Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

Загальнотеоретичні аспекти дослідження більшовицької етнонаціональної політики в УСРР

Проблематика складних, суперечливих і доволі конфронтаційних взаємин етнічних громад України з більшовицькою владою традиційно розглядається згідно з успадкованими від радянської історіографії теоретичними кліше, які мало хто з сучасних дослідників намагається наповнити реальним змістом. Внаслідок цього історія проголошення коренізації й досі доволі часто трактується як акт доброї волі більшовиків, які, начебто, прагли забезпечити народам країни належні умови для вільного етнокультурного розвитку та подолання негативних наслідків національного гноблення в царській Росії. Нерідко лунають зауваження, що метою коренізації було надання національним меншинам політичних прав, чи сприяння їхньому політичному розвитку. Як би далеко не просувалися історичні студії в більш віддалених періодах радянської дійсності, початковий етап радянського будівництва з його комуністичним штурмом та раптовим переходом до непу та коренізації сприймаються апріорі як чудо прозріння В. Леніна, який у такий спосіб спромігся надати життєдайного імпульсу більшовицькій державній конструкції. Лишаючи поза увагою загальну величезну теоретичну відстань, яка розділяла більшовицьку псевдодержавність воєнно-комуністичного зразку часів громадянської війни та її модифіковану модель періоду непу, сучасні дослідники етнонаціонального життя України врешті упускають із виду, що національний фактор відіграв непересічну роль у переосмисленні засад більшовицької доктрини пролетарської революції та практики її щоденного втілення впродовж 20-х рр. Відкритий та латентний опір низки етнічних громад справили вирішальний вплив на формування внутрішньої політики більшовицької влади і змусили останню перейти від декларацій до реального вирішення низки спровокованих нею ж проблем у сфері міжнаціональних взаємин.

Як засвідчує аналіз історіографії проблеми, фактографічне опрацювання історії етнічних меншин і міжнаціональних відносин значно випереджає аналітичну працю, що, звичайно, не йде на користь загальному поступові історичних досліджень, оскільки саме теоретична праця, як найважливіша складова розвитку історичної науки і теорія, як система особливого типу знань, отриманих внаслідок дослідження конкретного предмету, характеризують плідність багаторічної діяльності науковців. Теорія, ж без сумніву, є не лише підсумком певних дослідницьких процедур, але й формою організації наукового знання, і крім того — ще й вищою формою вираження наукових знань. Очевидно, що аналіз етнонаціональної політики більшовиків має здійснюватися в контексті теоретичного переосмислення історії міжвоєнного періоду взагалі, проблем українізації, зокрема.

Етапне видання «Українізація» 1920–30-х років: передумови, здобутки, уроки» (К., 2003) свого часу підсумувало результати багаторічної дослідницької праці П. Бондарчук, Я. Верменич, Л. Гриневич, В. Даниленка, О. Ковальчук, В. Масненка та В. Чумак. Широкий діапазон думок навколо проблеми авторський колектив монографії схильний був пояснювати відсутністю відповідної методологічної розробки проблем коренізації 20–30-х років. Методологічна криза, яка стала прикметною ознакою низки історичних праць періоду незалежності, звичайно досить суттєво впливала на осмислення феномену коренізації. Проте вирішальну роль у поляризації наукових уявлень справляла не вона, а зміна державної історичної парадигми, багатополярність політичного мислення і, як наслідок, тиражування множини історико-політичних доктрин, які прийшли на зміну монолітній радянській державній історичній ідеологемі. Зміна теоретико-методологічної парадигми у суспільних науках загалом та в історичній, зокрема, обумовила трансформації концепції етнонаціонального та етнодержавного розвитку України. Процес цей, незважаючи на зміцнення суверенітету України, принаймні, в суспільних дисциплінах не можна вважати завершеним і нині.

