Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід

Аврам Самоілович Гітлянський (Прозументер)

Перші згадки про Аврама Гітлянського в архівному фонді ЦКНМ датовані весною 1925 р. В одному з листів комісія нацменшин при губвиконкомі Поділля відзвітувала ЦКНМ: «З 10 цього [1925 р.] Березня Секретар — Член Комісії по єврейських справах тов. ТВЕРСЬКИЙ звільнений від займаємої посади й таку прийняв заново призначений тов. ГІТЛЯНСЬКИЙ Абрам Самуілович». З подальшого листування дізнаємося, що попри безкінечні реорганізації та затримку зарплатні впродовж 3–4 місяців новий нацменпрацівник доволі активно взявся до роботи. 21 жовтня 1925 р. як доповідач від Вінницького окрбюро нацмен він вже виступав із доповіддю на засіданні ЦКНМ (прот. № 62).

Звіти й доповідні записки А. Гітлянського характеризують його як доволі освічену й ініціативну людину. Ймовірно цілком не випадково його прізвище фігурує серед делегатів 4-го Всесоюзного з’їзду рад СРСР. Це був не єдиний форум, у якому за свою бурхливу кар’єру Аврам Самоілович взяв участь. За родом діяльності він повсякчас виступав агітатором і пропаганистом, брав участь у нарадах і з’їздах, врешті, й сам їх організовував. 16–17-го травня 1927 р. відбулося 1-ша Вінницька окрнарада по роботі серед національних меншин, у якій взяли участь — від ЦКНМ її члени Левін і Теодор, від окрнацменбюро — Гітлянський. Останній те тільки був членом президії наради, а й робив доповідь від імені окружного бюро нацменшин. Доповідь із надзвичайно пишно декорованою титульною сторінкою [аркуш прикрашений гарною рамкою, видрукованою з літер і розділових знаків — Авт.], як для тогочасної документації, і практично позбавлена помилок, зберігається у фонді ЦКНМ.

Пройшов нетривалий час, і партія вирішила спрямувати А. Гітлянського на нову відповідальну ділянку радянсько-партійної роботи. В тому ж 1927 р. на мапі України з’явився Калініндорфський (Сейдемінухський) — перший з утворених у СРСР — єврейський національний район. До складу району увійшли 39 єврейських та 8 неєврейських поселень, які згодом об’єднали у 8 єврейських національних рад, одну німецьку, кілька українських. Основу району склали 4 єврейські сільськогосподарські колонії Херсонщини з дореволюційним стажем та 22 переселенські виселки, що з’явилися на землях держфонду в 1925 р. Перші кроки розбудови району відбувалися на тлі настороженого ставлення окружних властей та значного підвищення антисемітизму оточуючого українського селянства. На початок 30-х рр. у районі мешкали понад 16 тис. осіб (12 916 євреїв, 3 492 українці, 722 німці).

Саме сюди — розбудовувати національну єврейську адміністративно-територіальну одиницю навколо дореволюційної колонії Сейдемінуха — разом із дружиною та сином переїхав А. Гітлянський. Він обійняв посаду голови райвиконкому. Він пропрацював тут до 1931 р., до того часу, як був відряджений на навчання до столиці. Отож, він не застав ані піку суцільної колективізації, яку тут розпочинав, ані голоду (згідно з відомостями Одеського обкому партії район входив до десятка районів із найвищою смертністю від недоїдання). До 25 жовтня 1931 р. він працював штатним співробітником ЦКНМ, далі — як позаштатний, у зв’язку з вибуттям на навчання. Закінчивши короткочасне навчання в Інституті радянського права, А. Гітлянський повернувся до ЦКНМ, що перебувала, як зазначалося вище, в надзвичайно складній ситуації. В цій установі він працював практично до арешту.

Зі слідчої справи Аврама Самоіловича дізнаємося про його бурхливе життя.

Народився він 1 червня 1894 р. в Кам’янці-Подільському.

