловив свій погляд на ситуацію дещо пізніше, у липні 1921 р. На IV конгресі Комінтерну він заявив: «З першого погляду ясно, що в інших капіталістичних країнах, після укладення миру, який би поганий він не був, викликати революцію не вдалося». Через кілька місяців, на ІХ Всеросійському з’їзді рад він, здавалося, перекреслив багаторічні спроби «пробудити революційний Схід і Захід»: «Виявилося, що на цю пряму дорогу ... іншим народам вступити не вдалося».

Висновки Х з’їзду ВКП(б) приголомшили й дезорганізували республіканський партійний загал. У незавізованому обіжнику по НКП читаємо:

«1921 р. — період глибокого зламу. Завершення військових завдань, затримки в революційному розвиткові Європи, криза господарства, неврожай і як наслідок усього цього зміна господарської політики створюють передумови для інших напрямків масової політики, для іншого темпу життя».

Ґрунтовні зрушення відбулися не лише у Кремлівських владних коридорах і кабінетах, а й у поглядах на питання державної влади, державного будівництва, організаційні засади формування управлінського апарату. Тоді, як Україною раз за разом проходили війська і кілька разів на тиждень змінювалася влада, в Росії цілком очевидно вже діагностувалося розкладання партійно-радянської моделі влади. Пройшовши через соціально-економічний колапс комуністичного штурму, більшовики спочатку відкинули ідею бездержавності та прямого «комуністичного» розподілу продуктів харчування, а за цим почали переосмислювати принципи державного будівництва як такого. Популістські гасла на кшталт: «Кожна кухарка може керувати державою!», як і раніше ще добавляли більшовицьким пропагандистам рейтингу на мітингах, однак у Кремлі зрозуміли, що влада в тій конфігурації, що сформувалася впродовж 1917– 1920 рр., довго не протримається. Якщо пролетаріат вдавалося утримувати в жорстких лабетах дисциплінарних судів, то методів ефективного контролю над новим чиновництвом усіх рівнів поки що не вигадали. А саме воно, те що звикло до «надзвичайщини» більшовицького термідору, керування шляхом масових розстрілів та висилки до таборів, привело врешті більшовицький режим до управлінського колапсу. Вседозволеність, фактично не підзвітність таких собі «політемісарів», була бомбою уповільненої дії. Одним із перших це усвідомив В. Ленін, який в листопаді 1920 р. закликав впливати на бюрократію шляхом розвитку свідомості, підвищення культурного рівня та самодіяльності робітничої маси. Під його тиском партія доволі скоро запровадила нові принципи кадрової політики: прискіпливий відбір, встановлення індивідуальної відповідальності, поетапні перевірки. «Иначе из бюрократизма и волокиты, которые нас душат, не вылезть» — підсумував вождь світового пролетаріату.

Наприкінці грудня 1920 р. висновки В. Леніна звучать доволі песимістично: «Я понимаю серьёзность бюрократизма, но мы его уничтожение в партийной программе не ставили. Это не вопрос съезда — это вопрос целой эпохи». Згодом, у серпні 1922 р. ХІ партконференція схвалила доволі дотепне вирішення проблеми заохочення бюрократичної верхівки до сумлінної, самовідданої і чесної праці: партпрацівники керівного рівня отримали низку привілеїв, підвищені зарплати, гарантоване житло, безкоштовне лікування, можливість оздоровлення на курортах та у санаторіях.

Партпрацівник місцевого рівня був приречений на геть інше життя. Впродовж 1923 р., коли величезна більшість членів партії розчарувалася в ідеї всесвітньої революції, місцеву бюрократію охопила апатія. Події в Рейнській області підсилили песимістичні настрої серед партійців, які, споглядаючи розгортання непу, почали висловлювати незадоволення аскетичним побутом та матеріальними негараздами. Газетні публікації досить випукло підносили тему повсякденного життя партійця і таким чином виносили її за межі партійного кола. Відповідні замітки виходили тоді в рубриці «Партійна робота». Під псевдо А. Р. у статті «Побут партійця» один із членів партії не лише критично змальовував повсякденність пересічного комуніста, а й намагався теоретизувати з цього приводу. Життя комуністів впродовж 1917–1921 рр. змальоване ним лаконічно: «Голодні пайки, стояння в черзі за обідом після занять, холодна кімната... жодного особистого життя». Інша справа — доба непу. Тут «особисте життя для комуністів [...] виступає більш рельєфно, аніж раніше. Якщо раніше особистісне «Я» затушовувалося, якщо напівголодний партієць раніше забував про себе, мало піклувався, віддаючи переважну частку часу партії, то нині, коли він отримує більш менш пристойне утримання, маючи можливість купити костюм, придбати дещо з предметів розкошу, обставити свою кімнату більш менш пристойною обстановкою, — особисте його життя доволі часто переважає над партійним[...]» Саме в цьому А. Р. вбачав загрозу боєздатності партії. Негативний вплив міщанського «багна» (болота), суперечок з жінкою (нареченою) з питань побуту для партійця був незаперечним. Однак, значніші загрози партії крилися у ній самій, а, вірніше, в економічній нерівності партійців. Вищість партійної номенклатури над комуністами, які отримували «мізерні ставки по 2–3 категоріях», внаслідок чого ледь животіли, закладала внутрішній конфлікт в організації. Як вкрай загрозливе зображувалося становище сільських партійців, які прискореними темпами «окуркулювалися», відправляли релігійні обряди, спивалися і внаслідок цього відкликалися з партії.

Не секрет, що село суттєво відрізнялося від вируючого повоєнного міста у своїх повсякденних звичках. На відміну від поліетнічних міст, села залишалися осередками виразної етнічності. Власне, рівень соціально-економічного розвитку певного села (регіону), його культурне обличчя та колорит були безпосередньо пов’язані з домінуючими етнічними групами. До початку політики коренізації на етнічну специфіку села зважали лише в контексті завдань більшовицької агітації й пропаганди. Етнічна специфіка, як така, в цей час більшовиків не цікавила. Один з перших дописів, що стосувалися життя нацменсела, був присвячений болгарському жінвідділу с. Цареводарівка Бердянської округи, датований 23 серпня 1923 р. Преса побіжно, однією реплікою, повідомляла, що у В.-Токмацькому районі Мелітопільщини в німецьких селах всі завдання радянської влади виконуються вчасно, але «якось механічно», школи всі функціонують, населення переважно заможне. Сількор С. Р., відзначаючи появу кочових циган у районі, ганьбив знахарство та ворожбу, котрими кормилися «ці гастролери». «Пора вже було б привчити цей народ до осілого життя й заборонити їм бродити по селах і обдурювати селян. Це змусило б циган зайнятися якоюсь виробничою справою».

Раптовий серпневий сплеск цікавості до етнічних громад був не випадковим і обумовлювався зміною внутрішнього політичного курсу більшовиків. До поворотного 1923 р. проблеми етнічних меншин накопичувалися на цілком «інтернаціональних» засадах. Суцільний світоглядний хаос поглинув село у повоєнні часи. Численні дописи сількорів та подорожуючих можна звести до наступного: хата-читальна існує на папері, вчителі безвідповідальні та бездіяльні, діти покинуті напризволяще, обкрадають сади й баштани, підлітки та молодь пиячать, деруться, влаштовують поножовщику, процвітає самогоноваріння та безпросипна пиятика дорослого населення і, як наслідок шириться епідемія венеричних хвороб.

Наприкінці 1923 р. газетні шпальта накрила лавина повідомлень про виключення з партії та винесення доган за недотримання партійного статуту (вінчання, участь у Водохрещі, хрещенні тощо): партія посилила дисципліну й зайняла «кругову оборону», тепер вже проти внутрішнього ворога — дрібнокапіталістичної непмансько-куркульської стихії. Огляд радянської преси приводить до висновку, що на вищих щаблях більшовицького проводу чітко усвідомлювали — влада Кремля загрожена... Загрожена не зовнішніми факторами... Не небезпекою реставрації... Загроза — всередині країни. Країна не керована, народ деградує, нові принципи соціальної організації не спрацьовують, суспільство дезінтегроване і складається з низки ворогуючих етносоціальних груп. У цій ситуації, власне, й розпочався новий великий політичний проект Кремля — політика коренізації. Останню вочевидь недалекоглядно розглядати як самостійну, чи самодостатню політичну програму (в цьому полягала, як показала історія, фатальна помилка українських націонал-комуністів). Це був лише один, хоча і доволі важливий, крок назустріч народу на шляху створення закритого радянського суспільства зразка другої половини 30-х рр.: зцементованого ідеями Великого ривка, дружби народів, безоглядної любові до вождя … а, вірніше, — тотального всеосяжного страху.

Аби з’ясувати витоки політики коренізації, повернемося трохи раніше.

Ленін жорстко критикував Сталіна з його ідеєю автономізації, агітуючи за створення Союзу соціалістичних республік. Звичні при цьому звинувачення грузина Сталіна у великоросійському шовінізмі, були нічим іншим як дієвим знаряддям досягнення конкретних політичних цілей у суспільстві, яке ще відчувало доволі гостру оскомину від імперії Романових. Доволі суперечливий у контексті більшовицької доктрини принцип завдяки авторитету В. Леніна був підтриманий Х Всеросійським з’їздом рад 30 грудня 1922 р. ІІ Всесоюзний з’їзд рад 31 січня 1924 р. затвердив першу Конституцію СРСР, в якій проголошувалася рівність народів. Рішення, що згодом перетворилися в трактовці радянської історіографії на епохальний за значенням крок у створенні братської сім’ї народів, на момент ухвалення сприймалися, скоріше, як вистражданий у боях компроміс. Його завданням була стабілізація суспільно-політичної ситуації на постімперських просторах.

Болюче й суперечливо змінювався етнополітичний курс більшовиків на Україні. Консультації з приводу організації спеціальної радянської установи, яка б здійснювала адміністративний контроль за національними меншинами, перш за все — їхніми національними організаціями, тривали в вищих партійних інстанціях України та Росії протягом 1920–1921 рр.

15 липня 1920 р. політбюро ЦК КП(б)У висловило свою принципову згоду на створення в УСРР Наркомнацу за прикладом однойменної структури РСФРР.

Потреба здійснювати відповідну роботу в середовищі не російськомовного населення і раніше спонукала партійні та радянські інституції включати до свого складу секції, групи, столи і т. і. по роботі з національними меншинами. Зокрема, ЦК КП(б)У в січні 1920 р. у своєму обіжнику запропонував бюро в губерніях із значною кількістю населення етнічних меншин створити національні секції. За визначенням ЦК, такі секції мали, «діючи під постійним наглядом [...], займатися усною й письмовою агітацією та пропагандою мовою відповідної національності, [організовуючи] клуби, [скликаючи] збори, мітинги, курси, лекції тощо, [видаючи] листівки, газети, журнали, брошури і т. і.». Одночасно циркуляр підкреслював, що створення національних секцій припустиме лише при губернських бюро КП(б)У. Всілякі спроби спустити національні секції до рівня місцевих організацій партії розцінювалися як відступ від позицій пролетарського інтернаціоналізму. «Осередки і фракції [у профспілках. — Авт.] мають бути спільними для всіх робітників», — підсумовувалося у зверненні.

Незважаючи на те, що створення національних секцій було не обов’язковим, а питання доцільності їхнього існування мало вирішуватися губпарткомом у кожному окремому випадку, більшість губернських комітетів у місцях концентрації етнічних меншин вимушено створювали секції, що в 1920–1922 рр. активно працювали з нацменнаселенням УСРР, переважно міським. З часом секції перебрали на себе частину функцій радянських установ, займалися не лише агітацією та пропагандою, а й здійснювали первинний контроль за діяльністю національних організацій, керували репатріацією біженців та військовополонених, намагалися вирішувати адміністративні і судові проблеми погромлених євреїв тощо.

До літа 1920 р. в Україні було створено досить широку мережу національних секцій у складі партійних комітетів, підпорядкованих відповідним національним відділам (бюро) агітації та пропаганди ЦК КП(б)У. З квітня 1920 р. при ЦК діяв естонський відділ агітації та пропаганди з секціями у Харкові, Києві, Одесі та єврейський відділ з секціями у Харкові, Катеринославі та Одесі. У травні започаткував свою роботу латиський відділ (секції у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві), а з червня — литовсько-білоруський відділ, згодом перейменований у литовське бюро при ЦК КП(б)У. В червні 1920 р. було створено Центральне комуністичне бюро народів Сходу. Загалом у 1920 р. в складі КП(б)У діяло близько 100 національних секцій.

З 1922 р. в ЦК КП(б)У функціонував окремий підрозділ — Підвідділ національних меншостей Відділу агітації та пропаганди. В його структурі були відокремлені Головне бюро єврейських секцій, Центральне бюро німецьких секцій, Центральне бюро литовської секції, Польське бюро, латиська, болгарська та інші секції. Роботу серед китайців, корейців та деяких інших нечисленних етнічних груп здійснювали спеціальні інструктори. З часом національні секції були створені й у складі ЦК ЛКСМУ.

Втім сама констатація факту їхнього існування мало що говорить про сутність і результативність діяльності тогочасних нацменустанов та про настрої, що панували в ті часи стосовно етнонаціональних проблем і в ЦК КП(б)У і в суспільстві.

