Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Польський народ у роки Другої світової війни

Розпочинаючи агресію проти Польщі, керівництво «третього рейху», виходячи з досвіду «мюнхенської змови», розраховувало на те, що Франція та Велика Британія або зовсім не розпочнуть воєнних дій проти Німеччини, або просто не зможуть надати ефективної допомоги. Шляхом проведення певної цілеспрямованої операції перед вторгненням нацистське керівництво хотіло перекласти відповідальність за початок конфлікту на свою жертву. З цією метою увечері 31 серпня 1939 р. загін перевдягнених у польську військову форму есесівців «захопив» радіостанцію німецького прикордонного міста Глейвіце й передав про це в ефір. Саме ця провокація гітлерівців стала приводом для вторгнення.

Вранці 1 вересня 1939 р. німецькі війська розпочали вторгнення в Польщу. З вересня Франція та Велика Британія оголосили війну Німеччині.

Співвідношення збройних сил на польсько-німецькому кордоні напередодні вторгнення було на користь агресора. 1,8-мільйонному німецькому війську протистояло 1,2-мільйонне польське. Згідно з планами польського генштабу головні бойові дії мали розгорнутися у Великій Польщі, звідки полякам слід було з боями відступити на лінію Вісли та перейти тут до позиційної війни. Саме в цей період західні союзники Польщі повинні були розпочати широкомасштабні дії проти Німеччини.

План військових операцій проти Польщі німецького командування полягав у тому, що Франція та Велика Британія не будуть проводити активних бойових дій. Тому на західних кордонах Німеччини було залишено лише незначний військовий контингент, а основні сили дислоковано на сході. Головний удар у перші дні війни було завдано вермахтом у трьох напрямках: з півночі (Померанія, Східна Пруссія), із заходу (Сілезія, Чехія) та півдня (Словаччина). Уже на третій день прикордонних боїв головні польські військові сили були розгромлені, а 8 вересня підрозділи вермахту вийшли до Варшави. Президент, уряд, головне командування, втративши управління військами, мусили залишити столицю.

Польські солдати й офіцери вперто чинили опір агресору. Героїчно оборонялися захисники Гдині, Кракова, Варшави. Зразок мужності продемонстрував гарнізон військової бази Вестерплятте (біля Данцига), який понад два тижні відбивав атаки німців. Тільки 27 вересня закінчилася оборона столиці. 29 вересня склали зброю захисники Модліна, 2 жовтня - підрозділи на півострові Хель, а оперативне угруповання «Полісся» капітулювало 5 жовтня 1939 р. То був останній бій цієї оборонної війни поляків.

Після нападу Німеччини на Польщу СРСР заявив про свій нейтралітет. Польський посол у Москві отримав роз'яснення про те, що СРСР не бажає бути втягнутим у війну на будь-чиєму боці. Німеччина ж у цей час наполягала на участі підрозділів Червоної армії у військових операціях проти Польщі, але не знайшла підтримки в радянського керівництва. У середині вересня 1939 р. стало ясно, що Польща фактично вже програла війну, а Франція й Велика Британія так і не розпочали активних дій проти агресору.

На зустрічі в Абвілі голови урядів Франції та Великої Британії 12 вересня 1939 р. прийшли до висновку, що їхні спільні військові дії, спрямовані на порятунок Польщі, позбавлені сенсу. Було прийнято рішення не вдаватися до активних бойових дій проти вермахту, а питання про незалежність Польщі відкласти до завершення війни. 16 вересня німецького посла в Москві було поінформовано про рішення керівництва СРСР розпочати військові операції по звільненню українських та білоруських земель.

17 вересня 1939 р. польському послу в Москві було передано ноту, в якій зазначалося, що тепер «Польща перетворилася на поле випадковостей та несподіванок, які створюють загрозу для СРСР». За умов, коли Польська держава й уряд практично припинили своє існування, втратили чинність усі укладені раніше польсько-радянські угоди та договори. Радянське керівництво, наголошувалося далі в документі, змушене вжити необхідних заходів «для порятунку беззахисних українців та білорусів», котрі проживали в Польщі. Тому радянським військам було наказано «перетнути кордон і взяти під захист життя та майно населення Західної Білорусії та Західної України». Цього ж дня підрозділи Червоної армії розпочали рух на захід. У спільній радянсько-німецькій заяві 18 вересня 1939 р. зазначалося, що військові операції Німеччини та СРСР у Польщі «не мають будь-яких цілей, які б суперечили інтересам обох держав, або духові існуючого "пакту про ненапад"».

Фактично у вересні ні СРСР, ні Польща не оголошували одне одному війни. Та хоча польський головнокомандувач маршал Е. Ридз-Смігли видав наказ під назвою «З Радами не воюємо», опір польських військ вторгненню Червоної армії мав місце, однак носив переважно локальний характер. Гарнізон Львова вперто захищав місто від німців, але зовсім не чинив опору радянським військам.

18 вересня вище керівництво Польщі - президент, уряд та військове командування - залишили країну й виїхали до Румунії, де були інтерновані. Польща програла воєнну кампанію, але не капітулювала. На полях війни польська армія втратила понад 65 тис. убитими, 400 тис. потрапили до німецького полону, 240 тис. були інтерновані на територіях, зайнятих Червоною армією, 90 тис. опинилося у третіх країнах.

Підписаний 28 вересня 1939 р. в Москві радянсько-німецький договір «Про дружбу й кордон» вносив корективи до серпневої угоди, зафіксованої в таємному протоколі щодо Польщі. Справа в тому, що Червона армія так і не досягла Варшави, а річки Вісла й Нарев не стали лінією розмежування. Радянські війська зупинилися в Бресті на лівому березі Західного Бугу й не перетинали річки, бо на правобережжі починалися етнічні польські землі. Відмовляючись від обумовлених у таємному протоколі польських територій, Й. Сталін у середині вересня 1939 р. запропонував А. Гітлеру здійснити обмін: Німеччина отримує значну частину Варшавського та все Люблінське воєводства, а Литва переходить до сфери радянських інтересів. Водночас «вождь усіх народів» відкинув пропозиції фюрера щодо доцільності утворення «залишкової польської держави» на частині (на схід від Варшави) окупованої нацистами території. Згідно з укладеним договором всі етнічні польські землі були окуповані Німеччиною, а західноукраїнські та західнобілоруські відходили до СРСР. Кордон між ними установлювався приблизно по «лінії Керзона».

