Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Радянсько-польська війна 1920 р.

Якщо при визначені західних, південних та північних кордонів керівництво Другої Речі Посполитої вимушене було рахуватися з проголошеним на Паризький мирній конференції етнічним принципом, то зовсім іншою була його політика стосовно земель на сході. У політичних колах тодішньої Польщі домінували дві концепції забезпечення національної безпеки країни, яка опинилася між Німеччиною й Росією. Так, «пілсудчики» головну загрозу для Польщі вбачали в першу чергу в Росії. Тому вони вважали, що Росію необхідно максимально послабити, створивши на її національних окраїнах незалежні держави. Вважалося, що Білорусія та Литва можуть бути приєднані до Польщі як федеративні складові, а з Україною можна укласти військово-політичний союз. Водночас у таборі Р. Дмовського за головного ворога Польщі вважали Німеччину. Задля протистояння німцям вони вважали за необхідне домогтися згоди Росії на приєднання до Польщі частин Литви, Білорусії та України. Загальним для прихильників обох підходів у визначенні кордонів Польщі було переконання, що Східна Галичина залишається невід'ємною частиною Польщі.

На Паризькій мирній конференції питання про східні кордони Польщі залишалось відкритим допоки були надії на перемогу в Росії «білого руху» над більшовиками. Саме це давало польському керівництву на чолі з Ю. Пілсудським можливість вести наступ на сході, реалізуючи свою концепцію безпеки.

Водночас відродження Польської держави спонукало уряд Радянської Росії до встановлення з нею мирних відносин. Але всі пропозиції, що надходили з Москви до Варшави, залишалися без відповіді. Розпочавши в листопаді 1918 р. війну проти ЗУНР, польські війська неухильно просувалися на схід. У березні 1919 р. вони захопили Слонім, Пінськ, Ліду, а у квітні - Вільно. Після передислокації з Франції польських легіонерів (70 тис.) під проводом генерала Ю. Галера на західноукраїнський фронт польські війська у липні 1919 р. вийшли на рубіж річок Збруч і Стир. Уже тоді загальна чисельність польських військ становила майже півмільйона солдатів.

Польське керівництво досить прагматично ставилося до подій у Радянській Росії: його лякала не стільки більшовицька влада в Москві, скільки можливість перемоги «білого руху» та відновлення в кордонах 1914 р. «єдиної й неподільної Росії» Тому воно мимоволі сприяло зміцненню більшовицького уряду на чолі з В. Леніним. Так, коли влітку 1919 р. війська під проводом А. Денікіна наблизилися до Москви, польське військове командування зупинило наступ своїх військ на схід, а в Біловежі та в Микашевичах відбулися радянсько-польські переговори на рівні урядів.

Своєю чергою більшовицька Росія, відбивши наступ денікінців та практично ліквідувавши іноземну інтервенцію, запропонувала польському керівництву укласти мир на досить вигідних умовах. У лютому 1920 р. В. Ленін заявив, що «радянська сторона пропонує мир Польщі на основі визнання кордоном лінії, на якій зараз перебувають її війська», а вони «стоять значно далі, ніж мешкає польське населення». У другій половині 1919 р. поляки зайняли Молодечено, Мінськ, Бобруйськ, Борисів, а також Проскурів, Олеськ, Новоград-Волинський, Шепетівку.

Польський наступ на схід спричинив рішучий опір не лише серед населення Західної Білорусії та України, а й викликав негативну реакцію в керівництві західних держав. Так, 8 грудня 1919 р. Вища рада Антанти ухвалила декларацію з приводу тимчасового східного кордону Польщі, визначаючи за етнічну межу лінію, що проходила повз Гродно, Брест, на схід від Перемишля до Карпат («лінія Керзона»). Згідно з рекомендаціями ради польський уряд міг створити свою цивільну адміністрацію тільки на територіях на захід від цієї лінії.

Польське керівництво повністю проігнорувало це рішення західних країн, оскільки воно не вірило більшовицькому урядові, побоюючись того, що після перемоги в громадянській війні Червона армія буде повернута у бік Польщі. Тоді Ю. Пілсудський, виходячи з свого розуміння забезпечення національної безпеки, 21 квітня 1920 р. уклав з Директорією УНР польсько-українську угоду. За допомогу відновлення в Україні влади на чолі з отаманом С. Петлюрою згідно з договором Польща отримувала Східну Галичину, Західну Волинь та частину Полісся. Відповідно до підписаної 24 квітня у Варшаві польсько-української воєнної конвенції українські військові підрозділи (18 тис.) підпорядкувалися польському командуванню на період спільних операцій в Україні, а уряд Директорії зобов'язувався забезпечити поляків продуктами харчування. Невдовзі Найвища рада Білорусії підписала договір про входження білоруських земель до складу Польщі на правах автономії.

