Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн ХХ століття

Розділ 1. Албанія

Албанія в складі Османської імперії

Затвердження на Берлінському конгресі (1878) підсумків російсько-турецької війни, згідно з якими до Греції та Чорногорії відходили території, заселені албанцями, спричинило створення в місті Призрін албанської громадської організації, відомої під назвою «Призрінська ліга». Невдовзі Ліга вийшла з-під опіки османських властей і висунула вимоги надання Албанському еялету автономії, запровадження албанської мови в адміністративних органах і в школах, використання усіх доходів на місцеві потреби. У січні 1879 р. ці вимоги албанська делегація передала султанському уряду. Призначення відомих албанців на високі адміністративні посади не задовольнило народ. Тоді один з лідерів Ліги - А. Фрашері - висунув ультиматум стосовно негайного надання Албанії автономії. У 1881 р. в умовах поширення серед албанців антиосманських настроїв Центральний комітет Ліги оголосив себе Тимчасовим урядом. Османські війська розгромили албанські збройні загони, а активні учасники руху були репресовані.

Після розгрому Ліги центр албанського національного руху перемістився до осередків албанських емігрантів (Спілка албанського книгодрукування (Стамбул), товариства «Дріта» (Бухарест), «Дешира» (Софія), «Башкимі» (Єгипет)). У Стамбулі у 1897 р. була видана брошура «Чого хочуть албанці?», у якій містилася програма албанського визвольного руху. На першому етапі передбачалося об'єднання всіх земель, на яких жили албанці, в єдину адміністративно-територіальну одиницю на чолі з губернатором та національними зборами. На другому - завоювання державної незалежності та встановлення республіканського ладу.

На початку XX ст. османська влада, намагаючись подолати економічні негаразди в країні, почала непомірно підвищувати податки. У відповідь на це в Албанському еялеті у 1905 та 1907 рр. спалахнули заворушення, які були жорстоко придушені османськими військами. Однак боротьба албанців тривала. Вони стали використовувати партизанську тактику. Албанський визвольний рух спирався на комітети боротьби, які очолили патріотично налаштовані офіцери, представники інтелігенції та феодальної верхівки.

3 липня 1908 р. албанські повстанці стали взаємодіяти з учасниками молодотурецького руху, які після перемоги обіцяли здійснити ряд демократичних реформ та запровадити в Албанському еялеті самоврядування. Важливе значення для перемоги молодотурецької революції (жовтень 1908) мала підтримка з боку албанського національно-визвольного руху, особливу роль відіграли селянські виступи в Північній Албанії. На першому етапі після досягнутої перемоги молодотурки справді не перешкоджали албанцям, які створювали різні організації та клуби, відкривали школи, видавали газети тощо. У місті Монастир відбувся Національний конгрес (листопад 1908), який обговорив програму національного руху та затвердив албанський алфавіт.

Однак невдовзі виявилося, що молодотурецьке керівництво не тільки не збиралося надавати обіцяні права нетурецьким народам, а й почало наступ на національний албанський визвольний рух. Так, на підставі прийнятого закону «Про банди» у травні 1909 р. була здійснена каральна експедиція в Косово проти албанського населення. Навесні 1910 р. спалахнуло збройне повстання на півночі Албанії, яке тривало до осені і було жорстоко придушене султанською владою.

Навесні 1911 р. Центральний комітет Албанської Ліги, який перебував на острові Корфу, закликав до всенародного повстання. Епіцентр виступу, який розпочався в березні, знаходився на півночі гірської Албанії в районі Шкодера. Повстанці висунули вимогу надати автономію Албанії. Однак і цього разу збройний виступ албанців зазнав невдачі, що було зумовлено неузгодженістю дій між його організаторами та урядом Чорногорії.

У липні 1911 р. повстання охопило значну частину Центральної й Південної Албанії. Основну масу його учасників становили селяни, які відмовлялися сплачувати податки та служити в османській армії. Проте слабка організованість, нестача зброї, непослідовність поведінки феодальної верхівки та егоцентристська габсбурзька політика в цьому регіоні не сприяли поширенню спротиву. Однак після обіцянки турецького уряду (серпень 1911) піти на поступки албанцям повстання припинилося.

У середині квітня 1912 р. виступом селян Дьякови на півночі гірської Албанії розпочалося нове повстання під проводом Б. Цурі, яке невдовзі перекинулося й на центральні та південні регіони краю. Головною метою його учасників було завоювання повної незалежності Албанії. У серпні були звільнені Дібру, Ельбасан, Перметі та інші міста. Успіху повстання сприяли наслідки італо-турецької війни (1911-1912) та глибока криза, яку переживала Османська імперія. Після державного перевороту та відсторонення від влади молодотурків новий уряд розпочав переговори з лідерами албанського визвольного руху стосовно надання автономії.

Перша балканська війна 1912 р. докорінно змінила ситуацію, оскільки в жовтні албанські землі були окуповані грецькими, чорногорськими та сербськими військами. Поразка Османської імперії та загроза поділу Албанії поставили на порядок денний питання про утворення незалежної держави. У листопаді 1912 р. у Вльорі на Національному конгресі була проголошена державна самостійність Албанії. Уряд країни очолив І. Кемалі (1844-1919).

Відділення Албанії від Порти відбулося за складних умов. Намагаючись недопустити Сербію до Адріатики, Австро-Угорщина й Італія підтримували проголошення її формальної незалежності. І хоча Лондонський мирний договір (липень 1913) визнав незалежність Албанії, однак він фактично запроваджував колективний протекторат над новоутвореним Албанським князівством. За взаємною згодою цих країн князівський трон посів німецький принц Вільгельм, влада якого поширювалася лише на провінцію Дуррес. Решта країни розподілялася між різними феодальними угрупованнями, одні з яких були налаштовані проавстрійськи, інші - проіталійськи, а решта - просербськи.



Підтримати сайт і наші Збройні Сили можна за посиланням на Buy Me a Coffee.