Додатками до укладної угоди були три протоколи: «про репатріацію німецького населення з територій, визнаних сферою радянських інтересів»; «про недопущення обома сторонами на своїх територіях ніякої польської агітації стосовно території іншої сторони»; «про територіальні зміни у сферах впливу». Договір супроводжувався також спільною заявою, у якій на Францію й Велику Британію покладалася «відповідальність за продовження війни».

На території Румунії 30 вересня 1939 р. було створено польський уряд на чолі з генералом В. Сікорським (1881-1943)¹. У спеціальній постанові емігрантського уряду радянсько-німецькі угоди 1939 р. кваліфікувалися як відвертий поділ Польщі, від імені законної влади заявлялося про його невизнання та незаконність усіх розпоряджень будь-яких окупаційних властей. Далі в документі зазначалося також про продовження разом із союзниками боротьби проти загарбників. Невдовзі у Франції та на Близькому Сході розпочалося формування польських військових підрозділів, чисельність яких в 1940 р. вже сягала понад 80 тис. солдатів і офіцерів.

Вересневий (1939) «визвольний похід» Червоної армії політично й дипломатично створював надзвичайні ускладнення у спробі налагоджування стосунків як між учасниками антигітлерівської коаліції, так і між радянським та польським емігрантським керівництвом. Позначилося це й на польському русі Опору та його ставленні до СРСР.

У тяжкому становищі опинилася значна частина поляків, які мешкали або опинилися на приєднаних до СРСР територіях. По відношенню до них та інших національних груп населення було застосовано «класовий підхід»: підприємці, банкіри, поміщики, заможні селяни, торговці, поліцейські, військові, жандарми, політики та інші підлягали або депортації до східних та північних регіонів Радянського Союзу, або ув'язненню в концтаборах. Усього було депортовано понад 40 тис. поляків, майже 22 тис. з них у 1940 р. було розстріляно радянським НКВС.

Розгром гітлерівською Німеччиною польської армії у вересневих боях 1939 р. призвів до ліквідації Польщі як держави. Згідно з декретом А. Гітлера захоплені території було розчленовано на дві частини. Перша - Велика Польща, Сілезія, Помор'я, частина Келецького, Краківського, Лодзинського (з червня 1941 р. - Білостоцьке) воєводств - оголошувалася складовою частиною Німеччини. Тут відразу розпочався терор проти польських громадян: понад 900 тис. позбавили власності й виселили з домівок (по всій Польщі - 1,7 млн осіб), відправили до концтаборів (усього за роки війни - 5 млн осіб) і на примусові роботи до Німеччини (поляки там становили 55 % усіх іноземних робітників) або депортували до районів поза територією «третього рейху». На захоплених територіях було поселено понад 770 тис. німецьких колоністів і репатріантів з Прибалтики та України.

¹ З 6 жовтня 1939 р. по червень 1940 р. емігрантський уряд В. Сікорського перебував у Франції, а потім до кінця Другої світової війни знаходився у Великій Британії.

Президент Польщі І. Мосцицький, опинившись у таборі для інтернованих в Румунії 30 вересня 1939 року, скористався конституційним правом і передав повноваження президента країни В. Радкевичу (1881-1947).

З територій другої частини окупованих польських земель (23 райони), які складали «дистрикти» Краківський, Варшавський, Люблінський та Радомський, було створено генерал-губернаторство з центром у Кракові. Від «приєднаних» до Німеччини територій ці землі відділялися поліцейським, валютним та митним кордонами. Якщо в «приєднаних» землях було чинним німецьке законодавство, а апарат управління повністю складався з німців, то у генерал-губернаторстві його вищі й середні ланки були німецькими, а низові заповнювались поляками. Польське населення було позбавлене політичних і громадянських прав.

Генерал-губернаторство розглядалося окупантами як постачальник дешевої робочої сили та місце розселення поляків з Німеччини. Місцевому населенню тут дозволялося зберігати обмежені та контрольовані виробництва, початкові та професійні навчальні заклади. Було дозволено також функціонування органів польського місцевого самоврядування та кримінальної поліції.

Польське населення не мало підданства й було перетворене на безправну масу «тубільців». Найнижчим був статус євреїв та циган, які жили в гето, де їх чекала єдина перспектива - фізичне знищення. Поляків брали в заручники, відправляли на примусові роботи або до концтаборів (Освенцім, Треблінка, Майданек).

Окупована Польща перетворилася на випробувальний полігон расистської політики нацистської Німеччини, основними напрямками якої стали: 1) ліквідація національної самобутності й самосвідомості народу; 2) знищення активних політичних діячів, інтелігенції та зведення нанівець освіти; 3) асиміляція частини населення і фізичне знищення більшості «нездатних до онімечення»; 4) перетворення захоплених земель на аграрний додаток «третього рейху».

Така політика окупантів мала за мету не тільки не допустити виникнення руху Опору серед поляків, а й безборонно експлуатувати економіку й робочу силу аж до фізичного знищення останньої. її реалізація та «ефективність» ставилася нацистами в залежність від виконання запланованих строків знищення й онімечення населення.

Уся польська державна власність була конфіскована. На «приєднаних» землях поляки не мали права володіти нерухомістю. Щодо поміщицьких і заможних селянських господарств, то окупаційна влада прагнула не тільки зберегти їх, а й підвищити їхню продуктивність. Великим землевласникам надавалися певні матеріальні та фінансові пільги, кредити та привілеї. У цілому ж умови, в яких опинилися заможні прошарки польського суспільства, були досить специфічні й не мали аналогів у окупованій нацистами Європі. Майже позбавлені власності, поставлені, як і решта громадян, перед перспективою фізичного знищення, вони зайняли загальнонаціональну позицію неприйняття.