Пострадянська парадигма в українській історичній науці не є монолітною і включає кілька версій: 1) власне, пострадянську, як модифікований варіант концепції спільності історичного шляху східнослов’янських народів на теренах їхнього етнічного ареалу, що включає Росію, Білорусь і Україну; 2) україноцентричну, представлену в низці теоретико-методологічних праць, зокрема, в роботі «Етнос. Нація. Держава: Україна у контексті світового етнодержавницького досвіду» (К., 2000). Остання робить наголос на «процес українського етнодержавотворення в його історико-національних проявах». Сутність парадигми полягає в тому, що вона розглядає державність «як політичний вимір життєдіяльності етносу, що, в свою чергу, трансформується в націю». Між іншим у ній заявлено, що «Україна є чи не винятком, адже саме в ній відбувся моноетнічний процес утворення нації, тобто — українська нація, на відміну від багатьох європейських країн, стала результатом розвитку одного етносу — українського»; 3) етноцентричні, які відрізняють виразні орієнтації чи, навіть, теоретико-методологічна залежність від закордонних наукових центрів. Найбільш наочно це проявляється в працях з історії єврейської громади, що трактують історію меншини 20– 30-х рр., виходячи з ідейних засад сіонізму як державної доктрини Ізраїлю; 4) еклектичні, з доволі невиразними ситуативними ознаками класифікації та систематизації фактичного матеріалу.

Офіційною стала «державницька парадигма з виразним національним аспектом». Держава нею розглядається як найважливіша форма реалізації самовизначення народу, його суверенітету. На думку Л. Нагорної у поверненні до джерел, відновленні престижу національних цінностей, утвердженні національної державності вбачаються шляхи оздоровлення суспільства, його згуртування, запорука швидкого входження до європейської сім’ї народів. Затвердження офіційної історичної парадигми є величезним стимулом для розвитку суспільних наук, зокрема, історії, оскільки її розробка вимагає належного теоретичного опрацювання й обґрунтування національної ідеї, чіткого окреслення понять нації, націоналізму, національних меншин тощо.

Суспільствознавці краще за інших розуміють, що розбудова нової держави і відповідного їй суспільного організму вимагає певної ідеологічної основи (частиною якої є державна історична парадигма), спроможної зцементувати багатополярне суспільство, піднести окремі його складові над корпоративними інтересами і цінностями заради спільної мети. Втім, яким би бажаним не було виокремлення в якості вісі сучасного українського державотворення української національної ідеї в ближчому майбутньому внаслідок гостроти соціально-економічних проблем це не можливе. Не можливе воно й через те, що етнічні (національні) меншини, які поруч з українцями впродовж принаймні 60 років новітньої історії існували в режимі «стиснутої пружини», поки що не готові поступитися власними суспільно-політичними амбіціями. Правдиве відображення їх історії взагалі й за часів коренізації, зокрема, є важливим кроком як на шляху відновлення історичної справедливості, так і розробки відповідної державної історичної парадигми.

Важливою передумовою цього є усталення методологічної бази і термінологічної основи дослідження. Розгляд сучасної історіографії засвідчує, що низка дослідників заплуталася в нетрях політологічних визначень і концепцій, що заважає їм віднайти опору у визначенні становища етнічних меншин під час політики коренізації. Очевидно, що складність полягає у внутрішній суперечливості досліджуваного історичного періоду, химерному переплетінні окремих атрибутів демократії з кричущими виразками диктатури, що унеможливлюють однозначність висновків. Як наслідок, перевага віддається групуванню фактів відповідно до концепції поступової еволюції радянської політичної системи в бік тоталітаризму. Типову концептуальну канву досліджень унаочнюють вислови на кшталт: «Елементи демократичних початків, що існували, у системі радянської влади виявилися не в змозі протистояти становленню адміністративно-командної системи і утвердженню методів її функціонування». Не лише вони свідчать, що частина науковців всерйоз «забула» ленінське вчення про «диктатуру пролетаріату» і мало переймається з’ясуванням особливостей її запровадження в УСРР. Звичайним стало змішування політологічних, соціологічних та історичних термінів, екстраполяція ознак сучасних демократій на ґрунт першої половини ХХ століття. Отже, визначення співвідношення термінів «демократія», «тоталітаризм», «унітаризм», «диктатура» та взаємодії об’єктивних історичних процесів і явищ, які вони позначають, у політичній історії УСРР міжвоєнного періоду залишається напрямком пріоритетних інтересів дослідників на найближчі роки.