Характерний зліпок поточної ситуації залишив інструктор корейського підвідділу ЦК КП(б)У, створеного в січні 1922 р.

«В отдел нацменьшинств при ЦК КП(б)У

Инструктора по корейским делам Синтаюр о поездке его в Екатеринославскую и Запорожскую губернии, с 19/1 по 8/2.22 г.

доклад

[...] По прибытии в г. Запорожье в Губкоме и Исполкоме я получил сообщение, что в районе Запорожской губернии корейцев и китайцев, регистрировавшихся у них, не имеется. Далее обратившись к начальнику гарнизона города, который сообщил, что в частях гарнизона города Бердянска имеется 250 красноармейцев, — китайцев, находящихся в распоряжении Опродкомгуба. Из означенных 250 чел. — красноармейцев-китайцев 80% коммунистов. Политпросветительная работа протекает слабо, в виду отсутствия инструктора-организатора. Кроме того при Губчека имеется 7 красноармейцев китайцев находящихся при 107 батальоне войск ВЧК. Закончив работу в Запорожской губ., мне следовало ехать с той же целью в Донецкую губ., но ввиду того, что с 1-го февраля предложения на право проезда по ж. д. выданные билеты от гражданский учреждений и организаций анализированы [так у документі — Авт.] и потому, что запорожский губком в выдаче мне аванса на поездку в Донецкую губ. отказал, а мог лишь выдать деньги на ж. д. билет до Харькова и во все время пребывания моего в г. Запорожье в течение недели выдал мне всего 100 000 суточных на существование, на которое я прожить неделю не мог. Я вынужден был выехать в Харьков, не закончив всей работы по Донецкой губ. От г. Запорожья и до Харькова я ехал 5 суток: в пассажирский поезд попасть было очень и очень трудно: никаких содействий в посадке, как в городе Запорожье, а также в Синельникове и Лозовой, несмотря на все мои обращения к железнодорожной администрации, не последовало. Я и просил, и требовал, но голос мой оставался вопиющим в пустыне. Кругом саботаж, самое отрицательное отношение к уполномоченным центральными органами. Между тем, как под боком ж. д. администрации, идет бойкая открытая спекуляция билетами. Садится «бароном» спекулянт и на лице у него ехидная улыбка, а центр ждет сведений от командировочного лица, а последнее мечется из стороны в сторону, пропуская поезд за поездом, не в состоянии сесть в поезд. В конце-концов прозябание мое по станциям закончилось тем, что принужден был продать шинель и проесть ее, чтобы не умереть голодной смертью. Эта поездка настолько истрепала меня, что, если пришлось бы продолжать мою поездку в Донецкую губ., я последнюю не в состоянии был бы выполнить, ибо я окончательно лежал бы в больнице.

При сем прилагается материал работы:

1. Учетный список, 2 справки и протокол Корейского собрания. 9/2.22 г.

Инструктор по корейским делам [...]».

Побіжний перегляд архівних матеріалів відділу нацменшин при ЦК КП(б)У засвідчує, що описана ситуація впродовж 1920–1923 рр., власне, була типовою. Не важко помітити й доволі кумедну тенденцію існування нацменсекцій та нацменінструкторів: лишень приймається рішення про їхнє створення чи затвердження на посаду, аж дивишся — через місяць-другий їх вже нема — звільнили через відсутність потреби чи за скороченням штатів. Зазначена особливість напрочуд постійно відзначалася і в Харкові, і на місцях. В доповідній записці на ім’я Д. Лебедя, датованій 21 березня 1922 р., вже колишні інструктори ЦК КП(б)У по корейських справах Ф. Сінтаюр та китайських справах І. Пак писали буквально наступне: «По сокращению штатов ЦК КП(б)У были ликвидированы китайский и корейский инструкторские подотделы, ответственными инструкторами которыми были мы.

С тех пор китайские и корейские рабочие потеряли всякую связь с Коммунистической партией, ибо, кто иной, как не член данной национальности может знать духовные, культурные и жизненные потребности своего народа. Национальные группы, которые по своему языку, обычаям, правам резко отличаются от других национальных меньшинств, населяющих Украину, кроме того, что лишились своих представителей Центральной партийной организации, не могут иметь даже своих представителей в Центральном советском учреждении.

После ликвидации подотделов мы возбудили вопрос перед Отделом Нацменьшинств Агитпропа ЦК, чтобы нас откомандировали в Отдел национальных меньшинств НКВД для ведения советской работы.

На первых порах был откомандирован один из нас — Сингатор [так у документі — Авт.].

Заведывающий Отделом при НКВД тов. Сударский для окончательного разрешения вопроса подал докладную записку Наркомвнуделу тов. Скрыпнику, где указал, что организовать отдельные подотделы этих национальных групп нет надобности, ввиду их немногочисленности, но, принимая во внимание их оторванность от общей массы населения, высказал мнение об оставлении при отделе их представителей в качестве Центральных инструкторов по ведению советской работы.

Нарковнудел указал, что вопрос о привлечении к советскому строительству, что является одно из важнейших задач Отд. Нацменьшинств, таких мелких национальностей еще не возник, и поэтому он ходатайство тов. Сударского отклонил, таким образом вопрос решен — китайские и корейские рабочие лишены своего представительства в Центральных учреждениях республики. Это губительнейшим образом отзовется на них, поистине, ужасное положение.

На Украине по не точным сведениям проживают китайцев — около 21 000 человек, корейцев около 4 000 человек. Они все — рабочие. Большинство их служило в Красной Армии. Теперь по мобилизации многие уволены.

Поступить на службу они не могут ввиду сокращения штатов, и поэтому среди них безработица достигла больших размеров. Голод свирепствует необычайно. Развилась большая смертность. Если не принять никаких мер и оставить вопрос без определенного разрешения, то эти нацменьшинства погибнут от голода, холода, невежества и болезней.

Работать среди них можно. Можно устраивать производственные артели, рабочие коллективы, можно их вовлекать в крупную индустрию, можно приобщать их к сельскохозяйственному строительству республики, при содействии различных соворганов, как, например, управления совхозами Наркомзема, Профсоюзов и т.д. Все эти мероприятия являются одними из важнейших задач Отдела нацменьшинства НКВД. Для работы в этом направлении благоприятствует то обстоятельство, что эти народности, хотя они и малочисленны на Украине, живут не разбросанно — одиночками или десятками, а сконцентрированы в определенных городах Украины — г. Харьков, г. Киев, г. Одесса, г. Мелитополь, Донбасс, г. Бахмут, г. Бердянск.

На основании вышеизложенного просим Вас сделать распоряжение об оставлении двух центральных инструкторов по ведению советской работы среди Китайцев и Корейцев при Отделе нацменьшинства НКВД и способствовать скорейшему разрешению в положительном смысле этого вопроса, так как промедление угрожает большими опасностями для этих национальных групп».

Цілком зрозумілим було намагання колишніх інструкторів залишитися на таких малопомітних і клопотливих посадах: голод і безробіття не лишали вибору, вони мали дбати про своє особисте існування. Те ж, що робота їх приносила вкрай сумнівні результати і була малопродуктивною, так само не викликало сумнівів. Для того, щоб дійти такого висновку, достатньо переглянути один зі звітів китайського інструкторського підвідділу за півтора місяці 1922 р. В ньому читаємо: «1) Адно абщее сабрание среди китайских рабочих и каммунистов в доме общежитье. Отв. Инструктор тов. Пак выступил с речию о коммунистической идее и о палажении Дальняго Вастока; 2) Одна беседа среди китайских рабочих и каммунистов. Инструктор Пак читал газетны сведений среди безграмотных рабочих о положении рабочих Европе и Вастоке; 3) Прибыли в г. Харьков китайские рабочие и демабилизованные красные армейцы в каличестве 58 человек и эти люди не имея памещение живут на станции. Тов. Пак по этому поводу абрашался в Центр. Жилищ. Отдел о выдаче для их памещении; 4) Из Одессы ат китайского инструктора Ян Сана палучено протакал о деятельности его партийной работы; 5) 8 китайские каммунисты и 27 безпарт. рабоч просят атправить их на франт. По этому делу подано заявление в ЦК КП(б)У [витяг наводиться без коректив — Авт.]».

Можна тільки здогадуватися, яку роботу міг проводити такий інструктор в середовищі голодних безхатченків, враховуючи, що вони були професійними військовими найманцями і щонайменше п’ять останніх років провели в окопах і чонівських загонах, виконуючи ті розпорядження Кремля, на які власні громадяни були нездатні. Слід зауважити, що на початку 20-х рр. робота нацменінструкторів ЦК КП(б)У, власне, й зводилася до соціалізації надзвичайно небезпечного (озброєного) контингенту нацменшин, які опинилися на теренах України під час воєнних операцій по її захопленню та «утихомиренню» населення непокірних регіонів, пізніше — у зв’язку із вилученням продрозкладки.

Попри гостроту внутрішньополітичної ситуації в лютому 1922 р. у нацменсекціях ЦК КП(б)У відбулися тотальні скорочення. Так, скажімо, в латиській секції замість 10 інструкторів залишилися 3, у березні штатні посади скоротили до 2-х. Цілком вмотивованим видається висновок голови латсекції Лілака: «Ясно, что продолжать работу в прежнем масштабе не представлялось возможным и потому о работе во всеукраинском масштабе не может быть и речи. Последнее время работа выразилась главным образом в текущей переписке, и письменного инструктирования». Стримано, без пафосу відображені ним і наслідки діяльності латсекції: «В связи с НЭП культурнопросветительная работа на местах, кроме Харькова, сильно сократилась, самостоятельные Латклубы кроме Харькова и Киева ликвидированы, а интернациональные клубы нигде живой деятельности не проявляют».

Тоді, як ЦК КП(б)У, інтернувавши за межі республіки значну частину революціонерів-іноземців з метою розгортання світової революції, потроху скорочував штати нацменсекцій, виконавча гілка влади, напроти, — намагалася створити їх. Саме на цей час припадають спроби реанімувати діяльність нацменвідділу НКВС та організувати в його складі додаткові підсекції, зокрема латиську. Тоді ж була проведена нарада Центрального бюро латсекції та представників місць, у центрі уваги якої перебувало питання оптимізації роботи в середовищі громади. Коло заходів і форм роботи, окреслені нарадою, сміливо можна назвати компромісними. Ухвали унаочнювали надзвичайно складний перехідний стан постреволюційного суспільства.

«1. До окончательной репатриации и оптации латышей, необходимо существование латсекций в Харькове, Екатеринославе и Киеве для ведения партийной работы как среди беспартийных рабочих масс, так и среди членов секции.

2. Совещание находит ненужным существование секций в Одессе и Запорожье, чтобы проживающие в названных местах латыши-рабочие не порвали связи с латвийским пролетариатом и смогли получить новейшую литературу, а также информацию о положении в Белой Латвии, при Одесском и Запорожском Губпаркомах, необходимо иметь представителя, который избирается местными коммунистами латышами и утверждается Паркомом. Представителем созываются собрания, устраиваются митинги, распространяется полученная литература и ведется партийная работа согласно указания паркома и Бюро латсекции, с которым поддерживается регулярная связь.

3. Существующие в Харькове, Екатеринославе и Киеве секции имеют по одному работнику, который содержится Губкомом. Совещание предлагает Центральному Бюро немедленно провести указанное постановление в жизнь.

Касаясь работы на производственных предприятиях, совещание подтверждает резолюции 3-й Всеукраинской Конференции Латсекций и предлагает Латсекциям проводить это постановление в жизнь».

Аналогічні проблеми розглянула й Перша всеукраїнська нарада комуністів-литовців, що відбулася 5-8 серпня 1922 р. Упродовж 1921 р. з території України на батьківщину було відправлено понад 25 тис. литовських біженців, внаслідок настійливої більшовицької агітації вирішили залишитися близько 15 тис. осіб.

Певне пожвавлення діяльності нацменсекцій окреслилося в серпні– вересні 1922 р., що ж до її форм — вони лишалися незмінними. Інструктори збирали репатріантів на мітинги на вокзалах, лякаючи їх страхітливими картинами білого терору в буржуазній Латвії. Найвищим досягненням пропагандиста вважалася відмова виїздити з Країни Рад.

Виголошуючи ревні революційні промови на безлічі мітингів, нацменінструктори (переважна більшість їх були політемігрантами) самі чимдалі менше вірили в перманентну революцію і все менше хотіли лишатися в СРСР: занадто разюче відрізнялася тутешня дійсність від тих рожевих західноєвропейських мріянь, які спонукали їх приїхати робити революцію до Росії. Апатія та розчарування стали постійними супутниками нацменпрацівників усіх рівнів. Доволі виразно вони висловлені в заяві інструктора-організатора ЦБ Літсекції Томаша Ясюнаса (18 січня 1922 р.): «Находясь в данное время в распоряжении ЦБ Литсекции почти что без дела, не получая никакого задание в отросли своей работы, а лиш только занимаясь одной лиш перепиской Литовской литературы, каковой имеется очень малое количество, сщитаю мое пребывание в ЦБ Литсекции совершенно бездельной работой, и мне, как работающаму коммунисту с 1918 года, не позволяет совесть работать совершенно не приносящую пользу делу нашей цели.

А посему прошу ЦБ Литсекции откомандировать меня у Учразпред ЦК КП(б)У для направления меня в другое место, где бы я мог чувствовать себя, что я приношу пользу для республики» [стилістика оригіналу збережена — Авт.].