Жорстока політика окупантів поставила перед польським народом альтернативу: підкоритися й бути знищеним або боротися й відстояти своє право на існування. Від знищення поляків як нації могли врятувати тільки розгром нацистської Німеччини та визволення країни. У цих умовах на перший план висувалося завдання національного порятунку, що вимагало об'єднання різних сил. Особливого значення набувало питання про те, хто очолить визвольний рух, оскільки погляди його учасників на форми, методи й засоби боротьби, на її кінцеву мету були різними.

Уже на початку війни склалися три основні течії польського визвольного руху. Перша - діюча регулярна армія (у тому числі польські підрозділи в складі британських і французьких військ). Друга - збройні загони, що складалися з цивільного населення та польських військовослужбовців, які переходили до партизанських дій. Третю течію становили різноманітні неорганізовані прояви громадянської непокори. Основними формами супротиву на початковому етапі були зовнішньополітична та військова діяльність еміграції, а також розгортання в окупованій країні підпільних політичних і організаційних дій.

У міжнародних відносинах Польщу представляв уряд В. Сікорського, який оголосив себе «органом національної єдності». До його складу входили представники різних політичних сил, зокрема ті, що перебували в опозиції до «санації»: «Стронніцтво народове» (СН), «Стронніцтво праци» (СП), «Стронніцтво людове» (СЛ) та соціалісти (ППС). Емігрантський уряд уклав угоду з частиною колишнього «санаційного» табору, представники якого здобули посади міністра закордонних справ і керівника комітету в справах країни.

Головною метою емігрантського уряду в затвердженій у грудні 1939 р. програмі визначалося визволення Польщі від окупації шляхом збройної боротьби в союзі з Великою Британією та Францією. Висувалися також вимоги приєднання до Польщі частини німецьких земель: частина Сілезії, Гданська, частини Західної та Східної Пруссії. Програма передбачала створення багатонаціональної держави (з включенням українських та білоруських земель) і відновлення парламентської системи.

Водночас на окупованих територіях Польщі відбувався процес становлення руху Опору. Уже в жовтні 1939 р. виникла перша військова організація «Служба перемоги Польщі» та стали формуватися органи влади «підпільної держави» на чолі з «делегатурою» - керівною структурою, підпорядкованою емігрантському уряду. Створена при делегатурі управлінська мережа певною мірою копіювала довоєнну адміністративну систему. Делегатурі також підпорядковувалася Спілка збройної боротьби (СЗБ)¹. Функції дорадчого органу при делегатурі виконував Політичний погоджувальний комітет (ППК) з представників чотирьох партій.

Політична база емігрантського уряду В. Сікорського була досить строкатою і суперечливою. Розколотий ще до війни табір «ендеків» у нових умовах далі подрібнювався. Так, «Конфедерація народу» (входила до складу «Табору Великої Польщі») проголошувала своєю метою відновлення Польщі «від моря до моря». Тільки в межах такої держави, підкреслювалося в її програмі, можна буде ліквідувати всі соціальні суперечності, піднести економіку, подолати безробіття й «аграрне перенаселення». «Санаційна» частина «Табору», яка складалася з націоналістично-клерикальних угруповань, виступала опонентом емігрантського уряду справа.

¹ Підпільна Спілка збройної боротьби, яку очолив генерал С. Грот-Ровецький, виникла наприкінці 1939 р. з ініціативи емігрантського уряду. Головною метою СЗБ було згуртування сил, накопичення зброї та підготовка умов для захоплення влади в момент визволення Польщі союзниками. Застосування зброї допускалося лише в разі необхідності самооборони. Бійці СЗМ повинні були дотримуватися тактики - «стояти з гвинтівкою біля ноги», «чекати», «щадити кров». Керівництво СЗБ наголошувало на її легітимності, надпартійності та аполітичності.

У «Стронніцтві народовому» застарілий розкол на «старих» та «нових ендеків» не зменшував їхніх претензій на гегемонію у визвольному русі. Програмні настанови СН мало чим відрізнялися від заяв «Табору Великої Польщі». Традиційне суперництво з «санаційними» лідерами визначало негативне ставлення СН до СЗБ. Народовці навіть прем'єра В. Сікорського вважали за «лівого», тому так неохоче йшли на співробітництво з людовцями та соціалістами.

«Стронніцтво людове» (СЛ) як провідна політична структура селянського руху початку 1940 р. налагодило діяльність у підпіллі та створило власні військові формування - «Батальйони хлопскє» (БХ). Саме за допомогою БХ «людовці» планували захопити владу й відновити державність за березневою конституцією. Загальні контури наступних перетворень визначались у прийнятій у липні 1941 р. програмі «Про форму й суть майбутньої Польщі».

На базі розпущеної у жовтні 1939 р. ППС виникла організація «Вольносць - рувносць - нєподлеглосць» (ВРН), керівництво якої в 1940 р. запропонувало «людовцям» і командуванню СЗБ об'єднатися для захоплення влади та проведення реформ у звільненій Польщі на основі спільно підготовленої програми. Однак, спочатку погодившись, керівництво «людовців» потім відмовилося від співробітництва.

До найвпливовіших політичних структур належало також «Стронніцтво праци» (СП), соціальну базу якого становили середні та дрібні підприємці, інтелігенція, ремісники й робітники. СП декларувало, що воно є «політичним табором світу праці» й «стоїть на ґрунті християнства, національності, демократії, законності, соціальної справедливості та приватної власності». Партія не мала власних військових формувань.

