Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

РОЗДІЛ ІІ

ЧАС ВИЧІКУВАННЯ І ПОМИЛОК (1920–1923)

Етнічні меншини УСРР на початку 1920-х рр.

Глибока економічна криза, спричинена докорінною зміною взаємин власності і суспільного розподілу праці, протягом 1921–1924 рр. справляла визначальний вплив на всі галузі життя знов утворюваного в УСРР суспільства. Вплив цей мав переважно негативний характер. Побудова молодої країни, її суспільного базису, всіх його соціальних складових, формування підвалин духовного виживання народу відбувалися на базі вкрай обмежених суспільних ресурсів, взаємної недовіри та міжнаціонального розбрату, в злиднях та голоді.

Не останню роль у формуванні клімату міжнаціональних взаємин відігравав формат взаємин влади та суспільства, який на початковому етапі радянського будівництва вибудовувався на тотальному всеосяжному терорі. Навіть найбільш помірковані з більшовицьких ідеологів вважали червоний терор органічною складовою етапу встановлення радянської влади. Не випадково М. Бухарін без тіні сумніву твердив:

«Пролетарское принуждение во всех своих формах, начиная от расстрелов и кончая трудовой повинностью, является, как парадоксально это ни звучит, методом выработки коммунистического человечества из человеческого материала капиталистической эпохи».

Цей «людський матеріал» і в соціальному і в національному відношенні в Україні був надзвичайно строкатим. Під впливом воєнних дій та революційних потрясінь етнонаціональна конфігурація країни змінилася докорінним чином. Значні маси людності (це передовсім стосувалося євреїв Правобережжя) знялися з обжитих місць і подалися до великих міст. Переважна частина російських мігрантів, сподіваючись виїхати за кордон, вимушено осіла в Південній Україні, передовсім у промислових і портових містах. Суттєву частку російських мігрантів становили учасники бойових дій на боці радянського уряду, який у 1918–1920 рр., то займаючи терени республіки, то відступаючи з них, постійно нарощував тут свою військову присутність і чисельну перевагу. Із закінченням бойових дій саме ця частина російських мігрантів, перевірена в боях, склала основу радянського апарату всіх рівнів влади, посівши керівні посади на стратегічних промислових і транспортних підприємствах, створивши кістяк майбутньої партійної й радянської бюрократії. Внаслідок громадянської війни в Україні опинилася й нечисленна, проте політично дуже активна латиська громада, що складалася з латиських стрільців і справляла на початку 20-х рр. непересічний вплив на життя республіки.

Перша світова війна знедолила сотні тисяч людей, внаслідок чого в Україні зросла кількість дисперсних етнічних громад, таких як, греки (вихідці з Туреччини та Передньої Азії), грузини, вірмени, ассірійці, корейці, китайці тощо. Існування цієї групи мігрантів в Україні визначала та обставина, що вони переважно були іноземними підданими. Через політичну нестабільність початку 20-х рр. їхня натуралізація в Україні загальмувалася. Більша їх частина не набула громадянства УСРР аж до початку 30-х рр., що своєю чергою вкрай обмежувало їхні соціально-економічні перспективи в країні.

Визначити міграційне сальдо для різних етнічних груп населення на початку 20-х рр. не видається можливим через відсутність вірогідних статистичних джерел, проте численні матеріали місцевих органів влади та НКВС достатні для того, щоб стверджувати — на початку 20-х рр. відбулися найзначніші після другої половини XVIII — першої половини ХІХ ст. ст. зміни в етнічному складі України та співвідношенні етнічних груп у низці її регіонів. Це стало підосновою подальшої космополітизації найбільших міст Південної України. Серед новоприбулих домінували росіяни, які представляли крайні політичні табори російського суспільства. Водночас внаслідок Першої світової війни в Україні опинилися значні групи біженців. Останні, як правило, осідали в містах, оселялися нечисленними громадами-земляцтвами, за своїм соціальним станом були ремісниками і робітниками. В культурному відношенні вони значно відставали від корінного населення, через мовний бар’єр практично не монтувалися в культурне середовище постімперського простору.

Промисловий занепад і масове безробіття перетворювали відзначені зрушення в етнічній структурі міст України на величезну суспільну проблему. Великі міста на початку 20-х рр. перетворилися на вогнища інтенсивних інтеграційних процесів, що відбувалися болісно й конфліктно.

Та, слід відзначити, що наплив біженців із тогочасних «гарячих точок» світу, був не єдиною складовою етнонаціональних процесів в Україні. Натомість республіка втратила значні трудові, і, що вкрай важливо, інтелектуальні ресурси. Першими за межі Країни рад виїздили представники заможних верств населення всіх етнічних громад, починаючи з представників правлячих кіл титульної нації Російської імперії, закінчуючи можновладцями етнічних меншин. Потужною була вимушена еміграція політичної еліти, починаючи з фундаторів Центральної Ради, діячів уряду П. Скоропадського, лідерів Директорії, закінчуючи Н. Махно та безліччю ватажків повстанських селянських загонів. Відтік найбільш суспільно активної частини населення республіки, передовсім інтелігенції, відбувався й протягом 1921–1922 рр. через примусове вислання за межі радянської країни.