Проблеми супроводжували нацменроботу в середовищі німців: на 4 січня 1922 р. налічувалося 2 німці-комуністи на роботі у всеукраїнських установах, 5 — губернських, 8 — повітових. Близько 40 осіб працювали на селі, обіймаючи посади голів волвиконкомів, сільрад та повітових партійних осередків.

Тоді, як інструктори ЦК КП(б)У потерпали від відчуття безцільності своєї праці, інструктори на місцях просто не діяли. Реальний стан регіональних нацменустанов красномовно висловлений у рукописній записці

«Про роботу серед німців-колоністів на Україні» завідувача німецької секції ЦК КП(б)У Гохштегера (4 січня 1922 р.). У ній йдеться про те, що німсекції при губвиконкомах всі ліквідовані. Німсекція при губнаросвіті існує лише в Одесі. Внаслідок відсутності місцевого апарату центральні відомства — Відділ національних меншин при НКВС та Наркомпросі — фактично позбавлені можливості здійснювати хоча б якусь роботу. В якості визначальної причини такого становища назване «цілком негативне» [в оригіналі — «совсем отрицательно» — Авт.] ставлення радянських установ до нацменорганів.

Крім «цілком негативного» ставлення місцевих органів виконавчої влади до нацменустанов була й інша, доволі банальна, причина їхнього непоказного стану — відсутність кадрів. Причини надзвичайного кадрового голоду окреслені Гохштегером вичерпно: «[...] Самые лучшие работники среди нем населения были бы коммунисты. (Знают немецкий и русский язык, украинские и местные условия, психологию немцев-колонистов, которые им доверяют). Но среди колонистов мало коммунистов и их общее и политическое образование слабо.

2. Русские работники не подходят: не знают языка, психологию и структуру немецкого крестьянства, население им не доверяет [...]

8. Немецким иммигрантам трудно работать: не знают русский язык, настоящие условия, в большинстве исшедшие из городского пролетариата. Их можно использовать только там, где другие опытные и решительные товарищи, которые могут им удалить все имеющиеся затруднения и дать руководство.

9. С бывшими военнопленными обстоит лучше, но у части из них подобное явление, как у иммигрантов. Их марксистское образование в общем слабо. Они часто устают, тянет их на родину к другой работе в подходящих им условиях.

Немцам, хотя из заграницы, не особенно трудно узнать психологию колонистов и приобрести себе их доверие. Колонист признает их как «немецких людей».

«Потяг на батьківщину для роботи в звичних умовах» виявився доволі сильним і у самого нацменінструктора ЦК КП(б)У. 21 березня 1922 р. Гохштегер написав заяву із проханням звільнити його від виконання обов’язків голови німсекції: «Прошу освободить меня от должности Завнембюро и откомандировать для работы на селе.

Причины моей просьбы: 1. Существование нембюро не имеет смысла при малом количестве немецких парт. работников на местах.

Письменную агитацию и пропаганду среди немецкого населения проводить и планомерно развивать — невозможно ввиду недостатка финансовых средств и литературных работников».

29 червня 1922 р. намагання Гохштегера вирватися з обіймів більшовицької влади виявилися вже більш виразно: в заяві до Агітпропу ЦК КП(б)У він писав наступне: «В виду того, что с 15 июля эвакуация бывших австрийских военнопленных на счет австрийского правительства прекращается, я прошу на основании цирк. телеграмма ЦК РКП от конца апреля откомандировать меня в Москву для выезда на родину или в случае невозможности, заменить меня в настоящее время другим утвердить это, чтобы мне в будущем при возможности замена представилось право уехать на родину на счет партии [текст наводиться без коректив — Авт.]».

Отож, протягом 1920–1923 рр. національні секції Агітпропу ЦК КП(б)У являли собою на загал штучні, формально існуючі органи попри те, що саме вони покликані були керувати розвитком національної політики владної партії на етапі її затвердження в Україні. Так само від випадку до випадку, під час суспільно-політичних кампаній оживали нацменвідділи при виконкомах. З початком регулярної радянської роботи національні підвідділи вимушений був утворити Народний Комісаріат освіти. 12 серпня 1921 р. при Наркомосі була створена Рада національних меншин. Протягом 1920–1921 рр. нацменсекції були відокремлені при всіх губернських відділах народної освіти. Завдяки їм зростала мережа навчальних установ, робітничих клубів, гуртків з ліквідації неписьменності національними мовами. Фронт діяльності нацменсекцій і підвідділів ГубВНО зростав у міру запровадження в життя Кодексу УСРР про освіту. В ньому, зокрема, йшлося про те, що радянський уряд через НКП та його місцеві органи забезпечує населення всіх націй і національних меншин України вихованням та освітою національними мовами. Згідно з Кодексом, мовою викладання в початковій школі була національна, в окремих випадках допускалося одночасне використання як допоміжної російської чи української мов. Законодавство України обіцяло громадянам країни вільний доступ до освіти національними мовами, однак далі декларацій справа не рухалася. Школи були в жалюгідному стані.

Діяльність національних секцій і підвідділів ВНО на початковому етапі радянського будівництва відбувалася переважно формально. Не останню роль у цьому відігравала технічна незабезпеченість їхньої роботи, відсутність навчальної та методичної літератури взагалі, національними мовами зокрема; небажання влади співпрацювати зі старою національною інтелігенцією (зокрема вчительством) при майже повній відсутності прорадянськи налаштованих викладачів. Кепський стан нацменівських культосвітніх установ не був секретом ані для харківських наркомосівців, ані для кремлівських управлінців (зокрема діячів ЦБ євсекції). Із ним, як із звичним злом, змирялися, зважаючи на критичний стан виробничих сил республіки впродовж голоду 1921–1923 рр. Нищівну характеристику координуючого центру розвитку нацменосвіти в Україні знаходимо в тогочасних матеріалах НК РСІ: «Совнацмен представляет из себя ничтожное, как искусственное объединение четырех самостоятельно и почти обособленно работающих секций: еврейской, польской, татарской и латышской. Организована уже и вскоре приступит к деятельности пятая немецкая секция. Поэтому точно обрисовать всего Совнацмена в целом немыслимо. Но в общем очертить ее можно следующим образом: Совнацмен занят культурно-просветительной работой среди населения УССР, принадлежащего к национальным меньшинствам и в очень небольшой мере проводит ее. Такие небольшие размеры работы объясняются отсутствием в распоряжении Совнацмена достаточного количества культпросветработников и общим безобразным пассифистским настроением [виділення — Авт.], царящем во всем Наркомпросе — с одной стороны, — и чрезвычайной ограниченностью средств, отпускаемых Главками Наркомпроса на культурные нужды национальных меньшинств — с другой».

Таким чином, на початку 20-х рр. окремими проблемами етнічних меншин опікувалися нацменсекції при ЦК КП(б)У та губернських партійних організаціях, Совнацмен Наркомосу та його місцеві секції. Відомості про чисельність нацменсекцій і відділів, що наводяться в історичній літературі при всій їхній удаваній значущості мало що говорять про дійсний стан речей. Тривалий час на всіх щаблях радянської управлінської й партійної вертикалі на формалізм, що супроводжував їхню діяльність, не зважали. Ситуація докорінно змінилася з виходом республіки із соціально-економічної кризи початку 20-х рр. Перехід більшовицького уряду від воєнних дій до державної розбудови обумовив зростання обсягу завдань, що поставали перед виконавчою гілкою влади загалом, її спеціалізованими підрозділами, зокрема.

1921 р. став часом поступового визрівання й поширення думки про нагальність утворення координуючого органу республіканського масштабу по роботі серед етнічних меншин. Засідання президії ВУЦВК 13 квітня 1921 р. ухвалило замість Наркомнацу створити при НКВС відділ по національних справах. У травні 1921 р. президія ВУЦВК прийняла рішення про створення Відділу національних меншостей (далі — Відділ) Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР. Цей крок на той час сприймався не як життєво необхідний, а скоріше як вимушений. Значний вплив на ухвалення рішення відіграло існування подібного органу (очолюваного Й. Сталіним) в РСФРР. Це спонукало український уряд хоча б формально репрезентувати небайдужість нової влади до національних прагнень, тим більше, що саме 1921 р. на новому рівні, в нових організаційних формах розпочалося відродження й оформлення національних рухів в УСРР.

Голод, безумовно, відіграв у цьому процесі роль каталізатора. Відчуваючи невідворотність і страшні масштаби лиха, німці (передовсім меноніти), греки, євреї України почали згуртовуватися в рамках кооперативних сільськогосподарських союзів з метою захисту права на життя і пом’якшення наслідків голоду в середовищі громад. У 1921–1922 рр. у НКВС зареєстрували два німецькі (СОЮРВАН та СОЮРГЕР) та менонітський союзи (Союз голландських вихідців на Україні). 26 грудня 1921 р. КНВС, не мотивуючи свого рішення, відмовив у реєстрації подібної спілки маріупольським грекам.

Причини ж були наступними. В умовах голоду національні організації, на думку більшовицького загалу, несли в собі небезпеку доповнення незадоволення селянства радянською владою елементами міжнаціонального розбрату. Певну роль відіграла також упередженість уряду до національних організацій етнічних меншин, які під час громадянської війни виступали проти радянської влади. Так, національна організація греків Приазов’я у 1917 р. назвала Жовтневу революцію не інакше як «загальнонаціональним лихом», згодом греки служили в білогвардійських загонах і були рушійною силою махновського руху. Не менша, а, може, й більша упередженість існувала в урядових колах щодо решти етнічних меншин України. Німцям повсякчас пригадували участь у антирадянських повстаннях 1918–1920 рр. Євреїв розглядали як некеровану базу світового сіонізму та значно зрозумілішої обивателю спекуляції. Поляків вважали прихованими співробітниками дифендзиви та потенційними повстанцями на боці білополяків. Доволі інертним та індиферентним болгарам ставили в провину «прохолодне ставлення до пролетарської влади» та білогвардійську еміграцію до Болгарії.

Зважаючи на потенційні загрози, НКВС намагався упередити активізацію й легалізацію національних рухів етнічних меншин в Україні, допоки останні не набрали масового і що, найнебезпечніше, неконтрольованого характеру. Згодом наркомат зробить усе можливе для того, щоб дискредитувати й знищити німецькі союзи в УСРР, не припускаючи існування жодного прецеденту нерадянської національної організації. Не маючи достатніх можливостей поставити діяльність національних спілок, а передовсім — їхніх закордонних партнерів, під цілковитий контроль, або заборонити, ледь дозволивши, уряд став на шлях максимального обмеження сфери діяльності та суспільного впливу національних організацій. Особливо небезпечними вважалися ті з них, що намагалися здійснювати будь-яку економічну роботу.

Показовим у цьому відношенні було обговорення президією ВУЦВКу можливості організації сільськогосподарським союзом менонітів Комітету допомоги голодуючим (16 листопада 1921 р.). В .Єрмощенко в категоричній формі висловився проти залучення союзу до вирішення нагальних проблем голодуючого населення. Порівнюючи запропонований для затвердження статут із статутом зареєстрованого раніше німецького союзу, Єрмощенко з обуренням відзначав, що меноніти включили до сфери діяльності майбутньої організації школи, лікарні, дитячі комуни та інші види суспільно корисної роботи. Його бентежила не очікувана користь від роботи союзу та його закордонних партнерів, а доволі очевидна перспектива підвищення авторитету керівництва організації і поширення «клерикально-куркульського» впливу на нацменнаселення.

Певною лояльністю відзначалася позиція Г. Петровського, який пропонував дозволити Комітет допомоги голодуючим та інші види іноземної економічної допомоги меншинам при одночасному контролі за політичною діяльністю союзу. Він вважав за доцільне «переглянути статут менонітів на малій президії та, якщо в ньому забезпечена яка-небудь допомога голодуючим, то це питання [дозвіл на створення комітету. — Авт.] принципово вирішити позитивно».

М. Скрипник, який представляв тогочасну позицію Народного комісаріату внутрішніх справ, не приховував свого обурення. Його промова на засіданні настільки красномовно й відверто характеризує тогочасну діяльність НКВС і Відділу національних меншин, що ми наводимо її майже повністю. «Точка зору Наркомвнусправ є такою, — безапеляційно заявив він, — щоб не припускати створення спілок, які б мали своєю основою двояку мету — релігійну ознаку або національну, а з іншої, — економічну. Ми вважаємо, що в разі, якщо релігійні спілки отримують можливість займатися економічною діяльністю, то вся золота економіка була б спрямована на зміцнення релігійної пропаганди, а рівною мірою допустити створення спілок за національною ознакою, щоби вони займалися економічною діяльністю. І в цьому випадку економіка була б використана для зміцнення національних розмежувань, національного шовінізму і національної боротьби. Ми всіляко повинні протидіяти допущенню існування таких спілок. Я пропоную статут в теперішньому вигляді відхилити та в його затвердженні відмовити, адже тут не допомога голодуючим, а спроба створити контрреволюцію. В іншому випадку ми надамо цій релігійній спілці право юридичної особи, що суперечить постановам ЦК РКП(б) і тієї партії, до якої я маю честь належати. Тому, оскільки статут буде прийнятий, з нього має бути усунене все, що нагадує про релігію, тоді залишиться спілка громадян, які проживають в УСРР для певних завдань. Існування такої спілки може бути дозволене постановою Наркомзему в загальному порядку. Я пропоную дати директиву Наркомюсту та Наркомзему не допускати реєстрації спілок, в яких ознаки економічної діяльності будуть об’єднані з ознаками релігійними та національними» [стилістика оригіналу збережена. — Авт.].