Тільки в радянську добу стала можливою неймовірна кар’єра А. Прозументера — фахового конторника з середньою освітою, який пішовши в професійні революціонери і перемінивши прізвище, став спочатку нацменінструктором Вінницького окрбюро, потім очолив Калініндорфський райвиконком, згодом став членом ЦКНМ, і, врешті, — політредактором Нацменвидаву. Впродовж 1931–1937 рр. він був однією з найпомітніших постатей в роботі серед етнічних меншин УСРР, близько знайомою з першими особами республіки.

Політичну кар’єру Аврам Самоілович розпочав доволі рано: в 1913 р. в Кам’янці-Подільському примкнувши до меншовиків. Після вступу Росії до Першої світової війни він був мобілізований до царської армії. На території Болгарії разом з оточеною дивізією 4 грудня 1916 р. потрапив до полону. Впродовж двох років працював чорноробом на складі вогнепальної зброї. В липні 1918 р. був відправлений до Македонії, а звідти (в жовтні 1918 р.) разом із двома тисячами колишніх військовополонених доправлений пароплавом до Одеси. Згодом повернувся на батьківщину — до Кам’янця-Подільського. Як з’ясувалося — вже до геть іншої країни.

До більшовицької партії вступив у грудні 1918 р. Впродовж 1919 р. працював у більшовицькому київському підпіллі. Напередодні вступу до міста армії Петлюри, змінив прізвище [похідне від імені дружини — Гітлі (Гітл) — Авт.]. Впродовж громадянської війни брав участь у бойових діях у складі Червоної Армії, в 1920 р. — в політвідділі 14-ї армії.

Син А. Гітлянського згадував про нього як про принципового комуніста, переконаного радянського патріота. Водночас нечисленні документи свідчать, що А. Гітлянський мав власне політичне бачення і не боявся його відстоювати. Так, у грудні 1918 р. в складі ініціативної групи він вийшов зі складу меншовицької партії на знак протесту проти підтримки нею Петлюри (зважаючи на інформацію про єврейські погроми). Попри цілковиту відданість комуністичним ідеалам здійснив юдейський обряд над новонародженим сином, за що 1925 р. був виключений з ВКП(б). Пізніше був відновлений у лавах партії, та партстягнення залишилося. В 1930 р., вже будучи головою Калініндорфського райвиконкому, на засіданні податкової комісії наважився виступити на захист Давида Рукмана, обкладеного в експертному порядку. Більше того, добиваючись, аби до його думки прислухались, власноруч вніс свої міркування до протоколу. Згодом отримав за це догану від районного партійного комітету.

Організаторські здібності та непоказний ентузіазм А. Гітлянського повнотою проявилися саме тут, на розбудові створеного в безводному степу єврейського району та його прискореній колективізації. За згадками сина, озброєний і натхненний, він у той час не сумнівався в правильності того, що робить. Він будував нове життя для радянських євреїв на заздрість усьому світові. Як і низка перспективних висуванців, які добре зарекомендували себе під час колективізаційного штурму, він був спрямований на навчання до Харкова — для підвищення управлінської кваліфікації. На роботу до ЦКНМ А. Гітлянський рекомендував М. Кіпер.

На час арешту 28 квітня 1938 р. він мешкав у Києві за адресою: бульвар Т. Шевченка, б. 3, кв. 65. Це була спільна домівка українського радянського уряду. У готелі «Дніпро» мешкали практично всі родини тогочасного республіканського проводу.

Дружина Гітля Лазорівна була домогосподаркою, син (Самоіл) навчався в школі № 45. Учнями тієї ж школи були його приятелі — сини П. Постишева та П. Любченка.