В зв’язку з цим наведемо визначення термінів, що становлять основу теоретичного опрацювання заявленої проблематики. Демократія — це форма державно-політичного влаштування суспільства, основана на визнанні народу джерелом влади, на принципах рівноправності та відсутності станових привілеїв. Тоталітаризм — одна з форм авторитарних держав, яка характеризується цілковитим контролем держави над всім життям суспільства, одержавленням легальних організацій, не обмеженими законом повноваженнями властей, фактичною ліквідацією конституційних прав і свобод, мілітаризацією суспільного життя, репресіями стосовно опозиції та інакомислячих. Унітарною є цілісна, єдина держава, частини якої є тільки адміністративно-територіальними підрозділами (областями, районами, департаментами тощо). За умов унітаризму існує єдина для всієї держави система права, стереотипна схема організації й підпорядкування органів влади, єдина конституція, спільна центральна влада, «урядова вертикаль». За іншими ознаками унітарна держава може бути централізованою чи децентралізованою, демократичною чи авторитарною тощо.

Важливо, що названі поняття не виключають одночасне існування відповідних історичних явищ, а характеризують особливості державного і суспільного організмів на різних щаблях їхнього функціонування. Перше визначає основоположний принцип організації суспільства, яке не є тотожним державі, формування інститутів влади та законодавчої бази їхнього існування. Друге характеризує методи дії державної влади, владарювання. Третє визначає одну з існуючих на сьогоднішній день у світовій практиці форму організації державного, а подекуди й національно-державного устрою.

Довільне змішування названих понять привело до формування певної ідеологічної матриці, в рамках якої, за влучним спостереженням П. Надолішнього, «федералізм розглядається як синонім демократизму, а унітаризм кваліфікується як тоталітаризм в національному питанні. Іншими словами, нібито унітарний державний устрій несумісний з демократичним суспільством». Це своєю чергою спрощує не лише авторські концепції, а й деформує реальні обриси етнонаціональної та етнополітичної історії України, зводячи її до простих механістичних концепцій. Слід визнати, відносини між суспільством в особі етнічних меншин та владою впродовж досліджуваного періоду були далекими від ідеальних форм «суспільного договору», ґрунтувалися переважно на засадах адміністративного примусу, проте спрощення практики вирішення національного питання в СРСР, її аналіз поза конкретним історичним контекстом шкодить загальній ідеї створення об’єктивної історії ХХ століття. Поміж тим взаємовідносини між владою і етнічними меншинами, їхній характер і змістовне наповнення наочно відображають характер політичної системи СРСР і рівень зрілості етнічних складових суспільства.

Місце етнічних меншин у країні та її історії визначається перш за все типом держави. За визначенням сучасних дослідників, етнополітика включає комплекс заходів, які визначають функціонування державного організму у сфері міжнаціональних стосунків певного етнополітичного організму, який включає етнічну більшість (яка становить основу державності), етнічні меншини та діаспору етнічної більшості. Визначення принципів етнодержавотворення стало тяжким випробування для більшовицької доктрини впродовж 1917–1921 рр.

Врешті більшовицька етнополітика в УСРР спромоглася збочити національно-демократичний рух зі шляху конституювання політичної нації. Акцент національно-державного будівництва був зроблений на національно-територіальній автономії, а не на політичному самовизначенні. До того ж етноси СРСР були не суб’єктом політичних процесів, а лише об’єктом державного впливу. Більшовицька концепція державного будівництва на базі диктатури пролетаріату виходила за рамки національно-державного будівництва, оскільки її метою було затвердження всесвітнього комуністичного ладу, який мав піднестися над національними інтересами і національними державними кордонами. Рушійною силою процесу мала стати ідеологія інтернаціоналізму — світогляду, в якому класові інтереси пролетаріату ставилися над національними. Програмні матеріали партії стверджували, що кращою формою реалізації поставленого завдання могла стати єдина централізована держава, вони ж не приховували своєї ворожості до ідеї національної держави і вважали останню шкідливою розвитку революційного пролетарського руху. Вважалося, що централізація стане запорукою здійснення найважливіших загальнодержавних перетворень і забезпечуватиме вирішення проблем економічного, політичного і духовного розвитку. Принципи побудови пролетарської державності, власне, були скопійовані з практики партійного будівництва, що в часі забезпечило нерозривне зростання державного і партійного організмів.