Позиція М. Скрипника, в майбутньому — послідовного й найвпливовішого ідеолога політики коренізації в УСРР щодо вирішення проблем етнічних меншин, власне, була позицією переважної частини старих членів партії: українців (тощо) за походженням, інтернаціоналістів — за переконаннями. Національне питання для них було вторинним, меншовартісним, занепадницьким на тлі грандіозних за розмахом соціально-економічних перетворень, викликаних до життя Жовтневою революцією. Перехід до непу, лібералізація в національному питанні сприймалася ними як вимушена поступка обмеженій дрібнобуржуазній масі українського й неукраїнського селянства. Йдучи на зовнішні поступки, переважна частина партійців протягом 1921–1923 рр. водночас робила все від неї залежне для того, щоб внутрішньо дезорганізувати й знесилити відроджувальний український рух і рух національних меншостей, дискредитувати їх в очах республіканської і світової громадськості. Власне, позицією найавторитетнішої частини КП(б)У й пояснювався значною мірою млявий і непродуктивний характер етнополітики українського уряду в 1921–1923 рр., яка замість того, аби нівелювати міжетнічні суперечності, спричиняла їхнє перманентне загострення.

Голод, що охопив Україну, тимчасово відсунув національні проблеми на другий план, актуалізувавши питання фізичного виживання. Слід визнати, що національні організації етнічних меншин добре прислужилися в справі допомоги голодуючим. На відміну від державної машини, яка, крім власних амбіцій, мала обмаль ресурсів для спасіння нужденних, нацменсоюзи зуміли мобілізувати закордонні діаспори й використати надані ними матеріальні ресурси для пом’якшення згубних наслідків голоду. Найбільш помітною була іноземна допомога голодуючому єврейському, німецькому, зокрема менонітському, населенню. Відсутність аналогів національних організацій спричинилася значним демографічним втратам у середовищі болгарського та грецького населення. Діяльність національних союзів була тим більш важливою, що в регіоні компактного розселення селянських за складом етнічних меншин — Степу — голод набрав найжахливіших форм і давав рецидиви аж до 1925 р.

У міру того, як під ударами голоду та епохальних соціально-економічних зрушень на селі загострювалися етносоціальні та етнокультурні проблеми народів України, зростав потік скарг та клопотань організацій, пересічних обивателів, сіл і селищ, «колишніх». Ставалися раптові спалахи неусвідомленої селянської люті, які приходилося втихомирювати воєнною силою, певні кола партійного та державного керівництва почали усвідомлювати неможливість подальшого ігнорування названих проблем.

Розпочався поступовий і доволі болісний перехід до національно орієнтованої внутрішньої політики, що в 1923 р. привів М. Скрипника та його однодумців до висновку, що національні прагнення українців, етнічних меншин та ідея національного відродження, використані в інтересах соціалістичного будівництва, мають неспівставний, порівняно з незрозумілим гаслом пролетарського інтернаціоналізму, соціально-економічний, політичний і культурний потенціал. Непроста історія становлення й діяльності Відділу національних меншин при НКВС повною мірою відображає цей складний і суперечливий період історії етнополітики в Україні.

На момент затвердження в 1921 р. штат установи сягав 20 осіб, із них: заввідділом, заступник завідувача, 8 завідувачів секціями, 4 інструктори, інші — технічні працівники. Структурно він складався з 8 секцій (підвідділів): єврейської, німецької, молдавської, татарської, польської, чеської, болгарської та грецької. Передбачалося, що завідувачі секціями, «очолюючи свій національний підвідділ, керуватимуть усією роботою, як у центрі, так і на місцях». Зрозуміло, що в масштабах України, охопленої голодом і господарським занепадом, 8 посадових осіб могли організувати лише видимість роботи.

Упродовж 1921 р. — першої половини 1922 р. вони вимушені були працювати, не маючи конкретних вказівок стосовно компетенції та методів своєї діяльності. Положення про Відділ було затверджене лише в травні 1922 р. Майже рік тривала боротьба його керівництва за відповідне ставлення з боку партійних організацій та державних установ. Переважна більшість державних службовців і партійних функціонерів вважала існування Відділу недоцільним. 4 листопада 1921 р. у доповідній записці до ЦК КП(б)У завідувач відділом жалівся, що діяльності установи значною мірою шкодить перебрання національними секціями ЦК функцій, що мають виконувати спеціальні державні, а не партійні органи. Для прикладу ним наводилися факти організації Поль- та Литбюро ЦК репатріації польських та литовських громадян, призначення комендантів ешелонів, участь у роботі ВРК. Єввідділ здійснював постійне технічне супроводження допомоги жертвам погромів. На думку голови Відділу національних меншин НКВС І. Сударського, «таке навантаження партійних органів радянською роботою мало того, що відволікало партійні сили нацсекцій від сутності поставлених партією завдань, але й, природно, послабляло ідейне керівництво, розмінюючи їх на техніку повсякденної радянської роботи. Ненормальність становища тим більше погіршувалася, що створений Нацвідділ при НКВС завдяки цьому потерпа[в] від відсутності працівників, які залишаються в нацсекціях ЦК, займаючись там роботою, що не відповідає завданням Центрального Комітету партії». Вихід із ситуації керівникові відділу вбачався в розмежуванні сфер діяльності партійних і радянських органів, зокрема він пропонував: «1) Запропонувати нацсекціям при ЦК припинити роботу радянського й технічного характеру, залишивши за собою виключно ідейно-політичне керівництво загальнодержавного масштабу, надати іншим органам, зокрема Нацвідділу НКВС поточне керівництво; 2) Спрямувати весь керівний і технічний персонал нацсекцій до нацвідділу НКВС, залишивши в ЦК лише найбільш відповідальних товаришів, які очолюють секцію; 3) Запропонувати Агітпропу налагодити більш тісний контакт з Нацвідділом НКВС, надавши йому представництво на засіданнях і в роботі Агітпропу серед нацменшостей; 4) Запропонувати Агітпропу та Нацсекціям видати відповідні розпорядження по Губкомах, в яких Нацбюро так само займаються роботою, що не відповідає їхньому призначенню».

Втім, ЦК КП(б)У не збирався брати до уваги цілком логічні зауваження колишнього бундівця, оскільки мав свої — неспівставно важливіші цілі. Спроби І. Сударського активізувати роботу відділу провалилися: в 1921 р. її практично не було. Впродовж року структуру неодноразово намагалися ліквідувати. В цьому сенсі її становище не відрізнялося від решти нацменустанов, зокрема Раднацмену НКО. І керівні структури обох Наркоматів, і інспектори НКРСІ неодноразово вносили пропозиції ліквідувати їх, зважаючи на хронічний депресивний стан. Це питання розглядалося 18 листопада 1921 р. на президії ВУЦВК. У якості імовірного шляху виведення обох нацменустанов із коми розглядалося злиття Раднацмену НКП та Відділу національних меншин НКВС. Спеціальне рішення щодо продовження існування Відділу НМ як самостійної структурної одиниці було ухвалене широкою колегією НКВС 29 листопада 1921 р. Однак це була не остання криза в його історії.

На початку 1922 р. Комісія по перегляду установ УСРР під головуванням Єрмощенка внесла пропозицію ліквідувати Відділ. У доповіді президії ВУЦВК зауважувалося, що «Відділ національних меншин при НКВС підлягає скасуванню через незакономірність основного завдання цього відділу [по] захисту інтересів національних меншин, яка випливає з того положення, що в УСРР всі громадяни рівні перед законом, а також через недостатню діяльність цього відділу за весь період його існування». В очікуванні невідворотної ліквідації установа вкотре впала в коматозний стан. Упродовж першої половини 1922 р. відділ фактично не працював, хоча й не був ліквідований.

І. Сударський відчайдушно і практично наодинці намагався надати його роботі характеру плановості і регулярності. 12 січня 1922 р. всі губернські відділи управління отримали вказівку включати інформаційну доповідь губернських підвідділів національних меншин до схеми щомісячних доповідей Завгубвідуправів. Та, всі його зусилля розбивалися вщент через неподоланну впевненість керівництва НКВС та ВУЦВК у непотрібності відділу: на нього в 1922 р. не було передбачене фінансування, не відбулося затвердження штатів місцевих органів, Раднарком не ухвалював положення про відділ та його місцеві органи.

За цей час заввідділом І. Сударський заробив собі непривабливу репутацію, написавши кілька доповідних записок до різних інстанцій, у яких доводив важливість установи. В зверненні до Наркома внутрішніх справ В. Манцева (24 квітня 1922 р.) він зауважував: «Національні групи, що населяють Україну, за своєю психологією, за своїми національними та релігійними ознаками є замкненими корпораціями зі своїми укоріненими забобонами, невіглаством, національними побутовими устоями, — і надання свободи діяльності різним національним угрупованням набуло би небажаного для радянської держави результату. Висновок наступний: на Україні живуть близько 4 млн. осіб нацменшин, які в цілому становлять за переписом 1897 р. 12,8% усього населення України. Вони мають свою національну культуру, свій, вироблений довгими роками, національний характер, національну психологію, специфічну економічну структуру й говорять рідними мовами. Серед них треба працювати, треба пристосовуватися до умов їхнього національного життя, треба залучити їх до соціалістичного будівництва й культури. Для цього потрібна така організація, яка б спеціально опікувалася національною політикою радянської влади на Україні».

Квітнем же 1922 р. датована доповідна записка І. Сударського до РНК УСРР та Наркома внутрішніх справ, у якій умови діяльності відділу протягом 1921–1922 рр. змальовані таким чином: «Пройшов рік з моменту постанови [ВУЦВК від 13 квітня 1921 р. — Авт.], час достатній для того, щоб нарешті зафіксувати, юридично обґрунтувати й розгорнути діяльність Відділу. Проте до сьогоднішнього часу приходиться констатувати, що Відділ фактично не організований, що, він, як такий, не існує.

Причин, що перешкоджають цьому, дуже багато. Головна полягає в тому, що із Відділом ніхто, власне кажучи, не рахувався: кожен з керівників Наркомату ставився до питання про необхідність існування Відділу зі своєї особистої точки зору, незважаючи на постанови ВУЦВК та КП(б)У з цього приводу. Цей момент погіршувався тим, що багато хто вважав себе компетентним у вирішенні національного питання, іноді не маючи ані найменшого розуміння про життя, класові відносини тієї чи іншої національної групи. Звідси зрозуміло те, чому протягом одинадцяти місяців доводилося вести складні розмови про сутність і функції Відділу нацмен НКВС, про кінцеве встановлення положення про відділ. Врешті-решт 10 березня п. р. за наказом № 68, п. 11 Положення про відділ було затверджене.

Незважаючи на це, Відділ все ще не приступив до нормальної діяльності, адже незатвердження положення про підвідділи при Губотуправах визначило заздалегідь питання про зв’язок з місцями, про організаційні заходи й взагалі про необхідну роботу серед національних меншин України. В цьому питанні також доводилося зустрічати перепони, що виникали через певні функції Підвідділів, через з’ясовування того, якою має бути їхня структура. Пропонували організувати на місцях якісь національні столи при Оргінстрах, які б фактично не мали жодних прав, нічого не робили б, і з якими б ніхто не рахувався. На сьогодні питання про відділ досягло таких розмірів, що вирішення його має бути поставлене руба: або на місцях мають бути організовані Підвідділи й Відділу має бути надана можливість існувати та нормально працювати, або Відділ має бути ліквідований. Закриття Відділу привело б до повного володарювання серед національних меншин буржуазних і клерикальних груп, які завжди вміють пристосуватися до існуючих умов. Без адміністративного нагляду з боку спеціальних радянських організацій вони підкорили б своєму ідейному впливу трудові маси цих національних груп, які ще не скинули релігійні та міщанські пута».

Зваживши на паперові завали, що утворило листування національними мовами, Нарком внутрішніх справ 25 серпня 1922 р. вимушений був на новому рівні порушити питання про необхідність відродження відділу. Постанова Колегії НКВС зокрема зауважувала, що «збереження відділу вкрай необхідне через неможливість побудувати радянський апарат у місцях, заселених національними меншинами, без існування спеціального керуючого органу». На підставі постанови питання про відділ повторно було винесене на розгляд політбюро ЦК КП(б)У і, відповідно, фактично відділ розпочав свою роботу лише після затвердження Положення про відділ та підвідділи нацмен при губотуправах (2 травня 1922 р.).

На момент затвердження Положення у відділі, на відміну від 1921 р., працювали 6 осіб з можливих 11. На папері існували єврейський, німецький, литовський підвідділи та інструктори по корейських і китайських справах, однак відсутність статистичних відомостей, коштів, працівників, відірваність від місцевих радянських органів свідчили про формальний характер установи. Сам перелік підвідділів свідчить про те, що за винятком єврейського та німецького населення насправді численні етнічні меншини України залишалися поза будь-яким впливом центрального державного органу по роботі серед національних меншин.

