Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Румунія в роки Другої світової війни

6 вересня 1939 р. уряд А. Калінеску оголосив про нейтралітет Румунії у збройному конфлікті, який щойно розпочався в Європі. Таке рішення багато в чому було викликане існуванням істотних розбіжностей у правлячій верхівці. Так одне угруповання (А. Калінеску, Т. Тарареску) орієнтувалося на Велику Британію та Францію, оскільки поступки Німеччині напередодні війни так і не дали бажаних гарантій, передусім у територіальних питаннях. Керівництво Третього рейху не бажало зв'язувати себе обіцянками, які б гарантували недоторканність Трансільванії (на яку зазіхала Угорщина), Бессарабії та Північної Буковини (на які претендував СРСР). У другому угрупованні (Г. Бретіану, Г. Гафенку) переважали пронімецькі орієнтації. Цьому сприяло також і зростання (порівняно із 1938 р.) у шість разів інвестицій німецького капіталу в нафтову промисловість Румунії, а загальний обсяг румунсько-німецької торгівлі тільки у вересні 1939 р. збільшився на 100 млн марок.

Вожаки «залізногвардійців» 21 вересня 1939 р. зробили спробу здійснити збройний переворот. Вони захопили ряд урядових установ та вбили прем'єр-міністра. Але заколот був придушений, а звернення повсталих до Німеччини по допомогу лишилося без відповіді. Новий голова уряду Г. Татареску, виконуючи волю Кароля II, зробив корекцію політичного курсу, спрямувавши його на мілітаризацію економіки та переозброєння армії. У країні запроваджувалася військова позика (10 млрд лей), третина національного бюджету виділялася на озброєння, ще 30 млрд лей уряд сподівався одержати від іноземних кредиторів.

З метою зміцнення суспільної бази королівського режиму навесні 1940 р. влада розпочала «політику примирення» (а в дійсності об'єднання) тих сил, на які можна було спертися в період здійснення радикальної зовнішньополітичної переорієнтації. Наприкінці червня 1940 р. замість ФНВ було створено Партію нації (ПН). Нове політичне утворення являло собою досить аморфну, соціально недосконалу структуру з примусовим членством. До складу ПН увійшли угруповання, які вирізнялися войовничим націоналізмом, антисемітизмом, антикомунізмом та іншими різновидами правого радикалізму. Все це мало забезпечити схвальне сприйняття в румунському суспільстві укладеного з Німеччиною (травень 1940) «нафтового пакту». Згідно з цією угодою в обмін на поставки до королівства різних видів озброєння (в тому числі й трофейного польського) збільшувався експорт до Німеччини румунської нафти (до 130 тис. тонн щомісяця). У свою чергу королівська рада ухвалила рішення про необхідність укладення політичного союзу з Третім рейхом.

Однак відверта пронімецька орієнтація Румунії, яка вже досить чітко проявлялася на початку літа 1940 р., не могла врятували її від значних втрат. Уряд СРСР, виходячи з таємного протоколу «Пакту про ненапад» з Німеччиною (серпень 1939), у якому розподілялися сфери радянських та німецьких інтересів у Центрально-Східній Європі, 26 червня зажадав від Румунії негайно повернути Радянському Союзу Бессарабію та Північну Буковину. Тож не дивно, що коли румунський уряд став апелювати до Німеччини, щоб знайти захист від домагань Кремля, у Берліні порадили «поступитися». А 28 червня підрозділи Червоної армії зайняли Бессарабію та Північну Буковину. Невдовзі Південна та Північна Бессарабія (з переважно українською людністю) та Північна Буковина увійшли до складу Української РСР, а з інших бессарабських земель разом із Придністров'ям було утворено Молдавську РСР.

Заохочені «радянським прикладом» Болгарія та Угорщина зажадали від Румунії повернення відповідно Південної Добруджі й Трансільванії. Не маючи міжнародної підтримки, Румунія була вимушена погодитись на арбітраж Німеччини та Італії. Згідно з Віденським договором (ЗО серпня 1940 р.) до Угорщини відійшла Північна Трансільванія з населенням 2,6 млн чоловік. А 7 вересня була укладена румунсько-болгарська угода, згідно з якою Південна Добруджа передавалася Болгарії. Усього в 1940 р. Румунія позбулася третини своєї території та населення.

Втрата земель, а з нею й крах «Великої Румунії» зумовили падіння режиму «королівської диктатури». На початку вересня Кароль II доручив формування нового уряду генералу І. Антонеску1, який мав репутацію «сильної людини». Однак генерал зажадав зречення монарха. 6 вересня 1940 р. королем удруге було проголошено тепер уже 18-річного сина Кароля II Міхая (1940-1947).