Попри виразні (а в часі — визначальні) централістські пріоритети більшовиків концепція коренізації посіла непересічне місце в теорії та практиці побудови держави диктатури пролетаріату. Саме тому визначення місця коренізації в комуністичній доктрині залишається актуальною науковою проблемою. Сукупність поглядів і зауважень, висловлених упродовж 20–30-х рр. провідними партійними функціонерами з її приводу, важко назвати теорією. Як слушно зауважує Г. Алєксєєва, певна концептуальна поліфонічність, «погляди К. Маркса, ленінські новації (про перемогу революції в одній країні) і особлива позиція Троцького (теорія перманентної революції) давали широкі можливості для різних тлумачень питань революції в минулому, сучасності, майбутньому». Це повною мірою стосувалося трактування коренізації як окремими республіканськими урядами, так і діячами союзного рівня. Власне партійна позиція, закарбована в матеріалах партійних з’їздів і конференцій, була доволі пунктирною.

Започаткування коренізації стало вимушеним тактичним відступом від теорії марксизму, завданням якого було збереження територіальної цілісності Країни рад. За її допомогою союзне керівництво, з одного боку, забезпечило собі певний перепочинок для перегрупування сил за рахунок зменшення відцентрових політичних процесів; а, з іншого, більш ґрунтовно підготувало перехід багатонаціональної країни до соціалізму. Протягом непу, який розглядався як поступка дрібнобуржуазній селянській стихії, більшовики планували «дотягти» країну до такого рівня розвитку виробничих сил і відносин, який би дозволив безболісно запровадити в країні соціалізм і здійснити прискорену модернізацію.

Прагнення соціально-економічної і культурної модернізації (виведення Росії на «магістральний шлях світового розвитку») наскрізь просякало політичне життя на постімперських просторах, воно становило вісь політичних програм більшості політичних сил, у тому числі — і національно-демократичних. Більшовики схрестили ідею модернізації з комуністичною теорією. Створена ними радянська виробничо-владна конструкція мала унікальний мобілізаційний потенціал. З теоретичної точки зору, подолання соціально-економічної, технічної і культурної відсталості постімперських територій від розвинених країн Європи та США було основою узгодження ленінського плану соціалістичного будівництва з марксистською теорією. Названій меті слугував пакет розроблених вищим партійним керівництвом соціально-економічних, політичних і культурних заходів, які мали, впливаючи з різних сторін на суспільство, забезпечити його прискорене «дозрівання». Їй же була підпорядкована й політика коренізації, що повинна була забезпечити популяризацію основних соціально-економічних заходів уряду в середовищі етнічних складових країни, а з часом — і запровадження цих заходів руками їхніх представників. Згодом політика коренізації мала забезпечити широку й цілковиту підтримку радянської влади з боку всіх етносів СРСР. У союзному масштабі коренізація розглядалася не як самостійна соціо-культурна програма, а як інструмент запровадження в життя інших, більш важливих, соціально-економічних програм.

Реальне життя внесло суттєві корективи в теоретичні міркування більшовицьких лідерів. Історія запровадження коренізації в УСРР засвідчує, що захід, який розглядався як допоміжний, у місцевих умовах перетворився на самодостатню програму, що посіла власне місце в історії, розвивалася й поглиблювалася протягом 1923–1933 рр. теоретично, соціально й культурно. Коренізація, як напрямок суспільно-політичної діяльності правлячої партії, стала частиною цілісної системи соціально-економічних, суспільно-політичних і культурних перетворень (реформаторського і революційного характеру), засобом і шляхом докорінної перебудови основ існування і відтворення суспільства, яке стало на шлях цивілізаційного переходу.

На початку 20-х рр. В. Ленін дав лише поштовх політичній думці в напрямку націоналізації процесів соціалістичного будівництва. Допоки більшовики чекали всесвітньої революції, вони не вважали за потрібне розвивати політичну теорію в цьому напрямку. Затухання революційної ситуації в Західній Європі в сукупності з системною кризою і голодом 1921–1922 рр., поставило їх перед необхідністю деталізації практичних кроків у регулюванні сфери міжнаціональних взаємин на час перехідного періоду, який, нагадаємо, на початку 20-х рр. розглядався як підготовчий етап всесвітньої революції. Сподівання на останню почали розвіюватися вже в першій половині 20-х рр., а наприкінці 20-х рр. кістяк політичної думки формували вже уявлення про Росію, як колиску всесвітньої революції. Загроза розповзання фашизму, затвердження тоталітарних режимів у Західній Європі, боротьба політичних доктрин у великій європейській політиці, небезпека зовнішнього вторгнення прискорили мілітаризацію СРСР.