Нездоланною перепоною на шляху налагодження роботи відділу стали не тільки адміністративні перешкоди та небажання більшості партійної бюрократії мати справу з такою інституцією. Нерозробленість більшовицької теорії національної політики стосовно нових соціально-економічних обставин, і, як наслідок, повна відсутність чітких вказівок стосовно напрямків етнополітики, як такої, вибивали ґрунт з-під ніг нацменпрацівників, які повсякчас таврувалися як дезертири великого інтернаціонального пролетарського фронту. Ці ж «дезертири» зі свого боку демонстрували повну неспроможність самотужки осмислити сутність міжетнічних взаємин у республіці.

Намагання Відділу заручитися офіційною (тобто, вираженою у формі офіційного документа) підтримкою Кремля і, водночас, виправдати неефективність своєї роботи висловлена в записці І. Сударського до Наркомнацу РСФРР. «Відсутність статистичних даних, грошей, робітників, відірваність від місць — всі ці причини заважали нормальній роботі Відділу. Відділ, звичайно, не міг думати про видання газети і неперіодичної літератури.» На 1922 р. він тільки й спромігся, що «виробити» штати губернських підвідділів з 12 осіб та повітовий апарат з 6 (!) посадовців. Перелік літератури, яку І. Сударський прагнув отримати від Наркомнацу, волав про відчайдушне становище його кволого українського аналогу: «Життя національностей» (за весь час), щорічні звітні збірки, статистика по національностях за довоєнний, воєнний, період громадянської війни та радянської доби, вісники усіх існуючих відділів, «взагалі літературу, що мається з національного питання». Завершальним мінорним зойком звучало останнє речення керівника відділу: «Просимо дати керівні вказівки для нашої діяльності й установити тісний контакт з роботою Відділу».

Цілком зрозумілим у світлі викладеного вище стає продовження відділом, а в його особі й НКВС, попередньої тактики контролю й стримування потягу етнічних меншин до організаційного єднання та участі в суспільному житті республіки.

7 серпня 1922 р. відділ скликав міжвідомчу нараду, єдине питання порядку денного якої формулювалося так: «Боротьба з дрібнобуржуазними організаціями й союзами серед національних меншин України». Заслухавши доповідь голови відділу «Про дрібнобуржуазні та клерикально-контрреволюційні організації серед національних меншин України» (у ній він у загальних рисах висвітлив форми суспільної активності євреїв і німців УСРР), учасники наради в категоричній формі висловилися проти організацій національних меншин як таких. Національні союзи кваліфікувалися не інакше як буржуазні контрреволюційні шкідливі організації. Нацменпрацівників насторожувала їхня непідконтрольність радянським органам. Як загрозливе явище вкотре відзначалися «відсутність централізації усіх матеріалів, інформації та керівництва в питаннях боротьби з національно-клерикальними організаціями серед національних меншин, погана поінформованість НКВС про зареєстровані спілки, союзи та інші організації, не лише місцеві, а й центральні». В контексті

«недостатньої поінформованості» НКВС про напрями й методи роботи союзів етнічних меншин, відсутності жодного фактичного матеріалу стосовно останньої, огульні звинувачення союзів у контрреволюційності й буржуазності видаються такими, що не відповідали дійсності. Втім, іншого виходу, аніж «записати» їх у вороги радянської влади, тим самим забезпечивши собі фронт роботи, у відділу не було.

Постанова наради, цілком витримана в дусі окресленої позиції, називала боротьбу з дрібнобуржуазними та клерикальними організаціями й спілками національних меншин основним напрямком діяльності відділу на майбутнє. Врегулювати ситуацію мали: 1) термінова організація Відділу національних меншин НКВС та його місцевих органів, як єдино можливого способу налагодження контролю за здійсненням у центрі й на місцях національної політики радянської влади; 2) забезпечення обов’язкового включення представників відділу в закордонні національні організації Помголу; 3) термінове ухвалення декрету «Про спілки та союзи»; 4) налагодження контролю за діяльністю національних організацій на місцях; 5) доповідь Колегії НКВС про діяльність «Союзу голландських вихідців на Україні».

Нарада, попри організаційні потуги керівництва відділу надати їм постійного характеру, була першою й останньою в історії установи. Впродовж другої половини 1922 р. — першої половини 1923 р. її роботу можна охарактеризувати як епізодичну й малопродуктивну.

25 жовтня 1922 р. ВУЦВК затвердив остаточну редакцію Положення про відділ, яке нарешті визначило статус установи й напрями її діяльності. Документ, певне, лестив почуттям завідувача відділу, який більше року без особливих наслідків намагався перетворити його на впливову радянську структуру. Тривалі зусилля І. Сударського перетворити відділ на республіканський центр етнополітичного регулювання, здавалося, врешті увінчалися успіхом: постанова наділяла відділ доволі широкими, універсальними за своїм змістом, повноваженнями. В ній зокрема зазначалося: «До компетенції Відділу національних меншостей входить: а) забезпечення мирного будівництва і братерського співробітництва всіх національностей, які проживають на території УСРР; б) широке сприяння матеріальному розвитку національних меншостей, враховуючи особливості їхнього побуту, культури і економічного розвитку; в) нагляд за втіленням у життя національної політики Радянської влади». У «Положенні» окреслювалися важелі впливу відділу на розробку та втілення державних заходів, що стосувалися етнічних громад: «Для здійснення зазначених завдань Віднацмен НКВС: а) розробляє відповідні проекти заходів та постанов у галузі політики та вносить такі до Колегії НКВС для подальшого надсилання у встановленому порядку; б) приймає заходи до пристосування законодавства, а також розпоряджень окремих Наркоматів до потреб та особливостей побуту, культури та економіки національних меншостей, що мешкають на території УСРР; в) наглядає за виконанням усіма установами Республіки відповідних статей Конституції, декретів та постанов, що стосуються національних меншостей; г) наглядає за діяльністю різних національно-громадських, філантропічних, релігійних, спортивних і т. ін. організацій національних меншостей; д) дає попередні висновки при реєстрації статутів різних об’єднань національних меншостей».

Місцевими органами Відділу національних меншостей НКВС мали були німецький, єврейський, польський підвідділи, що діяли при губернських виконавчих комітетах. У деяких губерніях у складі підвідділів створювалися секції: єврейські, німецькі, татарські, латиські, естонські та ін. Мережа губернських підвідділів національних меншостей та «тимчасові штати» їхніх співробітників були визначені в циркулярі НКВС, що був опублікований у ж. «Бюллетень Народного Комиссариата Внутренних Дел» від 10 листопада 1922 року. Цим документом передбачалося створення єврейської, німецької та польської секцій у складі Волинського, Катеринославського та Одеського губернських підвідділів національних меншостей; єврейської та польської — Подільського та Київського, єврейської та німецької — Донецького; єврейської — Полтавського та Чернігівського. Крім того, в Одеському відділі передбачалося виділити посаду інструктора для роботи серед литовців, а в Донецькому — інструкторів для роботи серед китайців і литовців. Сукупно штати як Відділу національних меншостей, так і його місцевих органів не перевищували трьох десятків працівників.

Автоматичного піднесення нацменроботи, як на те сподівалися в центрі, після ухвалення так довго очікуваної постанови не сталося. Лише з наступного року намітилося певне пожвавлення активності відділу, почастішали його спроби встановити зв’язок з підвідділами на місцях. Навесні 1923 р. НКВС започаткував новий напрямок роботи: збір статистичних та етнографічних даних про народи УСРР. Всі повітові відділи одержали циркуляр зі спеціальними формами для складання докладної етнографічної мапи республіки. Слід зазначити, що на той час уряд не мав у своєму розпорядженні перевірених даних про етнічні громади, їхнє розселення і чисельність. Характеризуючи стан інформаційної бази, Донецький губернський підвідділ у своєму циркулярі зазначав: «Дотепер відділення нацменшин Донецгубвідуправління не має докладних відомостей і даних, не кажучи вже про кількісний склад, про великі національні групи, що мешкають компактними масами в Донбасі, таких як: болгари, чехо-словаки, греки, татари, німці і т. і. Невідомі також не лише ті населені пункти, в яких переважаючою національною групою, в процентному відношенні, є та чи інша національна меншість, а й цілі волості, села, селища, колонії та містечка, національний склад яких однорідний». Власне, вся територія республіки в етнографічному відношенні була для більшовиків суцільною білою плямою. Тільки 1925 р., коли НКВС уклав і видав першу етнографічну карту УСРР, а ЦСУ підготувало ґрунтовну працю «Національні меншості на Україні (Реєстр селищ)», український радянський уряд отримав вірогідні відомості про етнічний склад республіки.

Зрозуміло, що така величезна праця стала можливою завдяки залученню до неї місцевих органів влади, яких спонукали до праці харківські урядовці. Розпочалася ера особистих відряджень для обстеження стану відповідних етнічних громад та інструктування нацменінструкторів. Зазначимо, що вподовж 20-х рр. особисті довготривалі відрядження радянських управлінців стали універсальним методом донесення урядових розпоряджень до доволі інертної та малоосвіченої ланки місцевих управлінців. Наприкінці весни — на початку літа 1923 р. І. Сударський відвідав єврейські колонії, наприкінці червня Й. Гафтель розпочав відповідні роботи в німецьких колоніях Донецької губернії. Втім, цей напрямок роботи у Відділі тільки-но опробовувався. Внаслідок катастрофічної нестачі кваліфікованих кадрів лише один із визначених у Положенні напрямків роботи набув більш-менш усталеного характеру — нагляд за діяльністю національних громадських, філантропічних, релігійних, спортивних і т. ін. організацій меншин.

Упродовж 1921-1924 рр. об’єктом прискіпливої уваги відділу були німецькі сільськогосподарські союзи, найбільше ж — Союз голландських вихідців на Україні. Установа намагалася також не випускати з поля зору іноземні організації допомоги голодуючим, зокрема єврейські. Певний перекіс у роботі відділу пояснювався доволі просто: радянський уряд не вірив у філантропічні наміри закордонних добродійників, відшукуючи в них політичний підтекст. Так, напередодні приїзду до України д-ра Б. Богена у складі місії АРА І. Сударський у секретній доповідній записці стверджував, що дійсною метою приїзду означеної особи до республіки є не налагодження допомоги голодуючим євреям, а організація «на місцях під фірмою АРА низки комітетів з представників єврейського духівництва, клерикалів і буржуазії». Далі в притаманній керівнику відділу манері окреслювалися передбачувані негативні наслідки місії Б. Богена — у руках буржуазії та клерикалів опинилося б «найміцніше знаряддя владарювання над єврейською трудовою масою. Знову б ожили клерикальні хедери, єшиботи і т. і. Кошти розподілялися б у середовищі найбільш темних, але не найбільш нужденних верств населення».

Відстежування переміщень представників і співробітників Джойнта та Євобщесткому [Єврейський громадський комітет допомоги голодуючим — Авт.] теренами України перетворилося на пріоритетний напрямок роботи і водночас — справжній головний біль українських чекістів, парткомітетів та місцевих органів влади. В своїх звітах вони в один голос відзначали неможливість налагодження дієвого контролю за пересуваннями та справами іноземців. Тим самим вони визнали власну неспроможність впливати на небажані для влади явища, такі як: піднесення громадської активності та її організаційне оформлення під вивіскою місцевих комітетів Джойнту; згуртування єврейських вчителів під гаслами збереження національної школи; зміцнення матеріального становища священиків та прихожан, що стало підосновою охорони традиційного життя юдейської громади. Те, що для пересічного українського єврея, власне, й було ознаками фізичного і духовного виживання, в інтерпретації діячів євсекцій перетворювалося на ознаки антирадянського заколоту. Отож, і без того мізерні сили Відділу та його місцевих осередків упродовж голоду і до фактичної ліквідації установи відволікалися на мало результативні зовнішнє стеження, формування мережі сексотів, які тримали НКВС та ЦК КП(б)У в курсі справ іноземних організацій допомоги голодуючим. Тим часом власної конструктивної праці налагодити не вдавалося.

З другої половини 1923 р. Відділ спільно з НК Землеробства й ОРТом розпочав опрацьовувати питання єврейського землеробства на Правобережжі та здійснював консультації з приводу вироблення організаційної програми єврейського переселенського руху на вільні землі УСРР. Ідея єврейської сільськогосподарської колонізації цілком справедливо розглядалася як вагома альтернатива закордонній допомозі згасаючому єврейському містечку. Вона мала на меті розвантажити депресивні регіони єврейського перенаселення шляхом переадресування надлишку робочої сили в єдино можливу на той час виробничу галузь — сільськогосподарський сектор. Ця величезна соціально-економічна програма, як ввижалося тоді харківським і московським більшовикам, мала втілити в собі найкращі ідеї марксистського вчення про суспільство та класи і врешті докорінним чином реконструювати соціальну структуру єврейської громади. Її запровадження в Україні склало цілу епоху в історії радянського єврейства, але вона була здійснена вже іншими урядовими структурами.

Що ж до Відділу нацменшин НКВС, про характер і основні напрямки його роботи загальне уявлення можна скласти на підставі акту передачі його справ до Комісії національних меншин при ВУЦВК. Документ датований 8 травня 1924 р. Згідно з ним, архів Відділу складали 17 справ за 1921 р., 25 — за 1922 р. і 22 — за 1923 р. Реєстр справ унаочнює епізодичність роботи Відділу і фактичну відсутність місцевого апарату (про що свідчить мізерний обсяг листування з губернськими підвідділами). З напрямків більш-менш помітної діяльності виділяються загальне листування (104 аркуші) та загальне листування єврейського підвідділу (198 аркушів).

