Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

ПІСЛЯМОВА

Діяльність ЦКНМ хронологічно збігається з періодом найбільш інтенсивного і плідного запровадження політики коренізації в Україні. Змістом та характером притаманних їй проблем вона віддзеркалює перипетії політичного життя радянської України, етапи формування державного апарату та адміністративного поділу країни.

20-і роки стали часом надзвичайної нестабільності управлінської системи республіки. Внаслідок пошуку найбільш оптимальних і ощадливих форм її організації, сумісних з політичною метою більшовицького режиму. Перманентні адміністративні та кадрові перетасовки справляли дестабілізуючий вплив на формування місцевого апарату ЦКНМ, негативно позначалися на якості роботи БНМ. Протягом другої половини 20-х рр. значна частка зусиль ЦКНМ скеровувалася на налагодження продуктивної роботи місцевих БНМ. Цій меті було підпорядковане й скликання Першої всеукраїнської наради по роботі серед національних меншин. На жаль, наслідки цієї діяльності не відповідали затраченим зусиллям. На кінець 20-х рр. нацменробота в низці місцевостей все ще перебувала в стадії становлення, окремі ОБНМ виявляли стале прагнення до самоліквідації й здійснювали не нацменроботу, а її прихований саботаж.

Безкінечні ревізії та раптові інспекційні наїзди членів ЦКНМ та НК РСІ не спромоглися перебороти саботаж місцевої гілки виконавчої влади стосовно нацменроботи, а лише констатували її перманентний застій. Заради справедливості слід зазначити, що саботаж виконкомівців найменшою мірою спричинявся їхньою упередженістю стосовно етнічних меншин чи русофільством, причини його перебували в іншій площині. Ані за загальноосвітніми характеристиками, ані за професійним рівнем місцеві управлінці просто не спроможні були відповідати рівню поставлених завдань. Більшість із них їх була нездатною інтелектуально осягнути надзвичайно складні суспільні проблеми.

Була й інша неподолана перепона на шляху здійснення коренізації. Вона, власне, була великим соціальним проектом, який вимагав на своє втілення тривалого історичного проміжку часу, великих грошей і кваліфікованих рішень. Більшовицька держава зразка 20-х рр. зосередилася передовсім на деклараційній стороні питання, більше переймаючись не дійсним вирішенням низки проблем, а надшвидкою їхньою постановкою, так званим громадським обговоренням, прийняттям поспішних рішень та організацією відповідної суспільної думки задля підвищення міжнародного авторитету СРСР. На жаль, професійний рівень переважної більшості ухвалюваних уподовж 20-х рр. рішень був надзвичайно низьким, та він і не міг бути інакшим, зважаючи на загальний культурний стан країни. Інша справа, що політичне позерство влади, яка намагалася видати жалюгідне животіння місцевих діаспор за еталон культурного поступу світу, заклало під політику коренізації міну уповільненої дії, яка неминуче мала рознести її на друзки. Врешті, упевнити світ у тому, що культурне осердя світу знаходиться в СРСР не вдалося, надії на всесвітню революцію провалилися, поволі вступила в смугу тривалої стагнації ідея коренізації, як така.

1927–1929 рр. були скороминущим часом розквіту центральної владної інституції по роботі серед національних меншин, але говорити про розквіт доводиться з певною мірою обережності. З одного боку, ЦКНМ в цей час здійснила неймовірну за обсягом організаційну, дослідницьку, координаційну роботу, внаслідок якої політика коренізації стосовно етнічних меншин перейшла з розряду агітаційно-пропагандистських кліше, до розряду реально існуючої моделі вирішення національного питання в принципово новому історичному контексті. З іншого боку, можна тільки дивуватися, яким чином це вдалося зробити мізерному колективу однодумців.

Попри самовіддані зусилля останніх у межах України подібні їм ентузіасти коренізації залишалися в «переважній меншості». З року в рік вони відчували на собі зростаючий тиск інерції саботування коренізації. Найбільш гнітючим він був, як то не дивно, на місцях, для пробудження ініціативи яких коренізація й була проголошена. Незважаючи на безперечну значущість: історичну, політичну, суспільну, культурну тощо цінність нацменроботи, місцевий апарат ЦКНМ, перефразуючи хрестоматійний вислів В. Леніна, виявився «п’ятим колесом у возі радянської системи врядування». Проблема полягала не в суспільній непотрібності цих установ, а в тім, що суспільство УСРР було не здатним вирішувати поставлені коренізацією завдання на відповідному рівні. Найменш підготовленим і ворожим до невідворотних змін виявилася місцева радянська бюрократія: малоосвічена, низько кваліфікована, нездатна до політичного компромісу, схильна до воєннокомуністичних методів керування. БНМ були «кісткою в горлі» виконкомів, вкрай ускладнюючи й без того досить складне існування останніх. Спроби виконкомів обмежити діяльність або зовсім розпустити БНМ виразно простежуються протягом усього часу існування ЦКНМ і відображають генеральний зміст ставлення місцевої ланки управління до нацменроботи, зокрема, й політики коренізації в цілому. Найбільш очевидно ця тенденція проявлялася в східних округах, які були регіонами найактивніших міжетнічних контактів та інтенсивних міграційних потоків.