Ліву опозицію урядовому табору становили ліві соціалісти (до вересня 1941 р. не мали власної організації) та комуністи. Організаційна діяльність останніх значною мірою визначалася волюнтаристським рішенням виконкому Комінтерну про розпуск КПП, однак уже на рубежі 1941 р. чисельність комуністичних угруповань почала зростати. Метою боротьби лівих була не тільки національна незалежність (для чого створювалися збройні формування), а й завоювання влади робітничим класом.

Забезпечити тотальний контроль за життям польського населення, незважаючи на всілякі жорстокості, окупаційній владі так і не вдалося. Важливу роль у суспільстві й далі відігравала римо-католицька церква. Діяльність органів делегатури та різних політичних сил відбувалася в підпіллі. На окупованих територіях була налагоджена видавнича справа, діяли освітянські заклади, проводилася культурно-просвітницька робота, а проти зрадників діяла система правосуддя. Усі ці та інші форми прояву самоорганізації суспільства дають підстави стверджувати, що в підпіллі існували сталі ознаки польської державності.

Польський рух Опору розвивався головним чином у генерал-губернаторстві (тут містилися його керівні органи) та на території Західної України й Західної Білорусії. Уже наприкінці вересня 1939 р. на окупованих землях діяли збройні загони, які перейшли до партизанських методів. Однак у західноукраїнських і західнобілоруських землях їхня діяльність була придушена радянським НКВС. Тому, якщо на окупованих німцями польських територіях збройний опір поступово набирав сили, то на «східних кресах» він не набував динамізму. Причина була не стільки в більшій спритності органів НКВС порівняно з гітлерівським гестапо в пошуках та знищенні підпільників, скільки у відсутності на Сході масової бази для розгортання польського руху Опору. Внаслідок цього вже в середині 1940 р. більшість загонів СЗБ, що діяли на радянській території, були знищені. Залишки збройного підпілля збереглися лише в Білостоці та у Львові, а діяльність СЗБ стала одним із приводів знищення інтернованих польських військових та поліцейських і офіцерів.

У червні 1940 р. після капітуляції Франції польський рух Опору втратив зовнішньополітичну підтримку, а з нею й перспективу швидкого визволення батьківщини. Загони СЗБ отримали наказ припинити активні дії й зосередитися на розвідці, економічному саботажі та переслідуванні зрадників.

Польський емігрантський уряд, який дії Червоної армії у вересні 1939 р. однозначно розцінив як акт агресії, дипломатичних відносин з СРСР не мав. Однак уже в другій половині 1940 р. в міру послаблення репресій НКВС проти поляків стали поступово налагоджуватися радянсько-польські контакти. В результаті домовленостей групі інтернованих офіцерів на чолі з З. Берлінгом було запропоновано розпочати формування польської дивізії у складі Червоної армії.

Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР відбувся поворот у відносинах між польським емігрантським та кремлівським керівництвом. При британській підтримці вдалося досягти згоди між емігрантським кабінетом та більшістю польських впливових сил в питанні про взаємодію з СРСР у період війни. Укладений 30 липня 1941 р. польсько-радянський договір передбачав не тільки відновлення дипломатичних відносин, амністію засуджених судами поляків, а й ліквідацію всіх договорів з Німеччиною, які стосувалися Польщі, та створення в СРСР польських збройних сил. І хоча німецько-радянські договори 1939 р. втрачали силу, однак остаточне розв'язання проблеми кордонів відкладалося на майбутнє. Західноукраїнські та західнобілоруські землі кожна сторона й далі вважала за свої і створювала там власне збройне підпілля.

Зміна гасел Комінтерну після нападу Німеччини на СРСР дала змогу польській компартії відновити свою діяльність. Загальна чисельність партії становила тоді понад п'ять тисяч. За рішенням кремлівського керівництва на польську окуповану територію наприкінці 1941 р. була літаками перекинута «ініціативна група» комуністів. Збори представників комуністичних осередків 5 січня 1942 р. у Варшаві прийняли рішення про створення Польської робітничої партії (ППР). Новоутворене угруповання проголосило себе «національною робітничою» партією, яка ставила за мету досягнення повного національного та соціального визволення. Від імені ППР пролунав заклик до об'єднання зусиль усіх патріотичних сил для активної збройної боротьби проти окупантів у межах антифашистського національного фронту.

У відозві ППР «до робітників, селян та інтелігенції, до всіх польських патріотів» (січень 1942) вказувалося, що неодмінною передумовою успішної боротьби за незалежність комуністи вважають згуртування всіх патріотичних сил у широкому антигітлерівському національному фронті. Партія виявляла готовність визнати емігрантський уряд та співробітничати з делегатурою й Армією крайовою на умовах рівності. У відозві зазначалося, що остаточна перемога може бути досягнута тільки спільно з Радянським Союзом, який має стати не лише союзником у війні, а й класовим союзником усіх політичних сил, які прагнуть створення нової Польщі.

Окупаційна влада намагалася знищити ППР ще на стадії її організаційного становлення. Впродовж 1942 р. було заарештовано близько двох тисяч комуністів, багато з яких загинули в застінках гестапо. Та незважаючи на терор, уже через півроку після створення в ППР налічувалося понад чотири тисячі членів. У травні 1942 р. комуністами були сформовані перші збройні загони Гвардії Людової (ГЛ), чисельність якої становила три тисячі, у 1943 р. - десять тисяч, а в 1944 р. досягла 60 тис. бійців.

Активізація діяльності ППР викликала негативну реакцію еміграційного уряду, який вважав її агентурою «ворожої держави». У лютому 1942 р., коли загони СЗБ були перейменовані в Армію Крайову (АК), усі її бійці оголошувалися військовослужбовцями строкової служби, а за допомогою британської авіації здійснювалися поставки зброї. Командування АК намагалося підпорядкувати собі все польське збройне підпілля, але здійснювати це було досить складно. Так, частина збройних загонів «народовців» відмовилася ввійти до складу АК і створила окрему структуру - «Народове сіли збройне» (НСЗ), а «людовці» погодилися лише на тактичну взаємодію між загонами БХ та АК.