Попри тортури і приниження звинувачення в шпіонажі А. Гітлянський відкинув. Визнав себе учасником антирадянської організації, до якої був залучений в 1933 р. «троцькістом Мацем Давидом Мойсейовичем — колишнім завідувачем відділу національних меншин ЦВК УРСР, нині арештованим органами НКВС». Як видно з протоколів допитів Гітлянського, його справа від початку формувалася як викривальна, спрямована особисто проти Д. Маца. Персонально ж йому закидалося незважання на випадки міжнаціональних суперечностей в єврейських національних районах. Для прикладу називалася ухвала Калініндорфського райвиконкому (1936 р.) про виключення українців з єврейських колгоспів. Як шкідництво трактувалася боротьба Гітлянського за збереження Вінницького єврейського педагогічного технікуму та єврейських механічних курсів. Так само обставлялася спільна позиція Гітлянського та Маца щодо необхідності збереження ОЗЕТ (1937 р.).

Після низки очних ставок, зокрема із Львом Цудіковичем Браїловським, бранець став виявляти ознаки свого бійцівського характеру. В меморандумі по справі Гітлянського, датованій жовтнем 1938 р., цілком закономірно з’явився припис:

«12. Чи можна вербувати ув’язненого і для якої роботи.

- На загальних підставах.

- 13. Які особливості треба врахувати при агентурному обслуговуванні.

- Вербувати недоцільно. Антирадянськи налаштований, працювати не буде [виділення — Авт.]».

Те, що арештант перебував на антирадянських позиціях було абсолютною брехнею. Просто уявлення бранця та енкаведистів про сутність більшовицької ідеї та радянської влади докорінним чином відрізнялися. Слідчі своїми службовими ремарками засвідчили непридатність А. Гітлянського слугувати розбудові тоталітарної владної системи у відразливій версії часів Великого терору. А. Гітлянський своєю чергою був надто принциповим, непохитним комуністом зі своїм баченням комуністичної ідеї і честі комуніста. Ця риса, на той час, слід зазначити, вже порядком втрачена партійною номенклатурою, давала йому сили захищати тих, хто свідчив проти нього (і, додамо, не один рік таємно звітував про кожен його крок у спецоргани). З розмов із довіреними в’язнями А. Гітлянський знав — хвиля терору йде на спад, треба тільки стояти на своєму і не підписувати жодних зізнань.

Тим часом слідчі робили все можливе для того, аби не тільки підвести під статтю А. Гітлянського, а й набрати компромат на ряд помітних політичних діячів, з якими той приятелював. Крім того, постійними гостями родини Гітлянських був цвіт тогочасної єврейської радянської інтелігенції, починаючи від головного редактора Нацменвидаву України Л. Мишковського і закінчуючи Соломоном Міхоелсом, Іциком Фефером, Левом Квітко та іншими письменниками. Розробка цього «напрямку» справи видавалася слідчим дуже перспективною.

Двома місяцямі пізніше слідчий НКВС заходився активно відпрацьовувати всі особисті звязки в’язня, у якого вибивали свідчення проти С. Гулько та І. Сударського, далі — про родичів дружини, що мешкали в Англії, а також про власну рідню.

Відмова арештанта від попередніх свідчень стосовно участі в антирадянській організації започаткувала низку нових, більш настійливих допитів. Так, зокрема 26 січня 1939 р. його допитували про особисту участь у виданні «контрреволюційної книги під назвою «Про греків-колоністів на Мелітопольщині». Слідчого мало турбував той факт, що на Мелітопольщині греків-колоністів ніколи не було: на той час практично ніхто вже не пам’ятав, про що йшлося в книзі. Слідчий не потрудився навіть над тим, аби відтворити її справжню назву. Не цікавив його на той час вже розстріляний автор книги С. Ялі — реанімація жупела міфічного контрреволюційного видання була спрямована проти Д. Маца та А. Хвилі. Категорична відмова А. Гітлянського визнавати свою причетність до чи навіть обізнаність в існуванні контрреволюційного блоку не залишала слідчому нічого іншого ніж далі відпрацьовувати його особисті зв’язки: з А. Глинським, секретарем Голови ВЦВК Г. Петровського Щербиною, А. Дівіджієвим, директором нацменвидавництва України в Харкові Радловим, І. Сударським.

