Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

Афанасій Іванович Дівіджієв

Афанасій Іванович Дівіджієв, введений на посаду члена Президії ЦКНМ у серпні 1929 р. замість Планінського, був політемігрантом, який став громадянином країни рад у 1923 р. після невдалого Вересневого повстання у Болгарії. Власне, в той рік громадянство змінила левова частина Болгарської КП. Афанасій Іванович вступив до неї у 1919 р.

Народився майбутній член ЦКНМ у с. Бойково (Болгарія), в селянській родині. До 1920 р. працював у господарстві батька, пізніше, аж до еміграції, був завідувачем магазину кооперативної мережі «Визволення».

До СРСР потрапив через м. Константинополь на початку листопаду 1923 р. разом із вісімкою таких же як сам політичних біженців. З грудня 1923 р. до початку 1924 р. працював у Одесі інструктором кооперації, упродовж декількох місяців Одеським погранзагоном використовувався на закордонній роботі в Туреччині [іншими словами, шпигував на користь СРСР — Авт.], у 1925 — 1928 рр. обіймав посаду голови промсоюзу в м. Кірово. Півроку в 1928 р. провів, працюючи завідувачем оргвідділу профспілки м. Умань.

В 1929 р. життєвий вектор фахового кооператора різко змінив свій напрямок. Спочатку із квітня по вересень 1929 р. він працював нацменіструктором у Наркомпросі України. З серпня 1929 р. по листопад 1932 р. перебував на посаді члена ЦКНМ. Упродовж 1933 р. редагував г. «Коллективист» (м. Харків). В 1934 р. (після перенесення столиці до Києва) перейшов на господарську роботу. До виключення з партії (в 1936 р.) працював заступником голови «Укрпромпостачзбут», після — там же товарознавцем.

4 березня 1938 р. уповноважений 3-го відділу КОУ НКВС УРСР Кельнер підписав постанову про початок слідства у звинуваченні А. Дівіджієва по ст. 54-6 ч. 1, 54-11 КК УРСР (участь у контрреволюційній організації, шпіонаж на користь іноземної держави). Постанова про арешт за підписом начальника 4-го відділення УДБ НКВС УРСР Лімберга підслідний отримав двома днями раніше — при арешті 2 березня. Арешт супроводжувався описуванням майна (піаніно, письмовий стіл, книжкова шафа, диван) «до розпорядження НКВС». Тоді ж були вилучені квитанції держпозики на здані облігації загальною вартістю 3 505 руб. Дружина з дворічною дитиною фактично лишилася без засобів існування.

Вони, як і решта родин репресованих, потрапили у надзвичайно складні обставини. Кілька місяців слідства і час після винесення вироку перетворилися для них на пекло. Слідчі органи були завалені листами підслідних та їхніх родин, які закликали до людяності та партійної совісті прокурорів та наркомів НКВС, живопишучи непересічні катастрофи пересічних обивателів. Так само зробила і молода малописьменна дружина А. Дівіджієва:

«Прокурору Союза ССР

тов. Вышинскому от гражданки Дивиджиевой Ольги Филипповны проживающей в гор. Киеве, Красноармейская д. № 15, кв. 50.

Заявление

4 марта с. г. по поручению областного отделения НКВД гор. Киева арестовали моего бывшего мужа Дивиджиева А.И. Одновременно с арестом были описаны вещи. С тех пор прошло 6 ½ месяцев. Последнее время я несколько раз пыталась выяснить в органах НКВД и прокуратуры положение с делом Дивиджиева. Я из рабочей семьи, и поэтому меня волнует вопрос, кем же был мой муж? Был он причастен к шайке троцкистско-бухаринских негодяев? Или же его преступление не вилоко [так у документі — Авт.] […] Или же он невиновен? Или же он изменник нашей пролетарской родине. В первом и последнем случаях я бы, гада, прокляла. В прочих, возможно бы, простила. При обращении в органы НКВД и прокуратуры последние вот уже 3 месяца ищут дело Дивиджиева и не могут найти.

Я работаю. У меня есть маленькая 2-летняя больная девочка. Вещи описаны. Учреждение (Укрлеспромсоюз), которое дало моему бывшему мужу квартиру взамен сданной мною в горсовет в Харькове квартиры, непрерывно требует выселения на улицу меня и ребенка (больного к тому же), буквально терроризирует. Я нервничаю, ребенок тоже.

Я обращаюсь с убедительной просьбой и прошу вмешательства вашего с тем, что оказать возможную помощь в разрешении изложенных в настоящем заявлении интересующих меня вопросов. Документ (справка Горсовета гор. Харькова о сдаче жилплощади мною имеется) […].

P.S. Если виноват Дивиджиев, то почему могут выбросить на улицу меня и тем более больного малолетнего ребенка. Квартира, которую я отдала в Харькове горсовету, была моя, в которой я проживала до замужества со старухой-матерью.

Дивиджиева».

Тим часом, як дружина намагалася дізнатися про долю чоловіка, останній майже три місячи чекав своєї черги у тюрмі. Перший протокол допиту А. Дівіджієва датований 22–23 травня 1938 р. Нажаль, в оригіналі документу не означений час початку і закінчення допиту, однак — це один із небагатьох бачених нами допитів, що тривав більше доби. Впродовж цього часу слідчі з’ясовували обставини еміграції в’язня та його радянської кар’єри. Шосте питання анонсувало справжні наміри слідчих: «Встановлено, що Ви, будучи націоналістом, своє перебування в СРСР використовували для активної антирадянської діяльності. Ви визнаєте це?» Відповідь бранця унаочнювала його внутрішні вагання:

«Контрреволюційною роботою я на теренах СРСР не займався, хоча і не заперечую того, що за своїми поглядами був націоналістом». Вже в наступній відповіді протокол зафіксував зізнання А. Дівіджієва в тому, що з 1931 р. він був активним учасником (членом підпільного центру) контрреволюційної націоналістичної організації, до якої був залучений редактором болгарської газети «Коллективист» Костянтином Стоімовичем Планінським.

Серед членів підпільного центру, що виник, мовляв, у розпал суцільної колективізації болгарських національних районів, ним були названі Олександр Даскалов (редактор болгарського сектору Укрнацменвидаву) та Аджаров. Фігура першого ідеально підходила для розробки закордонного сліду міфічної організації. Другий прибув до України лише в 1931 р. з рекомендацією секретаря закордонного бюро ЦК Компартії Болгарії Маврова щодо його влаштування на видавничу роботу. Особисті зв’язки з Іскровим — працівником болгарської секції Комінтерну (практично повністю репресованої на той час) замикали коло заколотників, які вели «посилену роботу проти Коларова, Димитрова і лінії Комінтерну, стосовно болгарської комуністичної партії».

До керівного підпільного центру, таким чином, разом із А. Дівіджієвим входили згадуваний К. Планінський (колишній член болгарського бюро ЦК КП(б)У, редактор г. «Коллективист», його нетривала праця в ЦКНМ навіть не згадувалася); О. Даскалов, Борис Малчев (працівник нацменсектору), Серафім Міцев (як зазначалося, «колишній член нацменкомісії при ВУЦВК і директор історичного музею»). Завдяки Даскалову до кола звинувачуваних були залучені болгарські письменники: Микола Фуклєв, Дмитро Марков, Аджаров, Іван Нєнов, Іордан Стоянов.

Останні, за версією слідчих, використовуючи свої творчі відрядження до болгарських районів, створили в них підпільні бойові групи (що, зрозуміло, рекрутувалися з місцевих радянсько-партійного активу, викладачів педтехнікуму та шкіл, журналістів районних газет). «Закладені в низці районів бойові групи контрреволюційної організації, здійснювали широку вербувальну роботу серед місцевих націоналістів, залучаючи переважно куркульство в болгарських національних районах». За версією енкаведистів, це було справою болгарських політемігрантів, які захопили керівні нацменівські посади. Завдяки ним робота районів була цілковито переведена на болгарську мову, що стало підосновою загострення міжнаціональних суперечностей. Осередком національної роботи був об’явлений болгарський Преславський педтехнікум — єдиний в Україні. Зусиллями заколотників була вироблена, мовою першоджерела, «болгарская правопись». «Эта правопись была составлена в националистическом духе. Впоследствии это было разоблачено и данная правопись была отменена».

Крім того, учасниками організації збиралися і відправлялися до Комінтерну матеріали про політико-економічний стан болгарських національних районів. Тобто, вся абсолютно легальна під час коренізації робота була кваліфікована як шпигунство на користь іноземних держав.

Довершив 17-сторінковий протокол допиту висновок про зв’язок болгарського підпілля із польським, очолюваним Лазовертом та Клау — співробітниками нацменвідділу ЦК КП(б)У.

Того ж дня 23 травня 1938 р. А. Дівіджієв був допитаний удруге. На ньому з А. Дівіджієва вибивали імена всіх «відомих [...] болгар по м. Києву та інших місцях» та родичів.

До справи А. Дівіджієва були долучені виписки з протоколу С. Міцева від 20 лютого 1938 р. (м. Харків), в якому в’язень «викривався» як учасник націоналістично організації, та копія протоколу допиту Бориса Малчева від 16 березня 1938 р. (м. Одеса). В останньому фігурували понад 40 учасників розгалуженої міфічної організації, яка, наче спрут, оплутала всю Україну. В протоколі допиту Йордана Стоянова (колишнього завідувача відділу іноземної інформації редакції «Радянська Україна») практично повторювалася вибудована раніше версія.

Завершує підшивку документів, що безпосередньо стосувалися в’язня, виписка з протоколу № 317 засідання Трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 1 жовтня 1938 р., якою А. Дівіджієва приговорили до розстрілу з конфіскацією особистого майна. Приписка рукою інформує, що 7 жовтня 1938 р. присуд приведений у виконання. Родині повідомили, що Афанасій Іванович помер у місцях позбавлення волі 11 квітня 1943 р. від раку шлунку.

Перегляд справи А. Дівіджієва розпочався 28 вересня 1956 р. Після чисельних запитів до прокуратури, архівів, перегляду справ репресованих колег, товаришів і просто випадкових осіб, постанова Трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР від 1 жовтня 1938 р. стосовно А. Дівіджієва була скасована, а справа зупинена за відсутністю складу злочину. 8 січня 1959 р. дочка Інна, яка мешкала в Харкові, звернулася до відповідних органів з просьбою повідомити про долю репресованого батька. 3 березня 1959 р. їй повідомили про його реабілітацію. 28 червня 1990 р. рішенням президії контрольно-ревізійної комісії київської міської організації КПУ він був відновлений у лавах партії.

Родина А. Дівіджієва була розшукана в Харкові. Донька і дружина отримали заробітну плату батька за два місяці, що належали їм у зв’язку з його реабілітацією… Адекватна плата за людське життя.