Так, незважаючи на труднощі, АК продовжувала нарощувати свою міць і чисельність. Для здійснення диверсійних акцій були створені спеціальні підрозділи, які визначали діяльність АК того періоду. Але коли наприкінці 1942 р. окупаційна влада приступила до виселення польського населення з районів Замостя, АК перейшла до партизанської тактики. На завершальному етапі війни в підрозділах АК налічувалось до 200 тис. солдатів і офіцерів.

Перемоги радянських військ на Східному фронті поставили у 1943 р. питання визволення Польщі Червоною армією в практичну площину. ППР закидала емігрантському урядові нерозуміння реального становища на окупованих територіях і стверджувала, що його делегатура не може виступати від імені всього польського народу.

На лівому фланзі польських політичних сил знаходилися також і Польські соціалісти (ПС), які виділилися з ВРН ще у вересні 1941 р. До лав ВРН увійшли 12 тис. членів довоєнної ППС, а до ПС - дві тисячі. ВРН у 1939 р. створила 12-тисячну військову організацію, яка наприкінці 1943 р. сягала майже 68 тис. бійців. Програма ВРН виходила з концепції «двох ворогів» Польщі, тобто мала не тільки антинімецьку, а й антирадянську спрямованість, однак ворогом номер один вважала все ж таки нацистську Німеччину. Проте, визначаючи побудову соціалізму як свою програмну мету, ВРН не вважала СРСР ані соціалістичною, ані союзною державою. Соціалісти виступали за встановлення демократичної республіки та здійснення соціальних реформ. Всі патріотичні сили повинні були об'єднатися у «демократичному фронті», який мав підняти збройне повстання проти окупантів, а після його перемоги уряд відновленої Польщі мав розпочати докорінні перетворення суспільства. ВРН однією з перших передала свої збройні загони під керівництво АК.

У свою чергу польські соціалісти закидали керівництву ВРН зраду класових, ідейних і політичних інтересів робітничого класу. Однак, обстоюючи перспективу побудови соціалізму в Польщі, вони пов'язували її майбутнє не з СРСР, а з можливостями революційних перетворень у країнах Західної Європи. У політичній декларації ПС (вересень 1941) головною метою проголошувалося об'єднання соціалістичного руху, створення тісного союзу робітників, селян, інтелігенції та досягнення національної незалежності.

Лінія «Стронніцтво праци» визначалася співвідношенням сил «головних» партій та позицією його представника в ППК. У січні 1942 р. цей комітет очолив представник радикального крила СП З. Фельчак. У цілому ж у підпіллі складалось лівоцентристське угруповання, яке протистояло «народовцям» і командуванню АК.

Політична диференціація, яка відбулася в лондонському уряді та в підпіллі у зв'язку із підписанням польсько-радянського договору, спричинила вихід на перший план «людовців», представник яких невдовзі отримав мандат делегатури. Вже в серпні в СРСР всі ув'язнені поляки були амністовані. Частина звільнених вступила до польської армії В. Андерса, чисельність якої в жовтні досягла 41,5 тисяч. Однак британський уряд, зацікавлений у присутності польських збройних сил на Близькому Сході, рекомендував уряду В. Сікорського домагатися від СРСР згоди на їхню передислокацію до Ірану.

У грудні 1941 р. під час візиту В. Сікорського до Москви Й. Сталін заявив, що він є прихильником відновлення Польщі як сильної, незалежної та союзної держави, кордони якої на заході повинні включати Східну Пруссію і «спиратися на річку Одер». Питання про східні кордони не обговорювалося. У підписаній радянсько-польській декларації про дружбу і взаємодопомогу обидва уряди висловили готовність спільно з союзниками «вести війну до остаточної перемоги над німецько-гітлерівським імперіалізмом», надаючи один одному під час війни «повну військову допомогу», а в мирний час будувати свої відносини на принципах співробітництва й дружби.

Подальший розвиток радянсько-польських відносин ускладнився невирішеністю питання про кордони та відмовою емігрантського уряду направити на радянсько-німецький фронт 5-ту дивізію армії В. Андерса. У березні 1942 р. були скорочені продовольчі пайки для польських військових, а згодом В. Андерсу було дозволено розпочати їх передислокацію. Влітку 1942 р. до Ірану виїхало 113 тис. польських солдатів і офіцерів та 31 тис. членів їхніх родин.

Налагодження польсько-радянських відносин позитивно вплинуло на стан взаємин між різними складами польського руху Опору. Так, у січні 1943 р. розпочалися переговори між керівництвом ППР і представниками партій емігрантського табору (СЛ, СП, соціалістами з ВРН) про співробітництво у військовій і політичній сферах. Обговорювалися також питання про активізацію спільної збройної боротьби, про включення загонів Гвардії Людової (на правах автономії та організаційної самостійності) до складу АК і введення їхніх представників до всіх аківських штабів; про визнання ППР як рівноправного члена ППК; про підписання міжпартійної угоди про створення коаліційного уряду на окупованій польській території.

У цілому ж вивід польської армії В. Андерса в критичний для СРСР момент, коли Німеччина разом з іншими державами «фашистської осі» намагалася захопити Кавказ і Сталінград, призвів до різкого погіршення (і без того досить напружених) радянсько-польських відносин. Розбіжності торкалися питань майбутнього кордону, громадянства населення (окрім поляків) на територіях, які відійшли до складу СРСР у 1939 р., порядку використання польських збройних сил на Східному фронті.

Погіршенням польсько-радянських відносин вміло скористалося керівництво Німеччини. По німецькому радіо 13 квітня 1943 р. було оголошено, що в Катинському лісі (біля Смоленська) знайдені поховання польських офіцерів - жертв НКВС. 16 квітня уряд В. Сікорського запропонував провести розслідування за участю міжнародного Червоного Хреста. Усе це викликало різко негативну реакцію з боку кремлівського керівництва, яке не тільки відкидало всі звинувачення, приписуючи злодіяння гітлерівцям, а й звинуватило уряд В. Сікорського у змові з А. Гітлером та прагненні підірвати єдність антигітлерівської коаліції. 25 квітня керівництво СРСР перервало союзні відносини з польським емігрантським урядом.