16 лютого 1939 р. справа Гітлянського набула неочікуваного слідчими поворота — намагання «вступити» в’язня до так званого Українського бундівського центру не спрацювали, він категорично відмовлявся дати потрібні покази. Зв’язки з учасниками міфічної організації Л. Абрамом, М. Фрумкіною, Сігалом, Брівманом, М. Литваковим, Альтшулєром, Рабіновичем та інш. визнавав лише робочі, виключно по лінії обслуговування єврейської національної меншини.

Втім заповзятість слідчих дала свої наслідки: на допиті 19 лютого 1939 р. у нього витягли покази проти дорадянського політичного минулого Мишковського, Макогона, Маца, Гулько, Сударського, Кіпера, Мережина, Литвакова, Фрумкіної [цікаво, що прізвище та ім’я Фрумкіна Естер записані в протоколі через кому — Авт.]. Лідером Бунду, як зазначалося, був Вайнштейн. Власне, це були давно і загально відомі в відповідних колах факти та наприкінці 30-х рр. політичні пошуки часів буремної молодості «старих більшовиків» перетворилися на карний злочин.

Мало що дав додатковий допит 23 березня 1939 р. Десять сторінок протоколу зафіксували неймовірну стійкість духу, намагання не лише вистояти самому, а й виправдати «подєльніков», зокрема Д. Маца.

Слідчим так і не вдалося запроторити А. Гітлянського до накатаної колії: він категорично заперечував свою участь у будь-яких контрреволюційних, троцькістських чи націоналістичних організаціях, більше того, — вимагав очних ставок з особами, покази яких і були єдиним аргументом слідчих у його обвинуваченні. На користь А. Гітлянського прислужився поворот початку 1939 р. в напрямких і методах діяльності НКВС, формальне повернення до базових принципів кримінального процесуального впровадження. Дві заяви А. Гітлянського до Київської обласної прокуратури (від 8 та 21 квітня 1939 р.) засвідчили намагання вибороти свободу. 6 травня 1939 р. він написав заяву до Особливої наради НКВС СРСР, в якій йшлося про те, що його обмовили, а всі звинувачення проти нього не мають підстав. Заступник облпрокурора по спецсправах Юрковецький виносить рішення про повернення справи А. Гитлянського на дослідування впродовж 6-денного терміну та задоволення вимог останнього щодо проведення очних ставок з Абрамом, Сігалом, Глінбергом, Бородавко, Мацем.

Абрам Самоїлович народився в сорочці. Його визволення можна вважати дивом. На тлі осіб, які фігурують у його слідчій справі, він виглядає щасливцем. Так, І. Бородавко, заарештований в серпні 1937 р., одним із перших ще 21 серпня 1937 р., дав проти нього покази, був приговорений до ВМП. Та ж доля спіткала колишнього уповноваженого заготівель РНК УРСР Б. Глінберга, головного редактора нацменвидаву України Л. Мишковського, завідувача Земвідділом Калініндорфского району Я. Сігала та ін.

10 червня 1939 р. від попередніх своїх показів відмовився Пінхос Красний, який показав, що з 1925 р. жодних стосунків з А. Гітлянским не мав. 17 червня 1939 р. старший слідчий слідчої частини УНКВС по Київській області сержант Меєрзон підписав постанову про припинення справи Гітлянського-Прозументера А.С. Ухвала сержанта не викликала заперечень у на той час майже цілковито оновленого керівництва: слідчу частину очолював старший лейтенант Ламскін, а Обласне управління НКВС — капітан Романчук. 19 червня 1939 р. начальник Київської тюрми отримав талон ордер № 465, у якому приписувалося «з отриманням цього невідкладно визволити з-під варти арештованого Гітлянського-Прозументера А.С.».