Вся влада в країні опинилася в руках І. Антонеску, який проголосив себе «кондукеторулом» (вождем) румунського народу, а королівство було оголошене «націонал-легіонерською державою». Скасувавши конституцію 1938 р., І. Антонеску керував країною, спираючись на видані ним декрети. В країні було розгорнуто терор і репресії проти невдоволених. Уже восени було заборонено проведення будь-яких масових акцій, а «кондукеторул» закликав терміново приступити до вирішення «угорського та юдейського питань».

Наприкінці листопада 1940 р. Румунія приєдналася до Троїстого союзу й погодилася на розміщення німецьких військ (500 тис.) на своїй території. У грудні була укладена румунсько-німецька угода про співробітництво, згідно з якою королівство зобов'язувалося розвивати свою економіку у відповідності до потреб Третього рейху.

1 Під час аудієнції в Кароля II на початку липня 1940 р. генерал І. Антонеску (1882-1946), обіцяючи врятувати «монархію, порядок та кордони», зажадав передачі йому влади. Запорукою наступної стабільності в королівстві, на його думку, мала стати «зміна існуючої системи влади» та союз з нацистською Німеччиною. Однак тоді Кароль II не тільки відмовив генералу, але й посадив його під домашній арешт.

Однак прискорений процес зближення з нацистською Німеччиною пережив серйозне випробування під час спроби захоплення влади «залізногвардійцями». У ході путчу, який тривав з 22 по 24 січня 1941 р., заколотникам удалося захопити найважливіші урядові установи, поліцейські дільниці, військові казарми і стати фактичними господарями Бухареста. Лідер «залізногвардійців» X. Сіма зажадав виведення із столиці урядових військ та сформування «легіонерського» уряду. Але в Берліні вибір був уже зроблений на користь І. Антонеску. Рішучими діями вірних І. Антонеску військ заколот був придушений, а «Залізна гвардія» припинила своє існування. її вожаки втекли до Німеччини, решта легіонерів перейшла на бік переможців. Усього під час заколоту загинуло або було поранено близько півтисячі осіб.

Наприкінці січня 1941 р. І. Антонеску сформував новий уряд, у якому дев'ять з тринадцяти міністерських посад обіймали генерали. На місцях влада зосереджувалася також виключно в руках військових. Після січневих подій «кондукеторул» фактично перетворився на одноосібного правителя.

Під час зустрічі у травні 1941 р. А. Гітлер і І. Антонеску прийняли рішення про участь Румунії у війні проти Радянського Союзу. Уже на початку червня в країні розпочалася мобілізація та концентрація румунських і німецьких військ на радянському кордоні. 22 червня Румунія оголосила війну СРСР, а 1 липня тринадцять дивізій і дев'ять бригад разом з сімома дивізіями німецького вермахту з румунської території розпочали «східний похід». Загалом було виставлено майже 30 дивізій, які воювали в Україні, на Дону, Волзі та Північному Кавказі.

На початковому етапі війни і «кондукеторул», і король, і лідери «історичних» партій були єдині у своєму прагненні вести «священну боротьбу» проти більшовизму за «Велику Румунію». Правляча верхівка королівства була єдина в прагненні повернути не тільки Бессарабію та Північну Буковину, а й загарбати українські землі між Дністром і Бугом.

Але впродовж перших чотирьох місяців участі в бойових діях румунська армія зазнала значних утрат - 70 тис. загиблих і 100 тис. поранених. Фактично на службу Третьому рейху були поставлені всі матеріальні та людські ресурси країни. Німеччина отримувала 77 % румунського експорту (нафта, сировина та продукти харчування). Усе це вело до перенапруження та виснаження економіки Румунії, у якій уже в серпні були запроваджені розподільчі картки на м'ясо, масло, цукор та взуття.

Участь Румунії в бойових діях на Східному фронті дозволила їй повернути Бессарабію та Північну Буковину. Керівництво Німеччини передало Румунії в повне розпорядження також південноукраїнські землі між Дністром і Бугом, які отримали назву «Трансністрія» з центром у Одесі. Однак питання про долю Північної Трансільванії, яке неодноразово порушував І. Антонеску, залишалося відкритим, оскільки А. Гітлер не поспішав з виконанням своїх обіцянок щодо перегляду умов Віденського арбітражу.

Розраховуючи на згоду Німеччини повернути в майбутньому Північну Трансільванію, І. Антонеску прагнув догодити своєму союзникові. У грудні 1941 р. було підписано економічну угоду, яка практично перетворювала країну на аграрно-сировинний придаток Третього рейху. Тоді Румунія оголосила війну Великій Британії та США.