Тим часом посилення економічної експлуатації польських земель супроводжувалося зростаючим терором проти населення. У газових камерах нацистських концтаборів знищувалися сотні тисяч поляків, євреїв, радянських військовополонених, представників інших народів.

18 квітня 1943 р. німецька окупаційна влада приступила до ліквідації єврейського гето у Варшаві. Єврейська бойова організація встановила зв'язки з командуванням АК і ГЛ та підготувалася до оборони. Але, незважаючи на мужність та самовідданість захисників гето, у липні 1943 р. після кількох тижнів запеклих боїв повстання було жорстоко придушене.

Наприкінці 1943 р. окупаційна влада розпочала проведення «нової польської політики» під назвою «Акція Берта». Це була ще одна спроба новими засобами досягти давньої мети - максимального використання матеріальних і людських ресурсів Польщі для ведення війни. Зміни, проголошені генерал-губернатором Г. Франком, торкались економічних, національних та політичних аспектів окупаційної політики. Але головне завдання «нової політики» полягало в розпалюванні антирадянської кампанії та залученні хоча б частини польського населення до боротьби проти СРСР.

Навесні 1943 р. після того, як гестапо знищило керівництво «польської підпільної держави», головою делегатури емігрантським урядом був призначений Я.-С. Янковський (СН), а командувачем АК - Т. Бур-Комаровський. Однак розколи СП та Польських соціалістів (з квітня 1943 р. - Робітнича партія польських соціалістів - РППС) сприяли усуненню з керівних органів підпілля політиків лівої орієнтації, замість яких знову з'явилися представники ВРН.

Коли у війні намітився перелом на користь антигітлерівської коаліції, а Червона армія все ближче підступала до польських земель, дедалі більша частина польських лівих сил вбачала своїм природним союзником СРСР. В Москві навесні 1943 р. за ініціативи емігрантів-комуністів виникла Спілка польських патріотів (СПП) на чолі з письменницею В. Василевською. Головним її завданням проголошувалася боротьба за демократичну Польщу, яка будуватиметься на принципах народовладдя. З травня 1943 р. в СРСР розпочалося формування польських військових підрозділів. Перша дивізія ім. Т. Костюшка під проводом полковника З. Берлінга 12 жовтня 1943 р. прийняла перше бойове хрещення біля містечка Леніно (Білорусія).

У листопаді 1943 р. була оприлюднена друга декларація ППР «За що ми боремося?». Комуністи пропонували створити таку демократичну державу, «трудящі маси якої прагнутимуть до переходу до соціалістичного ладу», націоналізації великої промисловості, банків та транспорту, введення робітничого контролю на виробництві, планування економіки, експропріації без викупу поміщицьких земель та їх розподілу між селянами тощо. Відмовляючи емігрантському урядові в праві на владу, ППР по суті оголосила про початок боротьби за новий суспільно-політичний лад.

Керівництво ППР приступило до створення підпільного парламенту - Крайової ради народової (КРН), намагаючись залучити до цього процесу РППС та лівих «людовців» («Рох»). Лідери РППС прагнули лише до союзу з лівими «людовцями» для створення «третьої сили» та відмовлялися співробітничати з ППР. Однак лідери лівих РППС (Е. Осубко-Моравський, С. Швальбе) погоджувалися на співпрацю з комуністами. Згоду увійти до складу КРН дали також ліві «людовці» (В. Ковальський, А. Кожицький).

Підготовку до створення парламенту у підпіллі здійснював лідер ППР В. Гомулка. У новорічну ніч 1944 р. у Варшаві було затверджено склад КРН, із 31 члена якої одинадцять представляли ППР, дев'ять - РППС, п'ять - «людовців», решта були безпартійними. Головою КРН став Б. Берут, а збройні сили (Армія Людова - АЛ) очолив генерал М. Жимарський. Була прийнята «Програма боротьби за демократичну Польщу», яка мала бути зв'язана тісним союзом з СРСР та іншими країнами антигітлерівської коаліції. Створення КРН означало затвердження розколу польського руху Опору на два супротивні угруповання, які відрізнялися підходами до розв'язання кардинальних проблем устрою післявоєнної Польщі.

Якщо емігрантський табір на чолі з головою уряду С. Миколайчиком (у липні 1943 р. В. Сікорський загинув у авіакатастрофі) виступав за відновлення парламентської демократії, націоналізацію деяких галузей промисловості, проведення аграрної реформи на користь селян, відновлення довоєнних східних кордонів та орієнтувався на західні держави, то засновники КРН були прихильниками концепції побудови народно-демократичного ладу, в якому політична влада мала належати робітничому класу та іншим прошаркам трудящих, а за головного союзника вони обрали Радянський Союз, кордон з яким мав визначатися за етнічним принципом.

Червона армія, до складу якої вже входила перша польська дивізія їм. Т. Костюшка, на початку січня 1944 р. перетнула в районі міста Сарни довересневий радянсько-польський кордон. Цей факт суттєво вплинув на політику окупантів, позиції польського підпілля, радянсько-польські відносини. Так, «лондонський табір» залишали ті політичні сили, які вели діалог із ППР, але не ввійшли до складу КРН, а за ініціативи певних лідерів РППС виникло політичне угруповання «Централізація», яке відразу приступило до формування власних збройних сил.

Своєю чергою «емігрантський табір», щоб «урівноважити» становище, викликане створенням КРН, 9 січня 1944 р. проголосив створення Ради єдності народової (РЄН), якій також надавалися повноваження підпільного парламенту. Але по суті справи цей крок означав чергову трансформацію існуючого ППК. У березні глава делегатури за посадою дістав повноваження віце-прем'єра в уряді С. Миколайчика, а самій структурі був наданий статус «уряду в окупованій країні».