Переступивши тюремний поріг, він пішов далі, аби довести розпочате до логічного кінця. Він не забився до найменшої шпаринки, не розчинився у натовпі. Певне, дбаючи перш за все про майбутнє своєї родини, він «пішов на ви». Спочатку на засіданні бюро Кіровського РПК 1 червня 1939 р. добився скасування суворої догани, винесеної 27 листопада 1937 р. парторганізацією ЦВК УРСР. Випускний син радісно і піднесено святкував із цілковито реабілітованим батьком.

Після звільнення Абрам Самоілович працював завідувачем відділу кадрів Київського комунального банку, водночас посідаючи відповідальну посаду секретаря парторганізації.

О 5-й годині ранку 22 червня 1941 р. його давній приятель по більшовицькому підпіллю 1918 р., на той час — співробітник Київської міськради Попов зателефонував і повідомив, що почалася війна. Розпочалася підготовка до евакуації провідних державних установ і організацій. Сина А. Гітлянський відправив баржею до Дніпропетровська, дружину до Сталінграду, де вона отримала останній лист від чоловіка.

Вже після війни родина дізналася, що Абрам Самоілович отримав завдання вивезти з Києва важливі документи, однак, не встиг вчасно залишити місто. Під Києвом був заскочений і розстріляний нацистами.

Довгі роки ім’я Абрама Гітлянського практично нічого не говорило як широкому науковому загалу, так і його родичам. Після війни про коренізацію, існування єврейських національних районів, саму ідею продуктивізації єврейської спільноти не прийнято було згадувати. Згадки про це стерлися і в пам’яті радянських євреїв, і в свідомості їхніх закордонних родичів. 25 липня 2001 р. — майже через 90 років відбулася зустріч нащадків двох сестер, одна з яких ще в 1915 р. емігрувала з Кам’янця-Подільського до Великобританії. Другою була дружина А. Гітлянського — Гітл. Зустрічалися її син (на час описуваних нами подій — учень і студент-медик, на час зустрічі — інвалід війни, полковник медичної служби у відставці, кавалер чотирьох орденів) Самуіл Абрамович Гітлянський та племінник — Міхаель Бінсток (професор економіки з Єрусалиму). Обидва згадували Аврама Самоіловича, який, як зазначено в статті, «в свое время был председателем райисполкома в Калининдорфе — одном из еврейских колхозов, неподалеку от Херсона, созданных при помощи Агроджойнта в 20-е годы».

Ця книга, як нам здається, допоможе не лише їм дізнатися трохи більше і про цю неординарну особистість, і про епоху, творцем і свідком якої вона була.

Публікації: Друга Всеукраїнська Нацменнарада // Радянська Україна. — 1930. — № 11. — С. 16–21; Обслуговування нацменшостей в Барському районі // Радянська Україна. — 1931. — № 3–4. — С. 75–76; Ленинская национальная политика в действии (Национальные меньшинства на Украине) // Революция и национальности. — 1931. — № 9. — С. 35–44; Попередні підсумки виборів до національних радна Україні // Вісті ВУЦВК. — 1934. — 15 грудня; Вибори до рад серед нацменшостей // Радянська Україна. — 1934. — № 11. — С. 13–18; В борьбе за первенство: Конкурс национальных советов Украины // Революція и национальности. — 1935. — № 10. — С. 69–71; Национальные еврейские советы в местечках // Революция и национальности. — 1936. — № 8. — С. 31–32; Национальные меньшинства в Советской Украине одобряют проект Сталинской Конституции // Революция и национальности. — 1936. — № 9. — С. 48– 51; Мац Д., Гитлянский А. Чрезвычайные съезды районов национальных меньшинств Украины // Революция и национальности. — 1937. — № 1. — С. 88–90; Мац Д., Гітлянський А. Трудящі нацменшості України до Надзвичайного XIV з’їзду Рад УРСР // Радянська Україна. — 1937. — № 1. — С. 69–72.