Практика побудови соціалізму в СРСР виявляла мало спільного з марксистською теорією. Комунізм у трактуванні низки більшовицьких функціонерів означав тільки одне: ліквідацію приватної власності на засоби виробництва. Здійснення суцільної колективізації показало, що вищі ешелони більшовицької партії примітивізували концепцію комунізму, звівши її до певної суми соціально-політичних і культурних заходів, пристосованих до технічно і культурно відсталої країни. Відповідні процеси відбувалися й у сфері етнополітичного регулювання. З середини 30-х рр. більшовицький провід перейшов до неприхованого політичного терору по відношенню до найменш «радянізованих» етнічних громад, що унаочнювало перехід відносин між етнічними меншинами та владою до якісно нового етапу.

Середина 30-х рр. стала часом протиприродного поєднання заходів коренізації, масових політичних репресій і депортацій етнічних громад, які підносилися як вінець ленінської національної політики. Проблема визрівання тоталітаризму та терору, як знаряддя його затвердження, виразно простежується на прикладі етнічних громад. Мало хто сьогодні розглядає терор як ірраціональний акт тоталітарного режиму, параною диктатора. Терор в очах його виконавців мав конструктивний зміст. Він походив з модерних ідеологій та практик, пов’язаних із втручанням держави у приватне життя не лише окремих людей, а й цілих народів. Терор здійснювався бюрократичними методами соціального планування, спрямованими на подолання відсталості і створення нового типу цивілізації.

Не останню роль у зміні акцентів більшовицької доктрини відіграла боротьба союзного центру за підкорення республіканських субцентрів політичної думки та дії. Епохальність змін сутнісних ознак буття, які здійснилися протягом 20-х — першої половини 30-х рр. у СРСР і світі, визначила зміну політичних акцентів у практиці коренізації, що ж до її проявів у часі слід відзначити наступне. В історичній ретроспективі коренізація виглядає як хвилеподібний процес, який то посилювався, то втрачав свою актуальність відповідно до гостроти соціально-економічних і політичних проблем. Коренізація запроваджувалася непослідовно, адже весь час залежала від політичної кон’юнктури. Прикметною рисою коренізації була теоретична невідповідність ленінському вченню з національного питання, виробленому в 1913–1917 рр. Напередодні створення СРСР В. Ленін висловив кілька суттєвих зауважень щодо необхідності змін у практиці національної політики, втім, надалі думання в цьому напрямку не розвивалося. У верхівці ВКП(б) не знайшлося теоретика з хистом В. Леніна, який би міг розвинути ленінські тези до рівня політичної теорії.

При проголошенні (це видно з матеріалів ХІІ з’їзду ВКП(б)) політика коренізації мала виразні соціально-економічні і суспільно-політичні акценти, але з часом (на межі 20–30-х рр.) звелася до адміністративної і культурницької програми. Тогочасна зміна акцентів цього найбільш вдалого і підтримуваного місцевими елітами соціального проекту диктувалася базовими потребами кремлівської верхівки в епоху завершального комуністичного штурму. Серед поточних політичних викликів найвпливовішими були наступні: 1) критичне загострення суспільної напруги внаслідок здійснення суцільної колективізації та індустріалізації, що в найбільш традиційних етнічних громадах набуло виразних антирадянських проявів (масова еміграція, повстанський рух тощо); 2) намагання упередити формування республіканських і регіональних субцентрів влади, які могли б очолити опорний рух провінцій, що, набувши національного підтексту, мав всі можливості перетворитися на найпотужніший фактор політичної дестабілізації СРСР та загрозу самому його існуванню; 3) поглиблення міжнародної економічної кризи, наслідком якої стало відродження реваншистських настроїв у великій європейській політиці, що своєю чергою спричинило розгортання політики «зміцнення кордонів» по обидві сторони радянських рубежів.