Так на початку 1944 р. практично завершився процес розмежування політичних сил та формування основних таборів у польському русі Опору, які претендували на владу після звільнення країни. Але завоювати та утримати владу ці сили сподівалися за підтримки своїх закордонних покровителів. Найвпливовішим залишався «лондонський табір». Та якщо командування АК в цей період вимушене було пригальмувати темпи зростання своїх лав, то ліві, навпаки, форсовано збільшували кількість своїх військових формувань. Так, чисельність людовських БХ досягла 156 тис. бійців.

Водночас відбувся процес консолідації в правому таборі руху Опору. Залишались впливовою силою «народовці», а їхня Народова організація військова (НОВ) нараховувала понад 70 тис. солдатів і офіцерів. Інше націоналістичне крило «народовців» у своїх Народових силах збройних (НСЗ) мало навіть ще більший кількісний склад, ніж НОВ. У цілому ж сукупні сили народовського табору, підтримувані різноманітними клерикально-націоналістичними угрупованнями, що не хотіли бути підпорядковані командуванню АК, становили реальну конкуренцію не лише людовським, а й іншим лівим формуванням.

Щоб створити необхідні умови для захоплення влади емігрантським урядом у період визволення країни делегатура та керівництво АК значно активізували свою діяльність, щоб «перехопити ініціативу в боротьбі з Німеччиною у комуністів». Так до програми РЄН (березень 1944), щоб зробити її привабливішою для широких народних мас, були включені положення про ліквідацію поміщицького землеволодіння й передачу землі селянам, про усуспільнення великої промисловості, банків, про робітничий контроль над виробництвом, про проведення широких соціальних реформ тощо.

І хоча ліві сили польського руху Опору в той період ще поступалися «емігрантському табору» впливом серед населення окупованих територій, але на їхню користь діяв сильний зовнішній фактор - визволення Червоною армією польських земель від гітлерівських загарбників. Уже в ході операції «Багратіон» (липень 1944) Червона армія вийшла на радянський кордон 1941 р.

Поступовий, але неухильний перехід ініціативи до лівих сил польського визвольного руху викликав стурбованість у лідерів емігрантського табору. У цих умовах вони зробили спробу за допомогою плану «Буря» примусити радянське керівництво визнати законність претензій на відновлення на сході польських земель кордонів 1921 р. Для реалізації затвердженого лондонським урядом плану АК ставилося завдання: в момент відступу гітлерівців нападати на їхні ар'єргарди й «за п'ять хвилин до приходу радянських військ захоплювати владу від імені емігрантського уряду», а командування Червоної армії та лівих КРН ставити перед доконаним фактом. План був розроблений, незважаючи на попередження, які надходили від урядів Великої Британії та США про те, що Польща перебуває у сфері дій Червоної армії, тому всі військові операції АК мають обов'язково погоджуватися з радянським військовим командуванням. До того ж лідери союзних держав на тегеранській конференції погодилися з пропозицією Й. Сталіна встановити радянсько-польський кордон по «лінії Керзона».

Знаючи сутність плану «Буря», радянське керівництво допускало оперативну військову взаємодію з підрозділами АК, які брали участь у звільненні міст. Так, коли спільними зусиллями 13 липня 1944 р. було взято Вільнюс, спроби представників делегатури виступити тут «господарями» звільненої території були не тільки проігноровані радянським військовим командуванням, а й привели до роззброєння та інтернування бійців АК після їхньої відмови увійти до складу першої польської армії. Необхідність порушення прийнятої раніше присяги ставила аківців перед складним вибором. Багато з них воліли залишатися у підпіллі.

За Бугом на польських етнічних землях після приходу Червоної армії встановилося фактичне двовладдя. Органи КРН були сформовані у Варшавському, Лодзинському, Келецькому та інших воєводствах. 21 липня в Москві закінчилися переговори про створення в Польщі органів влади, які дістали назву Польський комітет національного визволення (ПКНВ). До складу фактичного уряду лівих сил увійшли представники ППР, РППС, СЛ, СПП та безпартійні, а головою ПКНВ став лівий соціаліст Е. Осубка-Моравський. КРН отримала статус своєрідного парламенту та «єдиного представництва польського народу, яке виникло в боротьбі проти окупантів». 21 липня КРН прийняла декрет про створення єдиного Війська польського.

22 липня 1944 р. у Хелмі ПКНВ оприлюднив «Маніфест до польського народу», в якому було викладено програму нової влади. Емігрантський уряд та делегатура оголошувалися самозваною та нелегітимною владою. Відновлювалася чинність конституції 1921 р. В документі підкреслювалася необхідність проведення соціально-економічних перетворень. Земля, яка належала окупантам, а також поміщикам, підлягала конфіскації та розподілу між селянами. Промислові, торговельні, транспортні підприємства та банки, що належали окупантам, переходили в тимчасове управління нової влади. Висувалися вимоги повернення Польщі її споконвічних земель на заході та півночі, загарбаних у попередні сторіччя німцями. Визнавалося право українців і білорусів самостійно вирішувати питання про їхню державну належність.

26 липня 1944 р. ПКНВ і радянський верховний головнокомандувач підписали угоду про передання ПКНВ влади у визволених за Бугом землях, «лінія Керзона» визнавалася кордоном. У документі визначався статус Червоної армії на польській території: у зоні воєнних дій (до 100 км) уся повнота влади належала радянському командуванню.