Маючи значну перевагу в чисельності на південно-східному напрямку, польсько-українські війська, розпочавши наступ 25 квітня 1920 р., швидко прорвали більшовицький фронт і вже 7 травня захопили Київ. Частина польських військ продовжувала наступ у одеському напрямку. Стрімка перемога викликала серед польського населення вибух націоналістичних настроїв. Однак підтягнувши до польського фронту необхідні сили, 14 травня Червона армія розпочала наступ у Білорусії, а 26 травня в Україні. Вже 10 червня польсько-українське військо залишило Київ, розпочавши стрімкий відступ на захід. Така тактика дозволяла польському командуванню зберегти особовий склад своїх військ.

У зв'язку з поразками на фронті 9 червня пішов у відставку кабінет Л. Скульського, а 23 червня було сформовано уряд на чолі з позапартійним В. Грабським. Також було створено Раду оборони - надзвичайний орган, наділений всією повнотою законодавчої, виконавчої та військової влади. Польща звернулася за допомогою до Вищої ради Антанти.

Успішний наступ російських військ під проводом М. Тухачевского дав їм змогу вже в липні перетнути етнічний кордон Польщі й наблизитися до Варшави. Тому міністр закордонних справ Великої Британії Д. Керзон відповідно до рішення Вищої ради Антанти 11 липня 1920 р. направив уряду РРФСР ноту, в якій пропонувалося припинити бойові дії проти польських та врангелівських військ і встановити лінію кордону, рекомендовану ще комісією Ж. Камбона. Згідно з пропозицією Лондона із встановленням «лінії Керзона» передбачалася передача Радянській Росії території Східної Галичини, на яку остання навіть і не претендувала.

Ситуація в період радянсько-польської війни ускладнювалася тим, що більшовицьке керівництво та лідери Комінтерну стали розглядати перемогу над Польщею як початок «світової пролетарської революції». Тому під час успішних наступальних операцій Червоної армії проводилися заходи із встановлення влади рад. Так, 8 липня 1920 р. було створено Галицький революційний комітет, а 30 липня - Польський тимчасовий революційний комітет (Польревком).

Польревком як влада на звільнених польських територіях на чолі з Ю. Мархлевським, Ф. Дзержинським та Ф. Коном розпочав свою діяльність з декретів про націоналізацію підприємств та шахт, про відділення церкви від держави та запровадження світської освіти. У оприлюдненому маніфесті наголошувалося, що «польські трудящі повинні взяти свою долю у власні руки» і зробити Польщу радянською республікою. Але керівництво Польревкому, дотримуючись ультралівацьких поглядів, проводило політику, яку в цілому не сприймало польське населення. Справді, якщо установчий сейм 15 липня 1920 р. ухвалив закон про аграрну реформу, яка передбачала парцеляризацію великих землеволодінь (за цінами, що не повинні перевищувати 50% ринкових) і передачу частини цих земель селянам, то Польревком, навпаки, заборонив поділ поміщицької землі та проголосив націоналізацію всіх землеволодінь площею понад 20 га й заходився створювати колективні господарства.

Польща в 1918-1945 рр.

Ці та інші лівацькі «нововведення» лідерів Польревкому, як і вторгнення Червоної армії на етнічні польські землі, були вміло використані у Варшаві не тільки для антиросійської пропаганди, а й для організації відсічі нападникам. Країна була охоплена небаченим патріотичним піднесенням, на хвилі якого наприкінці липня 1920 р. було створено коаліційний уряд «національної оборони» на чолі з В. Вітосом (1874-1945). За короткий термін було сформовано понад стотисячну добровольчу армію.

До середини серпня становище на фронтах хоч і залишалося невизначеним, але Червона армія знаходилася на підступах до Варшави і, здавалося, її перемога неминуча. Проте сталося «диво на Віслі» - 14 серпня наступ радянських військ було зупинено, а контрудари поляків примусили їх швидко відступити. Фронт знову пересунувся на схід - у середині жовтня 1920 р. він стабілізувався по лінії річок Десна-Збруч. Спочатку між ворогуючими сторонами було укладено перемир'я, а 18 березня 1921 р. підписано мирний договір. У Ризі було визначено східний кордон Польщі, який проходив на південь від Західної Двіни західніше (32 км) від Мінська, потім на схід від Лучинця, через Острог до Збруча і Дністра. Радянська Росія зобов'язалася також сплатити Польщі 30 млн золотих карбованців і повернути всі архіви та трофеї, захоплені в поляків, починаючи з першого її поділу.

Окремими угодами було врегульовано кордони з Латвією та Румунією. Литва не визнавала захоплення Польщею Віленщини, й до 1938 р. між цими країнами не існувало дипломатичних стосунків. Одначе Вища рада Антанти визнала польський східний кордон у 1923 р.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.