В першій половині 20-х рр. не йшла на спад хвиля еміграції євреїв та німців (передовсім менонітів). Переважну частку емігрантів до країн Західної Європи, США, Канади, Латинської Америки становили найбідніші верстви етнічних меншин, які важко було звинуватити у контрреволюційності. Це, своєю чергою, свідчило про значні проблеми в сфері національних відносин в єдиній у світі країні, де в ході революцій 1917 р. переміг і став у влади пролетаріат. На думку керівництва радянської України, активізація еміграційного руху мала вкрай негативні зовнішньополітичні наслідки, оскільки підривала авторитет пролетарської революції. Буржуазні ж уряди через міжнародні суспільні організації сприяли збільшенню еміграційного руху з радянської України, вміло використовуючи його, в пресі зокрема, для дискредитації внутрішньої й зовнішньої політики Країни рад. Шпальта зарубіжних видань рясніли відомостями про економічний і культурний занепад колись квітучих іноземних колоній.

Внаслідок внутрішніх міграцій відчутних змін зазнало становище селянських за складом етнічних груп, таких як, німці, болгари, гагаузи, греки, чехи. Численна група німців, депортованих на початку першої світової війни царським урядом на схід Російської імперії, лише 1918– 1920 рр. повернулася у вимушено залишені оселі, що були зруйновані або перейшли до нових власників. Інтенсивні міграційні процеси в місцях компактного розселення поляків Волині спричинила Радянсько-Польська війна. Моноетнічні до війни колонії греків, болгар, гагаузів помітно розбавилися російськомовними біженцями. Рятуючись від голоду й страхіть воєнного часу, вони мешкали тут до 1924 р., аж поки не відбувся перелом у справі подолання безробіття, й вони дістали змогу поповнити міське населення.

В подальшій долі етнічних меншин тогочасні еміграційні втрати відіграли непересічну роль. Характерна для них за визначенням неповна соціальна структура набула ознак універсальності. Втративши найбільш заможну частину громадян, етнічні общини опинилися на межі етнокультурного виживання, оскільки етнокультурний розвиток, зокрема існування національної освіти, літератури, мистецтва, відбувалося коштом внутрішніх ресурсів громад без будь-якої державної допомоги. Різке зниження сукупного культурного рівня згодом стало підосновою формулювання відомої радянської тези про культурну відсталість національних меншин. Поволі відроджувальний рух етнічних меншин, бурхливо здійнятий «навесні народів» у 1917 р., сходив нанівець. За винятком єврейських, в Україні припинили своє існування всі національні партії. Отже, етнічні меншини втратили можливість формулювати й відстоювати на державному рівні свої специфічні соціально-економічні, політичні і культурні прагнення.

Глибшими й різноплановішими за зміни суспільного статусу були трансформації соціальних відносин. На початок 20-х рр. внаслідок експропріаторської політики більшовиків, росіяни втратили не лише статус титульної нації, а і його економічне підґрунтя. Після ліквідації поміщицького й церковного землеволодіння, одержавлення промислових підприємств, і, врешті, фізичного винищення чи еміграції верхів російського суспільства, росіяни в Україні за соціальними ознаками наблизилися до показників решти недержавних етносів.

Друга за чисельністю етнічна меншина України, єврейська, внаслідок погромів і воєнного комунізму втратила економічно найпотужнішу частину своєї громади. В республіці залишилися найбідніші шари єврейської спільноти, переважно містечкової, які виживали за рахунок посилок та грошових переказів закордонних родичів. Подальша пауперизація громади загострювала соціальні суперечності і проблеми, живила емігрантські настрої, спотворювала економічне й культурне життя регіонів, де переважала єврейська людність.

Радянська земельна реформа вщент зруйнувала ідилію попереднього етапу історії поземельних відносин у місцях компактного розселення колишніх іноземних колоністів. На відміну від земельної реформи Центральної Ради та Директорії, які ліквідували в Україні велике землеволодіння і створили державний земельний фонд, радянський Закон про землю (1918 р.), знищив приватну власність на землю як таку. Вістря земельної політики більшовиків 1920–1921 рр., що здійснювалася шляхом конфіскації й перерозподілу через мережу ревкомів і КНС земельних ділянок, засобів виробництва і майна найзаможнішої частини селянства, було спрямоване проти сільської дрібної буржуазії, так званих куркулів. Практика хазяйнування землевпорядних комісій на місцях була такою, що колишні колоністи стали малоземельними. Експропріаторська вакханалія, що охопила Україну на початковому етапі радянського будівництва, привела до огульного відрізання у етнічних громад засівних земель, пасовищ та угідь на користь українських і російських земельних громад. Прикриваючись революційними гаслами, ревкоми залишали нацменгромади господарювати на непридатних чи малопридатних землях. Німецькі, болгарські та грецькі села в 1920–1921 рр. повсюдно підпали під так зване «поселищне розкуркулювання». В результаті у першій половині 20-х рр. економічна міць і пересічна заможність іноземних колоністів залишилися в згадках, попри те, що побутові умови були кращими, порівняно з українським і російським селом, яке ледь животіло. Натомість повсякденною реальністю стали напружені, конфліктні взаємини між колишніми колоністами й сусідами-слов’янами. Бійки громада-на-громаду на сільських межах перетворилися на звичайну справу. Місцеві органи влади були завалені скаргами знедолених, а райвиконкомівці вирішували проблеми наїздами, зазвичай розмахуючи наганом і обкладаючи громади колоністів новими непідйомними податками.