Централізація державного управління і тоталітаризація державного і суспільного організмів із супутніми їм ігноруванням політичних прав і свобод особи і народів, мілітаризацією, репресіями стосовно потенційної опозиції, перетворення пошуків «ворогів народу» на системну державну політику, виголошення переліку ворожих радянській системі народів та їхня подальша депортація — такими були прикметні риси політичної історії СРСР 2-ї половини 30-х рр. Але навіть у таких обставинах формальне підтримання формальних ознак коренізації залишалося дієвим знаряддям доволі обмеженого арсеналу заходів Кремля, яке забезпечувало підтримання ілюзії влади трудящих/народу. Саме тому політика коренізації, попри фактичне знищення наприкінці 30-х рр. її запроваджувачів і теоретиків, ніколи офіційно не засуджувалася. Наголос на викритті націоналістичних збочень з одночасною демонстрацією зовнішніх ознак розвитку культур, соціалістичних за змістом, національних за формою, у національних адміністративно-територіальних утвореннях забезпечили СРСР достатній запас міцності аж до Другої світової війни.

Отже, внаслідок дії взаємозалежних соціально-економічних і політичних факторів коренізація набула ситуативного характеру і на різних етапах свого запровадження проявлялася як:

- засіб політичного миротворення;

- компроміс ідеологій, який дозволив більшовикам на етапі розбудови радянської державно-політичної системи суттєво послаб табір політичних опонентів;

- засіб і форма онаціоналення більшовизму;

- формат соціалістичного будівництва на певному етнічному ґрунті (концепції М. Скрипника і О. Щумського);

- знаряддя боротьби за верховну владу (Й. Сталін);

- мета етнокультурної та державницької еволюції українства (М. Грушевський);

- шлях національно-культурного відродження;

- метод гармонізації міжнаціональних стосунків у СРСР.

На різних етапах радянської історії вага окремих складових та їхнє співвідношення суттєво змінювалися. Змінювалася також впливовість апологетів коренізації, причому в часі визначальною стала тенденція до вихолощення життєвого сенсу політики, її формалізації та спрощення.

Полярність оцінок як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників щодо коренізації пояснюється тим, що вони фокусуються переважно на одному чи декількох аспектах цього історичного явища в той час, як воно пронизувало наскрізь усю життєдіяльність суспільства в її соціально-економічній, політичній і культурній царинах. Отож робота по визначенню її сутнісних наслідків у ньому вимагає системного підходу.

Зокрема, дослідженою лише в загальних рисах залишається проблема втілення концепції коренізації в практиці національно-державного будівництва та її вплив на процеси державотворення в УСРР. Розбудова Радянського Союзу відбувалася на тлі гострої політичної сутички поборників автономізму та федералізму. Загальновідомим є і той факт, що УСРР та інші радянські республіки, створені за етнічною ознакою, домоглися права на існування завдяки послідовності й амбітності своїх урядів. На тлі баталій, що розгорнулися на Х, ХІ та ХІІ з’їздах РКП(б) навколо принципів утворення СРСР, а згодом проголошення політики коренізації, ідея створення окремих адміністративно-територіальних одиниць для етнічних меншин виглядає нонсенсом. Доволі складно узгодити потяг до створення безлічі дрібних адміністративних формувань національного характеру (читай, подальшого дроблення СРСР) з практикою зростаючої централізації адміністративної системи, формуванням унітарної держави і одночасною відмовою значно численнішим етносам у праві створення власних територіальних одиниць у межах союзної держави. Не менше суперечливих питань виникає під час дослідження історії окремих управлінських структур і напрямів.

Становлення управлінської моделі УСРР у складі СРСР відбувалося на тлі незгасаючої боротьби двох тенденцій: традиційного імперського централізму, що органічно вкладався на матрицю так званого демократичного централізму; і відцентрових устремлінь, що мали на меті розширення й поглиблення адміністративної незалежності республіки. Протягом 20-х років СРСР у цілому вже сформувався як унітарно-децентралізована держава. На нашу думку, він не був чистим типом унітарної держави, хоча центральне державне керівництво доклало безліч зусиль, аби це відбулося. Одним із вирішальних чинників, що унеможливив повну централізацію, була багатонаціональність СРСР загалом, і УСРР, зокрема. Саме строкатість етнічного складу країни, що перебувала на доіндустріальній стадії розвитку, спричинила внутрішню суперечливість і складність її адміністративно-територіального структурування.