В цілому треба констатувати, що Відділ національних меншин НКВС за весь час свого існування не зміг [а, вірніше, і не мав такого на меті.

Відповідний акцент робиться лише тому, що означене завдання діяльності установи фігурувало у Положенні про Відділ нацменшин НКВС і згодом неодноразово тиражувалося в оцінках його діяльності. — Авт.] виробити дієвої позиції в питанні захисту інтересів національних меншин, залишався осередком малоінформативного листування, свого роду передавальним пасом між суспільними організаціями національних меншин, приватними особами, державними відомствами й установами. Підсумовуючи результати діяльності відділу за 1921–1924 р., слід констатувати його повну невідповідність навіть тим незначним за обсягом правам, що окреслювалися в Положенні 1922 р.

Пізніше, на Першій всеукраїнській нараді по роботі серед національних меншин робота Відділу була охарактеризована таким чином:

«Функції [...] відділу були значною мірою універсальними, з великим обсягом завдань адміністративного порядку[...] Більш або менш значної діяльності цей відділ (що мав спершу багато підвідділів, а згодом лише три: єврейський, німецький і польський) розгорнути не міг[...], оскільки його місцевий апарат не спускався нижче Губотуправів (по одному члену в 7 губерніях з 9-ти) і через те майже не був зв’язаний з нацменшостями».

Б. Чирко пояснював слабкість роботи відділу складнощами відбудовчого періоду, передовсім голодом початку 20-х рр. Проте несприятлива соціально-економічна ситуація початку 20-х рр. була не єдиною й не визначальною причиною напівформального існування інституції, тим більше, що об’єктивно вона була однаковою для всіх державних установ. Відділ упродовж трьох років ледь животів, залишаючись у тіні могутнього НКВС. Причини непоказного стану структури крилися не в проблемах відбудовчого періоду, і тим більше — не в слабкості відомства, при якому вона була утворена. Відділ був формальною організацією через те, що формальною, а не реальною була етнополітика більшовицького уряду України. В зазначений час вона базувалася на засадах декларативності. Більшість партійної еліти, заскорузла на ідеї пролетарського інтернаціоналізму, вважала національне питання в УСРР вирішеним самим фактом проголошення рівності народів. Жоден з державних документів чи законодавчих актів цієї пори не торкався питань етнічної самобутності. Державні акти, що проголосили створення національної освіти в УСРР (Постанова Наркомосу «Про обов’язкове вивчення в школі місцевої мови, а також історії та географії України» від 9 березня 1919 р., декрет РНК УСРР «Про запровадження української мови в школах та радянських установах» від 21 вересня 1920 р., постанова РНК УСРР «Про заходи у справі українізації навчально-виховних та культурно-просвітніх установ» від 27 липня 1923 р.) не зазначали, яким чином, за який кошт мали утворюватися школи для етнічних меншин, де брати навчальні посібники для національної школи, врешті, де шукати таких вчителів, які б, з одного боку, могли викладати національною мовою, з іншого, відповідали прискіпливим вимогам уряду стосовно їхнього соціального статусу (тобто, не мали відношення до буржуазних і релігійних кіл).

Відсутність циркулярного супроводження законодавчих актів в умовах розрухи, відсутності досвіду роботи нового державного апарату та елементарного уявлення про етнокультурну специфіку громад віддавала вирішення таких складних проблем як рівність мов, міжетнічні суперечності, нерівномірність соціального та культурного розвитку етносів на відкуп урядовців, скажімо відверто, некомпетентних і незацікавлених у їхньому вирішенні. Місцеві виконавчі органи найчастіше оперуючи кадрами з початковою освітою, а то й неписьменними, вирішували їх самотужки методами часів воєнного комунізму, як пізніше їх назвала ЦКНМ, «методами безвідповідального командування». Внаслідок взаємодії та обопільного впливу окреслених обставин не лише робота Відділу національних меншин при НКВС, а й національна за формою початкова освіта в УСРР у першій половині 20-х рр. мали формальний, суто пропагандистський характер.

Тим часом суспільство, потроху оговтуючись після голоду та долаючи повоєнну розруху, повільно рухалося вперед. Не треба замовчувати того факту, що діяльність закордонних організацій допомоги голодуючим у Південній Україні насправді мала небажані для більшовиків наслідки. — Колись до смерті залякане червоним терором і ЧОНівськими загонами німецьке, болгарське та грецьке селянство твердо стало на шлях відстоювання власних інтересів. Насправді воно не мало вибору — політика поселищного розкуркулювання, продрозверстка і гострий земельний голод поставили його на межу виживання. Голод 1921–1922 рр. став, що називається, моментом істини, який розставив всі крапки над «і». Діючи за приказкою «спасіння утопаючого — справа рук самого утопаючого», села колишніх колоністів почали згуртовуватися спочатку навколо ідеї фізичного, пізніше — етнічного виживання. Вагома іноземна фінансова та дипломатична підтримка стала підосновою суспільного єднання в середовищі українських «фольксдойче». Виникнення німецьких та менонітського сільськогосподарських союзів було реальністю, з якою український та кремлівський уряди змирилися під тиском нездоланних зовнішніх факторів. Водночас українські і московські більшовики унеможливили організаційне об’єднання інших етнічних громад, скориставшись із відсутності у греків, болгар, румунів тощо впливових закордонних заступників.

На середину 20-х рр. українська німецька, менонітська та єврейська громади стояли на перешкоді більшовицьким планам встановлення тотального контролю над суспільством. Вони мали нахабність висловлювати альтернативні погляди на шляхи соціалістичного будівництва, «надокучали» урядові своїми проблемами і вимогами, врешті — перші мали сільськогосподарські союзи, що загрожували від року в рік перетворитися на національну партію; другі — створили розгалужене сіоністське підпілля з добре налагодженими закордонними зв’язками. Про все це добре знали на вищих щаблях більшовицького проводу. Розв’язання окресленої проблеми не можна було відкладати безкінечно.

Певним кроком у напрямку осмислення вже відчутної хвилі національного руху в Україні (меншої за силою, ніж «навесні народів», проте, на думку тогочасних більшовицьких ідеологів, не менш загрозливої) став виступ у центральній республіканській пресі секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя, що згодом отримав назву «теорія боротьби двох культур». Оприлюднена в пресі «особлива думка » одного з найвпливовіших лідерів КП(б)У стосовно етнокультурних проблем в Україні та їхніх перспектив, хоча й не претендувала на статус офіційної позиції партії, мала виразний політичний і суспільний підтекст. Висловлена після ХІІ з’їзду партії, вона від початку, ймовірно, мала за мету «прощупати» суспільну думку загалом, різні верстви суспільства й саму КП(б)У на предмет зараження бацилами «дрібнобуржуазного націоналізму», з’ясувати електорат інтернаціоналістського (читай, проросійського) й дрібнобуржуазного (тобто, національно орієнтованого) шляхів вирішення національного питання в УСРР. На хвилі гучного резонансу на виступ Д. Лебедя з’ясувалося, що величезна більшість населення України не готова відмовитися від етнічної самоідентифікації на користь будь-якої, навіть найпрогресивнішої культури.

Отримавши цілком очевидну відсіч, адепти інтернаціональної за формою та бездіяльної по суті етнополітики, зробили на той час єдино можливий політичний крок: відмежувалися від виступу Д. Лебедя, вкотре декларували рівність мов в УСРР і продовжували політику стримування й дезорганізації національних рухів. Щоправда, слід враховувати, соціально-економічні умови у країні залишалися надзвичайно несприятливими для національного відродження титульної нації та національних меншин. Вкрай складною була й політична ситуація. Кулуарні «розбірки» в Кремлі опосередковано накладали свій відбиток на політичне життя республік, і національне, зокрема. Українське та єврейське питання в ньому відігравали не останню роль.

Літо й осінь 1923 р. стали часом публічної ідеологічної переорієнтації в Кремлі. Відбулися відповідні зміни в тактиці й стратегії державного будівництва. Тоді, як Росією ширилися робітничі страйки (до речі, часто-густо з антисемітськими гаслами), а в селі під впливом непу відроджувалися дрібновласницькі настрої, добігало свого логічного кінця перманентно несправджуване очікування перманентної революції. Влітку

1923 р. Країна рад і УСРР, затамувавши подих, слідкували за подіями в Рейнській області. Статті про боротьбу німецьких пролетарів розміщувалися на перших шпальтах радянських видань і нагадували репортажі з футбольних матчів. Преса того часу і нині передає передчуття моменту, коли «наші» от-от переможуть, і з новою силою розгориться полум’я світової революції, яка перетворить колиску пролетарської революції на всесвітній Союз Соціалістичних Радянських Республік. У контексті тогочасних сподівань військова комісія ЦК ВКП(б) наприкінці жовтня 1923 р. розробила план мобілізації Червоної Армії: на допомогу німецьким товаришам планувалося відрядити 20 новостворених дивізій. Мобілізувалися всі, хто володів німецькою мовою. Втім, колотнеча у Рейнській області в революцію не переросла, комуністи і нацисти потерпіли нищівну політичну поразку. Такою само поразкою закінчилися намагання радянської сторони спровокувати розвиток аналогічних подій у Польщі та Болгарії, а пізніше — в 1924 р. — зазнала поразки спроба здійснити революцію в Естонії. Потому окреслився відхід низки більшовицьких керманичів від ідеї перманентної революції як такої.

Переорієнтація зовнішньої політики Кремля від завдань провокаційного збурювання до зовні цивілізованих форм добросусідства була підтримана провідними світовими державами. 1 лютого 1924 р. Великобританія визнала СРСР і висловила готовність до співробітництва, 7 лютого її приклад наслідувала Італія, згодом дипломатичні зв’язки були встановлені з Грецією, Норвегією, Данією, Австрією, Швецією та Китаєм. Ідея перманентної всесвітньої пролетарської революції зійшла нанівець. Це означало не лише кінець політичної кар’єри Л. Троцького. Це стало початком нового етапу в процесі державної розбудови СРСР: якісно нової держави, де принцип національного адміністративно-територіального будівництва та коренізації місцевого управлінського апарату перетворився на важіль досягнення стратегічної мети Кремля — побудови соціалізму в окремо взятій країні, її соціально-економічної модернізації та перетворення СРСР на політичного гравця першого ешелону.

Внутрішньополітична ситуація в країні зі свого боку підштовхувала давно назрілу зміну в напрямку думок більшовицьких ідеологів, а часом просто-таки вимагала їх. Створення СРСР викликало фронтальну реорганізацію і адміністративної структури держави, і управлінської вертикалі. Тоді ж був скасований Народний комісаріат у справах національностей. Формальною підосновою цього кроку стало рішення ІІ сесії ЦВК СРСР (7 липня 1923 р.), яке підсумувало: «Нужда в существовании Наркомнаца отпала». Малося на увазі, що Наркомнац цілковито виконав поставлене перед ним на зорі пролетарської революції завдання — популяризації ідей жовтневого перевороту в неросійському середовищі на постімперських просторах. У контексті створення СРСР та висунення ідеї про можливість соціалістичного будівництва в одній окремо взятій країні поступово відбулася і ревізія етнонаціональної політики Кремля та завдань урядової інституції, яка мала відповідати за її запровадження. У Кремлі не приховували, що надалі створення та розбудова національних республік і автономних областей розглядатимуться як пріоритетний напрямок радянської національної політики. Зазначалося, що правонаступником Наркомнацу мав стати «більш авторитетний» орган влади. Ним стала Рада Національностей ЦВК СРСР.

Слід зауважити, що думка про нагальність створення подібної інституції виникла не одномоментно, а була наслідком тривалих політичних дискусій і ситуативною відповіддю на виклики часу. Одразу після ліквідації Наркомнацу доволі бадьоро лунали вислови про органічне здійснення заходів національної політики всією вертикаллю державного апарату. За принципом універсальності пропонувалося реорганізувати губвиконкоми, перетворивши їхні відділи на «органы, способные работать среди нацменьшинств, защищать их права, поднимать степень их культурного развития». Власне, такою була позиція наркома у справах національностей Й. Сталіна, який заперечував можливість виокремлення спеціального національного відомства у складі загальносоюзних органів влади і управління. І все ж, після настійливого втручання В. Леніна, в лютому 1923 р. ідея почала відпрацьовуватися, як відповідний управлінський проект.

З формальної точки зору Рада Національностей ЦВК СРСР була відомчо-представницьким органом влади, оскільки будувалася за принципом делегування до її складу представників органів влади національних утворень. Наркомнац же був державною установою з постійним штатом і мав свої органи в столиці та регіонах. Приміром, у Саратовській губернії при губвиконкомі впродовж 1918–1923 рр. діяв губернський відділ у справах національностей, який складався з кількох національних підвідділів. За підрахунками російського дослідника А. Шалигіна, в різний час у ньому працювали до декількох десятків осіб. У кожному з десяти повітів губернії відділ мав свої представництва. Таким чином, загалом у губернії національними справами опікувалися близько сотні службовців. Складно навіть у загальних рисах порівнювати наслідки діяльності російських нацменустанов та їхніх тогочасних українських аналогів, які у межах багатомільйонної республіки не дотягували до показників Саратовської губернії. Втім, фактичний досвід діяльності нацменустанов Росії на початку 20-х рр. не відрізнявся на краще — формалізм і штурмівщина були їхніми повсякденними супутниками так само, як і в Україні.