Ми не схильні ідеалізувати діяльність установи та надавати їй ознак всеосяжності та месіанства, як це роблять окремі дослідники. Найбільш затятим шанувальникам тези про «представників національних меншин» з ЦКНМ не завадить нагадати, що представництво власне інтересів етнічних громад найменшою мірою входило до посадових обов’язків останніх. Про ставлення функціонерів до національних органів влади красномовно свідчить припис рукою на протоколі засідання ЦКНМ від 4 січня 1926 р., де заслуховувалася доповідь про роботу Тульчинського окрбюро Нацмен — «РИК не конструируется, а изберается», за цим на наступній сторінці слідувало красномовне резюме: «Иметь в виду при выдвижении кандидатур».

ЦКНМ була цілковито радянсько-партійною установою. Так, у окремі періоди діяльності в ній вдалося сконцентрувати талановитих зацікавлених радянських управлінців, які провели в життя низку важливих, перспективно позитивних програм. Однак, і недальновидних, а підчас — суто кон’юнктурних рішень було вдосталь. Останні, цілковито в дусі часу, вперто насаджувалися і запроваджувалися, не лише незважаючи на дійсний стан речей, а й всупереч реальним інтересам етнічних громад. Прикладом може слугувати «План конкретних заходів, потрібних для дальшого поглиблення роботи щодо забезпечення успішної самодіяльності національних меншин на країні та найкращого їх обслуговування всіма урядництвами державного апарату так в центрі, як і на місцях, складеного відповідно директив РНК на 1927–1928 рр.» У ньому, поряд із завданням завершення адміністративно-територіальної реформи з урахуванням етнічної специфіки регіонів, впроваджувалися прожектерські ідеї. Найбільше таких було в сфері культурного обслуговування етнічних меншин. Так, ОВКам настійливо рекомендувалося відкривати спеціальні школи або групи за наявності 20 дітей шкільного віку тієї чи іншої національності. «В разі, коли з причин малочисельності учнів тієї чи іншої національності не можна утворити окремої школи чи групи, ввести в загальній школі викладання їх рідної мови, як окремого предмету з метою ліквідації неписьменності дітей в галузі рідної мови». До тієї ж групи пропозицій відносилися й ухвали низки нацменустанов про «виписку» з-за кордону достатньої кількості вчителів — чехів, поляків, болгар, греків тощо (до того ж членів партії), навчальної літератури та приладдя.

ЦКНМ, пильно відстежуючи потік статистичних даних та політичних звітів, що надсилали місцеві нацменінструктори, фактично перетворилася на центральний аналітичний орган, який готував підсумкові та агітаційно-пропагандистські матеріали для українського уряду. Передовсім це стосувалося звітів останнього союзним органам влади. Однак, і внесок членів ЦКНМ у справу популяризації заходів національної політики був величезним. З низки створених за їхньої участі підсумкових матеріалів варто назвати «Попередні підсумки дотермінових перевиборів національних рад в 1930 р. (за відомостями з 9 округ)», видання «Итоги работы среди национальных меньшинств на Украине. К 10-й годовщине Октябрьской революции. По материалам Центральной Комиссии национальных меньшинств при ВУЦВК» (Харків, 1927), стенографічні звіти Першої та Другої всеукраїнських нарад по роботі серед національних меншин тощо.

Врешті, саме вони ставали основою корекції політики більшовиків стосовно окремих етнічних громад, і, слід відзначити, до кінця 20-х рр. схема ручного керування процесами етнонаціонального життя в УСРР виправдовувала себе на всі сто відсотків, забезпечуючи керованість суспільно-політичних процесів та міжетнічну рівновагу в регіонах. Ситуація докорінним чином змінилася із проголошенням суцільної колективізації. Перехід влади до найбільшої в історії України внутрішньої соціальної війни видозмінив конфігурацію органів влади, підсиливши примусово-каральні функції виконавчої гілки влади.

Матеріали ЦКНМ на загал не приховують опорність низки етнічних громад політиці колективізації. Найбільш ворожими вважалися німецькі сільради, які виявили «повну неспроможність німецьких рад представляти з себе орган пролетарської диктатури». Оскільки названий месижд доволі оперативно дійшов до вищих щаблів більшовицького проводу, до проблемних національних сільрад застосували принцип виправлення «по-більшовицькому»: переважна їхня більшість була дочасно переобрана, а склад оновлений за рахунок осіб, які безоглядно виконували накази Харкова.

На межі 20–30-х рр. відбулася стрімка політизація суспільного життя країни у зв’язку із раптовою пролетаризацією приватника в містах і селах УСРР. Хоч як його називай, марксизм — ленінізм — сталінізм передчасно нав’язав суспільству нежиттєспроможні теоретичні викладки в якості необговорюваних суспільних орієнтирів та цілей. На цій підоснові утворився і рік від року поглиблювався глибинний конфлікт між особистісними/суспільними інтересами та інтересами більшовицької держави, що стояла над особистістю та суспільством. Вирішення конфлікту було можливе в двох варіантах: шляхом повалення більшовизму чи шляхом абсолютизації більшовицької державності. Реальністю став другий.