Своєрідні «ідеологічні ножиці» між принципом інтернаціоналізму та ідеями коренізації, попри ідеологічні виверти купи партійних ідеологів, кремсали бюрократичну систему СРСР зверху донизу. Думка про те, що національний розвиток був можливий лише в межах відповідних територіальних утворень, упродовж другої половини 20-х рр. доволі скоро поширилася в партійному середовищі і стала визначальною в політичному розвитку СРСР. Вона беззастережно екстраполювалася навіть на зовсім нечисленні етнічні громади, наприклад, аджарських греків, розпорошених в межах кількох селищ. На Всесоюзній нараді з питань освіти і культурного будівництва серед греків СРСР (10–13 травня 1926 р.), представник Аджарії висловився наступним чином: «Питання про освітню роботу серед греків ускладнюється тим, що в межах Радянського Союзу нема автономної грецької одиниці, відсутній центр національної культури».

В мисленні держапаратчиків усіх рівнів з очевидною ясністю вимальовувалася логічна послідовність: кожна етнічна громада повинна мати власний адміністративно-культурний центр, який стане осередком розквіту нової соціалістичної етнічної культури; певна сукупність регіональних етнічних субцентрів повинні мати республіканський, чи, принаймні, союзний центр, який корегуватиме і спрямовуватиме переможну ходу новостворюваної соціалістичної німецької, єврейської, польської, грецької і т. і. культури на заздрість капіталістичного світу, під схвальний гомін прогресивного людства. Неприємні, неочікувані корективи у наївні судження радянських управлінців з неповною початковою освітою як завжди внесла реальність: у повсякденній роботі з’ясувалося, що інтереси та сподівання розпорошених по безкраїх просторах СРСР етнічних громад, м’яко кажучи, не співпадають; мови й побутова культура помітно відрізняються; «союзний центр» культуротворення в особі купки політемігрантів відірваний від народних мас і нічого, окрім роздратування останніх, викликати не спроможний. Попри те «червоний бронепоїзд» рухався, рухався доволі швидко і лягати під нього жоден з управлінців низової чи республіканської ланки управління не мав найменшого бажання. Поїзд «летів» швидше й швидше, проблем менше не ставало: вони тільки накопичувалися. Ось чому, всі ті, хто їхав на ньому чи то с білетом у «першому класі», чи то «зайцем» врешті усвідомлювали, що силовий варіант вирішення низки проблем лише відкладається в часі, проте невідворотно наближається.

Оскільки політика коренізації в СРСР запроваджувалася в особливому правовому полі без визначення дефініцій «національна меншина», «корінний народ», «титульна нація» та ґрунтувалася на запереченні принципу надання якійсь мові статусу державної, то й залежні від цих основоположних етнополітичних засад похідні не набули чіткої вербалізації. В урядових постановах, що супроводжували адміністративно-територіальне будівництво стосовно етнічних меншин, поняття «адміністративно-територіальна одиниця з переважаючою [етнічною] людністю» та «національна адміністративно-територіальна одиниця» використовувалися як синонімічні. Підзаконні акти переважно оперували терміном «національні ради і райони» тоді, як постанови РНК та ВУЦВК, на основі яких створювалися конкретні адміністративно-територіальні одиниці, як правило, використовували дефініцію «адміністративно-територіальна одиниця з переважаючою [етнічною] людністю». Безумовно, терміни доволі близькі, але не синонімічні, проте радянська законодавча практика 20-х рр. досить часто хибувала недбайливим ставленням до термінології.

Виокремлення рад і районів з переважаючою людністю етнічних меншин згідно з буквою закону мало на меті запобігти защемленню прав останніх у царині використання рідної мови в контексті українізації, проте не повинне було створювати прецедент виключності того чи іншого народу. Згідно з діючою Конституцією та іншими урядовими актами, національні ради і райони були місцевими осередками диктатури пролетаріату, яка позбавила досить широкі соціальні верстви етнічних громад політичних прав і послідовно збільшувала частку позбавленців протягом 20-х рр., довівши її до максимального рівня на початок суцільної колективізації. Називаючи адміністративно-територіальні утворення в місцях компактного розселення етнічних меншин національними, слід пам’ятати, що то були адміністративно-територіальні одиниці з діловодством національним мовами, а не територіальні автономії певного етносу. Те ж саме твердження цілком справедливо можна віднести до всієї радянської квазідержавної конструкції. У такий спосіб був унеможливлений процес фактичної суверенізації не лише України, а й решти псевдо-державних утворень у складі СРСР.