Розвал попередньої моделі нацменроботи і намагання зробити працю з національними меншинами звичною нормою щоденної практики виконкомів викликали справжній шок як у нацменпрацівників, які впродовж 1918–1923 рр. не могли навести в ній ладу, так і у виконкомівців, які, на відміну від кремлівської еліти, не мали ані університетської освіти, ані еміграційного минулого, ані вільного володіння кількома іноземними мовами, внаслідок чого були цілковито безпорадними в надзвичайно пістрявому етнічному середовищі постімперської глибинки. Не складно собі уявити реакцію голів колишніх губернських комісій Наркомнацу на реорганізацію. Внаслідок неї, скажімо, в розпорядженні завідувача саратовського губотнацу Абасьєва з 1 листопада 1923 р. залишилося 4 підлеглих. В умовах кричущої управлінської неспроможності на місцях визріла і почала запроваджуватися ідея поступового переходу до нової форми роботи в середовищі національних меншин — інституту уповноважених при виконкомах. Запроваджувалася вона в низці місцевостей стихійно, як єдино можливий вихід із безвихідних ситуацій, навіть попри те, що цю ідею в самому Наркомнаці вважали передчасною.

Пізніше, зваживши негативні наслідки відмови від адресного запровадження заходів стосовно нацменгромад, 9 квітня 1924 р. ВЦВК СРСР та РНК РСФРР самі запропонували виконкомам виділити зі свого складу уповноваженого для здійснення заходів у галузі національної політики й захисту прав та інтересів національних меншин. Коло обов’язків уповноважених було окреслене тільки в листопаді 1925 р. Зокрема, вони повинні були слідкувати за діяльністю органів місцевої влади; давати висновки про заходи, які зачіпали інтереси національних меншин; відстежувати події й процеси в середовищі національних громад, а також вчасно докладати у відділ національностей ВЦВК СРСР про діяльність національних організацій; збирати статистичні матеріали; координувати заходи по коренізації; здійснювати комуністичну агітацію та пропаганду; надавати юридичну допомогу; сприяти створенню національних судових установ, а згодом — і національних адміністративно-територіальних утворень.

Як бачимо, окреслене коло обов’язків нової когорти радянських управлінців ставило надзвичайно високі вимоги перед ними. Власне, це мала бути універсальна штатна одиниця, яка однаково добре розумілася на проблемах соціально-економічного, юридичного та культурного характеру і до того ж вільно володіла кількома мовами. Зайвим буде казати, що об’єктивна реальність постреволюційної провінції перетворювала зовні красивий політичний проект на нездійсненний прожект. Подальший хід подій був доволі закономірним. Скажімо, на запровадження інституту уповноважених у Саратовській губернії пішло більше двох років. Лише в 1926 р. їхня робота набула планомірності, хоча вони регулярно піддавалися нищівній критиці центральних державних установ. Восени 1927 р. ВЦВК РСФСР критикував роботу уповноважених низки губерній і областей Росії у своїй доповіді. Серед причин неприглядного становища називалися: переобтяженість уповноважених на інших посадах, відсутність необхідних інструкцій та директив зі столиці. «Уполномоченные не имели никаких указаний ни относительно объема их задач и функций, ни относительно форм, в которые их работа должна вылиться». Отож, проблеми в сфері запровадження етнонаціональної політики більшовиків (коренізації) на місцях у кордонах СРСР набули універсального характеру, однак, на Україні внаслідок неочікуваного Кремлем розвитку коренізації історія діяльності нацменустанов виявилася значно цікавішою та повчальнішою за історію російських відповідників.

Повільно, зі скрипом і скреготом реформа була запущена. В різних закутках неосяжного СРСР вона просувалася стихійно, навпомацки, підчас набуваючи цілком неочікуваних форм. А. Шалигін узагальнив колективну думку сучасних російських істориків про цей зламний етап наступним чином: «На смену Народному комиссариату по делам национальностей, на взгляд большинства исследователей, громоздкому и неавторитетному, слабо отвечающему требованиям новой политической обстановки пришел институт уполномоченных по делам национальностей, призванный улучшить партийную и советскую работу среди многочисленных этносов СССР». Така інтерпретація, на наш погляд, не цілком відповідає дійсності і є скоріше тиражуванням висновків тогочасних офіційних джерел. Проблема ж полягала не лише в роздутості штатів Наркомнацу (в подальшому сукупне число урядовців та управлінців, які опікувалися аналогічними проблемами мало змінилося), а в тім, що Кремль радикально змінив ракурс свого бачення національного питання.

Доволі швидко і партійний провід України був поставлений перед фактом невідворотності якісних змін в етнополітиці. 1 серпня 1923 р. ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Невеликий за обсягом документ започаткував новий етап в історії міжнаціональних взаємин у республіці, визначив новаторський характер здійснюваних упродовж 1924–1933 рр. реформ, відомих під назвою «політика коренізації».

На відміну від попередніх, декларативних за своїм характером, законів, що тією чи іншою мірою зачіпали галузь міжнаціональних відносин, постанова 1 серпня 1923 р. з часом конкретизувалася й уточнювалася відповідно до нових суспільних обставин. Цій меті слугували зокрема постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про мову зносин органів влади і діловодства в адміністративно-територіальних одиницях, утворених за національною ознакою» (листопад 1925 р.), постанова РНК УСРР «Про задоволення культурних потреб населення національних районів» (грудень 1926 р.).

Списавши відставання культурної революції в республіці від темпів революційних перетворень у економічній і соціальній сферах на складнощі боротьби з контрреволюцією та голодом, уряд УСРР визнав, що нова постановка мовного, і, відповідно, національного питання є життєво важливою для подальшого існування держави як цілісного суспільно-політичного організму і відповідає меті досягнення суспільного миру, у тогочасному формулюванні — «потребі зміцнення тісної спілки робітників і селян». Важливим було визнання інертності попереднього курсу національної політики в УСРР, що висловлювалася наступним чином:

«Формальна рівність, що визнавалася до цього часу між двома найбільш поширеними на Україні мовами — українською та російською — недостатня. Внаслідок відносного слабого розвитку української школи й української культури взагалі, внаслідок відсутності потрібних підручників для навчання, відсутності підготовленого до певної міри персоналу — життя, як ми бачимо на досвіді, приводить до фактичної переваги російської мови.

Щоб усунути таку нерівність, робітничо-селянський уряд вживає низки практичних заходів, які, додержуючи рівноправність мов всіх національностей, що є на території України, мусять забезпечити українській мові місце, відповідне числу та питомій вазі українського народу на території УСРР».

Окреслені постановою пріоритети майбутньої національної, культурної, кадрової політики для свого часу були нечуваними, більше того, вони були винятковими у світовому масштабі. Екстраординарність етнокультурної ситуації в УСРР визначалася не лише тим, що віками зводимий на позиції другорядного, меншовартісного етнос отримав можливість поширити свої етнічні ознаки на всі сфери державного життя й посісти відповідну до питомої ваги населення частку в державних установах, що саме по собі було значним кроком вперед в етногенезі українства. Екстраординарність ситуації була в тім, що в обставинах відносної культурної відсталості країни, нерівності розвитку культурних сил етнічних складових, республіка проголошувалася державою, в якій багатомовність мала стати звичайною нормою повсякденного суспільного й державного життя. Російська й українська отримували статус найпоширеніших мов України. Мови національних меншин діставали змогу рівноцінного функціонування на рівні губернських та окружних органів влади.

За надзвичайною лаконічністю постанови ховався прорив у галузі міжнаціональних відносин. — У ній послідовно затверджувалися чотири основні лінії майбутньої національної політики. 1) Український народ, незважаючи на те, що переважну його частину становило відстале, на погляд ВКП(б), селянство, отримував прерогативне право на відповідне представництво в державному і культурному житті УСРР. 2) Російська мова зберігала позиції однієї з найбільш поширених мов в УСРР і отримувала статус мови міжнаціонального спілкування в СРСР. 3) Етнічні меншини вперше в історії поліетнічних держав діставали можливість певної реалізації власних етнічних прагнень на рівні державних органів влади місцевого, окружного і губернського масштабу в місцях компактного проживання. 4) Принцип обов’язкового використання держслужбовцями окрім української чи російської ще й мови переважаючої більшості місцевого населення фактично означав коренізацію радянського апарату всіх рівнів, тобто виправлення диспропорції представництва росіян та євреїв у державних структурах за рахунок зростання частки українців і представників етнічних меншин.

26 пунктів постанови з часом мали невпізнанно змінити суспільне життя в усіх його царинах: соціально-економічній, громадській і культурній, оскільки кожен із них при запровадженні в життя тяг за собою низку відповідних змін. Наважимося стверджувати, що на момент прийняття постанови ні центральні, ні тим більше місцеві органи влади не були спроможні виконати їх без докорінної кадрової перебудови, без кардинальних зрушень у корпоративній свідомості, без кропіткої та наполегливої роботи в тій сфері, яку вони ігнорували упродовж 1920–1923 рр. Усвідомивши невідворотність змін, радянські органи всіх рівнів влади з подивом з’ясували, що вони практично нічого не знають про стан і характер міжнаціональних відносин в УСРР, райони концентрації етнічних меншин країни, зміст і характер їхнього соціально-економічного буття, етнокультурні стандарти, рівень суспільної організації та культурного розвитку. При стислих термінах, що відводилися на запровадження постанови, було від чого розгубитися.

В змальованих обставинах стало зрозумілим, що Відділ національних меншин НКВС, який запроваджував характерну для відомства політику контролю й стримування, не спроможний вирішувати проблеми, що поставали в контексті завдань політики коренізації. Вперше питання про виведення роботи з національними групами зі сфери компетенції НКВС і передачу її до ВУЦВК було порушене в постанові Колегії НКВС від 28 вересня 1923 р. Про доцільність подальшого існування інституції йшлося на засіданні президії ВУЦВК 14 грудня 1923 р. Після доповіді П. Буценка «Про відділ нацменшин при НКВС», президія ВУЦВК запропонувала НКВС протягом семи днів виробити проект положення про перехід відділу з НКВС до ВУЦВК.

Рішення про форму та підпорядкування спеціальної установи, яка б запроваджувала закон 1 серпня 1923 р. у середовищі етнічних меншин, далося українському політичному та радянському істеблішменту непросто. Раднарком УСРР, розглянувши 21 січня 1924 р. проект постанови ВУЦВК «Про скасування Відділу нацменшин при НКВС та підвідомчих йому місцевих органів», вирішив відсторонитися від непопулярного в партійних колах рішення і постановив «розгляд питання перенести у відповідні політичні установи» (тобто — ЦК партії). На реалізацію ухвали президії ВУЦВК знадобилося більше 4-х місяців, упродовж яких питання переходу центральної державної установи по роботі з етнічними меншинами з НКВС до ВУЦВК узгоджувалося з усіма комісаріатами республіки.

Навесні 1924 р. інструктори ЦК КП(б)У провели безпрецедентний аналітичний штурм нацменпитання в Україні та акумулювання проектів його вирішення в ЦК.

Тривала дискусія між працівниками апаратів ЦК КП(б)У та НКВС навколо необхідності існування нацменустанов чи підрозділів, як таких, та принципів їхнього підпорядкування, зокрема, знайшла своє відображення на низці нарад, передовсім на Всеукраїнській нараді євсекцій. На ній із доповіддю виступив І. Сударський. Резолюція наради підсумувала тривалі дебати і була доволі лаконічною: «Специальные органы для обслуживания Нацменьшинств в центре и на местах необходимы для того, чтобы помогать Госорганам в осуществлении национальной политики Соввласти [...] Главная задача этих специальных органов и их место в Госаппарате заключается, во первых, в их инициативно-организаторской помощи соворганам в их работе среди нацменьшинств, и во вторых, в известных контрольных функциях этих специальных органов по отношению Госорганов в тех случаях, когда их работа связана со специфическими национальными моментами. Для того, чтобы органы нацмен могли вовремя проявлять надлежащую инициативу и осуществлять свои контрольные функции в вопросах, касающихся еврейской жизни, необходимо прежде всего, чтоб они имели в своем распоряжении достаточную информацию и статистические сведения о всех возникающих и происходящих политических, экономических и др. процессах и явлениях среди этой национальности. Для того, чтобы инициатива и контроль этого специального органа могли распространяться на все госорганы в вопросах и мероприятиях специфического национального характера, необходимо, чтоб этот специальный орган был переведен в центре из НКВД в ВУЦИК, а на местах из Отуправов в Президиумы Исполкомов».

Втім, ухвалення низки подібних резолюцій не означало їхнього автоматичного запровадження в життя. Про те, що процес цей, м’яко кажучи, був повільним, свідчить низка документів епохи, зокрема нацсекцій ЦК КП(б)У. 5 березня 1924 р. датована доволі різка доповідна секретаря Головбюро євсекції Альтшулєра до ЦК КП(б)У, яка безпосередньо стосувалася проблем, що супроводжували створення ЦКНМ.

У ній секретар євсекції, вважаючи це справою честі, доводив, що «от революции выиграла материально, главным образом, сильнейшая часть местечкового мещанства, занявшая государственные должности и заполнившая учебные заведения.