Наприкінці липня 1944 р. підрозділи Червоної армії захопили правобережжя Вісли і вийшли на південь від Варшави. Однак невдовзі вермахту вдалося не тільки зупинити просування радянських військ, а й відкинути їх від Варшави. Саме в цей період делегатура та командування АК (з благословіння емігрантського уряду та без узгодження з державами антигітлерівської коаліції) вирішили розпочати повстання у Варшаві. Ця військова акція повинна була стати головним аргументом на переговорах між радянським і польським (емігрантським) керівництвом, які розпочалися на початку серпня 1944 р. в Москві. Радянський проект угоди, який передбачав створення широкої урядової коаліції (за участю ПКНВ) та встановлення кордону по «лінії Керзона», був категорично відхилений. З іншого боку, прем'єру С. Миколайчику важливим був сам факт повстання та демонстрація звільнення Варшави саме поляками для того, щоб примусити Й. Сталіна відмовитися від підтримки ПКНВ й показати, що саме емігрантський уряд є справжнім господарем становища на польських землях.

Повстання, яке розпочалося 1 серпня 1944 р. у Варшаві, було у воєнному відношенні недостатньо підготовленим. Багато в чому це залежало від того, що, приймаючи рішення про початок повстання у столиці Польщі проти гітлерівських окупантів, командуючий АК Т. Бур-Комаровський, делегат Я.-С. Янковський та прем'єр-міністр С. Миколайчик керувалися насамперед політичними міркуваннями - поставити перед фактом переходу влади у Варшаві до емігрантського табору. У дійсності ж виступ аківців проти нацистів хоча й був відчайдушною акцією, скерованою певними політичними силами, переріс у народне повстання, яке тривало два місяці й було героїчною кульмінацією польського руху Опору.

У перший день повстання п'ятнадцятитисячному німецькому гарнізону протистояли 2,5 тис. бійців АК. Спроби повсталих захопити мости через Віслу, цитаделі, вокзали, аеропорт та інші стратегічні об'єкти закінчилися невдачею. Наступного дня виступ аківців підтримало міське населення: почалося формування збройних загонів та будівництво барикад. У ході повстання завдяки єдиному патріотичному запалові варшав'ян було досягнуто певної взаємодії бійців АК, АЛ та інших військових формувань, але політично вони залишалися відокремленими одні від одних. Так, адмінорганам делегатури протистояли структури КРН і ПКНВ, до яких приєдналася керована РППС «Централізація». Однак німецьке командування, досить швидко нарощуючи сили карателів, зуміло локалізувати виступи повсталих у певних районах Варшави й приступило до їх придушення з використанням артилерії та авіації. Німці брали заручників, масово розстрілюючи цивільне населення та методично руйнуючи місто. Допомога повстанцям з повітря здійснювалася британською авіацією, яка аж до середини вересня не мала дозволу на використання радянських аеродромів.

Уже на початку вересня 1944 р. становище повсталих та населення Варшави набуло катастрофічного характеру. Ентузіазм початкового етапу, в міру того як зникали надії на швидке визволення, поступався песимістичним настроям. Цьому сприяв голод, хвороби та нестача води. 9 вересня командування АК погодилося на початок переговорів про умови капітуляції. Та навіть на цьому етапі до планів командування Червоної армії не входило термінове захоплення Варшави. Удар по німецьких військах мав бути завданий на південь від Варшави в районі Магнушева. І хоча це якоюсь мірою полегшувало становище повстанців, але прямої допомоги повстанню СРСР не надавав. Справа полягала в тому, що Й. Сталін оцінював варшавські події лише як похідні емігрантського уряду та як політичну демонстрацію.

10 вересня розпочався наступ Червоної армії та Війська польського на варшавському напрямку, у ході якого було звільнено Прагу (правобережне передмістя Варшави). Але спроби першої польської армії 15-16 вересня форсувати Віслу закінчилися невдачею, оскільки десантні підрозділи не зуміли закріпитися на лівому березі і після восьми днів боїв вимушені були залишити захоплений плацдарм. У цих умовах навіть підтримка повстанців радянською авіацією не могла переломити хід подій. 2 жовтня 1944 р. командування АК підписало акт про капітуляцію. Усі 11,6 тис. аківців, які здалися німцям, були визнані «комендантами», що означало: їхнє перебування у полоні визначається статусом солдатів регулярної армії. Всього ж втрати поляків складали: 18 тис. вояків та майже 200 тис. цивільних осіб. За два місяці боїв у Варшаві було вбито та поранено майже 26 тис. німецьких солдатів і офіцерів. Однак поразка повстання залишила відкритим питання про те, хто буде керівником у післявоєнній Польщі - чи ПКНВ, чи емігрантський уряд.

Уже в ході повстання на початку серпня 1944 р. на польських землях за Бугом двовладдя було ліквідовано, а голову делегатури заарештовано. АК і «лондонці» опинилися в підпіллі, декрет ПКНВ від 24 серпня заборонив будь-які військові формування, а бійцям усіх існуючих пропонувалося влитися до Війська польського. Командуючий АК генерал Л. Окулицький (у жовтні) приступив до створення збройного підпілля.

Переконавшись у тому, що в питанні про східні кордони Польщі годі розраховувати на підтримку західних держав, прем'єр С. Миколайчик запропонував членам уряду погодитися на «лінію Керзона», але не дістав підтримки. Тоді 24 листопада він подав у відставку. Новий кабінет очолив соціаліст Т. Арцишевський. Після поразки повстання «емігрантський табір» переживав глибоку кризу. Провал спроби захопити владу у Варшаві посилив відцентрові тенденції серед «лондонців». Про свій вихід з коаліції заявили «людовці».

31 грудня 1944 р. КРН прийняла рішення про перетворення ПКНВ на тимчасовий уряд, на чолі якого став Е. Осубка-Моравський, а його заступником - В. Гомулка. Уже на початку січня 1945 р. СРСР визнав нову польську владу та установив з нею дипломатичні відносини. Цього ж місяця розпочався наступ Червоної армії, в ході якого було завершено звільнення Польщі.

Втрати радянських військ під час операції по звільненню польських земель становили понад 600 тис. солдатів і офіцерів. Бійці Війська польського разом з червоноармійцями завершили розгром гітлерівської Німеччини на початку травня 1945 р.