Після поразки німецьких військ під Сталінградом (де було розгромлено і 26 румунських дивізій), на Дону та Північному Кавказі позиції режиму Антонеску захиталися, а морально-бойовий дух румунської армії зовсім занепав. Поширювалися дезертирство та ухиляння від призову. Лідери «історичних» партій почали висловлювати сумніви щодо доцільності подальшої участі Румунії у війні на боці гітлерівців і закликали І. Антонеску не посилати війська далі Дністра. Такої точки зору дотримувалася також і частина промислово-фінансових кіл, інтереси яких представляла НЛП. Критичну позицію стосовно продовження участі у війні займала також і певна частина НЦП. Лідер цараністів Ю. Маніу влітку 1942 р. заявив, що подальша участь у війні проти СРСР - це катастрофа для Румунії, а перемога у війні гітлерівців становитиме для країни ще більшу катастрофу, ніж сама війна, тому існуючий політичний режим необхідно ліквідувати.

Лівий фланг опозиції становили СДПР і КПР. У керівництві соціал-демократів (як і в НЛП та НЦЛ) переважали прихильники поступового реформування суспільства. Компартія, незважаючи на свою нечисельність (три тисячі членів), мала багатий досвід нелегальної діяльності. Однак між «внутрішнім» та закордонним (у Москві) керівництвом КПР існували розбіжності в розумінні завдань поточного моменту та з питань створення загальнонаціонального опору існуючому режиму. Водночас невизнання компартією анексії Бессарабії та Північної Буковини позбавило її підтримки більшості румунського населення та створювало серйозні перешкоди на шляху налагодження взаємодії з іншими політичними силами. У травні 1942 р. керівництво КПР прийняло рішення про створення партизанських загонів, але впродовж двох наступних років йому так і не вдалося створити жодного. Невдачею закінчилися також і спроби Комінтерну та радянського НКВС заслати до Румунії диверсійні групи.

У 1942 р. була досягнута угода про співробітництво між НЦП, НЛП і СДПР, які заявили про свою опозицію до уряду І. Антонеску, хоча добре усвідомлювали відсутність реальних умов для його повалення. В цілому до літа 1943 р. виступи проти існуючого режиму мали здебільшого стихійний та досить обмежений характер. Однак у різних прошарках румунського суспільства поступово відбувалась еволюція думок та настроїв щодо доцільності продовження союзницьких відносин з Німеччиною. Водночас зростало невдоволення населення країни диктаторськими порядками, які панували в країні.

Просування Червоної армії все далі на Захід та капітуляція Італії в 1943 р. спонукали опозиційні сили активізувати пошуки можливості виходу Румунії з війни. Керівництво НЦП і НЛП прагнуло заручитися підтримкою західних держав та з їхньою допомогою запобігти вступові на територію країни Червоної армії. Король Міхай І, маневруючи, намагався зберегти свої позиції. Але навіть політики з близького оточення генерала І. Антонеску заходилися шукати контакти із західними країнами антигітлерівської коаліції.

У результаті розмежування сфер інтересів між СРСР і Великою Британією в 1943 р. Румунія опинилась у радянській зоні. У цих умовах уряди західних держав відмовлялися вести сепаратні переговори з румунами, тому представники як режиму, так і опозиції мусили шукати контактів з кремлівським керівництвом. Водночас політичні сили різної орієнтації маневрували, оскільки зважали на реальність німецької окупації країни. Занепокоєне погіршенням становища в стані свого союзника, німецьке командування дислокувало в Бухаресті про всяк випадок дві дивізії СС.

У липні 1943 р. керівництво КПР звернулося до інших партій із закликом згуртувати всі національні сили країни, незалежно від партійної та релігійної належності, до єдиного патріотичного антигітлерівського фронту. Однак ультимативні за характером пропозиції комуністів не сприймалися багатьма партіями, тому до Патріотичного антигітлерівського фронту (ПАФ) дали згоду ввійти лише Фронт землеробів, Спілка патріотів, Спілка угорських трудящих (СУТ) та Соціалістична селянська партія (ССП). Одним з тактичних завдань КПР було інфільтрування в інші партії та організації. У керівних органах усіх політичних угруповань - членів ПАФ діяли таємні агенти компартії.

Навесні-влітку 1944 р. в Румунії загострилися соціально-політичні суперечності: армія зазнавала тяжких утрат на фронті, зростали антимілітаристські настрої, країна була вкрай виснажена й перебувала на порозі голоду. Режим генерала І. Антонеску швидко втрачав підтримку населення. Частина його прихильників покладала надії на Захід, але поширювалися й проросійські настрої.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.