НЭП открыл путь крепнущей и все более наглеющей еврейской буржуазии. Для молодых торговцев с развитием торговли и кооперации остается единственный выход в переходе к производительному труду.

Бросающееся в глаза благополучие первой категории и наглость второй заслоняют собой «еврейский вопрос» миллионного населения разоренных ремесленников и бедноты…

1. Антисемитизм является весьма распространенным не только среди населения, но, в значительной степени, и в совучреждениях, особенно на местах.

2. Отдел Нацмен при НКВД за свое более, чем двухлетнее существование ничего существенного в изменении отношения соворганов к вопросам еврейского населения сделать не мог, так как этот Отдел влачил жалкое существование из-за отсутствия средств, штатов и [...] внимания, как со стороны НКВД, так и других органов. Как Наркомюст в деле о делах погромленных, так и НКФин месяцами не рассматривал «ходатайства» Нацотдела НКВД по вопросу о двойных налогах, налагаемых на еврейских земледельцев, живущих в местечках.

Постановление Оргбюро о переводе этого отдела в ВУЦИК в течение 4½ месяцев не проводится, вследствие несерьезного отношения к этому отделу со стороны М. СНК.

Постановление Оргбюро от 16/Х.23 года о том, что Президиум ВУЦИКа должен во всей широте обсудить вопрос о нацотделе, «в частности, вопрос о мероприятиях в области экономической и административной работы среди Нацмен», остается невыполненным. [...]

7. Видя постоянно перед собой еврея — советского служащего и партработника, большей частью — выходцев из привилегированной мелкобуржуазной среды, благодаря этим самим русифицированным работникам, у парт и соворганов создалось мнение, что парт и культпросветработа на еврейском языке является больше выдумкой «бывших», чем действительная необходимость. При таком отношении нужно было два года, пока Главбюро добилось открытия Евотделения при партшколе и пройдет, вероятно, полгода (3 месяца уже прошло), пока оно добьется средств для этого отделения (судьба других Нацотделений не лучшая) [...],» — на завершення розлогої картини деградації діючих нацменструктур, їхньої неспроможності сприяли покращенню становища єврейської бідноти й виставляти дієві заслони поширенню антисемітизму Альтшулєр натякав, що слід братися до роботи, допоки ситуація ще піддається корегуванню. — «Главбюро Евсекции ЦК КП(б)У полагает:

1. Что ЦК должен поставить во всей широте вопрос о партийно-советской и экономической работе среди еврейского населения на Украине.

2. Что для руководства парт и совработой среди еврейского населения партия должна, как в центре, так и на местах, поставить людей, к которым соответствующие парторганы имеют полное доверие».

8 березня 1924 р. аналогічні питання розглянуло засідання працівників німсекцій при ЦК КП(б)У, НКП та НКВС, яке ухвалило організувати Центральне бюро німсекцій, до якого увійшли завідувач та інструктор Німсекції ЦК КП(б)У, завнімсекції Наркомпросу та НКВС. — Це була одна з багатьох спроб оживити нацменроботу в Україні шляхом координації діяльності нацменструктур різних відомств. Та, чи спроможний був цей захід суттєво вплинути на ситуацію? Чи могла проста арифметична дія перестановки складників чи їхньої одночасної активізації щось змінити, враховуючи, що цих складників у масштабах півмільйонного німецького населення України було 6–8 штатних одиниць?

13 березня 1924 р. датований запит оргвідділу ВУЦВК, адресований голові МРНК т. Рейхелю. В ньому секретар ВУЦВКу П. Буценко писав наступне: «Оргвідділ ВУЦВК удруге прохає Вас поставити на ближчому засіданню МРНК питання про передачу відділу нацменшостей з НКВС до ВУЦВКу, вважаючи на те, що завідуючий цим відділом т. Сударський заявив, що праця відділу нацменшостей за останній час захиріла й зупинилась». Невдовзі проблемний голова відділу втратив свою посаду. Його змінив т. Голья. Підписана останнім доповідна записка на ім’я наркома НКВС В. Манцева засвідчує, що застарілий кадровий конфлікт у наркоматі не був результатом непоступливості, чи некерованої амбіційності радикального євсеківця І. Сударського, а мав реальне підґрунтя. 16 березня 1923 р. новопризначений завідувач фактично дублював попередні проблеми установи та підтримав таким чином позицію свого попередника: «В виду того, что штаты местных органов Отдела нацменшинств до сих пор [виділеня — Авт.] в законодательном порядке не проведены, а проект построения местного аппарата Совещанием зав. Губотуправов намечен следующий: губернский подотдел национальных меньшинств с институтом инструкторов по делам каждой национальности, — Отдел нацмен НКВС не может указать точно цифры необходимых работников по периферии.

Вместе с тем, Отдел рассчитывает получить следующее количество работников губернского масштаба, знающих в совершенстве условия сельской жизни: [виділення — Авт.] для работы среди евреев — 30 человек, немцев — 12, поляков — 13, китайцев — 1».

Отож, проблеми лишалися, а вирішення їх силами депресивної установи виглядало завданням утопічним. Врешті 19 березня 1924 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про відділ нацмен при НКВС», згідно з якою було ухвалено «замість відділу нацмену НКВС утворити при ВУЦВКу комісію нацмену ». 29 квітня 1924 р. президія ВУЦВК прийняла постанову про утворення при ВУЦВК постійної комісії у справах національних меншин.

Заснування подібної інституції в складі вищого органу виконавчої влади унаочнило підвищення суспільної значущості національної політики в новому курсі внутрішньої політики більшовиків. Воно, з одного боку, суттєво підвищило статус і авторитетність Комісії в партійних та службових колах, з іншого, позбавило інституцію певного шлейфу негативних асоціацій і згадок, пов’язаних із діяльністю НКВС.

3 травня 1924 р. відбулося перше засідання Комісії у справах національних меншин при ВУЦВК (далі — ЦКНМ), яка розпочала свою роботу зі з’ясування етнічного складу УСРР, виявлення регіонів компактного мешкання національних меншостей, обстеження їхнього соціально-економічного та культурного становища. Протягом 1924–1925 рр. ЦКНМ здійснила спеціальні обстеження німецького, польського, болгарського, єврейського, грецького, молдавського населення України в місцях компактного мешкання. Фронтальні перевірки виявили болючі проблеми в усіх сферах існування етнічних меншин. Складним шляхом розвивалося їхнє господарське життя, значні суперечності відзначалися в стосунках між етносами (аж до крайніх форм національної ворожнечі), між етнічними меншинами та органами державної влади місцевого рівня. Критичними виявилися умови етнокультурного відтворення громад (за винятком російської). Попередні, дуже поверхові, відомості стосовно комплексу проблем міжетнічних взаємин, отримані ЦКНМ на початковому етапі її роботи, спростували поширену в партійних колах думку про безпредметність національного питання в УСРР і безхмарність у сфері міжнаціональних відносин.

Підсумовуючи зазначене вище, слід зауважити, що певна соціально-економічна лібералізація не відразу позначилася на загальному дусі національної політики більшовицького уряду. Внутрішня політика в цілому та етнополітика, як її складова, незважаючи на певне політичне потепління в країні, протягом другої половини 1921 р. — першої половини 1923 р. розвивалася в рамках, усталених за часів комуністичного штурму. Визначальною прикметою етнополітики в цей час була декларативність. Спеціальна радянська робота здійснювалася по єдиній для всього союзу схемі без урахування національної специфіки. Національна політика розглядалася не як складова загальної радянської роботи, а як знаряддя політичної боротьби за неросійський електорат у країні, а також симпатії міжнародного комуністичного й соціалістичного руху.

В повсякденному житті інтернаціоналістські агітаційно-пропагандистські кампанії поєднувалися з відвертою ворожістю й невіглаством партійного та радянського загалу, його байдужістю і нездатністю вирішувати найпекучіші проблеми етнічних громад. Впродовж 1920–1923 рр. розвивалася й була доведена до логічного кінця практика переслідування й заборони національних рухів, починаючи від українського, за яким міцно закріпилося тавро «петлюрівщина», й закінчуючи рухами етнічних меншин. До середини 20-х рр. НКВС розгромив більшість «буржуазно-націоналістичних» організацій і партій в УСРР. Серед них — Українську соціал-демократичну робочу партію, сіоністські організації, «Польську організацію військову».

Адміністративне переслідування й дискредитація в очах громадськості ідей національного відродження становили першочерговий напрямок національної політики уряду УСРР упродовж 1920 — 1923 рр. Не випадково центрами адміністративного управління міжнаціональними відносинами у цей час були дві найвпливовіші партійно-радянські структури: ЦК КП(б)У (нацменсекції Агітпропу) та НКВС (Відділ національних меншин). Двоїстість етнополітики безпосередньо позначилася на характері їхньої діяльності. Агітаційно-пропагандистський напрямок був парафією Агітпропу ЦК КП(б)У, хоча, за невизначеності компетенції партійних і радянських нацменустанов, секції Агітпропу та губернських парткомів доволі часто займалися адмініструванням, дублюючи, таким чином, функції НКВС, НК закордонних справ, місцевих органів виконавчої влади.

Радянська робота, як така, мала за логікою розроблятися й скеровуватися єдиною на той час нацменструктурою в радянській управлінській вертикалі — Відділом національних меншин НКВС. Попри те його історія яскраво унаочнила формальний характер більшовицької етнополітики 1921–1923 рр. Протягом усього періоду свого існування відділ був напівформальною організацією, яку створили не для виконання декларованих у «Положенні про Відділ національних меншин при НКВС» завдань, а для забезпечення самого факту існування спеціальної установи для роботи в середовищі етнічних меншин. Власне, з переліку функцій відділу більш-менш відправлялася лише функція контролю й нагляду за етнічними меншостями, упередження й своєчасного згортання діяльності національних за змістом рухів та організацій. Жодної творчої роботи відділ не розгорнув, та й не міг розгорнути, адже діяв у структурі відомства, основним завданням якого було руйнування, а не творення.

Політична відлига, перші ознаки якої виявилися в 1921 р., відбувалася болісно й за часом розтягнулася на кілька років. Голод 1921–1922 рр., безумовно, відіграв непересічну роль у переоцінці вищими колами партії й радянського керівництва УСРР основоположних засад державотворення, економічної, культурної та національної політики. Він виявив економічну неспроможність попереднього курсу внутрішньої політики, поставивши більшовицький уряд перед фактом загрози внутрішньої, а не зовнішньої капітуляції. Голод на нетривалий час відсунув на другий план національне питання в республіці, проте й надалі за інерцією загострював його, лише в часі відсуваючи кризу у сфері міжнаціональних відносин. Хоча голод, як загальнореспубліканське явище, був у цілому подоланий 1922 р., на периферії, особливо в Степу, він був хронічним аж до 1925 р., збільшуючи поряд з іншими соціально-економічними факторами, напруженість у сфері міжнаціональних відносин.

На 1923 р., незважаючи на розповсюдження непу, практично в усіх царинах життєдіяльності суспільства чітко окреслилися ознаки глибокої кризи, яка загрожувала не лише стабільності суспільства, а й самому факту подальшого існування радянської держави. Важливо, що криза ця була не лише внутрішньореспубліканською, а й загальносоюзною, внаслідок чого на певному етапі дійшли консенсусу спроби союзного керівництва надати нового життєдайного імпульсу Союзові Республік і керівництва УСРР — пожвавити та оздоровити суспільне життя в країні шляхом розіграшу національної карти.

Перехід до політики коренізації був неоднозначно сприйнятий і громадськістю УСРР, і партійними колами. Значні суперечності на шляху обрання коренізації генеральним напрямком національної політики ВКП(б) на час непу виявилися на ХІІ з’їзді. Розігравши національну карту як козирну в політичній грі 1923 р., вище партійне керівництво від початку страхувалося від потенційного підвищення значущості національної політики, порівняно з загальною соціально-економічною політикою, та невідворотного в такому випадку зростання національного й місцевого сепаратизму на всіх рівнях СРСР. Влучно назване М. Скрипником «подвійною бухгалтерією» постійне балансування між гаслами національного відродження й залякуванням загрозою зростання націоналізму й великоросійського шовінізму ідеально слугувало меті керованого використання давніх національних прагнень етносів країни для зміцнення позицій ВКП(б) у національно орієнтованому середовищі.

Політика коренізації в УСРР розпочалася вкрай своєчасно, вона утримала багатонаціональне суспільство від політичного вибуху. В 1923 р. соціалістична Україна стояла обличчям перед невідворотністю реформування в усіх сферах існування держави: соціально-економічній, суспільній, культурній та етнічній. Цього попри всі заборони й перешкоди, прагнули й вимагали і титульний етнос, і національні меншини. Реформування розпочалося у надзвичайно складних умовах, у країні, яка ще не оговталася від страшного голоду, не мала сталих демократичних традицій, перебувала під практично монопольним політичним та ідеологічним контролем ВКП(б), тільки-но увійшла до складу новостворюваної більшовиками імперії.

Питання задоволення культурних потреб і прагнень етнічних меншин УСРР, із цілком зрозумілих причин занедбане протягом 1920–1923 рр., надзвичайно загострилося саме з початком фактичної українізації в УСРР, і, власне, по основних своїх напрямках визначалося цією політикою.