Українська політична еміграція, втративши можливості впливати на перебіг справ у країні, пильно придивлялася до рухливого українського суспільства і робила перші кроки в його науковому вивченні. Демографічне дослідження етнічних меншин в УСРР і за кордоном відбувалося паралельно. Перші ґрунтовні розвідки знаходимо в праці М. Шаповала «Велика революція і українська визвольна програма» (Прага, 1928 р.). Дослідивши щабель урбанізації українців та трьох найчисельніших етнічних меншин (росіян, євреїв і поляків) на початку 20-х рр. дійшов висновку, що «українська нація майже вся хліборобська: в містах живе на Вел. Україні з кожної сотні українців коло 9 душ, а на селах більше 91. Що ж до жидів, то з їх більшість живе в містах: 66,2% на Вел. Україні. Ті ж жиди, що живуть на селах, є в більшості не хлібороби, а торгівці, ремісники, службовці тощо. Що ж до росіян на Вел. Україні, то з їх в містах живе 54%, а в селах 46% причім, на селах вони не всі хлібороби, а є між ними торгівці, урядовці, ремісники. Значить, на Україні скрізь одне явище: українці більш 92% хлібороби, 4–5% робітників, останнє припадає на ремісників, крамарів і дрібну службову інтелігенцію. Поміщиків і буржуазії, помимо кількох одиниць, нема. В містах українці знаходяться на соціальному низу (робітники, прислуга, ремісники, трохи дрібних крамарів і такі «промисловці», як фурмани, огородники то що».

Відстоюючи тезу про неструктурованість української нації та несправедливу міжнаціональну систему розподілу праці, М. Шаповал свідомо чи ні ігнорував особливості соціального становища селянських за своїм складом етнічних меншин, водночас не помічаючи зрушень, викликаних подіями 1917–1921 рр. у соціально-економічному становищі всіх без винятку етнічних громад. А між тим наведені ним відомості про зайнятість етнічних груп перед революцією унаочнювали докорінні соціальні зрушення у найчисельніших етнічних меншинах. Фактично на 1921 р. відбувся перерозподіл нацменлюдності між містом і селом на користь останнього. Так, скажімо, при практично незмінній частці українського сільського населення, 1920 р. питома вага росіян у селах зросла порівняно з 1917 р. з 18 до 46%, євреїв з 2,5 до 33,8%, поляків з 51 до 74%. Екстраполяція даних 1920 р. на 1917 р. (через відсутність таких) дала М. Шаповалу змогу довести до логічного кінця концепцію української національної революції як революції, спрямованої на структурування української нації та виправлення несправедливого суспільного розподілу праці між етносами України. Водночас вона позбавила його можливості побачити, що в ході революційних подій відбувся повний злам попередньої моделі функціонування суспільства і системи міжнаціонального розподілу праці, як його складової частини.

На відміну від М. Шаповала, українські урядовці впродовж 20-х рр. більш прагматично і розсудливо ставилися до збору та аналізу статистичних даних, оскільки це було запорукою ефективності управлінських рішень, схвалюваних на їхній основі. Згідно з попередніми приблизними відомостями ЦКНМ, у першій половині 1924 р. питома вага соціальних верств у найчисельніших етнічних громадах (без росіян) виглядала наступним чином:

Соціальна структура етнічних меншин у 1924 р.

Селяни

Робітники

Службовці

інші

Євреї

7%

20% кустарів

і 20% робітників

53%

Німці

95%

5%

Поляки

85%

8%

7%

Болгари

95%

5%

Греки

95%

5%

Через відсутність вірогідних джерел аж до Всесоюзного перепису урядові установи змушені були працювати наосліп. Заст. голови ЦКНМ Я. Саулевич у записці В. Затонському від 31 грудня 1926 р. звітував:

«Безпосередніх даних про кількість інтелігенції по окремих національностях УСРР немає [...] Відносно найбільша кількість інтелігенції порівняно з українським населенням є у євреїв, а також у греків (куркульська й заможна частина яких, долучаючись до російської культури, давала масове виробництво інтелігенції), дещо менше у болгар (білогвардійська еміграція до Болгарії в 1920 р.). Відносно мало інтелігенції у поляків (реевакуація та еміграція в роки громадянської війни)». Спираючись на окреслені ресурси, радянський уряд України мав здійснити в нацменсередовищі анонсовану Кремлем соціальну і культурну революцію.