Нацменроботу скерували на агітаційно-пропагандистське обслуговування колективізації, яка була ворожою інтересам більшості народу України. Це заклало підоснови прискореної формалізації та бюрократизації діяльності БНМ, згодом під приводом чергових адміністративно-територіальних змін переважна їхня більшість була ліквідована. Докорінні зміни у вищому партійному та державному керівництві республіки, що сталися впродовж 1933 р., стали підосновою формалізації українізації та її збочення в освітянсько-культурницьку царину. Відповідні процеси набирали сили й у здійсненні коренізації щодо етнічних меншин. У більшовицькій державі зразку 30-х рр. відмова від коренізації стала справою часу. На етапі запровадження суцільної колективізації на це просто не стало часу. Тим не менше, аж до 1935 р. Кремль періодично ще загравав з етнічними громадами в Україні, хоча розгортання репресивних акцій у німецьких та польському районах свідчило про перехід до якісно нових методів соціального конструювання.

Атрофія місцевого нацменапарату впродовж 1930–1934 рр. і реорганізація ЦКНМ на відділ національних меншин при ВУЦВК (ЦВК УРСР) розмежували новий етап в етнополітиці більшовицького керівництва в Україні. Зміна соціальної структури та економічної підоснови існування суспільства республіки трансформувала мету і завдання діяльності ЦКНМ, як специфічної радянської установи. Фактично в її компетенції залишилися суто культурницькі та агітаційно-пропагандистські функції, що позбавило її колишньої значущості і на фоні міцніючої русифікації зробило її ліквідацію справою часу. Перетворення ЦКНМ на невеликий структурний підрозділ ВУЦВК/ЦВК ознаменувало перехід до згортання політики коренізації щодо етнічних меншин, який завершився згодом тотальним погромом нацменпрацівників усіх рівнів, формальним приводом для якого слугувала теза про нагальність боротьби з проявами націоналізму як у партії, так і в суспільстві.

Поглинення ВКП(б) низки соціалістичних, зокрема національних, партій було органічним фактором затвердження більшовицької влади на початку 20-х рр., однак, у подальшому відіграло суперечливу роль у історії радянської державної машини. Низка державних функціонерів — вихідців з національних партій, хоча й проголосили свого часу цілковитий перехід на комуністичні програмні засади, не могли, так би мовити, суто хірургічно видалити зі своєї свідомості величезний пласт теоретичних уявлень про те, якими мають бути відносини влади і суспільства, становище окремих етнічних груп і соціальних верств у соціалістичній країні, якими шляхами має розвиватися загальнодержавна і національні культури і т.д., і т.д. Зовсім не випадково впродовж перших років більшовизації і в Україні, і в Росії, і в Білорусії (тобто, в республіках з багатим досвідом політичної боротьби) в різних політичних ситуаціях та дискусіях матеріалізувалися давні бундівські, боротьбистські, поалейціоністські тощо ідеї врегулювання відносин між владою та етнічними спільнотами. Власне, найбільшою тогочасною перемогою більшовиків стала приватизація державною машиною монопольного права на представництво інтересів етнічних громад. Вкупі з партійною монополією і фактичним здійсненням своєрідної політичної інквізиції (причому руками лівих вихідців з переслідуваних партій) вона з часом забезпечила стерилізацію суспільно-політичної думки, її переведення в побутову площину, знеособлення суспільно-політичних рухів та встановлення неподільного контролю правлячої партії і над суспільством, і над державним (управлінським) апаратом.

Управлінський апарат відіграв не останню роль у тривалому в часі збереженні більшовицької влади над Україною. Сила правильно сконструйованої управлінської машини була вповні усвідомлена В. Леніним уже перед останнім походом на Україну. В записці до політбюро ЦК РКП(б) вождь ємно розпорядився: «Надо установить немедленно практическую, краткую, но существенную форму отчетов (2 раза в месяц) каждого работника с Украины […] За неприсылку отчетов арестовывать. Иначе прозеваем Украину». Надалі запроваджена ним схема функціонування й звітності радянських установ зверху донизу забезпечувала своєчасне інформування вищих органів влади про всі аспекти життя регіонів. Інформація акумулювалася, аналізувалася й ставала підосновою оперативного вироблення відповідних управлінських рішень, що забезпечували збереження влади більшовиків у всі найбільш критичні періоди її існування.

Попри низку суттєвих відмінностей від В. Леніна, Й. Сталін виявився одним із найбільш послідовних його учнів у тому, що стосувалося принципів регулювання владних відносин. Історія відвела йому тривалий час владарювання, впродовж якого він проявив себе як блискучий управлінець. Слід погодитися, що створивши СРСР, він «действовал как практический политик, он ставил во главу угла удобство администрирования и прочность создаваемого образования». В цьому контексті слід зауважити, що ЦКНМ була одним із найбільш вдалих управлінських проектів часів коренізації. Ефективність її діяльності вражає і заслуговує на подальше вивчення.

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст