Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

Зінаїда Іоффе

На фабрикування справи колишнього секретаря ЦКНМ Зінаїди Іоффе вистачило десять днів. Справу № 93969 за ст. 54-12 КК УРСР розпочали напередодні Нового року — 30 грудня 1937 р. Уповноважений 4 відділу КОУ НКВС УРСР Уралов, розглянувши матеріал «про злочинну діяльність гр. Іоффе Зінаїди Борисівни, яка мешкала за адресою: Київ, 25 Жовтня № 24, кв. 19, яка полягала в тім, що вона була дружиною Ткаченка Бориса Даниловича, засудженого Воєнною колегією Верхсуду СССР, як активний учасник антирадянської націоналістичної терористичної організації», подав заяву на арешт матері двох дітей. Чоловік, Борис Данилович Ткаченко, старший літературний консультант Партвидаву ЦК КП(б)У та старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту мовознавства при АН УРСР був заарештований місяцем раніше — 30 листопада 1937 р.

Арештантка була перепроваджена до Київської тюрми. Самі вдома лишилися дочки: Іоффе Мая Дмитрівна 14 років та Маркіш Гольда Перцовна 8 років. Їхня мати вперше була допитана лише 5 січня, втім, допит нічого не важив у формуванні звинувачення.

Анкета арештованої відображала біографію пересічного радянського службовця зі складною долею. Зінаїда Борисівна народилася 28 вересня 1901 р. в с. Гуляйполе Дніпропетровської області. Махновські погроми вигнали велику родину єврейських колоністів з рідної домівки. Згодом батьки осіли в Харкові, де перейшли на утримання старшої дочки, а їхні численні діти, скориставшись перевагами, що надала політика коренізації, розлетілися країною. Всі вступили до вишів: сестра Ганна Шнітман скінчила Мелітопольський педінститут, брат Петро Шнітман — Московську Промакадемію, студентом московського вишу був також брат Ісак, інший — Семен навіть — аспірантом.

Шлях дочки єврейського селянина-бідняка був не легким. Отримавши вищу освіту і набувши кваліфікацію літературного працівника-перекладача, Зінаїда, здавалося, знайшла своє місце в житті. На початку 30-х рр. вона закінчила аспірантуру Науково-дослідного Інституту мовознавства при ВУАН (Харківська філія), де, до речі, й познайомилася зі своїм останнім чоловіком — Б. Ткаченком. До 1 листопада 1937 р. вона працювала перекладачем літредактора Партвидаву ЦК КП(б)У.

На єдиному допиті 5 січня 1938 р. винною себе З. Іоффе не визнала. Втім, це не завадило слідчому об’явити про завершення слідства. Попри відсутність вещдоків та компрометуючих показів доля її була визначеною наперед: за рахунок таких, як вона, українські енкаведисти виконували рознарядки за сумнозвісним наказом № 00486. Провина її полягала в тому, що вона вийшла заміж не за того чоловіка.

Особливою Нарадою при Народному Комісарові Внутрішніх Справ СРСР від 5 лютого 1938 р. вона, як член родини зрадника батьківщини, була засуджена до утримання у виправно-трудових таборах строком на п’ять років, починаючи з 31 грудня 1937 р. Короткий припис «Дело сдать в архив» [справа нараховувала неповних 13 сторінок — Авт.] перекреслив майбутнє тридцятисемирічної матері двох дочок.

Заява до Верховної прокуратури СРСР учительки середньої школи № 30 м. Каменськ-Уральський Свердловської області, датована 1 червня 1955 р., свідчила про те, що п’ятирічне ув’язнення переросло в майже двадцятирічне заслання. Позбавлена можливості спілкуватися з дітьми і не маючи відомостей про чоловіка, Зінаїда Іоффе відбувала покарання в Темніковському ВТТ, далі — в Потьмі, Сегенслазі и, нарешті, в Карагандинському ВТТ. Після звільнення, з 1 січня 1943 — до 1946 р. працювала в Карагандинському радгоспі по вільному найму учителькою. Тяжко хворіла. Перебравшись до Києва, працювала вчителькою Ірпінської обласної лісної школи, проте в 1949 р. відсутність житла змусила її переїхати до м. Каменськ-Уральський.

Просьби змученої хворобами 54-річної жінки були скромними:

«Снять с меня судимость, вернуть мне доброе имя, с честью носимое мною имя гражданки СССР, помочь мне получить пенсию, т. к. я потеряла документы о трудовом стаже в связи с своим арестом и заключением и ныне, имея 54 года, больна кардиосклерозом 2 степени и стенокардией, в значительной степени потеряла трудоспособность. А главное, снимите с меня незаслуженное каиново клеймо».

Ініційована, відповідно до заяви перевірка справи, з’ясувала, що чоловік Зінаїди Борисівни був розстріляний за звинуваченням у причетності до антирадянської української націоналістичної організації. Що ж до неї самої, то 23 липня 1956 р. вона отримала повідомлення про реабілітацію і закриття справи за відсутністю складу злочину. Чи стала вона від того щасливішою?