Масова мобілізація під гаслами національного відродження і створення національних адміністративно-територіальних утворень, як засвідчує історичний досвід, є важливою складовою політизації етносу. Історія 20–30-х років у цілому не знає прикладів масових етнополітичних процесів ані в середовищі титульного етносу УСРР, ані в середовищі етнічних меншин. Більшовицький уряд СРСР уміло деполітизував націоналістичні рухи в республіці, припинив їхнє критичне зростання на початку 30-х рр. і тим самим загальмував процес визрівання природних внутрішніх процесів формування української політичної нації. Етнічні меншини в своїй більшості насторожено споглядали удавані битви більшовицького проводу з удаваним ворогом («буржуазним націоналізмом») та його не менш гучні, але такі ж віртуальні перемоги над останнім. Рівень політичної мобілізації меншин протягом 20–30-х рр. був вкрай низьким і не відповідав надприродній активності більшовицького уряду. Громади розгублено дивилися на низку великих і малих проектів уряду, який згори привносив типові для всієї країни моделі удаваного соціально-економічного і культурного прогресу. В цьому процесі власне від громад нічого не залежало, жодна з урядових програм не була усвідомлена громадами, виношена в надрах власної етнічної свідомості. Тому і наслідки їх були доволі суперечливими.

Підсумовуючи сказане вище, слід зазначити, що міжвоєнний період залишається одним з найбільш складних для аналізу і типологізації соціально-економічних, суспільно-політичних та етнокультурних процесів в середовищі етнічних громад України та їхніх відносин із владою. Глибоко вкорінена в свідомість істориків радянська теоретико-методологічна матриця обумовлює підсвідоме прагнення до створення історичних схем і концепцій, які б чітко визначали причинно-наслідкові зв’язки між теорією і практикою більшовизму та реальним життям суспільства. Це знаходить свій прояв у тиражуванні національно-демократичної матриці, яка, власне, є дзеркальним відображенням радянської історичної парадигми. Такий підхід позбавлений раціональності. На перешкоді створення завершених історичних схем постає проблема парадоксальності історичного процесу 20 — першої половини 30-х років. Партійно-радянська господарська, державницька і культурницька практика зображалася сучасниками-функціонерами як чітка, теоретично бездоганна і системна стратегія формаційних перетворень. Насправді ж усі складові внутрішньої політики більшовиків в епоху непу були суцільним політичним маневруванням, спрямованим на зміцнення партійного контролю і захоплення «командних висот» в усіх галузях життєдіяльності суспільства. Відносини між владою та суспільством/етнічними меншинами на загал і нині трактують як однолінійний процес, сутність якого визначалася регулюючим і спрямовуючим впливом першої в світі соціалістичної держави. Між тим історія 20–30-х рр. знає безліч прикладів провальних і тупикових державних програм в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Ми далекі від того, щоби перебільшувати вагу власної позиції етнічних меншин у житті радянської України, втім безспірно, що дієвість низки державних програм впродовж непу в їхньому середовищі прямо пропорційно залежала від відповідності останніх інтересам етнічних громад.

Цілком слушною видається думка В. Євтуха про те, що «жодні закони чи етнополітика держави, якою б ідеальною вона не була, не вирішать проблем етнічних меншин, якщо останні не будуть мобілізовувати свої внутрішні ресурси [...] етнічна меншина функціонуватиме як цілісний структурний елемент поліетнічного суспільства, особливо у плані свого відтворення, лише тоді, коли будуть наявні відповідний кількісний склад, відповідна поселенська структура, демографічна ситуація, бажання зберегти свою самобутність тощо, тобто ознаки, які не завжди визначаються державною політикою, й котрі у зарубіжній етносоціології дістали назву «конституційна наповненість структури етнічної меншини». З огляду на останнє, визначення специфічних ознак життя етнічних громад України та зміни їхньої конфігурації під впливом системних заходів радянського уряду вимагають подальшого вивчення.

В контексті висловленого доцільно висвітлити історію взаємовідносин між більшовицькою владою та етнічними громадами УСРР саме в інституційному аспекті вертикалі радянських органів етнополітичного регулювання, що існувала впродовж 1921–1934 рр. Своє завдання ми бачимо у прикметному визначенні якісних характеристик існування відповідних установ та окресленні наслідків їхньої діяльності.